Василь Барка. Жовтий князь
страница №6
... хустки.- Не гнiвайтеся, почула вашу згадку! - сказала селянка. - Я з таких, як
i ви, тiльки гiрше було менi. По неправдi судила, i не в той бiк, що ви,
не про добре, а про лихе.
- Чого гнiватись? Бiдою стуленi докупи. Кажiть i ви, а то все ми однi.
- Всього не переказати. Мiй чоловiк помер, а я сюди прийшла: прибираю в
школi. Де ми жили, в тому селi чоловiк був активiстом. Не вийшов сам з
бiдних - нi, його батько належав, як казали, до "бувших": мав багатий
двiр. Дуже добрий хазяїн був, рiдко можна такого знайти. Син же його, мiй
чоловiк, зробивсь активiстом, не з користi, а тому що повiрив: так треба
для добра трудящих. Люди плакалися; казали: "До всiх прискiпується i
обдира... що вiн з нами робить? - нема вiд нього рятунку нiкому, стяга
послiднє з нас".
Було раз так. Зустрiв вiн дiда. А треба сказати, що тодi в нас куркулiв
дiлили: одних називали "експортними" - для висилки на Урал, тi були
здоровiшi; других, старих дiдiв та бабiв, зоставляли. Один дiд був ще
крiпкий, хоч мав сiмдесят лiт; ще мiг жити. Вiн сина горбатого мав - цього
калiку теж залишили в селi, та вiн скоро виголоднiв i пропав. А дiд ще
ходить. Було це зимою; зустрiв того дiда мiй чоловiк i каже:
"Ану, сякий-такий, скидай все!"
Стягнув з дiда все чисто, не собi, а для колгоспу, думав, що так треба,
i старався. Вiн голого дiда пустив по снiгу. Дiд просить:
"Кондрате Петровичу, ти ж хоч онучки на менi зостав, щоб не босому по
снiгу йти!" - так просить дiд.
Чоловiк мiй на нього як закричить:
"Ах ти ж сякий-такий! Убирайся геть, щоб я тебе не задушив!"
Так i пiшов дiд босонiж через снiг Я тодi вiрила з чоловiком, що так i
треба. Коли хто заё, водив мову про мертвих вiд голоду, я їм вiдрiзувала
в'їдливо:
"Чеснi тепер не вмирають, то тiльки куркулi i ледарi. Мiй чоловiк не
впаде - вiн працює".
А видно, над всiма є суд якийсь, по великiй правдi, i для мене гiркий.
Хоч мав мiй чоловiк, що їсти в хатi, а таки i вiн упав i вмер. Я виїхала в
мiсто i тут врятувалася. Розказую вам, що було, i легше менi стає. Сумно
дуже, коли сама, в кутку сидячи, згадую все.
Сусiдки горюють з нею.
- Бiдна душа! Носiть хрестик i надiйтесь на Бога: скрiзь поможе, -
сказала сусiдка, що в карткованiй хустцi.
- Носитиму тепер. А глядiть, кара була, бо не самi люди, також i скот
гинув: шкiра вiдставала i трiскалась. Пропадала тварина не знати вiд чого.
Може, труїли тi, котрi були присланi в нашi села - все розвалити. Вони ще
гiрше робили: , душу моєму чоловiковi струїли та багатьом, як вiн. Його
погубили i других - через нього.
До розповiдi про активiста Андрiй мало прислухався, коли ж перейшла
мова на розбiйникiв, - вiн нашорошив слух.
Хустина, що з слiдами карток, примiтивши зграйку метких пiдлiткiв,
оскаржила їх.
- Тут крадуть грошi. I це привiялося вiд чужих. Злодiйства в нас не
було, нiхто дверей не замикав; виходячи сiм'єю в поле, поставлять
коромисло до дверей - i вже прохожий бачить: нiкого немає дома...
Повернувсь i пiшов геть. Думки тiєї не було, щоб зайти i взяти щось. Як
хто вкраде курку, то десять лiт згадують; кажуть: он пiшли онуки того, хто
курку вкрав. Жили без злодiїв; аж тепер набiгло їх звiдкись, не встережеш
нiчого! - все потягнуть, ледве одхилишся на хвилинку.
