Улас Самчук. Волинь
страница №19
...й. Тепер вiн щевпертiший, нiж коли iнодi.
Володько бiльше не перечить. Настя вже й торбинку для нього
приготовила.
- Ось пара бiлизни,- каже вона.- Друга пара на тобi... Поки хватить,
їсти ось на дорогу маєш, а там щось таки дадуть. Приїдемо, вiддамо.
До того Володько додав: кiлька малих зшиткiв, течку з цiнними для нього
паперами, шкiльне свiдоцтво i "Кобзаря". Одягу має досить. Перешитий з
австрiйської "шинелi" плащ, офiцерський мундир. Чоботи перешитi з
Василевих. Дещо широкi халяви, але коли вичистить ваксою, блищать, мов
сонце.
Але менше з тим. Нема часу про це думати. Коли лiг спати, iншi думи до
голови тиснуться. Думає про роботу, що лишається, про хворого батька, про
те, що зустрiне його там, на новому мiсцi. У хатi темно. Батько не спить.
Мати, як i завжди в таких випадках, стоїть перед образами i довго в
темнотi шепоче. Той шепiт зветься молитвою. Хто знає, що твориться в її
великiй душi, але Володько виразно чує, що мати молиться за нього. Так i
чує, здається, як благає вона:
- Боже великий. Ти бачиш нас i нашi турботи. Допоможи нам. З великої
своєї ласки вдiли нам частину щастя i благослови нашi починання.
Благослови, Боже, його, мого малого сина i пошли йому ангела свого, щоб
хоронив його вiд усього злого. Поможи йому в його науцi i виведи в широкий
свiт, де бiльше мiсця, як у нас.
Розумiє те Володько i йому стає приємнiше. Може, i справдi до нашої
темної малої хати приходить Бог i нiхто, крiм матерi, не вiдчуває так
виразно його присутностi. З цiєю думкою хлопець засипляє.
На свiтанку другого дня прокинувся i почав збиратися в дорогу. Мати
нашвидку готує снiданок. Володько йде запрягати конi. Прощання без плачiв,
без цiлування. Плачуть та обiймаються пани. Володьковi таке не личить. Ось
уже має вiдходити. Батько не може встати. Лежить навзнак по груди вкритий
старим кожухом. На обличчi ледь помiтна блiдiсть. Очi поглибшали. Лiва
його долоня лежить на грудях. Шкоруплi товстi пальцi пiдiгнутi. Права
вiдкинута на постiль.
- Ну,- каже вiн, дивлячись у стелю,- йдеш? Iди. Не журися. Батько твiй
також не їздив бричками, а ходив. Главне, будь чесним i не падай духом.
Чесна людина, чесна праця, чеснi дiла не пропадуть. Хоч з яких глибин
наверх випливуть i люди то побачать. Не лякайся перешкод та кепських
людей. Кепськi люди - слабi люди. Обiйди мовчки напасть i роби своє дiло.
I ще скажу: той тiльки знає цiну "жизнi", хто все на власнiй шкурi
пережив. А як матимеш силу та правду за собою... Не бiйся. I кепськi люди
схиляться перед тобою в пошанi. Ну, йди вже. Мати чекає. З Богом!
Володько стоїть у ногах батька i слухає. Пiсля нахилився на постiль,
похапцем взяв батькову руку i, як лежала вона догори долонею, так i
поцiлував її в самi мозолi.
- Ну, ну. Будь здоров, сину! - додав вiн.- А оце тобi на дорогу. Як
видужаю, сам приїду.
Володько не дивився, що взяв вiд батька.
Коло воза чекали на нього мати, Катерина i Хведот. Кинув усiм - бувайте
здоровi! Конi рушили i повезли.
Спочатку їдуть поволi. Володько сам поганяє конi. Дивиться на папiрчик,
що дiстав вiд батька, i ховає його до кишенi. П'ять рублiв невеликi грошi,
але як ще вони придадуться йому. Мати сидить коло нього побiч на в'язцi
соломи. На її обличчi скорбота. Хоче щось говорити, але не знаходить
вiдповiдних слiв. Пiсля говорить про бiду, про батькову хворобу. Обiцяє,
що, як трохи вiн поправиться, то приїдуть. Журиться, що в полi ще картопля
й насiнна конюшина. Хто то викосить її.
Володько все це добре сам знає. Дума тяжка не дає йому спокою, але вiн
гонить її вiд себе.
Минаються поля, лiс. Конi бiжать пiдтюпцем. Дорога виложена дерев'яними
кругляками. Дiброва. Товстючi столiтнi дуби. Пастушки пасуть товар i
грiються коло вогню. Ранок холоднавий.
Жолобки. Старе, Занедбане село. Похилi, з тяжкими солом'яними стрiхами
хати. Дорога йде в долину. На другому боцi долини панський палац з парком.
Там стояв штаб корпусу. Дорога йде попри парк. Вигiн, мiсточок,
велетенськi осокори. У парку сосни, смереки, каштани, берези. Вище
овочевий сад. Буда садiвника, з якої валить дим, i хата з чорними вiкнами.
Конi йдуть поволi нагору. Глибока обсаджена дикими грушами та березами
дорога. Далi поле аж до Рохманова. Налiво в сторонi села Обичi, Залуже. Ще
далi за ними на обрiю смуга лiсiв. Там пiвнiч. На пiвдень поля, а десь там
у долинi село Кордишiв. Але його не видно. Поле, поле i поле.
Переїхали Рохманiв. Над шляхом багато жидiвських хаток. Збоку мiстечко
Шумське, став, гребля i погорiлий великий млин. Повернули налiво. Болотянi
Васькiвцi. За ними поле аж до Москалiвки.
Великий "казьонний" суразький лiс. Чорно-бiлий стовп з понищеними
таблицями. Молода смерекова посадка i садиба лiсничого. Тут Володько
прощається з матiр'ю. Злазить з воза, кладе на себе торбину, через плечi
плащ i гайда. В очах матерi сльози. Володько не розумiє, чого тут плакати.
- Коли дожене тебе яка пiдвода, попроси, хай тебе пiдвезуть. Може,
якраз добрi люди трапляться. Йди, дитино, хай тебе Бог благословить... i
помагає...
Уста матерi тремтять, але плач стримує. Володько цiлує її в руку й
вiдходить.
- Зайди там до дiдуня! - гукає навздогiн мати. їй не хочеться одразу
їхати назад. Вона хотiла б ще щось сказати йому. Стоїть i хрестить за
сином дорогу. Ось вiн оглянувся.
- Добре, мамо! Зайду!
- А може, чоботи подеруться... Попроси, хай поладять...
- Добре, добре!
- Та тiтки Зiньки не забудь! Вiдвiдай Катерину. Вона напевно щось тобi
допоможе!
Вiдповiдь Володька вже невиразна. Вiн вже на зворотi дороги. Ще
хвилинка, i його заступили стрункi молодi смеречки. Мати дивиться. Пiскова
дорога й смереки перед нею, а бiльше нiчого. Повернула конi i вiд'їхала.
А Володько вже сам. Лiс i тиша. Лише час вiд часу проходять якiсь
святочно одягненi люди. Вони кажуть "дзiньдобри" i питають Володька, куди
вiн iде. Володько вiдповiдає одним словом. Не має часу на розмови. Вiн
думає. Але все-таки Володьковi приємно йти. Як колись, так i тепер йому
приємно, коли починається щось нове, невiдоме. Згадує всiх рiдних та
знайомих у Дерманi. Ноги м'яко ступають по сухому пiску. Шелестить пiд
ногами опалий лист. Дорога спускається вниз.
