Улас Самчук. Волинь
страница №18
... за"лаштунки". З нього буде також людина, але не сподiвайтеся бачити в нiй
себе, ваших батькiв - розгорнiть минуле далi, де в тiнях стоять вашi
пращури, i в них хiба шукайте Володька. I ще можете дати волю уявi -
будучнiсть розсiкти простими лiнiями i на її шахiвницi в шаленiй грi
пристрастей узрiти молодого партнера. Це може бути Володько - тихий
хлопчик, що вирiс у затушкованiй Лебедщинi з вербами, з рiчкою, з
чорногузами пiд соняшнi спiви птахiв... i попругою батька.
Хто знає, чи жиє Юхим. Так. Вiн ще жиє, але вiн сам не пiзнав би тепер
Володька, який пройшов щойно вступ до першої капiталi.
Стало легше й простiрнiше. Таки вперлися й вiйну пхнули назад. Пiшли
собi обози, зникли розхижiлi фуражири, гарматнi стогони втихли також, лиш
час вiд часу "тилякi-земцi" розлогими гарбами турбували шляхи.
Матвiй за зиму i весну стоску "бамажок" склав. Мiж рублiвками з'явились
i "четвертнi", i "катеринки" навiть. Складав їх уважно, щоб не заломити
кiнцiв i не раз в переливах їх барв уявлявся новий шмат поля - бо ж хiба
рости це грiх? Ой, нi! Мабуть, так писано там, звiдки походять всi
скрижалi заповiтiв.
I так господарство його лишилось обскубане, залишене. Одна корiвка з
ялiвкою. Пара конят. А де ж решта? Вiдомо. Ненажера-вiйна лишила чiткий
слiд, але сила землi i мужика все направить. Всi рани, всi руїни залиже,
знесе, зведе, поставить хоч що...
Жнива вичавлювали з Матвiя останнiй пiт. Пiсля контузiї ще гiрше
бастувала спина i найкращими ранками, коли сонце нестримно перло у
височiнь, кожний її суглобчик болiв окремо вишуканим болем.
Але старий встав. А як же. Брав грабки i йшов класти пшеницю. Настя
пiдтакувала, закачувала рукави... Її руки висохлi, мов копистки, барви
тютюну. Але як жваво звиваються вони з тяжечими граблями - "отi западющi
тарани, i для кого вiн таке витесав".
Василь також косою шмагав, покоси рiвняв, мов дядько з бозна-яким
досвiдом. Катерина, хоч до пiзнього вечора вистоювала з милим пiд вербою,
але ранок є для всiх ранок i праця безжалiсна, мов суд. Земля тодi тягне
гаками, тяжечi вiї спадають на очi, ноги iнодi млiють i пiдгинаються...
Ну, але молодiсть є безоглядний пан, i рабство його i в болях має
насолоду.
А Володько все одно: товар гнати. Ранки, вечори, погода чи сльота - все
одно. Поля скинули одяги, зашуржiли пiд плугом стернi, зiйшов опар. Корови
гуляють, бо розходу, як оком глянеш.
Знов закипiли бої з угорщанами. Лiсами, запустами, ярами ходили армiї,
обтяженi тяжкою зброєю. Напади, проти-напади. Вогнi тут i там жеруть
шелестливе листя, а диму повно - колотиться дикими начосами долиною.
В цi часи Володько затвердiв, обвiтрився, помудрiшав. Голова його не
займалася "дурницями", як це було колись, коли хворiв, коли було стiльки
вiльного часу в лежнi, в болях i стражданнi. Тепер вiн пружний, мов
тятива. Чоло i лиця бронзовi, очi ще синiшi, пружнi, з гострими скалками
погляду.
Коли вiв у бiй своє воїнство, у думцi його було одно: перемога. Пер
шалено з гори, а обличчя рiже прудкий вiтер. За ним решта, назустрiч
угорщани. Збiгалися i камiння з палицями йшли в роботу. Гулi, синяки,
кривава слина... Еет, що то значить. Зате радiсно йому прогнати "чортових
постолячникiв" на їх гору i заволодiти їх просторами.
Незрiвняно-величний iнстинкт боротьби. Чари влади i сили найбiльшi за
всiх. Лишень немiч i страждання рiвнозначнi їм за силою, тiльки
нерiвнозначнi в наслiдках.
Снiг застав Володька в лiсi. Перший незабутнiй, м'який, мов кiт, снiг
непомiтно крадеться до землi i вкриває її. Он вогонь ще димить. Кiлька
дубових комердяк змагаються з мокротою. Присок попелiє, i в ньому
лишаються на зиму недопеченi картоплi.
- Гей, гей! - кричать пастушки.- До-до-му.
Всi йдуть по снiгу додому. Корови поскрипують ратицями. Їх мокрi хвости
попадають мiж ноги i бомбаються по колiнах. Хлопчики й дiвчатка востаннє
цього року йдуть своїми пастушими стежками, мимохiть озирають мiсцевiсть,
де все замовкає, глухне, згортається. Дерева, нiби баби перед сповiддю,
стоять понуро, каються i б'ються в груди. Он граб "Перегуда", що
розкарачивсь на трьох ступнях. Он береза "Дудля" звiсила коси i легко
хитає сюди й туди. Снiг обтяжує , її, мов сон жебрака. Онде-о дуб той, що
"стогне ночами", по котрому чорт верхову їзду вправляє. Грiм утретє бив
його, та не збив. Там i стоїть на втiху нечистому. I липа-дуплянка з
дикими бджолами незугарнотовста, мов баба-сидуха, криво усмiхається i
плющить поволi очi. Спи, спи, стара!
Але другого ранку староста заповiв до школи... Їй-богу? Правда це? Хiба
ще iснує десь на свiтi школа? Он Володько i читати, мабуть, забув. Вiн вже
давно роздивився в лiсi за добрими полозками з корiння i мав намiр одразу
вирвати їх з землi. Навiть сокиру в батька вкрав i деякi долота погострив.
Ну, школа. Кинув усе; як махнув, їй-богу, все пiшло до бiса. Торбу
нап'яв, опалка кусень засунув до неї i гайда в саму третю групу, де i чорт
йому не рiвня. Тепер провались ви, усi Родiони. Вони й ще десь позаду
плетуться. Хведот також урочисто у другу групу засiв i дiстав, уявiть
собi, навiть "закон Божiй - вєтхого i нового завєту". Наука неабияка. Ну,
а Володько, цей просто вже бозна-якi премудрощi витинає. "Задачник" -
часть III. Там уже й дроби i ще бiльшi математики. Для нього, зрештою -
парубка, хоч сватай - все то рiвно раз плюнути, а всi тi "стiхотворенiя",
як "Смерть Сусанiна" чи "Вєщiй Олег", лепетiв, мов скорострiл.
Как нинє сбєраєтся Вєщiй Олег
Отмстiть нєразумним Хазарам...
Ах, як це велично. I малюнок. Лицарi у гостроверхих шоломах та
кольчугах. Олег спереду i темний лiс стiною, з котрого з палицею
дiд-характерник виходить. Довга бiла борода, хитон пiдперезаний широким
поясом, при котрому висить якийсь рiжок.
Скажi мнє, кудєснiк, любiмєц богов,
Что збудєтся в жiзнi со мною?!
Наказом i благанням згучать слова. Брови спадають на очi, дружина
завмирає.
Открой мнє всю правду, нє бойся меня,
В награду любого возмьош ти каня!...