- Так воно є, - згоджується молодша хустка. - Присланi з хати
виганяють: на смерть. А злодiї цього не робили. Жiнка, що в беретi,
згадує:
- Я чула, пригуркотiв котрийсь Каганович - забира наш хлiб до зернини.
- Он який! - сказала старша хустка.- Був колись один, звався Жульга;
тодi хлiб продрозвьорсткою вимiтали i голод косив. А той прибився з
Курщини, сказав: я такий; а хто вiн i що робив попереду, нiхто не знав
того. Жила вдова поодаль вiд села; вiн i пристав до неї. Нiчого не робив,
а все - то одно прибудує в садибi, то друге. Людям видавалося пiдозрiло,
хоч нiхто не мiг нiчого доказати; так i мовчали. Тiльки ж стала худоба
скрiзь пропадати: то конi виведено вночi, то корову зайнято в степу,
восени, коли ходить попаски, то воли вкрадено з хлiва. I це - далеко
наокруг, на якусь сотню верст; i тяглеся лихо бiля трьох лiт.
В наших родичiв добрi конi були i лошата, їх замикано в конюшнi - на
шину, гвинт в одвiрках ключем закручувався.
Стали примiчати господарi, що все хтось наглядає ввечерi. Їм сусiд
сказав: глядiть, бо коло вашого двору з десяток їх вештається, -
пiдстерiгають з обротьками напоготовi.
Двiр на роговi стояв, i собаки були, через те злодiї боялись шуму.
Один з них приходив удень i попереджував: дивiться, бо хотять вашi конi
вкрасти, я чув i хто, та не знаю напевно. Ви вже бережiться, я вам добра
хочу.
- Вони однаковi! - сказала сусiдка, що в беретi. - Все нам про щастя
кричать; повнi вуха.
- Однаковi, - згодилась оповiдниця. - Той злодiй хотiв на конi глянути.
Заходив i все поглядав на замок, куди закладається ключ: тiльки туди очi й
косив. Як вiн пiшов, господар каже: отакий Потап! - i вашим, i нашим,
прийшов замок обдивлятись.
Декiлька ночей спати не могли, бо все кругом злодiї шастали, бували не
раз бiля конюшнi, а не одiмкнули.
В iнших мiсцях їм легко йшло: притягнуть вiск i по тому брозмiру
заказують ключ i виводять конi.
А в наших родичiв свояк був коваль; вiн придумав ще один гвинт зверху в
замку: крiзь цей гвинт нарiзка в ключi спершу повинна пройти, а тодi вже
можна дiстатися ключем до замка.
Злодiї подряпали кругом - все пробували вiдiмкнути, а секрету вгадати
не змогли; так i вiдiйшли нi з чим. Вже на веснi в гнойовому кагатi
знайшли нашi родичi купу обротьок: то злодiї покинули, вiдходячи.
- Теперiшнi розбили б конюшню, а вкрали! - сказала молодиця, що в
беретi.
- Тодi плохiшi були, - згодилась оповiдниця, - тiльки ж i вони швидко
бралися: кругом по селах крадiж, i нiкого пiймати не можна. Бо далеко
вiдводили скот i спинялися в лiсi чи iнших скритих мiсцях, перестояти,
поки йдуть розшуки. Скрiзь мали своїх людей - через них крадене гередавали
на продаж.
- Як i теперiшнi. Силу мають.
- Мають, на нашi голови, i нiякого замка нiхто не придумає. Все
заберуть. Так i тодi; обкрадали злодiї скрiзь: комори, хлiви, сараї,
клунi, хати, мов чума якась, рокiв з три.
Сусiдка, що в беретi, числячи, перебирає на пальцях:
- Теперiшнi - рокiв з п'ятнадцять.
- I хтозна, чи скоро кiнчиться. Хоч би вже їх...
- Аз тими що було?