Йде, йде, йде. Дерева не рiдшають i не густiшають. Велетенськi їх
стовбури поволi пересуваються перед очима. Ззаду чути голосне вйокання. По
часi Володька наганяє пiдвода. Маленький драбинячок, запряжений гнiдими
шкапенятами. Шлеї, вiжки i все, що на них, портяне. У розбитiй їх гривi
реп'яхи. Бiжать пiдтюпцем.
На голiй дошцi драбинячка, звiсивши через щаблi ноги, сидить дядько. На
ньому палатковi штани й австрiйськi вiйськовi черевики. Володьковi
хотiлося б попросити, щоби пiдвiз, але шкода розставатися зi своїми
думками та самотою. Ноги ще не болять i хоч дорога ще далека, але i часу
шмат добрий. Ах краще хай собi їде.
Але дядько не так думає. Вiн цiкавий, що це за мандрiвник такий з
торбиною на плечах та палицею в руках. Порiвнявшись з ним, притримує
конята.
- Дзiньдобри! А куди, хлопче? - питає високим викриком.
- До Дерманя,- просто вiдповiдає Володько.
- Ого! То ж то буде далеко! То ж то десь онтуди... Аж за Мости. А ти ж
звiдки?
Володько вiдповiдає одним словом. Дядько цiкавиться далi i довiдується
про все. Вiн дивується, що батько пустив такого хлопця в дорогу.
- Онтам он, коло мостiв, знов чоловiка вбили. Теж часи настали. Просто
вбивають, та й годi.
- Мене не вб'ють,- каже Володько. Дядько галасає на цiлу губу. Володько
йде при возi. Нарештi дядько спохватився.
- Пробачай,каже вiн.- Нема на чому сiсти, але, як хоч, примостись отам
на лютринi. Все-таки трохи пiд'їдемо. Я тут недалеко, верстов двi. З
Гiсерни.
Володько сiв спиною до дядька i звiсив ноги назад. Приїхали до Гiсерни.
Дядько лишився, а Володько посмаляв далi. В полудень досягає Зеленого
Дуба. Це половина дороги. Вiдпочив i пiдживився. Тут починається справжня
Волинь. Там з-саду за лiсом ще Подiлля. Iншi люди, iншi краєвиди. Спереду
Волинь. Сувора, тiнна, стара земля. Люди бiльше похмурi, менше говiркi,
але дебелiшi, рiвнiшi й охайнiшi. Села кращi почнуться. Ось тiльки
минуться пiски, почнуться хмельницi, плантацiї цукрових бурякiв. Бiльше
критих залiзом хат, менше соломи.
Володько чує цю землю, бачить її красу, її радiсть i горе. Вiн
наближається до того мiсця на землi, де вперше побачив свiтло сонця та
вiдчув першу радiсть життя. Зате цiле його єство повне вдячностi до цього
клаптя великої своєї батькiвщини.
Довга, тяжка дорога. Надвечiр ноги вiдмовляються йти.
Торбина стала значно тяжчою. Кiлька разiв вiдпочивав i аж поночi
опинився на дерманських полях. Але ноги мов дубовi. На щастя, вiтер
зiрвався i попихає його в спину. Через темноту збився з дороги i замiсть
на Запороже попав десь на Тихонцi. Довго лазив по чужих городах i дражнив
собак. Нарештi натрапив на якусь хату, де ще свiтилося. Там, мабуть, були
гостi. Щось пили, їли, гомонiли. Володько застукав у вiкно. В темних
дверях сiней з'являється дядько.
- Ти, стало бути, як? На хрестини? - питає дядько, не бачучи Володька.
Вiн хитається i тупцяє, нiби стоїть на гарячому. Володько починає
вияснювати, чого бажає. Голос його за довгу дорогу ослаб, i дядько довго
не може розiбрати, чого той хоче.
- Ага! - нарештi зрозумiв дядько.- Так ти, стало бути, зi скубентiв?
Ти, значить, вобче, так сказати, до нашої семинарiї в образованiє йдеш.
Правильно! Харашо! А може, чарку горiлки? Хаарошая! Первий у нас самогон.
Послєдня новость сезона. Панiмаєш? - i вiн сплюнув через порiг.- Таки нi?
Ну так, Гануню! - гукнув вiн до хати.- Покажи йому навпрошки, щоб махнув
отак через займиська та пiд гору. Там буде видно. А ти ж, пробач, чий
будеш? Яка твоя личность i фамилiя? Ооо! Матвiїв! Отого, що у Тилявку
вибрався? Почому не знать! Знаю! Так ти сам його накоренок? Це тобi от i
на... А я думав, яка очмана по вечорах шляється. А то аж iз Тилявки.
Га-нуууню! - пiдняв вiн голос.- А покажи йому, та виведи. Це ж Матвiїв.
Вiн до Єлисея Гуци прошкує, просто з Тилявки п'ятдесят, диви, верстов
учухрав.
Гануня нарештi з'явилася. Провела Володька над долину i показала куди
йти. До дядька свого прибув Володько аж пiзно вночi. Ледве достукався, не
хотiв їсти, скинув зi себе верхню одiж i, зовсiм знесилений, лiг на
тапчанi спати.
Рано на другий день Володько прокинувся, а вставати не хочеться. Ноги
його попухли. Лежить, протягається, вслухується до болю в них. День
яснiший вiд вчорашнього. За вiкном вiтер похитує гiллям горiха i шкрябає
ним о бляшану стрiху.
Пiсля встає, снiдає, оповiдає останнi новини з Тилявки. По снiданку
рiшає вiдвiдати школу.
Виходить через затильнi дверi на садок. Сливи обсипанi синiми
соковитими овочами. Яблунi ледь втримують свiй тягар. По листi розлита
холодна роса осенi.
Володько йде вниз через Мотрин садок та Ляшове займисько. Старi, косатi
берези ряботять жовтавiстю i час вiд часу з них зсипається кiлька золотих
лусочок. Сходить вниз, iде берегами до монастиря. Пiд монастирем ставок з
острiвцем посерединi. На острiвцi та навколо ставка старi осокори. З їх
листя капає роса i по гладенькiй, чистiй поверхнi ставка викреслює рухливi
кола, що швидко збiльшуються, взаємно перетинаються, добiгають до берега i
там никнуть. У водi вiдбивається синє небо з ковтунястими хмарами. З
осокорiв спадає лист, падає на хмарини i, здається, разом з ним пливе пiд
берег.
Володько йде далi. Ось подвiр'я школи. Кiлька великих дверей. Коли б
Володько знав, у котрi з них входиться, то вiн одразу б увiйшов. А то став
i вагається. Острах його бере. Вiн ще ж нiколи не входив у такi великi
дверi. Хто зна, що там за люди за ними. В кожному разi не такi, щоб
Володько почувався перед ними гаразд. Вiн приготовив своє "свiдєтєльство"
i шапку зняв. Ну, Володьку! Смiливо вперед! Добре. Вiн одважився, виходить
по кам'яних сходах, вiдчиняє великi, бiлi з мiдною клямкою дверi i входить
у коридор.
Школа вже почалася. Тiльки що скiнчилася перерва, по класах гудуть
школярi. Коридором бiжать до класiв учителi. Коло вiкна стоїть священик i
розмовляє з молодим кучерявим у галiфе панком. Священика Володько знає. Це
ж дерманський батюшка. У нього на устах вiчно насмiшкувата мiна. Здається,
вiн не розмовляє, а кпить. Володьковi не хочеться самому пiдходити до
батюшки, але той помiтив його.
- А тєбє чево? - питає Володька. Володько нiяковiє, цiлує батюшку в
руку, подає своє свiдоцтво i каже:
- Я, батюшка, хотiв би записатися до школи. Нашу школу я вже скiнчив, i
ось тут свiдоцтво.