Характерник непорушний, мов викут iз каменя. Дума виразно сходить на
його чолi й очi впираються в далечiнь безмежну. I раптом вiдчиняються його
уста i пливуть з них слова, що пророчать князевi велику славу. I щит на
воротах Царгороду, i багатство, але все-таки смерть його чаїться в його
коневi.
I Володько виразно бачить, як потьмарились князевi очi, як подивився
вiн на свого улюбленця бiлого гнучкошийого стрибуна, занiс ногу i став на
землi. "Вiзьмiть його!"
Дружинники беруть коня i вiдводять. I дають йому iншого. З мiсця учвал
рушає князь i дружина, дуднить сира земля пiд твердими ударами копит. Лише
кудесник старий стоїть на своєму мiсцi на взлiссi i довгим свiтлим
поглядом проводить комонну валку аж ген до обрiїв.
Володько не раз аж скрикує вiд ясностi i краси картини. Вiйна, смерть i
знов життя. Бувальщина, що ховається за всiм, зникає. Приходить хтось,
каже слово. I слово те, мов огонь, мов яснiсть сонця. I все, що далеко
було, виразно пiдступає, вдягається в шати, переливнi барвами i променем.
Горять очi вiд краси, а розум каже: найважнiше, Володьку, жити. Жити i ще
раз жити!
Он друга група i там Ганка сидить. Має червоненьку спiдничину. Чи ж їй
це не личить? Ще й як, хай йому частець, як вона все отак пiдбере до личок
своїх i до очей. Пружна така, краща вiд усякої панянки.
Коли Володько встає говорити своє "стiхотворенiє", то говорить однiй
Ганцi. Учителька могла собi кивати головою. Вiн на неї не зважає, а
говорить чiтким згучним голосом, слово в слово, мов перли низав у намисто,
i дивись: на тобi, Ганко.
Учителька вже не та. Стара, добренька, з солодким голосом "матушка".
Тамта поїхала i не вернулась. Володьковi пару днiв не подобалась змiна,
але в скорiм часi матушка також стала його прихильницею.
У груднi забрали й Василя. Три днi ходив зi збитою на потилицю шапкою,
як рекрут, а на четвертий батько запрiг конi у гренджоли, мати торбу
харчiв взяла, i, хоч вiн пасинок, та все-таки сльози падають. Якось не
можна без слiз. От нащо вже Володько. Хiба ж вiн мало бачив, пережив? Хiба
ж не тверде його серце, мов ота крем'яна галька? Але Василь є Василь. У
нього такi милi очi, такi задавакуватi i такi самовпевненi. I чуприна в
нього нiби посрiблена. На чолi, на носi i карку ластовиннячко. Все те
Володьковi подобалось у Василя, бо Василь безперечно куди кращий, бiльший,
сильнiший, а хто знає, чи й не розумнiший вiд нього. Тому й любив. Тому,
коли вiдвозили Василя, примостився на мiшку оброку i цiлу дорогу, аж до
школи, ковтав твердi сучки, що, клятi, невпинно пiдлазили пiд горло. А
коли востаннє цiлувалися, не видержав i соромливо спустив сльози. Ах, коли
б принаймнi всi зi школи не так витрiщали на нього отi зiрки. Ганка
все-таки невесела. Може, згадала, як проводила тата, що десь "поляг у
первих боях".
У сiчнi прийшли вiд Василя першi поклони. Кому тiльки не кланявся до
самої землi i чиїх не обцiлував "сахарних уст i бiлих ручок". Так уже
казав закон. Сам Матвiй вiдписував йому "подробно", як i що. Пiдписував
великим, чiтким письмом: "твой отєц Матвiй Довбенко" з добiрним, лапатим
гачком над й, який, здавалось, хотiв на подобу шулiки здiйнятись у
височiнь i бозна-куди вiдлетiти.
...а у березнi сталася революцiя.
Революцiя
- Ну, дiти,сказала одного ранку матушка-учителька.- Сьогоднi не будемо
вчитися. Прийшла телеграма, що наш цар Нiколай Алєксандровiч вiдрiкся
престолу.
Щооо? - став вад дiтьми довгий запит. Голови всiх звернулися на стiну,
де висiли в позолочених рямцях два портрети: царя з добрим ласкавим
поглядом i червонощокого наследника у вовнянiй шапцi.
Дiти принишкли. Нiхто нiчого не каже, але вогляди розгублено бiгають по
класу з невiдомими запитами. Не вiриться! Кажiть що хочете, але не
вiриться.
Пiсля ж учителька сказала сторожевi зняти портрети царiв. Незграбний, у
величезних вояцьких чоботях, сторож ступав на лавицю i мовчки знiмав не
тiльки царя i наслiдника, а також "царя-миротворця" Александра
Александровича i "царя-освободителя" Александра Нiколаєвича.
Всiх їх сторож Євмен обережно зняв, поставив спочатку в кут, а далi
один за другим заставив за грубку. На стiнах залишилися тiльки мiсця, якi
ще довго нагадуватимуть про портрети.
- А тепер усi ставайте парами i пiдемо до церкви. Помолимося за
"нiзверженiє" царя, що так довго тримав Росiю у кайданах неволi. Тепер
засяє над нами сонце свободи i наша Росiя буде зватися республiкою.
Навiть Володько дивився на все витрiщеними очима. Решта слухали так
дивно i разом так байдуже, що сама учителька нiяковiла. Сторож Євмен обтер
руки об "палатковi" штани i також нiяково запитав:
- Так я, матушко, можу вже йти? - i обернувся до дверей. У дверях
чомусь зупинився i кинув: - Вiрте, матушко, менi чи не вiрте, але ото все,
що ви кажете... Ой! Боюся я, що тут щось не те... Цар штука собi, кажiть
не кажiть, не така проста...- i вийшов.
Матушка, як могла, пояснює, чому цар вiдрiкся престолу.
Мабуть, тому, що покаявся, бо чує за собою велику вину, але як же тепер
без царя? Хто буде правити? Добре собi сказати - республiка... А що то
таке? Що каже душi i серцю те дивне слово, вiд котрого мало язик не
поломиться?.. Хто в нiй буде царем, бо ж без царя, кажiть не кажiть, а
жити таки не можна... Хтось мусить правити народом...
Так розважають селяни. Так говорять вони, зiбравшись того дня на
колодках. А школярi йдуть з прапорцями до церкви, кричать "ура", слухають
"благодарствений молебен".
Матвiй з приводу всього того заявив:
- Но... Я казав i кажу: не був вiн хазяїн... Росiї не такого царя
треба.
- Ну. а хто ж тепер буде? - питав Володько. Це уперше зацiкавила його
полiтика. Матвiй не має з ким подiлитися своїми, з цього приводу,
мiркуваннями. Нi Стратона, нi Iвана Кушки. Один Володько.
- Хто ж,каже вiн.- Государственна дума. Хто ж iнший? Народ виборний.
Вiд нас також там є. З Людвищ один чоловiк там... Ех, i платять їм...
Каплицю збудував...
- А що ж цар? - питає Володько.
- Побачимо. Може бути кепсько. Чув же, як торiк москалi...
Невдовольствiє пiшло. Як не захочуть воювати - фронт унутр Росiї рухне.
А село жило далi своїм життям. Стояв якийсь обоз. Заїжджали знов
фуражири за вiвсом, за сiном, за соломою. Гнали людей на стiйку, але ще
далi, десь аж до Почаєва, до Радивилова. Казали, що на мiсце царя стало
"Временное Правительство". Згадувалося часто Корейського, Гучкова,
Мiлюкова, але що i хто вони, годi розiбратись. Кажуть, вони нiби за народ.