- Раз сторожi через лiс верталися додому, i було вже пiзно. В лiсi
зустрiли двох, що гнали четвiрку волiв. Поздоровались i поспiшили далi. А
вже як вiд'їхали верст на дев'ять, тодi давай питатися, чого це так пiзно
скот гонять? Де це видано, щоб у глупу нiч через густий лiс гнати воли.
Вертаються i наганяють тих погоничiв з волами i розпиють:
"Звiдки це худобу женете?"
"Та он з того дальнього хутора".
"А куди?"
"На станцiю женем".
"До кого?"
"Знайомi нашi виїдуть на ярмарок".
Довго розпитували та й побачили, що не сходиться дещо погоничiв: нi з
тим, чиї воли, нi з тим, чому власники не самi женуть, - бо сторожi знали
тих людей. Не повiрили погоничам, забрали їх з волами i доставили на
розслiд. Виявилося: воли краденi. Головних злодiїв схопили, судили їх i
вислали. Вже їх нiхто в нас не бачив.
- Хоч би й цих ми не побачили.
- Колись дiждемось.
- А що ж тi меншi?
- Їх зоставлено: таких, як Потап... Дарували йому, кажуть, хай сидить -
цей сам не шкiдливий. Недовго в нас пожив, переселився в друге село, став
дуже пити i п'яний повiсився.
Завiвав снiг, мов заблуканий; курiючи, повихрився вподовж бiлих
тротуарiв. Коли ж на хвилину порiдшав, тодi пронизали простiр дуже хуткi
окремi снiжинки. Скоро метелиця знов понесла тьмами їх, понесла їх
поривами i враз побушувала так люто, що перетнула всi напрямки. З
посвистом i шумом погнала морозну димряву проз сивi будинки. Втомившися,
зважила в повiвi плавкi цятки i повела їх просто, кладучи на заметений
брук. Потiм взялася часто сипати. Навiть змiнила хiд: вiйнула назад. Та
миттю спам'яталась i знов помела в попередньому розгонi - рiвно i страшною
масою, як в обстрiлi бiлими безважними кулями. Декотрi з них близько
кружили, нiби чогось шукаючи; пороїлися слiпо i втекли в швидких течiях,
мов посланi до мети. Люди, никнучи, затуляли обличчя.
Стихла хуртовина раптово, як i схопилась; але вже було холоднiше.
Знов довелося, глядiвши на хлiбний кiоск, жувати домашнi малясники з
лузгою, привезенi в торбинцi.
Багато опухлих: вiдходили вiд черги пiд паркани i опускалися на снiг -
конати.
Мимо поспiшають "шишки" в чорношкiряних кашкетах або в кольорових
картузах, яскравих, як папужки; червонов'язi i вибритi до баклажанної
синьостi. Очi киплять бляклою жовчю: вилиняли вiд безсоння, проведеного в
допитi i мученнi в'язнiв.
Один безвиразно промовив, проносячи налитий нiс над кислими губами:
- Працювати не хочуть. Лiзуть по хлiб.
Цi слова вжалили душу Дарiї Олександрiвни, але вона не насмiлилася
сказати нiчого; тiльки в думцi вилаяла: "Хай вам так свiту бачити, як нам
робити не хотiлось, - тiльки й знаєте жили з людей тягти, а працю їхню
з'їдати, виродки! - щоб вам добра не було!"
Настав над лiхтарями чорнющий вечiр: без мiсяця i зоряного свiтла.
Черга зморила всiх; Дарiя Олександрiвна то закриє очi, дрiмаючи з дiтьми,
то прокинеться - стежити всяку бiду, що могла напасти. Сусiдки в черзi
скiнчили спогади i куняли. Чути одноманiтну розмову двох горожан, що
вiдступили з рядiв i, обпершись об паркан плечима, набивають папiроснi
гiльзи тютюнцем, з дрiбної машинки.
Нiби вчителi; пiд їх лiктями сiрiють книжечки, вкладенi в часопис.