I батюшка, i той другий у галiфе розглядають свiдоцтво. Володько
стоїть, мов на шпильках. Йому здається, що саме тепер важиться його доля.
Батюшка перечитав i каже:
- Так, так. А ти чей? Володько сказав.
- Ааа, его тот Матвей, што в Тилявку виєхал? Знаю. Ну, а как? Єсть там
у нас какоє мєсто? - звертається до кучерявого панка.
Той хитає головою. Володько запирає дихання.
- Нєт мєст. По трi на партах сiдят,- заявляє панюк.
- Господiн учiтель,- просить Володько.- Я так далеко йшов. Ми були з
татом перед двома тижнями i нам сказали, що школа аж за два тижнi буде.
- Ето да! Но тєпєр нєт мєста i канєц. Нет. Понял? Їдi сєбє дамой.
- Гаспа...
- Нєт, нєт, нєг! Нельзя! Школа переполнена! - заговорив батюшка. -
Слишiш же, што нєт мєста?
Пiсля цього батюшка i кучерявий панок пiдходять до класiв. Володько
залишається сам на коридорi. На душi в нього тягар. Вiн зовсiм не
допускав, що i тут можуть бути перешкоди. Сказали, йди додому i кiнець.
Добре їм казати. Стiльки рокiв жив цiєю думкою, а тепер iди й кiнець.
У класах iде навчання. Якi щасливi там сидять хлопцi. Володько не може
їм не заздрити. Але ж вiн нiяк не може вертатися додому. Що скажуть тато,
знайомi? Скажуть:
- Ну, от. Пiшов. Поставили його там на "акзамин", а вiн тобi нi бе, нi
ме. I прогнали.
Володько стоїть коло вiкна. Не пiде звiдсiль. Обдумує, що має сказати
тому вчителевi, щоби вiн його зрозумiв. Бо ж вiн не розумiє його. Не може
ж так бути, щоб не було там якогось одного мiсця. Вiн буде стояти. Вiн не
великий пан i з приємнiстю перестоїть тих кiлька годин навчання. Не може ж
вiн. нiяк не може вертатися додому.
Година довго тягнеться. Володько стоїть i сподiвається. Надiя не
покидає його. Вiн хоче. Вiн неймовiрно хоче. Вiн знайде якесь слово i тi
зрозумiють його.
Нарештi дзвiнок. Година кiнчається. З класiв виходять учителi, а за
ними роєм сиплють школярi. Володько переймає батюшку.
- Ти єщо здєсь? - питає той здивовано.- Ступай дамой! Нєт мєста i
больше нєчево гаворiть!
I батюшка пiшов. Вiн навiть не хоче з ним говорити. Всi вчителi також
не звернули на Володька анi найменшої уваги.
Володько вiдходить. Та сама дорога, але вiн не помiчає вже нi ставка,
нi осокорiв. Йому боляче. Не розумiє, чому люди такi недобрi. Вiн так мало
собi бажає, а вони i того йому не дають.
Дома не сказав нiчого дядьковi. Порiшив пiти ще завтра, а може, якраз
приймуть. Але i завтра не помогло. Батюшки вже не бачив, але й iншi навiть
не хотiли Володька чути. Прийшов додому i хоч-не-хоч, а розказав дядьковi.
- А ти ж їм сказав, що пiшки аж з Тилявки йшов? - питає дядько.
- Певно, що сказав.
- А "свiдєтєльство" своє показав?
- А що ж. Певно.
- А чому ж ти не попросив добре?
- А хiба ж я не просив. Ще й як. Нема, кажуть, "мест" i все.
Дядько Єлисей далi не питає. Вiн мiркує. Володько мiркує також. Обом їм
невесело. Пiсля дядько каже:
- Ну, пожди. Завтра ми обидва з тобою пiдем... Де самого архимандрита.
Серце Володькове пiдскочило. Надiя, мов блискавка, знов мигнула на його
захмареному небi. Добрi дядько. Нi, що не кажiть, а Володько таки в
щасливий мент народився. Всi за ним. Хай тамтi ще почекають. Ми побачимо,
хто-переможе. А дядька вiн завсiди любив. У них короткозорi очi, але вони
багато знають. Кожної вiльної хвилини у них завжди книжка в руках. У
вiйську "унтирцером" були, татар вчили i з ними татарської мови навчилися.
Вони люблять спiвати:
I кепести чекарган,
i барчак тукарган,
i кузук утарган,
матер буис семинга.
Оповiдають про старе, про князiв та генералiв. Щось неприємного,
скорбота якась, чи що... Дядько напiвноважно, напiвжартом питають:
- А чи знав ти князя Ашкiнази?
Володько всмiхається, i йому знов добре. Нема смутку, нема горя. А коли
i є, не треба перейматися ним до глибини. Перш за все пошукати можливостi
до виходу з тяжкого становища.
На другий день дядько натягає свої "новi", ще з передвоєнного корту
штани, взуває вояцькi чоботи, не менш вiд штанiв iсторичного кашкета, бере
улюблену свою сукувату палицю, й обидва з Володьком iдуть до монастиря.
Приходять. На монастирському подвiр'ї спокiй. Увiйшли до будинку, де
живуть ченцi, i запитали, кудою зайти до архимандрита. Їм показали.
Довгий, темний коридор. З обох бокiв багато дверей. Широкi, старi сходи
провадять на другий поверх. Там показали їм однi дверi. Єлисей вiдчиняє їх
i бачить, що за ними ще однi дверi. Увiйшли.
Опинилися в мешканнi архимандритового келейника. Це блiдий, зi синiми
на скронях жилками, хлопчина. Вiн ввiчливо привiтав гостей, просить сiдати
й зачекати. "Його преподобiє" зараз прийдуть. Чекання. Невеличка келiйка.
Стiни закопченi. Чорний образ Христа в терновому вiнку i якогось єпископа,
подiбного на Миколу Чудотворця. Пахне карболкою.
Володько зiтхнув. Дядько подивився на нього i моргнув рудуватою бровою.
Не журися, мовляв.
По короткому часi дверi раптом вiдчиняються i входить архимандрит. У
чорному, високий, стрункий, подiбний до Христа, вiн одразу подобається
Володьковi. Яснi хоробливо блискучi синi очi. Борiдка каштанова клинцем.
Такої ж барви довгi коси, роздiленi посерединi виразним продiлом. Володько
з дядьком пiдходять пiд благословення.
- Ну, гостi мої? Кажiть, що вас направило до мене,- заговорив
архимандрит.
- Ваше високопреподобiє! - зачав дядько.- Оце прийшли ми до вас
просити, чи не могли б ви з ласки своєї допомогти нам примiстити оцього
хлопця до школи при семiнарiї. Це є син мого брата. Живе у крем'янецькому
"уєздi", п'ятдесят верстов звiдси. Прийшов вiн таку путь пiшки, а школа не
приймає його. Має добре "свiдєтєльство".
Архимандрит глянув на Володька, пiдiйшов до нього, поклав свою руку
йому на голову.
- Ну,- каже вiн.- Бачу, що вiн дуже хоче вчитися. Добре. Я переговорю з
управителем. А ти завтра приходь туди.
Володько ожив. Цi кiлька слiв вернули йому вiру в справедливiсть. А
також вiн певний, що є радiсть велика, тим бiльша i яскравiша, чим темнiше
її тло i чим тяжчий шлях до неї.
Вийшовши вiд архимандрита, Володько до цiлого свiту смiється. Радiсно
йому. Так багато стало простору i так весело свiтить велике сонце. Ах, як
приємно ступається по такому просторому свiтi. Йдуть - дядько i вiн... Як
мало треба було, щоби зробити їх щасливими, щасливими в повному розумiннi
слова.