Кажуть, землю у помiщикiв вiдняти мають i працюючому людовi роздати.
О, це так! Землi треба. Це справедливо.
- За що я кров на всiх фронтах проливав? - дорiкає iнвалiд Степанко,-
Землi давай!
Влiзли до вжитку слова: буржуй, революцiя, республiка, земельна
реформа. Ще далi все частiше згадувалм Распутiна.
Одного разу потрапив Володьковi в руки часопис "Шiповнiк". Там
намальовано в дуже смiшному виглядi царя, який зовсiм придушений тяжечою
царською шапкою. Пiд малюнком напис: "Ех i тяжела ти, шапка Мономаха".
Распутiн, Мясоєдов, Сухомлiнов, Штюрмер, цариця... Зрада, розпуста. Всi цi
прiзвища все бiльше i бiльше вилазять на поверхню народного моря. їх дiла
i подвиги дивують селян. "Святий Старець". Распутiн переходить з уст в
уста, виростає у народнiй уявi до величi чорного духа царської держави...
Це вiн винен! Повiсити катюгу!..
- То ж його вже бекецнули!.. Князь Пуришкевич з великим князем...
- Брехня. Не вiримо, щоб такого чорта розстрiляли... Напевно, десь зi
шлюхами людське добро пропиває.
- Чуєте, Корейський, кажуть, також не зовсiм з народом. Кажуть, князя
Орлова держить, капiталiста Родзянку. А вже, як буржуазiя залiзе, не чекай
наш брат добра.
- Ее, чутки. Саме главне мир зробити, а землю самi заберемо. Обернемося
зi штиками проти помiщикiв, i давай землю. Нам вона належить. По десять
десятин на душу!
Ей, стягаються на обрiю тяжкi хмари, гураган буде. Народне море
почорнiло i пiнити почало. Хвилi на поверхнi кошенятами збiгаються, аж
нутро бурхливо пiдносить свiй тягар. Буревiй буде!
Ось хтось принiс до села: "Кто такiє большевiкi?", "Волинскiй
гвардєйскiй полк", "Релiгiя опiум народа", "Керенскiй i керенщiна".
Володько перший накидається на тi неохайнi, в червоних палiтурках
книжечки. I довiдується, що велетнi волиняки збили царський трон.
Довiдується, як охороняли вони царя, як вникали до них агiтатори "вiчної
правди", як бурилися гвардiйцi... Бачить Володько офiцерика в золотих
окулярах з їдкою гадючою усмiшкою.
- Смiiiрнааа! - кричить вiн, вганяючись в казарму. Гвардiйцi муром
мовчать. Нi одна брова не моргнула.
- Бунт! Разстрєлять!
- Далой! - ревуть вояки.- На вулицю!
Рвонулось море i роздалися береги. Повiнню рухнув солдат на вулицю.
Червонi прапори: "Да здраствуєт рабоче-крестьянская власть!" - горять
лютим огнем. Офiцер в золотих окулярах летить на панель, з чола його
сочиться кров, а окуляри вiдкотилися пiд ноги маршуючої воячнi. Гей! "Вєдь
ми работнiкi єдiнай, вєлiкай армiї труда. Владеть земльой iмєєм право, а
паразiти нiкагда"...
Далi i далi читає Володько. Що є Бог? Де той Бог? Нема Бога!
Цi слова стрясають Володьком. Йому здавалось, що кожнi уста, що
промовлять таке, мусять стати каменем, кожна рука, що одважиться таке
написати, мусить вiдсохнути, вiдлетiти вiд тiла i розсипатися на порох. А
от нi. Тут чорним на бiлому написано: релiгiя народня отруя. Її видумали
вороги народу, щоб краще володiти ним, щоб тримати народ в страху i
покорi. Пости вбивають народ. Чуда i мощi неймовiрний обман. А сам Бог,
сивий дiд з бiлою бородою i добрими очима, виставлений як посмiховисько,
як шмат мальованого паперу, як поганський iдол...
- Боже! - виривається у Володька само з себе, так як тодi, коли його
зненацька вдарила коняка копитом в око... Глянув на образи, глянув на
матiр, на батька, якi працювали собi, хто з чим, i зовсiм не знали, що там
читає їх син. "Правда то? Нi?.. Боже! Хто менi скаже правду? А що, як це є
дiйсна, всемогуча, всесильна правда, яку цiлими вiками заковану тримали
пiд царським троном. А що, як їх усiх темних, забутих працiвникiв, дiтей
землi, дiйсно дурили?.."
Але одночасно... Володько згадує Дермань, монастир, шипучi смереки i
бамкання вечiрнього дзвона. I згадує також церкву, де сяють ризи образiв i
пломенiють тоненькi восковi свiчечки, порскаючи свiтлом i тiнями по
обличчях людей, що он грузнуть у темнотi мiж товстючими колонами. I бачить
Володько там матiр свою зi зложеними працьовитими руками, як хитається
вона поволi, нiби її гойдають хвилi приємного спiву. Очi її майже закритi,
а уста шепочуть...
"Свiте тихий, святия слави безсмертного, Отця небесного..." - ллється
з-пiд зводiв склепiння чернечий спiв. I Володько чув, що в душi його
загорявся дiйсний огник могутньої вiри у великiсть Бога. Вiн же це чув так
виразно, нiби сам той Бог десь стояв над ним i дихав на нього своїм
життєтворним диханням. Невже це був обман?
Але червонi прапори лопотять. Лiтери їх горять i слiплять очi гiрше як
сонце. Спiв несеться з нутра Росiї, шириться мов пожежа, захоплює село за
селом, залазить у душу кожного селянина, тлумить у нiй вiру, святiсть,
захоплює i батюжить бажанням невiдомого, пре у безвiсть...
I Володька зхопило. Закрадався сумнiв: монастир, чернечi спiви, матiр -
чи не видумка це, уява? Якийсь пекучий огонь повiяв з далекого сходу, що
пече, п'янить. Чи правда не в ньому? Залiзна, рiзьблена страшним рiзьбарем
правда, чи хто вiдважиться протиставитись їй?..
Але Матвiй... Нi. Цей послухав, що пишуть, i прорiк:
- Хай то буде сто раз правда, а по-моєму - це брехня.
- Таату!...
- О, ти ще побачиш... Мовчи лiпше...
Вiн це сказав, мов невблаганний суддя чи пророк. Навiть правиця його з
розгорненою долонею простягнулася i придушила Володькiв спротив. Володько
хитнув головою, а слова з уривками слiв лишилися в устах. Кутики уст
опустилися, а на юному чолi збiгли пiнно-нiжнi хлоп'ячi зморщки.
У селi колись не було нi книжки, нi газети. Звiдки пливуть вони тепер?
Хто пише їх i хто друкує стiльки, щоб нагодувати ненаситний голод
мiльйонiв? Хто, яка сила пригадала отой "народ", що подiбний на лютого
звiра, але разом на ягня? Його голодна душа i тiло, мов губка воду, пили
все, все, що попадалося, бо треба було, бо вiн жив i горiв. I той, хто
перший прийшов з поживою, той за найдешевшу брошуру купив непiдкупну нiчим
мужицьку душу. Темнота, що тяжiла над ним вiками, була тяжча для нього за
всi бiди на свiтi, i вiн, хоч нерозумно, та рiшуче пробивав мури тьми до
ясних i соняшних просторiв.
I дивно... Коли Володько приходив до школи, був рухливий, говiркий, але
не було для нього Бога. Так. Не було. I в церквi порожньо. От старенька
бабуся церкiвця, з недбало мальованими образами, стала такою пусткою...