Капелюхи i пальта лихi, а краватки поскручувалися дудочкою в штовханинi
бiля ларка. З приятелiв один - блiдий i великовидий шатен; нерiвне
пiдстриженi вуса; i звис чорний дiнурок вiд шкелець, крiзь якi мерехтять
бiлястi очi. Другий - тонколиций худець i горбоносий; очi карi, в скорбнiй
кротостi теплiли з-пiд вигнутих бровиськ, а губи, нiби в тисячолiтньому
терпцi, прилягли за рудими вусами i кучерявою борiдкою того самого
кольору. Щось бубнiли старi горожани, возячися з куренням.
Поруч селянка, байдужна до їх справи, пригорнула дiтей, що тулилися,
мов пташенята; нагрiла їх плечики, прикриваючи рукавами, наче крилами.
Подрiмала трохи. Багато хто скраю дожидає, як вона i два курцi,-
обпираючись об паркан або сидячи при ньому на цеглi чи на торбi. Так
примостилась i Дарiя Олександрiвна з малими: бiля сирих дощок.
Проти свого бажання мусила слухати, що жебонять пiвчутно курцi: якраз
коло неї. Коли навiть стишуються до шепоту, їх слова чути, та й небагато
страху перед голодною селянкою, що мучиться з дiтьми на морозi.
Довго розмовцi перебирали на всi ребра - i журнали, i спiлки.
- Чи знає "вiн"? - розмислюється великовидий.
- Знає! Згори, вiд високого козиря пiшло до нижчого, вiд того - далi
вниз, i так по драбинi з сотнею щаблiв спустилося сюди: отже, розiгралась
п'єса, коли "хазяїн" обiдав. Вiн квапиться, як їсть: голову опустив i
слухає члена Цека, який аж тремтить, доповiдаючи:
"Смертнiсть масова, вже - мiлiони..."
В цю мить був клопiт iз дрiбною жилкою в одбивнiй: "хазяїн" не мiг
вiдразу перегризти; i морочився, бо влiзала мiж двома сусiднiми зубами.
Витягав i ловив на гостряки, щоб скорiш перекусити. Коли ж перетнув її i
ковтнув кусок, - враз спорожнив стакан i косо огризнувся, обтираючи вуса:
"Не говорiть менi про це: в нас людей досить!" - I знов задвиготiв
виделкою i щелепами.
- Уявляю: як обурився "вiн", що перебито смак...
- Власне. Тверде жилка, мабуть, рiдко стрiчалася в чудовому м'ясi.
- Ви сказали: одбивна?
- Так. Можливо, мiцна жилка перший раз, а то б вiдклав кусок.
- I менi тряпалось - ну, як струна з скрипки; всилу перетинав, бо нiж
тупий.
- Хотiв "хазяїн" неодмiнно перекусити: впертiсть! М'ясо - з
господарства, що все достарчає тiльки на його стiл. Лiтак возить
свiжозарiзаних барашкiв для шашлика, чого, звичайно, не передбачено в
"Капiталi" Маркса, в роздiлi ."Iсторична тенденцiя капiталiстичного
нагромадження". Мiж iншим, соратники, - не тi, що ратицi мають, а, так би
мовити, "совождi", хiба гавлять? Iснує небiдний Лазар: в нього маєток - на
заздрiсть кожному "предводiтелю дворянства". Там построєно комунiзм не по
Енгельсу, а по циганському королю. Лiкери всюди: де їсть, де спить, де
бриється. В кожного подiбний едем, крiм спiльного всiм заведення для ночi,
але то - дрiбниця. Пасуться при "мечi революцiї", i грiють казан сатанйла.
- Плюс мiраж. Iнодi я жду: наведення через секунду зникне, як сон. Нi!
- iснує далi.
- Бо передвiщено, - сказав рудобородий, - передвiщено для воцарення
бельзебула, чиї служники, нiби змiї, гризтимуть життя...
- Змiї? Нi, спецпотяги; один бiгає тiльки вночi, i стережуть його
таємницю, але проточується...
- Яв школi теж чув. Питаю партiйцiв - бояться сказати. По очах видно:
знають.