На черговий день Володько вже у школi. Учитель, той самий у галiфе,
показав йому його мiсце. Школярi, що сидять на тiй лавицi, не хочуть, щоб
Володько коло них сидiв, їм i так тiсно. Володько притаковився зовсiм на
краєчку лавицi. Йому все одно. Йому не треба багато мiсця. От краєчок один
i досить. Зате вiн слухає виклад. Говориться про слов'ян, про їх племена.
Перед кожним учнем невеличка книжечка в червоних полiтурках. Шкода, що
Володько не чув усього спочатку. Цi вже другий тиждень учаться. Але не
бiда. Головне переборене. Володько все-таки переборов, досягнув свого.
А тим часом оповiдається, як слов'яни йшли до варягiв, як просили їх:
"Земля наша велика й обильна, но порядка в нєй нєт. Приходiтє, княжiтє i
владейте намi". Володько уважно це слухає. В його уявi постають новi
образи. Починає знайомитися з минувшиною свого краю.
Проходять днi. Володько вчиться. Пiзнає, що найкоротше вiддалення мiж
двома точками це проста лiнiя. Довiдується про пасати, мусони, бризи.
Рюрики. Усе нове, все цiкаве. Усе пориває за собою. Цiла Володькова увага
там, у книгах. Забув за поле, за свої конi. Лиш час вiд часу пригадує собi
дiм i журиться, що то робить хворий батько.
Товаришi все ще не приймають його до свого гурту. Нiчого. Вони ж ще не
знають Володька. Як вони можуть так скоро пiзнати його. Почекайте лиш,
дайте оглянутись, знайти себе. Дайте йому можливiсть врости в оточення,
навчитися смiливо ступати по широких залах, голосно й отверто вимовляти
слова, яких є повнi уста, але яких не пускають назовнi скромнiсть,
непевнiсть, сором. А тодi знов розгорнеться Володько, i всi побачите, що
ви помилилися.
I так сталося. Володько швидко вростає у тверде середовище школи.
Першим вiдкриває його вчитель, той самий, що не хотiв його прийняти. Пiсля
першого запиту на лекцiї Володько виходить iз честю. Другий пiдкреслює
його вагу. Третiй змiцнює i закрiпляє її. Сусiди - перший Володимир
Галабурда, другий Леонiд Товстий, що не вимовляє лiтери р, м'якшають,
рохманiють. Вони ще, правда, величнi й недосяжнi, але погляди їх час вiд
часу спадають iз недосяжної висоти i на Володька. Решта товаришiв також
наближаються до нього мiлiметровими кроками. А Володько все росте, все
ширшає. Ось вiн вже i ступає смiло. Якоїсь суботи достукується до
бiблiотеки. Там повно книг, i Володько може їх читати. Просто - бери i
читав. Скiльки хоч, читай. Майн-Рiд, Жюль Верн, Марк Твен. Боже, скiльки
тих чудернацьких назв. Якi дивовижi, якi чудеснi краї, якi люди. Хiба ж
можна жити отак i не спробувати зробити мандрiвку на мiсяць, познайомитися
з чудесним капiтаном Немо, об'їздити з ним усi бiгуни попiд морями й
океанами? А хiба ж не золотi приятелi Том Соєр та Гек Фiн? Хiба не розкiш
проїхатися з ними по повних водах казкової Мiссiсiпi, пережити стiльки
дивовижних пригод, здобути великi скарби? Так! Розкiшне, гарно, чудесно!
Добре погрузнути в таке життя, жити ним i ще раз жити, гризтися з
потворами, полiпами його глибин, збагачувати себе скарбами найглибшого
його дна, захованого там колишнiми мандрiвниками. Рости, ширшати. Знати
всi смiхи, всi болi, всi розкопи душевного прагнення, що не знає тих меж,
за котрими вже не знайшлося б нiчого, що притягало б людську цiкавiсть.
Революцiя росте. Смутнi вiстки долiтають iз далекої пiвночi. "Аврора",
"Смольний". Большевики. Назви, що якось ширяться, ростуть, хвилюють
мужикiв.
- Земля i воля! Усе народовi!
- Помiщицькi землi без викупу! Так. Без викупу. За що кров проливали?
По десять десятин на душу.
Мов буревiй летять домагання з душi мужика. Встав, оглянувся, направо й
налiво пiдозрiло зирнув: можна! Так. "Слабода"! Скрiзь "слабода". Ось лiси
вiковiчнi якоїсь княгинi, що живе десь у Парижi. Он сiножатi, поля, двiр.
Пiдходь смiло, закладай пилку пiд товстючу сосну, вали її i при до себе.
Маленький чоловiчок з "раскосимi очамi" осiдлав iмперiю, пхнув на неї
всi пiдземнi сили. Розгойдався мужик, запiнився люттю робiтник. Солдат
повертає цiвку рушницi, гарматне гирло в обличчя "родiни". Зiркатi очi,
засмальцьованi тупi носи. Стискаються кулаки i кривляться, в лють
покусанi, синi уста.
А в Києвi "дєд Чорномор" зручною рукою кермує нервовою сектою "щирих".
Грибами ростуть вони у спiлки, союзи, комiтети, ради. Зiбрання, засiдання,
палкi слова, патлатi голови, звiти, привiти.
I поплили на села першi "оголошення". Ось i в Дерманi на брамах
приходської церкви, на липах коло Яна з'явились вони на барвистому паперi
й "мовою" промовили:
- Українцi! Увага!
- Хто такi українцi? Звiдки вони взялися? Далой! Чотири роки з одного
"котелка" їли i тепер вiддiляться. Нє желаєм! Сукини сини, пiд мужика
пiдшиваються!
- Правильно! Далой!
Володько ходить до школа в товариствi Климового Петра. Обидва
однолiтки, сусiди, ще малими дiтьми разом бавилися"
Володьковi кепсько. З дому нiяких вiсток, а тут сталася прикрiсть. Нема
бiлизни, розлiтаються чоботи. Дядина вже нарiкати пробує.
У саму прикру годину; коли берегами, кудою треба ходити до школи, вода,
мокрий снiг, Володьковi чоботя "зовсiм добрi", перешитi з Василевих,
ганебно зраджують свого володаря
Ось квапляться хлопцi до школи. Володько навмисне пiдкульгує на праву
ногу, бо вiдчуває, що пiдстава зовсiм вiд мовляється надалi триматися
свого законного мiсця.
Гарна це година. Володько любив, коли олов'яне небо заложить цiле
склепiння, з якого виринають i легко спливають донизу лапатi рушинки.
Вiльхи стоять непорушне, мов птахи, що наслухують якусь небезпеку. На
землi росте бiлий килiiм, що лiг геть скрiзь - море не море, гора не гора.
Он там килим промок, i видається, нiби там розлив хто рiдкого олова. Там
он зовсiм чисто i м'яко. Зайдiть от собi i сядьте отам пiд вiльхою на
кiпчику. Сядьте, посидьте, послухайте, як тихо торкаються снiжинки
снiжинок...
Але Володько з Петром не мають на це зовсiм часу. Вони ж квапляться.
Западеннi перелази... Скачи по них, мов скажений собака.
- Стiй,- i Володько лайнувся. Клята пiдошва, брудна i мерзенна, з
погнилими дерев'яними штифтами таки вiдлетiла. Он лежить, чортова паскуда,
i кпиться з Володька. Червонi пальцi ноги й собi вигулькнули з розквашеної
онучi. Ага. Он якраз верба i пiд нею зовсiм добре можна собi присiсти.