Пiст, поклони. Володько ж так любив цi днi, якi нiколи не видавалися йому
сумними. Навпаки. Так весело було. Ось весна йде, буде надзвичайний з
надзвичайних Великдень, вдарять дзвони... Спiв "душе моя, душе моя -
возстанi" кликав прокинутись i зустрiти якийсь особливий кiнець. Може,
отой "страшний суд" з трубами архангелiв, з громами i блискавками, коли то
сам Бог засяде на престолi i роздiлить усiх "яко пастир добрий роздiляєт
козлiща от овець".
Хiба ж не найбiльше щастя було б пережити таке видовище, коли то цiла
земля поставиться на суд вiчностi. Володько смiло, з розбудженою душею
може стати на такий суд. За тата i маму йому також нiчого боятися. Бог
напевно скаже їм: "Я алкав, i ви наситили мене. Я хворiв, i ви прийшли до
мене, був у темницi, i ви вiдвiдали мене. Iдiть до царства вiчного,
приготовленого для вас мною".
I от... Все те зникає. Вiн, як i завжди, стоїть у своїй церковцi на
крилосi i спiває. Тут також спiває i батько. Страстi. Батюшка читає
дванадцять євангелiй. Дзвонять у рейки, бо дзвони зняли. Кадильний дим,
свiчки. Голос священика, як i колись, повiдає про муки Розп'ятого
Галилеянина, про Петра, що вiдрiкся, поки "алєктор не возопiв троєкрати",
пiсля чого вiдречений "iсшед вон i плааакася гооорько",закiнчує священик.
Хор спiває. Спiває i Володько. Спiває вiн свою улюблену "Єгда славнiї
ученiци на умовєнiї вечерi просвiщахуся". I бачить вiн ще раз перед очима
чорний облик "Iуди злочестивого", що "сребролюбiєм вопомрачахуся i
беззаконним судiєм Тебе Праведного Судiю предадє"...
Ах, революцiя, революцiя! Дух мiй є з тобою. Але я кричу, як пес, як
божевiльний! Я люблю свого Бога i не руйнуй менi Його святостi!..- так
кричала Володькова душа. Безперечно, так кричала. По його блiднуватому
обличчi бiгали: тiнi, сяйво, радiсть i мука. Очi горять, як нiколи перед
тим. Чоло вже в напруженнi думки, що хоробливо працює, кипить, топить в
собi бiжучi подiї, мов огонь залiзо, i ллє з них закони, яким прийти на
землю пiзнiше...
Одна мати незрушна. Так, як i "бувало", так i тепер Вербниця, Страстi,
Плащаниця. Так, як i бувало, десь розшукує своє знаряддя до писання
писанок, цю найулюбленiшу Володькову процедуру, до якої з запертим
диханням придивлявся. З'являється мацюпенький обвощений горщик, пензлик,
зроблений з тоненької бляшки з образiв та патичка, вирiзаного з березового
вiника. Так, як i бувало, вечором, як топить у плитi чи в печi, бере вона
на череп'яну покришку дещо жару, ставить на нього горщечок з воском i,
коли вiск розтає, мачає у нього пензлика i виводить по злегка пiдогрiтому
яйцю свої невибагливi, але чудовi вiзерунки. Виводить "зiрки", виводить
"ключки", виводить "кривий поясок". I ще, i ще виводить всiлякi назви
писанок, все вiдмiннi, все одна краща вiд другої. I при тому виглядає вона
натхненно. Очi її, звичайно заклопотанi, повнi смутку, починають тепер
горiти тихим, рiвним i дiйсно теплим огнем. Уста її щiльно затиснутi, а
чоло майже непорушне.
Революцiя? О, нi. Маму революцiя не торкається. Мама йде рiвно вперед
по простому, знайомому шляху. Мама священно-дiйствує, мама працює, мама
страждає... Це мiняється, як мiняються часи року, як мiняється мiсяць. I
яка тут революцiя...
I прийшла свята нiч, москалiв у хатi нема. Гармат не чути. На столi
бiлий настiльник, кiш iз паскою, крашанками, ковбасою, сиром i маслом. Пiд
образами, тими самими, що були й у Дерманi, i в Лебедщинi, такими
знайомими, що за сто рокiв людина виразно пам'ятала б їх облики, горить та
сама червона лампадка й у хатi вiд неї той самий спокiй, розведений теплою
радiстю.
Але коло церкви другого дня мiтинг постав. По розговiнню зiбрався народ
- старе й мале. Прилiз один-другий iнвалiд, що в первих боях стратив щось
вiд себе, прийшли пiдлiтки, прибули "дiди-обозники", що стояли в селi.
З дзвiницi винесли стару бочiвку, на неї вилазить салдат i говорить:
- Таварищi салдати й крестьяне!
Так починалось. Обличчя салдата вiспувате, кругле i добре. На ньому
сiра, з поганого сукна шинеля, пiдперезана витертим ременем, на головi
сiра папаха, заломана набакир.
I говорить той "салдатiшко" так певно, ясно i переконливо, що нiхто в
свiтi не змiг би встояти проти правди, що живою, опромiненою сонцем,
виривалася з його уст. Володько не слухає його, а впиває кожне те слово,
що проймає його глибини душi. Вiн же нарештi почув, що хтось упiмнувся за
нього, за цiле його життя, за його батька й батькове життя. Так. Це
правдиво. Той, хто працює, має повне право бути паном життя. Ледарям,
кровопивцям, бiлоручкам, розпустникам нема мiж нами мiсця. Хай щезнуть з
лиця землi!
- Да здравствует Революцiя!
- Да здравствует рабоче-крестьянская власть!
- Мiр хiжiнам i вайна дворцам! Ура!
Володько геть-чисто забув Страстi, писанки, розговiння. Вiн реве "ура"
цiлими грудьми, кричить до хрипоти i готовий кинутись на вiспуватого
добряка салдата й обняти його мiцними мужицькими обiймами. На дзвiницi
б'ють у рейки. Дядьки, що "бачили ще не таке", скептично попльовують i не
виявляють того, що виявляє Володько. Ет, що вони! Хiба вони взагалi
коли-небудь чимсь проймалися? Темнота.
Але Володько... Нi. Вiн не з таких. Вiн не може не зрозумiти того, що
ясне, мов сонце. Тож подумайте: хiба ж справедливо, що батько його мусiв
тяжкою працею здобувати собi шматок землi, щоб могти свобiдно, безмежно
лити на нiй свiй власний пiт, а другi он мають маєтки, "iмєнiя", на яких
вони нiколи не працювали i яких нiколи не купували. Бо хiба ж так має
бути, щоб вiн, малий хлопчина, не мiг дозволити собi на цiлий олiвець,
зайвий шматок чистого паперу, на плашчину чорнила, на якусь книжку? Як же
так? Це вiн переносив, бо не розумiв , бо думав, що так треба, що iнакше
не може бути, що сам Бог так хоче.
Але тепер... О, тепер це не так буде. Тепер вiн буде жити свiдомо. Вiн
знає, що вiя син мужика, викормлений твердим запрацьованим хлiбом, що в
нього мiцне, невибагливе, не рознiжене тiло i суцiльна проста душа. Вiн
думає так, як треба думати кожному, хто чесно хоче жити на землi, хто не
бажає чужого, але й не дозволить, щоб i його використовували. Згадав
Смiрнова. Хiба ж здригнеться Володькове серце, коли таку тварину "вiзьмуть
на штихи"? Нiколи. Хай за рубля - все одно. Як смiв вiн витягнути з
Володькової кишенi отого самого рубля? Як вiн, мерзотник, смiв?