- Декотрi, вже кликанi туди, сказали по секрету родичам, а тi -
свiтовi. Бiля ларка, де продають самi кiстки вiд коров'ячих голiв разом з
рогами, теж говорять.
- Про цi речi скоро дверi i вiкна казатимуть.
"...Все - вiрно: про все, що робиться, - думає Дарiя Олександрiвна, -
вiд чого ж гинем..."
Великовидий продовжив:
- Пригадується вiрш, в якому два рядки повно виявили причину:
Й в желтьiх окнах засмеялись,
Что зтих бедных провели.
Довга мовчанка; зрештою рудобородий шепотить:
- Це найгiркiшi рядки, писанi в наш вiк.
Глянув угору, над обриси заснiжених мiських домикiв: там вирiзнялися
крiзь млу величезнi урядовi озiї з яскравими вiкнами.
- Дивно, дивно! Менi видалося: звiдти зирнула мара в жовтих шибках.
Вiн застиг, мов прислухається до невiдомого вiдшуму.
- I я нiби чув крижаний подих, коли читав вiрш, - згадує великовид.
Чомусь i в Дарiї Олександрiвни стрепенулося серце, коли слухала: вмить
- мов розлiгся смiх зловiсний: "Лихо буде! ; Треба стерегтись..."
Вона гостро роздивляється, куди можна тiкати, он, хоч крiзь проламину в
парканi - недалеко.
Справдi, скоро пригуркотiли вантажнi авта i, позскакувавши з них,
картузники ловлять i тягнуть, як скот, всiх, що, судячи з вигляду, -
обшарпанi i з торбами, - пустилися села. Кидають їх на платформи, де чекає
озброєна варта.
Дарiя Олександрiвна тривожилася, слухаючи старих горожан i пильнувала
рухiв на вулицi, - ще тiльки почався найвад, як вона крикнула до дiтей:
- На погибель беруть! Тiкаймо!
Потягла дiтей за руки до протулини в парканi: там хтось вiдiрвав дошки
на паливо; пропустивши дiтей туди i сама вдершись, побiгла з ними через
садок, прикиданий снiгом, i 'через двiр - до хвiртки на другу вулицю,
рiвнобiжну до тiєї, де черга по хлiб.
- Тс, тихенько! - попереджує мати. - Нишком! - бо, глядiть, собаки
недалеко.
Хвiртка на крючку. Тремтячи з страху, мати вiдчинила її i роздивилась:
вулиця порожня; лiхтарi з адресою, пiд бляшаним козирком, свiтять над
дверима.
Втiкачi побiгли вiд хвiртки i завернули за рiг - подалi вiд нещасливого
мiсця, де розлягалися крики жiнок i дiтей, тягнутих i киданих на
тягарiвки.
Знов зiрвався снiг, хоч не густий, але трудно було йти, бо слiпив i
забивав дух - рiзким вiтром.
Блукали до пiвночi, поки натрапили на лiсний склад, бiля якого походжав
сторож: нiби мiряв тротуар, маючи широкий в'їзд насерединi своєї
мандрiвки. Видно, намерзся, сидячи при воротах, якi зоставив трохи
прочиненi. Рiдко стрiчав перехожих - поступався перед ними з дороги.
Заметiль, прикра пiд час вiдходу через мiсто, стала в пригодi: запоною
окривала непритульних. Коли сторож вiддалявся до другого кiнця прогулянки,
вони, попростувавши слiдом, трохи пiдождали пiд завiєю i зайшли в двiр.
Зразу ж вiдступили вбiк - пiд тiнь височезної купи дощок. Вiдтiля
обережно, переставляючи ноги, як рiчковi птицi, перебралися далi, в
неосвiтлену глибину: проз гори пиляної сосни, з бальзамiчнiстю, такою
мирною!
Мати знайшла куток мiж дошками, що, нависаючи в нерiвному виступi,
закривали вiд хуртовини. Там присiла з дiтьми; пригортала їх, сонних, i
цiлу нiч трусилася, сидячи: то задрiмає, то вiд холоду i тривоги знов
прокинеться. Голод допiкав - здавалося, вся iстота зiрвана в нечутному
стогонi. Треба терпiти. Брала снiг - їла, щоб затамувати голод, але мороз
почав проникати в душу; покинула снiг.