Володько й сам бачить те мiсце. Йде, сiдає, стягає чобiт, розмотує онучу.
Нiчого не лишається iншого, як видерти з онучi страпка та добре загнуздати
чобота. Що ж iншого робити? Петро не хоче чекати. Але скорше. Чорт зна,
якi поганi чоботи носить той Володько. Через них приходиться спiзнитися до
школи.
I спiзнилися. Учитель уже в класi. Он сидить за катедрою. Розстелив
свiй журнал i перекликає учнiв.
- Ааа, моє поважання, панове спiзняйки! Ну, ну. Почекайте сiдати.
Постiйте собi он там.
Хлопцi стоять, усмiхаються. Володькiв чобiт бажав би десь провалитися
краще крiзь землю, нiж тут на очах усього класу стирчати.
- Ну, на мiсце,- сказав учитель. Гаразд. Хлопцi з приємнiстю сiдають на
свої мiсця. Пiсля лекцiй спiванка. Семiнарiя готує виставу "Наталку
Полтавку". Зразкова школа бере також участь. Карпо Пилипович утворив хор i
думає виступати також. Володько всiми силами намагався попасти в хор i
попав. Ось вiн уже в хорi, спiває зовсiм молодечим тенорком. Сьогоднi вiн
все ховається за спини своїх товаришiв.
- Довбенко. Стань спереду!
Гаразд. Довбенко стане, хоч це йому зовсiм мало спричиняє приємностi.
Клятущий, щоби вiн згорiв, чобiт увесь час розповзається, не дивлячись на
нiякi спини. Стоїть Довбенко i спiває: "Стоїть гора високая". Сумний i
одночасно веселий мотив. Гора, гай. Рiчка срiблиста i верби напевно такi,
як там у Лебедщинi, що позвiшували довге вiття до самої води. "До тебе,
люба рiченько, ще вернеться весна. А молодiсть не вернеться"... Так.
Неухильна правда. Радiсно i приємно бути молодим, здоровим. Що значить
яка-небудь маленька прикрiсть,- коли роздумати як слiд, то це щось зовсiм
непомiтне. Гурток спiвакiв, дзвiнкi, сильнi голоси, i мiж ними Володько зi
своїм також дзвiнким голосом. I радiсно йому так жити з малими прикростями
i з великими приємностями.
Дома того самого дня Володькова прикрiсть щасливо кiнчається. Дядько
сам оглянув чобiт.
- Ого... Арди ма, хiджi ма... Вiн, видно, хоче кепести чiкiрган. Майн
лiбер Гот. Нема iншої ради, як викинути його на вишки, i хай там спочиває.
А знав ти коли, як граф Румянцев там сражався, князь Потьомкин там
разив?.. Нiчого, Владимир Матвiйович. Ми тобi зараз чобiток антi-пiкiс
винайдем.
Пiшов до комори, пошпортався деякий час там i винiс чобiток антi-пiкiс.
- Дивись, яке бульдо. З-пiд самого Луцька привiз, як їздив до окопiв.
До нього, мабуть, i пара була, та десь стратилась. Якийсь покiйник
австрiяка в ньому землю нашу топтав... А дивись, яка пiдошва... Як сталь.
I цвяхи ще всi. Га? Якраз на праву ногу. Взуєш i будеш франт Iванович.
Другого ранку Володько дiйсно франт Iванович. Офiцерський бахматий
мундир. Посрiбленi гудзики. Спряженi ходаки - правий тупоносий - дебелий,
лiвий гостроносий - делiкатний. Але до школи можна йти. Можна буде й на
"спектаклi" гульнути. "Наталка Полтавка". Що можна до цих слiв додати.
Терпелиха, Возний, Петро, Макогоненко. Наталка. Скiльки турбот, бiганини,
смiху й смутку наробило це iм'я.
Семiнарiя гуде, ворушиться. По залах, коридорах ревуть спiваки. У
головнiй залi будують помiст, лаштунки, вiшають завiсу. Здоровенне
полотнисько. На нiм луг, левада, рiчка з лiлеями i похилi високi верби.
Далi копиця сiна, молодиця з граблями на плечах. А ще далi хатина зi
соняшниками, рожами, плотом i горщиками на кiлках. Стовп синього диму
зводиться з комина хатини i сягає попелястих, мов ягнята, розсипаних по
блакитi хмарок. Україна. Така вона. Такою чують змисли її мешканцiв.
Тепло, запах, велетенська тиша спнята в барвах, тонах, дужим сонцем.
Володько все бiльше i бiльше вiдкриває отi широкi лани, отi левади, отi
особливi хмари. Починає навiть розумiти матнистi штани, кресатi брилi,
косники в бiлих вишитих сорочках. Нi в Дерманi, нi в Тилявцi, анi нiде в
околицях так не ходять, але це нiчого не значить, що й там, на справжнiй
Українi, де козаки, Сiч, де Днiпро з плавнями i порогами, так не ходять.
Там справжня, приваблива Україна. Хочеться наслiдувати її. Вiн з
приємнiстю буде рахувати себе українцем, мешканцем такої чудесної землi. I
також приємно йому, що вибрали його до хору. I тут вiн не останнiй! I тут
вiн братиме чинну участь у такому гарному дiлi, як вистава української
комедiї. Вийде на помiст, буде звiдтiль дивитися на всiх людей, спiватиме,
подивиться, як є за лаштунками, все огляне, затямить i iншим, тим, що
нiколи такої штуки не бачили, розкаже.
В суботу "генеральна репетицiя". Зала вже повна. Чекання. Рiчка, верби,
хата зi соняшниками пiдносяться i никнуть пiдстелем. Виринає гай, криниця.
I верби знов з'являються, а пiд ними дiвчина з вiдрами. Наталка. Байдуже,
що то передягнений першокласник Буцманюк. Кому прийде в голову божевiльна
думка сумнiву, що це не справжня страждаюча великим коханням Наталка.
Байдуже, що голос її не зовсiм дiвочий, штучний. Хто не хоче чути, чого не
треба, не почує. Вона спiває так жалiсно, що серце млiє. Навiть чути, як
вiтри вiють i дерева гнуться.
Возний. Ха-ха-ха. Який рудий. I фрак його такої самої барви. На головi
дивацький капелюх. Штани картатi, з червоною хустиною, що телiпається зi
заду в розрiзi фраку. "Ловко", теє-то-як його. Чудесно. Луснути зо смiху
можна. Сам дiдько не видумав би кращої дивовижi. I палиця геть-чисто -
"рихтик" до всього лицює. Навiть табачницi не забули дати йому, бо хiба
без табачницi мiг би обiйтися такий чепурний панок.
А Макогоненко. Ой, Господи! Свита, червоний пояс, вуса. Справжнiй
дядько Гапон, коли вертається з "трахтиру" до своєї куми Килини
Пiдпiдьомчихи. Ну ж втяли. Басом таким реве "ой пiд вишнею". Возний табаку
нюхає та слухає i сердиться, що, теє-то-як його, Наталка щезла, а замiсть
неї оцього навiженого принесло.
I Терпелиха-тiтка мироносниця така примиленна. Це ж Трохимчук. Їй-Богу,
вiн. I плаче, капосник, мов справжня мати. Голосок такий... ех!..
Петро зi щоками, мов огонь. Шапка смушева i вусики, мов у Князькового
сина, отого вiдомого, що всiм дерманським "франтам" шиє найкращi галiфе i
френчi.
Це ж театр. Це ж той помiст, на якому ще i ще раз виступають дивовижнi
люди далекої Полтавщини. Виступають i обдурять невинно-чудесними своїми
скорботами, викличуть хвилювання, вичавлять вогкiсть на очах i справдi
щирий смiх. Пiсля йдемо далi у свiт, а вогкiсть очей, смiх i навiть запах
картини несемо зi собою. О, напевно радiсно буде згадати тi постатi в днi,
коли прийдеться робити звiт прожитого.