Тої весни Володько мало сидiв у хатi. Гасав по полях. Вертався зi
школи, де готовився до кiнцевих iспитiв, i йшов одразу в поле й лiс, щоб
там вiтати вiднайдену правду, щоб тут передумати ще раз те, що, може, не
додумав. А разом брав чергову брошурку в червоних палiтурках. I вiд
читання її хмари по небi мiняли свою барву, вiтри гострiшали i рвались не
так, як до цього часу, чорнозем пахнув потом i кров'ю. Володько не
втримувався, зривався на пень, уявляв перед собою море катованого в
кайданах люду, якого до цього часу не бачив нiколи, але який все-таки десь
був, десь брязкав кайданами, десь гнув свою спину, сполосовану помiщицьким
нагаєм. I бачив виразно всiх тих гнаних, переслiдуваних, катованих, а
серце наливається правдивим гнiвом. З уст виривалися надзвичайно пiднесенi
слова, якi вергли громи на тиранiв.
Ех, коли б хто бачив у таку хвилину Володька. Коли б тут не граби, не
клени, не липи, а отi справжнi катованi буржуазiєю страдники. Вони,
напевно, проголосили б його своїм ватагом i рухнули б залiзними лавами
визволяти свiт з-пiд влади кровожерних буржуїв.
- Нi, нi, тату! - сперечався вiн дома.- Що ви менi не кажiть, а так
далi не може бути. Пани мусять бути винищенi. Скiльки вони випили кровi з
працюючого люду. Скiльки воци загнали революцiонерiв на Сибiр, скiльки
вони винищили люду.
- Но,- казав спокiйно Матвiй.- Я цього не бачив. Я прожив вiк, але в
нас такого не було. То там десь, як у книжках пишуть... А у нас, хвалити
Бога, пан був пан, а мужик сам по собi, як кожний чесний чоловiк. Коли
мужик добився - мав, не добився - не мав. А пани... Вiзьми он наших... Та
кого там вони катували. Мiзерiя, не пани... Та я тобi кажу: коли б наш
чоловiк до "управлєнiя" такого "iмєнiя" став, той би доказав, а пани...
Тьху, та й тiльки! Хiба ж вони що тямили. Вони десь все по Києвах та
Петербургах. Що вони там учились, це тiльки вони й знали. "Iмєнiя" їх
запускалося, закладалося раз, другий, часом i третiй. "Управляющий" їх
обкрадав, мужик обкрадав, бо як же не обiкрасти, коли ж той пан
нiчогiсiнько, от як той пень, не тямив. Так вiн тобi не вмiв пшеницю вiд
жита розтого... розпiзнати... Я бачив пана, що плакав, коли побачив , що
мужик косив його пшеницю i сiв спочивати. Каже: дядя! Тяжело работать!..
Ех, каже, ви однi маєте право жiть, а ми должни уйтi... От так, дурило,
розважав... А мужик знав, що пан дурний, плюнув на долонi i давай далi
шмагати грабками. Пан не вiдстає... Все: а дай, дядя, я спробую...
Вiдiйдiть, каже дядько, нi, то вкошу! Ви не подужаєте... А пан як
найнявся. Дай i дай... Той йому дав. Max, мах косою, б'є по вершках,
штурхнув униз, загнав у землю косу i трах - розламав... Ех, каже дядько,
вам не косити, а гуси пасти... Пан вийняв двадцять рублiв i дав за косу.
Дядько тiльки усмiхнувся... Так... А ти,кровопивцi. Та якi в чорта вони
кровопивцi. Дурнi, виродки - от що вони. Ти дай менi такий маєток, так я
гори озолочу, а вони гнили в них щорiк, щодень, поки не зогнили...
А земля, правильно, не смiє гуляти. Земля належить тому, хто працює i
хто хоче працювати. Так i має бути. Даром нi. Не хочу даром, коли можу
купити, а той, хто не може - в рострочку, на виплат. Знаю i тобi
заповiдаю: дароване завше боком вилiзе. Тiльки своє, працею куплене,
солодке й дороге. Не оповажся робити iнакше.
I Матвiй вмовк. Висказав усе i точка. Що бiльше казати? А Володько
хитався. Правда й це, але там у брошурах також правда.
Сталася ще одна подiя. Володько не забуде її, не забуде, бо не може.
Приємно i радiсно буде згадати той весняний день, коли сонце жахкотiло,
коли обидвi черешнi, що коло школи, облiпилися бiлим цвiтом. Приємно i ще
раз приємно.
До iспиту готовиться їх троє: Володько, Юдкiв Мошко й Антiн Трохимiв.
Цi дiйшли "до кiнця". Решта розсипалася, хто куди, бо "нащо їм той
iкзамен". Вони на попiв не будуть вчитися, а мужиковi й так вистачить.
Володько, Мошко й Антiн - приятелi. Найстарший Антiн, наймолодший
Володько. За першенство змагаються: Володько i Мошко. Перший бере "Законом
Божим" i "руским язиком", другий "аритметикою", хоча i Володько не
вiдставав у арифметицi. Антiн клегає позаду, хоча три роки гризе ту
нещасну третю групу. Вчить їх добренька матушка. Готує їх до iспиту i
тремтить за них. Деякi вiршi, як "Смерть Сусанина", "Слався, слався"
викинули з читанок i з приємнiстю забули. Лишилося досить i без того.
Цього ранку сонце у змовi з цвiтучими черешнями. Свiжо, чисто, радiсно.
Хлопцi не можуть всидiти в класi. Винесли лавицi на подвiр'я пiд черешнi -
сидять, "зубрять" завдання та очiкують на матушку-вчительку.
Але вона сьогоднi ие прийде. Нi. Ще раненько виїхала високо вимощеним
возом до Крем'янця. Натомiсть прийде її син, студент-панич. Приходила нiма
служниця i сповiстила це своїм бебеканням та рухами рук. Ледь зрозумiли
її.
Так. Вiн он уже йде вузькою стежкою через город. Ще здалека всмiхається
до хлопцiв, нiби приятель, i несе пiд пахвою кiлька книжечок.
Прийшов. Хлопцi встали, як звичайно.
- Добрий день! - сказав вiн по-простому i всмiхається. На ньому
студентський одяг. Кажуть, вiн десь у Києвi чи в Одесi у високих школах
обертається. Високий, блiдий. На скронях темно-каштановий пушок. Говорить
по-простому, так, як у всiх людей дома розмовляють, скажемо, тато чи мама,
чи сама найпростiша жiнка. На всiх "викає"...
- Ваше прiзвище як? Ага. Добре. Сiдайте. А ви Гольденберг? Знаю, знаю.
Це до Мошка на ви. Чого доброго, коли б тут був Хведот, вiн би й до
нього викав. Володько i всi хлопцi бачать, що ця людина побувала в свiтi i
то не близькому.
- Ну от i гаразд,- (останнє слово для Володька новинка) каже панич.-
Ви, значить, Михальчук, ви Довбенко, а ви Гольденберг. А знаєте ви,
Гольденберг, що значить ваше прiзвище?
- Ну, почему нi. Золота гора, господiн панич,- вiдповiдає Мошко.- Гольд
значить золото. Берг - гора,- додає для бiльшої ясностi.
Панич смiється, Володько також всмiхається. Небо i цвiтуча черешня
дивляться на них ясними очима. Подихає вiтерець. Кiлька наївних бiлих
пелюсточкiв зривається десь там i сиплеться просто на лавицю, на голови й
куди попало. Але нiхто їм не перешкоджає.