Марилося, що переслiдувачi близько, що невiдомо як бачать, де вона
сховала дiтей, i стежать, i коли прийдуть тодi неминуча смерть.
Перед свiтом, зовсiм знесилена i хвора, вивела дiтей до ворiт:
прочинено, як i ввечерi. Виглянула - сторож, притулившись до стовпа,
спить, - i вона з дiтьми мерщiй подалась на тротуар, присипаний пiсля
метелицi.
Цiлий день мучились, пристаючи до черги по хлiб: скрiзь така
штовханина! - найслабiшi в кiнцi "хвоста" туляться, без надiї побачити
прилавок.
Треба вертатися до вчорашнього мiсця, а там люди товпляться бурхливою
навалою, позастоювавши чергу вiдрання.
Голод став дужчий за страх. Замiсть одних, вчора схоплених на погибель
серед занесеного степу, з'явились iншi: такi ж обшарпанi i змученi,
доведенi до вiдчаю, вибух якого гаситься в знемозi. Видно, що сподiванки
марнi, - можна тiльки пропасти, як тисячi iнших.
- Їдьмо, дiти, додому! - сказала Дарiя Олександрiвна, ковтаючи сльзи. -
Коли вмирати, краще в нашiй хатi, не на вулицi.
Пiшла з малими на вокзал, але вхiд зачинено: не впускають селян.
Зоставайтесь ночувати пiд стiнами, де снiг протанув i в морозному брудi
напливли калюжi. Та ще хуртовина завихрила великими вiтровими вузлами,
перемiшана з дощем. Пасмами сiкла. Потiм неслася просто, з страшенною
хуткiстю. Нiде присiсти. А ждiть потяга цiлу нiч!
Дарiя Олександрiвна передумала: нiж тут пiд хвижею i в калюжах
катуватися, - чи не лiпше знов перебути на складi?.. Там хоч присiсти з
дiтьми можна в сухому мiсцi i трохи подрiмати.
- Нi, мої пташата, ходiм до соснинок! Заснемо в затишку.
- Там краще, мамо, краще! - згодились малi.
Побрела з ними до складу i, як попереду, прокралася в двiр. Були змiни:
частину пиляного лiсу прибрано, а нового привезено i скинуто напроти
ворiт. Солома розтрушена по вчорашнiх слiдах: добра знахiдка; втрьох
назбирали її досить, щоб помостити в закутку, який, на щастя, зостався
нерушений. Знов прищулились; пожували малясникiв i схилилися на сон,
вбираючи голови в плечi i тулячись докупи, мов пернатi в гйiздi.
Спалося спокiйнiше, нiж вчора. Але кволiсть вiд виголодження була така,
як недуга, - вранцi ледве змогли встати з мiсця: здавалося, пропадають!
Голови йшли обертом i в шлунках холодив i пiк якийсь нудкий, нiби з
труйливою лихоманкою, бiль, що нищив життьову снагу i мучив душу. Очi
ледве бачили.
Вже сiрiло. Бездомнi, виходячи з свого притулку, бачили, що сторож коло
самого перехрестя з кимсь розкурював. Мабуть, примiчав, що жiнка з
дрiбними дiтьми ночує, але не виказував нiчого! - ще й соломи накидав по
їхнiх слiдах: нехай вiзьмуть, буде теплiше.
Чи таки не бачив?
Якщо бачив, то мовчав, бо звiльнить начальство, коли взнає про дозвiл
на ночiвлю - для селянських душ.
Вони ж, змученi, минали чергу, де пiд смертною напастю люди, стративши
добрий образ свiй, роздражненими юрбами гдико рвались по хлiб.
Катранникам несила на ногах триматися. Дiти стуманiли i вже не бачили,
куди йдуть, мов почадiли страшно. I мати думала собi: "Це вже смерть
дивиться!"