Володько вже не потребував би бiльше дивитися. I так затямив кожне
слово. Але все-таки пiшов i другого дня. З приємнiстю пiшов. Причепурився,
як мiг. Ваксував свої чоботи до блиску. Вiн же виступає на сценi. Про це
знають усi, i всi знайомi будуть на нього дивитися iз зали.
Зала убрана. На стiнах Шевченко, Франко, гетьмани. Перший раз
жовто-синi прапорчики з'явилися. Володько он далеко ззаду в самому кутi
притаковився. Вiн ще раз, поки не покличуть його спiвати, переживає
трагедiю Полтавки. Зала набита. Панi наїхали зо всiх околиць. З Мизоча, з
Верхова, з Гiльча. Бiлi такi, прозорi. Цвiтуть по залi, мов лiлеї,
особливо он там, далеко спереду, на тих червоних, позичених у директора,
плющових стiльцях. А тиша навколо велика. Володько оглядається навколо в
своєму кутi. Спинається на пальцi, щоб якось i собi кинути погляд на
сцену. Ось близиться до кiнця. Завiса падає. Зала зривається i клекотять
оплески. Затремтiли спiтнiлi стiни. Володько бочком протискається до
переду. Вони виступають. Карпо Пилипович, вилизаний у своїх
галiфе-еропланах, бундючно шикує своїх хористiв.
Готовi. Хор стоїть непорушне i чекає, поки пiднiметься завiса.
Володькове серце чiтко тукотить. Карпо Пилипович дає знати, i завiса
полопотiла догори. Володько не бачить нi залi, нi людей у нiй. Вiн
дивиться просто в рот Карповi Пилиповичу, який вiдчайдушне розмахує
руками. Пiсня виходить значно гiрше, нiж було на спiванках, але по
скiнченнi чорне провалля спереду вибухає такою трiскотнею, що Карпо
Пилипович, нашвидко вiдкланявшись, завдає тон на другу пiсню. Це вже
лiпше. Володько починає вiдчувати себе. Щось два рази поворушив навiть
головою. Помiтив також, що в чорнiй прiрвi перед ним повно облич.
Кiнець. Гураган оплескiв. Завiса рiшуче вiдтяла з-перед очей залу.
Хористи виходять. Вони можуть собi йти додому, щоб не заважали публiцi при
танцях. Жорстока несправедливiсть. Вони навiть не мають права подивитися,
як танцюють.
На залi гримнула оркестра. В'язанка пiсень Давидовського надає всiм
крила, пiдносить. Публiка виходить i розливається по "фойє" та коридорах.
Тут знов щастя всмiхається Володьковi.
- Гей, там, хлопцi! - гукнув Карпо Пилипович.- Стiльцi зносити!
Чудесно. Хлопцi кидаються зносити стiльцi. Вони ще не зовсiм зайвi, а
там, мовляв, побачимо. Можливо, якось замiтаються в юрбi, i хто там на них
буде звертати увагу. Володько щасливий неймовiрно. Власними руками
торкається ще теплого вишневого плюшу. Ах, яка божевiльна насолода носити
цi стiльцi. Бiгає, гримотить кованим чоботом i, видається, нiби на однiй
нозi гицає.
I ось зала чиста. Однi, Шевченко, Франко i черга дрiбнiших панують по
стiнах. Шевченко суворо ловить на мушку погляду кожного, нiби продивити
його хоче. Франко байдуже й абстрактно поверх усiх дивиться. Жовто-синi
прапорчики, мов екзотичнi метелики, почiплялися кутикiв їх рямцiв. А
посерединi великої стiни владною i певною мовою твердить плакат: "Встане
Україна i розвiє тьму неволi".
Але, хлопцi, Володьку! В кут! Робить наступ струнна оркестра. Ось вона
увiйшла, розмiстилася. Раз, два, i бризнув вальс. Залу заливають,
заповнюють... Навколо мигають серпанок, плечi, коси. Володько тиснеться в
кут. Коли б тiльки розпорядник не заглянув сюди. За своєю звичкою, вiн,
напевне, не захоче зрозумiти Володька i лишити його в спокою. А тут за
спинами людей вiн зовсiм непомiтний i нiчого такого кепського не
станеться, як вiн i собi послухає вальса та полюбується, як отi шаленi
люди крутяться. А тут йому зовсiм вигiдно. Вiн i не думає лiзти на
презент, отуди до переду. Хто хоче, то i звiдсiль все побачить. Само
собою...
А зала живе. Музики розгойдують "Дунайськi хвилi". Ходором пливуть
пари. Приємно, радiсно. Володько бачить це уперше у своєму життi. Гордий,
що може це бачити, що пробився через мужицьку гущу до ясної, залитої
музикою, зали. I хоч вiн тут не яка важна персона, одначе неважно йому
грати якусь там персону. Важно бути тут, бачити, чути, пiзнати розмах
життя, щоби пiсля роздумати над ним, розповiсти матерi, своїм товаришам з
Тилявки, розбудити й у них бажання пiднiматися знизу до верхiв, де так
радiсно, просторо й ясно.
I мимохiть згадав хатину свою, матiр, батька. Забули його, не їдуть. А
хто його знає, чому не iдуть. Бачить виразно батька, як той лежить,
вкритий старим кожухом, i дивиться у стелю. В очах докiр. Це Володьковi.
Це вiн, невдячний син, кинув одинокого i недужого батька, а сам отут
розкошує по балах. Хто ж там тепер молотить, хто воду носить, хто
порається з худобою... Катерина. Коли б хоч Василь скорше вернув.
Ах, той розпорядник. Таки помiтив. I хочеться йому по всiх закутках
лазити та турбувати чесних глядачiв, якi чейже нiякої не роблять шкоди.
- Додому, додому, хлопцi! Спать пора!...
Теж опiкун який найшовся. Хоч-не-хоч, а вiдходити таки треба. Онде i
Карпо Пилипович такою тобi iжицею поглядає. Щастя, що вчепилася йому до
руки якась брюнетка. Копиця чорнiзного волосся, горiючий червоний бант на
ньому. Вiн прилип до неї, блискучi зуби, смiх. Вiн, видно, зовсiм забув за
свої iменники та прикметники...
Володька i спiлку далекого кута попрохали опустити залу. Надворi падає
густий лапатий снiг. Багато саней, повкриванi дергами конi. Через широкi
вiкна рветься назовнi яскраве свiтло з не менш яскравими тонами оркестри.
Пiд вiкнами купи воячнi "нижчих чинiв", що кiлькома поверхами стоять,
шкiрять зуби i лаються. На них вергає густо освiчений снiг, що поволi
розтає.
Неба зовсiм нема. Зникло в безмежному сiро-чорному просторi. Тепло i
радiсть поволi залишають тiло, яке грузне в холодну зледенiлу нiч.
Революцiйна нiч, напружена нiч. Ген там навколо в цьому снiгу i мороцi
живуть революцiйнi люди. Вони зазначують своє iснування стрiлами, якi чути
зо всiх бокiв, бо ж кожний, хто приходить з вiйни, приносить iз собою
"вiнтовку". Стрiляють, куди попало. Навiть нiч не робить їм спину.
На "Горбаях" чути спiв. Розпучливий голос виспiвує "Коробочку". Чути
п'яний, хворий свiт. Чути, як гуде той голос надмiрним болем, нiби це
голос раненого звiра. Навiть вiльхи на лузi стоять напружено й жахаються.