Панич заявляє, що вiн сьогоднi не буде питати хлоицiв. Вiн краще їм
щось прочитає. Ось у нього невеличка книжечка. Це "Малий Кобзар". А
написав його Тарас Шевченко. Чи знають вони, хто такий Тарас Шевченко? Нi.
Ну, то вiн розповiсть їм про нього.
Хлопцi слухають: Моринцi, ягнята, пан. Викуп з неволi. Цар. Кара. Не
життя, а казка. Володько слухає так само уважно, як колись у млинi на
Лебедщинi дядькiв-завiзникiв.
"I вiн умер. Ще перед смертю написав вiн своїм приятелям такий заповiт:
"Як умру, то поховайте мене на могилi, серед степу широкого, на Вкраїнi
милiй. Щоб лани широкополi, i Днiпро, i кручi було видно, було чути, як
реве ревучий. Поховайте та вставайте, кайдани порвiте i вражою злою кров'ю
волю окропiте".
I приятелi сповнили заповiт Шевченка. Викопали його домовину, що була
похована на кладовиську в Петербурзi, та неревезли її в Україну. Тут
поховали його над самим Днiпром на високiй горi, яку здалека видно
навкруги. I на могилi його поставили великий бiлий хрест. Пiд тим хрестом,
на горi, над Днiпром-рiкою лежить вiн, наш великий кобзар, наш спiвець
слави колишнього, теперiшнього i будучого",закiнчив панич.
Хвилина глибокої тишi. Обличчя хлопцiв поважнi, непорушнi. Нi небо, нi
цвiтучi черешнi не рушать їх захоплення. Володьковi очi вже давно бачать i
степ, i гору високу, i ревучий Днiпро. А над усiм бiлий, мов зi срiбла,
хрест, що береже вiчний спокiй незнаного, чудесного Шевченка.
Далi панич читає ще кiлька Шевченкових пiсень.
Якби менi черевики,
То пiшла б я на музики,
горенько моє...
Черевикiв немає,
А музика грає, грає,
жалю завдає...
Чоловiчки Володькових очей зовсiм змалiли. Але в них уже виник образ.
Близький, зрозумiлий, рiдний.
Ой, пiду я боса полем,
Пошукаю свою долю,
доленько моя...
I як вiй це знає? Хто ж ти, Шевченко? Як знаєш ти це? Хiба Володько не
раз ходив босий полем, а Шевченко i про це не забув. Знайшов простi, теплi
слова, вложив до них частину своєї душi i дав образ.
Дiвчаточка на музиках,
червоних черевиках...
Володько бачить тих дiвчаток у червоних черевиках i парубкiв, що
лицяються. Одна тiльки з карими очима, боса, иу-дить свiтом. Вона не може
на музики. В очах її карне яснi сльоза заздрощiв. Володько чує її. Ах,
коли б вiн мiг допомогти їй.
Ще й ще читає панич пiснi. Ясно, просто i разом так, що хочеться
любити, хочеться встати, вирiвиятись i стати отвертими грудьми проти
дiбевої неправди. Сила в них. Душа в них. Правда в них. Земля, небо
злилися в них i все горить, все палає яскравим сонцем любовi.
Володько просить, щоб панич позичив йому додому "Кобзаря". Той зичить.
Руки тремтiли, коли торкнувся ними тiєї книжечки. Бiжить додому. По дорозi
зупиняється i читає. Дома залiз у малини за хату i знов читає. Степ. Сонце
заходить. Безмежна до обрiю ширiнь i безлюддя. Одинокий вiз, а пiд ним
чумак. Товаришi покинули його. Круторогi воли хилять голови, з далекого
степу летять гайворони. Вирвалхся з отiєї далекої' щiлини, куди недавно
засунулося сонце, i летять. Мають широкими, чорними крилами просто до
чумака. Але той не лякається. Вiн просить їх не торкатися його трупа. Вiн
не бажає, щоб i вони, наклювавшись, вмерли разом з ним.
Вечором при лампi Володько розповiдає про Шевченка батьковi. Той
натомлений вернувся з поля, поволi їсть i слухає.
Коли Володько скiнчив, батько каже:
- Все то добре. Але я не вiрю, щоб вiн коли такий був.
- Хто? Шевченко? - дивується Володько.
- Певно. А хто ж?
Володьковi аж дух забило. Не знає, що й казати. А батько кидає далi
окремi, твердi слова:
- Так. Напевно видумали. Коли б був - усi б про нього знали.
- Але ж, тааату! Цар не дозволяв! Чуєте ж, що сам цар покарав його. На
цiле життя в москалi його запер.
- А який такий дурний цар був? - гостро додає Матвiй.
- Та ж той...Миколай первий...
- А все-таки мало вiн розуму мав. Як так не давати народовi про таких
людей знати. Ет!...Матвiй не знаходить бiльше слiв, щоб висловити своє
невдоволення. А Володько дивується, як таки можна не вiрити в такi
очевиднi речi.
Кобзар приносить Володьковi нову вiру. Перед ним починає жити щось
таке, чого до цього часу не розумiв. Вiн не дає йому спокою. По iспитi їде
до мiста, заходить до книгарнi i купує собi свого власного "Кобзаря".
Революцiя йде далi. Перед самими жнивами прийшов на вiдпустку Василь.
Скорострiльщик. Вирiвнявся, поздоровшав. На плечах "пагони". Вiн
прихильник Корейського i вiйни "до победоносного канца". Володько до нього
з Кобзарем. Куди там. Василь уже чув про ту Україну. Але дарма.
- Але ти, Василю, тiльки послухай. Я тобi нiчого не перечу.
I Володько почав. Василь закурив цигарку, пирскає димом i слухає.
За байраком байрак,
А там степ та могила,
Їз могили козак
Встає сивий, похилий...
- читає Володько. Голос його рiвний, дзвiнкий. Слова вириваються
виразно i вкладаються у струнку колону.
Провалився козак,
Стрепенувся байрак,
А могила застогнала...
Тут Володько пiдняв свiй голос. Очi його блиснули. Чути, як здiймається
висока могила i сира земля стогне тяжким стогоном. Вона зберiгає в собi
великий, страшний скарб. Над ним витає сторож, який щоночi встає i щоночi
провалюється.
Василь вислухує.
- Даа!виривається з його уст.
- Зачекай, Василю. Я тобi ще прочитаю.
Василь не перечить. Хай, мовляв, читає. Йому це не шкодить. Але чим
бiльше Володько читає, тим бiльше стає Василь слухняним та уважним. I коли
б не батько, який нагнав обох пiти вкосити вики, хто знає, як далеко б
вони зайшли.
Надворi сльота. Сiє дрiбний дощик. Жита похиленi. Небо затягнуте сiрою
поволокою i вiтер гойдає молодим живоплотом. Василь накидає на плечi свою
перешиту "на елєгансько" шинелю, Володько напинає на голову кропив'яника
мiшоч-ком i, ховзаючись, обидва йдуть у поле. Василь наспiвує пiд нiс своє
улюблене "Било в мєня два друга, товарiща родних", але по всьому видно, що
думка його не в пiснi. Вона десь далi вхтає, тiльки Василь тепер ще бiльше
впертий, як був, i Володько не витягне вiд нього нi одного слова.
VII
Налягають жнива, але Василь мусить вiдiйти. Матвiй вiдвiз його ва
станцiю. Вернувся i в працю. День по день iде праця, мов машина. Володько
вже як парубок. Навiть до коси береться, хоч м'язи його рук надто слабi.