На повiки очей падають снiжинки, розтають i лишаються з них малюсiнькi
краплини води. На щоках збiгають холоднi потiчки. Хлопцi йдуть мовчки,
швидко пiд гору. Володьковi чоботи кляпають на ногах. Це є "Ляшове
займисько". Того самого Ляша, що повiсився i що часто переходить дорогу,
коли хтось iде сюдою вночi. Але нема часу думати про Ляша. В головi безлiч
iнших думок.
Хлопцi вибiгають на гору. Ось i садиба дядька. У вiкнi "великої хати"
видно свiтло. Так пiзно свiтло, думає Володька. Приходить до хати. В кухнi
обтрусив iз себе снiг. Вiн вже знає, чому так пiзно свiтиться. Он мама
сидять на тапчанi пiд гарячим бугаєм[14]. Ноги пiдгорнули пiд себе, а
великi їх чоботи недбало стоять коло тапчана.
- Ах, ти мiй шмаркачу,- першою заговорила мати.- А де то ти по ночах
лазиш? То ти так вчишся?
- Ви приїхали? - не то здивувався, не то особливо зрадiв Володько.
Пiдiйшов i поцiлував у руку.
- То вiн, чуєте, кумо, на "приставленiї" був. У семинарiї в нас усе
приставлєнiя йдуть,пояснює з печi дядина Одарка.
- А тато де? - питає хлопець.
- Не може вiн. Мало зводиться. Щось йому в боку... Певно, то граната
наробила. Совається в постелi...
- А ви самi приїхали?
- Хто ж мав приїхати.
Так прикро. Забув i за чоботи.
- Що ж є татовi?
- Перед Дмитром,- продовжує мати,- якось звiвся. У клунi стрiп вiтром
знесло i лиха година надала йому полiзти на таку височ пошити стропа.
Господоньку святий. Як злiз, кричма кричав, за спину хапався. А коли б
тобi, хоч що сказав. А то: ox, ox, ox!... I зуби зацiпить... Господи, Боже
мiй!
Володько стоїть, нiби кам'яний. Нiхто не скаже, що то не батькiв син,
хоч i подiбний на матiр. Нi один м'яз його обличчя не ворухнеться, хоча в
очах бачить вiн батька з зацiпленими устами i чує виразно його охи.
- Ну, а хто ж на господарствi?
- Взяли якогось галицiяна з плєнних вуйка Павла. I Хведот i Василина до
нього, як до свого. Ходив у поле, дещо заволочив, дещо попорав. Тепер коло
хати совгає, сеє-теє шкорпає на дворi. Святе письмо читає, на картах
ворожить i все червоний дощ пророчить. Каже, впаде червоний дощ, що буде
подiбний на кров. Кривавi рiки, каже, потечуть. До чого вiн ото торочить,
один Бог знає. Кажуть, вiн з ума зiйшов. Але чоловiк трезвий i грамоту
знає, i робить потрохи на харчi, як то кажуть. Привезла он тобi шкорбуни.
Сама у Зiнька замовила. Наказувала: не зробiть, чуєте, малих. Хай Лiпше
бiльщi. Чи то онучу добру взуєш, чи що... Завжди чобiт не має бути, як то
в жижликiв мiських... Нiби їх ото прилив на ногу. А прийдеться взутися чи
роззути, то мучиться, рве взуття, пручається.
- Але ж, мамо!.. Вони величезнi!
- Нiчого. Зате взуєш онучу суконну... Не бiйсь, не померзнуть ноги.
Далi Настя оповiдає, що до них знов якийсь обоз приволiкся i став у
селi. Всi москалi збунтувались, кажуть: далой войну! Кидають усе,
геть-чисто все: конi, вози, ну геть усе, як було, а самi, хто знає куди,
розходяться. Найгiрше отi конi... Господи! Що та бiдна худiбка такого
зробила... Вигнали їх на поля, нiби собак. Iдiть собi... А худоба гарна.
Приходить москаль до нашого: купi, дед, лошадь. А скiлько? Еет, каже. Дай
бутилку самогону й бери. Наш двоє купив. Не хотiв даром. За кару кобилу
двадцять, а за, як то каже Хведот, киргиза шiстдесят карбованцiв заплатив.
А, Боже, що то було за лихо. Тиждень кониська на ноги не вставали. Але
поправились. Ось i сюди ними присунулась. Цiлий день плужилась. Все хода,
все хода. Вечiр застав мене на Мостах, а поки доплужилась до Дерманя, мало
не на пiвнiч. Ох, бiда... Отак, люди мої... То се, то те i нiяк не можна
було зрахатись. Думаємо: Матiнко Божа. Та воно ж там i без сорочки, i без
чобота. I хто знає, хто йому їсти дасть...
- Ну, коли вже вiн у нас,- вставив дядько,- то бiда невелика. Ми так i
гадали, що там у вас не все в лад iде.
Володько слухає матiр, взуває свої новi чоботиська i шкорбає по хатi.
Радий i сумний. Якось би хотiлося не так. Хотiлося б по-людськи. Хотiлося
б на себе щось кращого надягнути, як у iнших хлопцiв, якi мають усе на
себе примiряне, все акурат.
Довго ще гуторять, мiркують i кладуться. Володько лягає на лавi пiд
вiкном, бо на його тапчанi лягає мати. Укривається вiн маминою бекешкою,
бо пiд вiкном студить.
Лягаючи, мати довго молиться Богу. Пiсля ще довго в темнотi розпитує
сина, що та як... Хочеться їй знати все, та й батько, либонь, цiкавиться.
- Лежить ото... Щось набреде на думку i запитає: ну, а як то там наш
"скубент"? А ти, дитино, не дуже-то до отих безбожникiв прислухайся. Ото
на днях вернувся Корнiй Ет-тоїв. Наївся, кажуть, ляшнi, встав i навiть
лоба не перехрестив. А Хома встав i каже: а то ж що? Турок ти, чи що? Не
бачиш он образа, iкони святої? "Плюю я на вашу iкону". Так, чуєш, дитино,
i сказав. Уляна як почула, то їй, сердешнiй, руки й ноги потерпли i язик
занiмiв. Хома за полiно i полiном, i полiном... Та по Корнiєвi, та по
Корнiєвi. Той за иагая. Боже святий! Батько ж наш не раз читав колись: i
постане син на батька, а батько на сина. Чи ж це вже не так є. I до чого
воно отак дiйде. Але ти пам'ятай, дитино. Пам'ятай все-таки, що ти
господарський син. А господарський син проти Бога i батька не пiде. Ооо,
то нi. То вже я вiрю, що нi. Який-небудь хлюст хiба... Виродок, хорони,
Боже. А також науки пильнуй. Вчать там вас хоч чому путньому? Хоч заповiдi
Божi не забув? Га?
- Ах, мамо. Те, що навчився колись, не забуду. З-за бугая озвався
дядько. Вiн, видно, також не спав i все слухав.
- То, рiзун їх матерi, й у нас страшне твориться. Камiнякiв матрос у
шапцi до церкви заходить. Од свiчки цигарку прикурює, i що хоч йому роби.
Бо що ти йому тепер зробиш. Свобода вже така велика, що всяка немiч
пурисом стала, i не пiдступай. Хто йому тепер рiвня. А онде дивiться, що з
двором зробили. Правда, не люди самi почали то. Почали москалi, але ж на
якого чорта все бити, нищити. Двiр є двiр. Понятно. Що народовi землi тра,
також понятно. Але, рiзун їх матерi; нащо його той лемент робити. Пiшли,
розтрощили. Ет, плюнути хочеться i тiльки.
- Спи вже, старий,- завважує з печi дядина.- Кума також за день
намерзлися i хочуть задрiмати.