Скiнчилась коса, пiшов плуг. Хилить до осенi. Полем, як i завжди,
струнчасто стелиться бабине лiто. Знов загоряються лiси.
Володько верне скибу за скибою. Матвiй насипає коробку зерна, ступає
рiллею i кропить її плодом. Пiсля Володько скородить. Вiд сходу сонця до
його заходу бiгає день-денно по рiллi. Поле стає, мов скатертина, рiвне.
Вечором Матвiй обходить його навкруги.
- Добре! Але пiди отам коло межi зачепи. Та на лужках також ще пару
разiв бороною заверни. А то засохне i буде груда.
Сонце вже давко сiло. Лiс кинув довгу тiнь i вкрив нею чорну землю.
Володько майже не чує нiг, але слова батька - закон. Обертає кавi i
напомацки йде здовж одної межi, здовж другої, завертає на лужок, крутить
там боронами. Нi одна дернина не смiє лишитися. Матвiй ненавидить цього, а
поле також.
Приходить вересень. Бачить Володько, що батько в турботi. Знов бачився
вiж з о. Клавдiєм. За тиждень перед першим поїхали до Крем'яним. Довго
вибирали рiзнi "жупани" та "курташини", а зупинилися на офiцерському
"мундурi". Продає його вояк. Мундирчик невеликий. Надягнув. Нiчого. Дещо
задовгi рукави та широкий у плечах, але нiчого. Пiдросте i добре. Зате
матерiя - дiагональ, перша якiсть, не яка тобi жидiвська тсндита. Гудзики
також прiма. Срiблом ллють, i орли до того. Мабуть, чортiв синок офiцерик
в карти продувся, а може, кулею отам за цим мiстечком вбитий. Треба ж
Матвiєвi сина свого мiж люди причепурити.
По кiлькох днях намостили воза i поїхали до Дерманя. Володько, мов
принц який, у мундирi. Комiр трохи заширокий, твердий i високий на
Володькову шию. Груди колесом, а гудзики горять. На вечiр приїхали на
мiсце. Привiталися з рiдними. "Скубента" нового до семiнарiї привiз",-
заявив Матвiй.
- Ну що ж. Хай iде в люди. Раз судилось йому паном бути - не минеш, -
додає Єлисей.
- Еее, паном. Не на пана йому. Цiле лiто волом тягнув. Не до пана, а до
розуму довести хочеться,- розважає Матвiй.
На другий день пiшли до церкви. Тут повно народу. Революцiя дає себе
знати. Тут не те, що в Тилявцi. Там спокiй, тут рух.
Пiсля церкви Матвiй iде розвiдатися, що там i як у семiнарiї. Вона саме
зi Житомира повернулася, куда поїхала була пiд час вiдступу росiйського
вiйська. При семинарiї двокласова зразкова школа, до котрої мусить поки що
вчащати Володько.
I вiн гордий з цього. Вiн навiть не вистояв до кiнця у церквi, вийшов
на половиш Служби i подався подивитися на свою школу. Гарна школа.
Велетенський бiлий будинок, критий зеленою бляхою. Здоровеннi вiкниська,
перед ними запущенi квiтники. Навколо будинку сади. Широколистi горiхи,
каштани, сливи, яблунi та грушi. Все гнеться пiд тягарем овочу. Через
вулицю вiд семiнарiї старий двоповерховий будинок "корпус". Двi колонки
пiдпирають старий спорохнявiлий балкончик. Колись, коли ще Володько жив у
Лебедщинi i проходив повз корпус, не раз бачив на балкончику якихось
панiв, що сидiли там, пили чай i весело розмовляли. Тепер балкончик
спорожнiв. Цiлий корпус майже порожнiй i скидається на старе покинуте
кубло.
Далi вiд корпусу "Ян". Це старий пам'ятник, що стоїть мiж чотирма
велетенськими липами. На однiй з них дошка, де вивiшують оголошення. Тепер
тут висять плакат. Володько читає:
- Таварiщi крестьяне!
Далi йдуть заклики, обiцянки. На кiнцi:
- Да здравствует мiровая революцiя!
Ще далi дзвiниця монастиря з образом Святої Трiйцi. Через дзвiницю
брама на, подвiр'я монастиря. Давно вже Володько не бував тут. Тi самi
шумливi смереки, тi самi горiхи i каштани. Навколо "холодної" церкви так
само, як i колись, ходять хлопцi та дiвчата. У церквi, чути, спiвають.
Великий будинок, де живуть ченцi, зi широкими сходами до помешкання
архимандрита.
Все те оглянув Володько. Кожний кутик знайомий i дорогий йому. Там у
Тилявцi все не так, все iнакше, i недаремно колись так довго сумувала
Володькова мати за цим мiсцем.
Володько тiшиться, що знов буде тут близько, пю буде ходити до великої
школи. Давня мрiя його здiйснюється, тiльки тепер уже не те, що перед
вiйною. Семiнарiя запущена. Учнi не так гарно вдягнутi. Не всi однаково.
Багато з них носить вiйськовi шинелi. Та все-таки. Добре, що хоч так.
Пiсля церкви всi сходяться на обiд. Приходить Матвiй.
- Знаєш що,каже вiн.- Нiчого не зробимо. Прийдеться їхати нам ще
додому, Володько витрiщив очi.
- Семинарiя,- продовжує Матвiй - тiльки що вернулася. Ще нiчого не
влаштовано. Двокласна школа почнеться аж за два тижнi.
Серце Володька опало.
- Але наука буде? - питає вiн голосом надiї i розпуки.
- Казали - буде. Зостався б тут, але ти ж знаєш. Дома роботи до
погибелi. Не будеш тут дармо їсти та бомкя стрiляти. Нi.
- Певне,згоджується Володько.
I через два днi батько та син вiд'їхали. Нарвали повний вiз яблук,
слив, грушок. У Тилявцi того нема, а Матвiй має повне право на овоч. То ж
вiн садив тi яблунi, тi сливи, тi грушi, що сьогоднi засипають усiх своїми
чудовими плодами.
Дома знов праця. Поле, рiлля, ширiнь. Вiтер гуляє, сонце кладе навкруги
ознаки осенi. Досiвають добрий шмат поля над шляхом. Володько вiд самого
свiтанку скородить. Чорва, пухка рiлля. Копита коней глибоко грузнуть у її
поверхню. Сонце поволi обходить свiй денний шлях i спокiйно та гордо
вступає туди ген за село, за черешнi Iвана Пустяка.
Володько не шкодував своїх сил. Цiлий день вiддавав своїй рiллi все, що
мав. Ще пiвгодинки, i кiнець. Вiн з приємнiстю востаннє обiйде кiлька
разiв коло межi Iвана Кушки, заверне конi, пройде ще над шляхом i,
дiйшовши до свого подвiр'я, витрусить борони та заволоче їх на мiсце.
Але поки що зупиняється i сiдає перед кiньми на рiллi, щоби перевести
дихання. З приємнiстю вiдчуває прохолоду землi. Босi, бруднi ноги
вiдпочивають, нiби на перинi. Конi тяжко зiтхають i протягають до нього
свої морди. Вiн пiдставляє їм долоню i вони лапають по нiй своїми грубими
волохатими варгами.
- Ну, ну,розмовляє Володько з кiньми.- Ось ще трошки i кiнець.
Напрацювалися? Молодцi. Прийдемо i дiстанете вiвса. А ви любите його? I
ти. Шпачка, i ти, Карий. Обоє дiстанете. Ну, певно. Само собою...