- Ох, Боже, Боже! - зiтхає Настя. Вона нiжиться i горнеться до теплого
бугая. Володько мовчить. Його думка займається одночасно кiлькома
справами. I хворий батько, i прохання матерi... Болюче i зрозумiле
прохання. Але що ж вiн винен. Вiра тiкає з душi. Нема сили втримати її.
Вiрити - не знати, знати не вiрити. Вiн же й не знає, i не вiрить. Прикра
пустельна середина. Вiн прагне знати все до безмежностi, а дiйде до кiнця
пiзнання, далi знов буде вiрити.
То знов у очах мигає освiчена зала. Рояться людськi постатi. Спiв,
музика. Он чоботи з темноти вилазять. Дивиться на них i нiяково стає.
Нiч уже давно панує. Шумить вiтер. По бляшанiй стрiсi хати стукотить
гiллям розлогий горiх. За вiкном вибрiхує сусiдський Боско свої
невибагливi розмови з ворохобною нiччю революцiї.
Цiєї самої ночi пограбували монастир. Вiдчинили всi льохи, вигнали з
келiй послушникiв. Все, що знайшли в льохах, вичистили. Кажуть, п'янi
большевики. Наджорився один з другим ханжi, самогону, зiбрались бандою i
хотiли на "приставлєнiє" влiзти. Семiнаристи виперли. Так вони до
монастиря. Сушенину, сливи, пшона - все, як є, пiд ноги. А пiсля у
приходського батюшки двадцять тисяч золотом вимагали. Двi години босого на
снiгу потримали i дарма.
- I де вони в чортяки набралися, отi большевики? Яка халєра породила їх
на свiт?
- Каторжани! Не знаєте. Всi каторги повiдчиняли. Он зi Сибiру, кажуть,
сто тисяч їх суне.
- Каторжан?
- А що ж. I спину їм нема, бо ж їм все нiпочом. Моє-твоє. Для такого
жизня все одно сплювак. Кулю в лоб i шлюс.
- А де ж власть? - грiзно питає котрийсь.- Он у Довгощика також були,
п'ять тисяч стягнули i молодицю споганили. Олiйниковi записку пiдкинули:
таку-розтаку твою, як не приготуєш десять тисяч золотом, кулю в череп
заженем i баста. На Горбаях цiлу нiч свиню смалили i стрiляли в небо.
- Какая теперь вдасть! Вон у Києвi Центральна Рада, кажуть, войсько
собiрає. А какой сознатiльний чоловєк пойдьот сьогоднi воювать. За кого,
спрашується?...
- Чому нi. Пiшов би всякий, але надо режим встановить. Без режиму не
пiде.
Народ. Затиснутi, спраглi уста, напружене кантате чоло. Очi впоєнi в
каламутну далечiнь, нiби очi божевiльного, що зненацька наткнувся на
неймовiрно яскраву цiль. Але як пiзнати її? На очах сiра шкаралуща. На
душi вируючий накип їдi, що збирався там впродовж столiть. Стрясає дико i
нервово головою, пручається пустити в рух застояну, заржавiлу думку.
Одного дня оголошують, що на Шинкiвцях будуть роздавати тараню. Десь
там залежалося багато таранi й її порiшили роздати народовi. Кажуть, буде
велика зборня.
Йдуть усi чоловiки. Цiкаво. Володько також не промине такого
видовиська.
Пiшов. Перейшов через двiрський сад. Сила народного буревiю залишила
тут виразнi слiди. Пошарпанi будинки, повириванi вiкна позiхають у
простiр. По алеях розсипанi папiрцi. Володько пiдiймає один такий
папiрець. Писано латинкою. Сховав до кишенi. Пригодиться. Дома розбере, що
там написано.
На Шинкiвцях тьма-тьменна народу. Ось мурований червоної цегли i критий
смоленою бляхою будинок колишнього банку. Обчовганi мiдянi клямки,
витоптанi пороги, забруджений помiст. Махорчаний дим розводить у просторi
фанабернi викрутаси.
Здається, сто тисяч дядькiв прибуло за таранею, їх жiнки, їх дiти. Цiлi
поколiння скупчилися ось тут. На них шинелi, фуражки, папахи. На плечах не
позаростали, не злилися зi загальною сiриною слiди вiд погонiв. На
обличчях загар окопiв, у очах вибушнi вогники.
Не за таранею прийшли вони зо всiх своїх "куткiв" сюди. Порядний мужик
за такою, пробачте, гнилою паскудою навипередки не поженеться. Зiбралися,
щоби збити себе в гурт, в лаву. Разом у гуртi виразнiше чути силу свою.
- Власть. Давай тверду власть! - гукають вони. Он по селу гасає п'яний
москаль i топчеться, по чому попало... Он ступають страшнi матроси, якi не
забули ще силу океанських хвиль. Краяти землю їм хочеться. Пороти твердiнь
непiддайностi мужика.
Той он оповiдає, щотакий-то кум i сусiд Тодосько за яблока двi тисячки
лупнув. Уночi прийшло до нього п'ятьох з "ружжами". "Руки вверх! Дайош
генгi!" Тодосько вийняв тисячки i вiддав. Жизня кожному за грошi дорожча.
За неї вiддаси все.
А знаєте, як Бурачиха Санька за "своїм" побивалася. Лисий тесть Марко
не давав їй проходу. Ночами, бувало, гониться за нею по снiгу до сусiдiв.
Казав перед людьми:
- Ну, люди, сестрички, братчики i всi православнi! Я на вiру вашу (був
католиком) пристав, я церкву поновив, я дзвона в триста пудов спорядив,
батюшцi чистошовкового пiдрясика справив, але "їй", невiстцi, моїй скусi
не можу против ставити. Надто вона шиковна, як лебедиця, все одно... Як
княгиня, тiльки трон дай.
I дав би. Сто тисяч у банках ляснуло, а других сто розклав перед нею,
мов карти. Нi. Не взяла, сатана. Одвернулася. I цим, клята, ще бiльше
прикула. Не будь я Криницький, по-вуличному Буряк, як не вiзьму її...
I почав пити. Пив, пив... На раз двi лiтри перваку виджорив. Баби з
другого кутка на руках притягнули, мов стерво яке, пробачте. Саме син
Ясько з кавалерiї при шпорах прибув Батько пiзнав його аж на другий день.
А на третiй, вчора серед ночi, якiсь люципери застукали у вiкно. Ясько
жiнку в постелi лишив, зiрвався.
- Хто там?
- Отвори! Свої!
Засвiтив i гiльки вiдхилив дверi...- баах! Куля просто в кишки пiшла i
вирвала спину. А Буряк нiби в другiй хатi спав i нiчого не чув. Сьогоднi
он усiх попiв звозить, тисячки на похорон сипле. Такий великий, гидкий,
страшний злочин, що взиває пiмсти з неба, а суду нiякого. Бо хто буде
судити.
З семiнарiї прибуло кiлькох учнiв. Налiплюють оголошення. Дядьки, слово
по слову, добирають толку. Ага. Землю без викупу обiцяють. Додумалися.
Знають, що коли не дадуть, i питати не станемо. Ану, списки робити. Ану,
доста з таранею возитися. Застав'є доки буде лежати.
На фацiятi банку хтось почiпив червоний "хлаг". Небо грiзне, сiре.
Хмари, мов з олова литi. Очi дядькiв прудкi, мов шрiт.
Аж коли зложили комiтет i зробили списки "бедного малоземельного
класа", Володько порiшив покинути Шинкiвцi. Мав ще важливу справу до
Галабурди, який мешкає пiд могилками. Задумав роздобути "перший сорт
обрiза". Хтось там десь продає. На це мист...