Тварини розумiють його. М'якi їх оксамитовi носи з приємнiстю
роздуваються, нiби бажають дати зрозумiти, що мова їх юначого пана цiлком
їм подобається. Вони пощипують його кашкет, сорочку.
- Здравствуй, маладєц! - зненацька чує Володько над собою. Вiд
несподiванки вiн здригається i пiднiмає голову. Майже над його головою на
велетенському бiлокопитому каштанi сидить i посмiхається гарна панна.
Володько зяає її. Це дочка жолобецького пана Калiновського. Вiн не раз
бачив її, як вона сама, або в товариствi якогось офiцера, проїжджається
верхи. Тепер вона сама. Мабуть, побачила Володька з дороги i нечуйно по
рiллi пiд'їхала. Струнка, рожевощока. Одягнена в червоний вовняний светер.
На шапочцi червоний серпанок. Сiдаю жiноче на одну сторону.
- Ну, що? Втомився? - питає вона дзвiнким, чудовим голосом
по-московськи. Володько нiяковiє i зводиться на ноги. Червона барва
заляває його шорстке обвiтрене обличчя.
- Нє! - кидає вiн уривно, хитнувши головою.
- Це ти сам усе зробив? - питає вона далi.
- Певно, що сам... А тож хто,- вiдповiдає вiн здивовано. Панна
всмiхається. Володько спускає очi.
- Любиш ти конi? Так?
- Певно,коротка й самозрозумiла вiдповiдь.
- А як ти звешся?
- Володько Довбенко.
- Володя. Гарно. Твiй батько там живе?
- Умгу,кивнув головою.
- Чудесно. Так ми сусiди. Можем бути приятелями. Нi?
- Нi,- як утяв Володько.
- А тож чому? Не подобаюсь я тобi?
- Не те... Я тут не буду.
- А то ж де будеш?
- До Дерманя їду. Там на вищу школу подамся,- хвальнувся вiн.
- Он як! Ага! Тому ти не хочеш зо мною знатись. А нижчу вже скiнчив?
- Певно.
Панна голосно смiється, кидає "добранiч" i вiд'їжджає. Велодько
проводить її поглядом. Виїхала на шлях, оглянулася i махнула рукою. Кiнь
бiжить. Червоний серпанок має на вiтрi. Володько так довго проводить її
поглядом, поки вона не зникла з його зору.
Коли залишився сам, в його головi миттю ще раз з'являється цей
несподiваний образ. Хтось до нього прилетiв, заговорив дзвiнкою мовою,
усмiхнувся i зник. А вiн ось знов сам зi своїми кiньми.
- Вйо, конi мої!
Конi слухняно рушають i тягнуть борони. Скоро кiнець. Володько
пiдбадьорився. У нього прибуло сил, а на устах, на очах радiсний смiх.
Перед ним все ще рожевощока гостя, синi очi i червоний серпанок.
- Вйо, вйо, коники! Вже скоро кiнець!
Цiлим єством чує Володько величну радiсть повного життя. До нього все
смiється радiсним смiхом, i йому сильно хочеться невтомно гнатися вперед.
I гарний захiд сонця, що так само спрацьоване, спокiйно, маєстатично
сiдає за обнятий пожежею лiс, i гарний, повний мiцних випарiв, сутiнок
вечора, що заливає все навколо i творить чар неймовiрної насолоди
доцiльного, великого i необхiдно-потрiбного буття. I навiть втома гарна,
вриємна i здорова. I коли до цього шматочок якоїсь втiхи, крихiтний
промiнчик чогось нового, щира усмiшка рожевих уст - о, тодi стократ
благословенне життя. Чути, як воно, барвисте, трiпотливе, б'ється у кожнiй
билинцi, у кожнiй грудочцi сирої землi.
Он Матвiй вже вийшов, щоби востаннє провiрити Володькову працю. Широко
ступаючи, вiн iде здовж межею, зупиняється, розчавлює чоботом якусь груду,
пiднiмає i викидає на межу якийсь вiхоть пирiю. Володько обходить над
дорогою востаннє. Конi пiднiмають вуха, бо чують вiдпочинок. Сонце
перекотилося за черешнi Пустяка, торкнулося далекої, чорної смуги лiсу i
вгрузло в його густу масу.
Вечором цiла родина збирається в хатi. Конi вже побрязкують при жолобi
ланцюгами i смаковите заїдають обрiк. Володько миє руки та обличчя. Мати
ставить на стiл вечерю. Батько присiдає на лавi, тримається рукою за бiк i
говорить:
- Ах, щось, рiзало ма', в боку коле.
"Ну, те в боку",- думає Володько i поглядає на батька, на якому не
помiтно нiчого. Але раз вiн каже, значить, коле. Дрiбниць вiн не любить
завважувати. Бувало, протяв до костi пальця, лайнувся, шарнув ним об
холошню, щоби кров стерти, i теше далi. А не вгавається кров, обов'язав
якою ганчiркою, i все.
- Ви б, тату, полежали трохи,- завважує Володько. Батько не вiдповiдає.
Мовчки всi сiдають до вечерi.
Якась велична, чарiвна сила зв'язує цей гурток людей. Нема в них
радостi i є в них радiсть. Нема в них горя i є воно велике. Он вiн, голова
цього найкращого з царств, поглядає на всiх невеселими очима, i як не
вiдчути того погляду, в якому стiльки великої скорботи, стiльки Божого,
стiльки незабутнього.
На другий день Матвiй не звiвся, як звичайно, зi свого леговиська. Йому
тяжко дихати i зовсiм не хочеться їсти. Субота. Завтра недiля,
чотирнадцяте число - день, коли Володько мусить вiд'їхати до школи. На
полi ще безлiч працi. Володько роздумує: як залишити все те на руки
хворому батьковi?
- Може б ви, тату, до лiкаря. Га? - каже Володько. Матвiй вiдповiдає не
вiдразу. По хвилi поворушив устами i повернув голову.
- Нiколи, бач, не ходив з такими хворобами до лiкаря, не пiду й тепер.
Змагатися з ним зайво. Ще й тепер слово його - як сказав, то сказав.
Тiльки в самих тяжких випадках звертався вiн до лiкарiв. Решта - сама
природа лiкар. Але тепер вiн подiбний на дуба, бо стоїть на найвищому
мiсцi. Життєвi буревiї i громовицi не жалували його. Та все-таки днi його
незчисленi, бо чує вiн у собi силу небуденну.
Ввечерi остання нарада, що буде з Володьком. Першим заговорив, лежачи,
Матвiй.
- Ось тут лежу i думаю,- каже вiн.- Ти, Володьку, пiдеш завтра пiшки -
до Дерманя. Iнакше не виходить. Мати довезе тебе до Москалiвни i
вернеться. У лiс їхати бабi тепер небезпечно. Нападуть гультiпаки, скинуть
її з воза i заберуть конi. Там он коло рова за Васiїцями вбили так цього
лiта чоловiка. А я ось трохи полежу i встану...
Так i має бути. Володько виходить ще надвiр. Має дещо попорати,
приготовити назавтра воза. Хвильку став i постояв у темнотi. Нiч. Зорi.
Навкруги тиша. А може, йому вiдмовитися вiд школи. Для Володька це велика
жертва, але ж батько... Може, вiн життям своїм жертвує. "Встану..." А що,
як нi. Бог його знає, що їм догаряє. В боку болить, у спинi болить. Нi
звестися, нi з'їсти. Прийшов до хати.
- А може, я, тату, поки ви встанете, того... Може, от поорю трохи, а
тодi вже...
- Раз тобi сказав i досить! - твердо промовив Матвi...