Заранi прибули на вокзал. Навколо - старi i малi, чоловiчки i жiнки в
неуявимому лахмiттi i худi, нiби викопанi з могил. Лежать i сидять,
оточивши будинок, як мурав'ї пень, i розкидавшись по брудному бруковинню
та в скверику напроти, мiж обламаними деревцями. Морозна земля i снiг
закритi людьми, що з них поволi вiдходить життя, зоставляючи, як свiй
огненний слiд в їхнiх душах, нестерпну муку.
Притьма схопився рух! - спершу повiльний, окремими постатями коло
стiни: вони пiдводилися i тягли кроки в одному напрямi, потiм пристали
новi, з ширшого круга. Зiбрався натовп до сарайчика, бiля вокзальних
майстерень: покинутого i стемнiлого. Крiзь широкi дверi, давно вiдчиненi,
так що порога не знати пiд снiгом, - видно, як висить на мотузку селянин
середнього вiку; недалеко вiд ного нiг сiрiє торба.
Два пасажири, чисто, але невиставно вдягненi, вiдiйшли вiд самогубця до
чергового станцiї, що стояв на перонi.
- Повiсився чоловiк, - кажуть йому, - там, в сарайчику; щось треба
зробити.
Черговий мовчить, мов глухий; коли ж вони повторили звiстку, тодi стиха
їм вiдповiв:
- Слухайте, чого ви хочете? Це тут щодня дiється; щодня пiдбираєм
неживих. А щоночi хтось дiтей викрадає - з тих, що сплять пiд дверима.
Навiщо викрадає? Вимовити страшно. Тут... десь є така... м'ясорубня, а де,
нiхто не знає. Туди й дорослi попадають, - бережiться самi! Я теж не
певен, чи завтра стрiну потяг.
Пасажири опустили голови i мовчки вiдiйшли вiд чергового.
Яка не була зморена i затерпла Дарiя Олександрiвна, стоявши недалеко, -
її нiби огнем в серцi вдарило вiд тих слiв.
- Не вiдступайте нi на крок вiд мене! - з розпукою зашепотiла дiтям,
стискаючи їхнi холоднi пальчики.
Смертно змучилася. Навiть торбина, хоч порожня, тiльки з рештками
малясникiв, пляшкою води i рушником, стала вагою, мов камiнь накочений.
З машин рвалась пара i шипiла; дим тягся - розточувався клоччям: їдкий
дим вiд залiзних iстот, що загадково пересувалися по блискучих лiнiях,
брязкаючи, скрегочучи, висвистуючи в вiдповiдь на сурмлення i помахи
прапорцями i огниками в сутiнi.
Туга, пекуча i нелюдська, мов подув пiдсвiття, обкинулась на всьому
обширi пiвтемряви, розриванiй лiхтарями, нiби моторошними слiзьми, що на
всi боки розбризкують свiтучий бiль, протягаючи його в смуги гiркого
промiння.
17
Пiсля нещасливого наступу на млин Катранник занедужав i спiзнився пiти
в добру годину по рештку картоплi. Коли змiг вибратись, побачив свiжi
кучугури на вулицях i по всьому полю. Схопилося мести несамовито. В
темрявi передсвiтанку вiн збився з дороги i всилу натрапив на кагат - вже,
як метелиця порiдшала. Поки розгрiб снiг i прокопав мерзлий шар грунту,
виморився геть, задихавшись i впрiвши: аж дрижав. Присiв на мiшок, в
затишку вiд горба i накиданого снiгу; спочинув i просох.
Коли вiдкопав бiчний сховок i вигрiб картоплю, то пожалiв про
спiзнення, бо частина картоплi згнила. Однак чимало набралося цiлої: на
тиждень вистачить суп варити.
"...Вернуться мої рiднi - нагодую; i чого їх довго немає?" Там, де
сходило сонце, розливався блiдий огонь по хмарних смугах, при самому
обрiї, мов сива пожежа, вiд якої степ обкидали вiдсвiти - на глибоких
заметах. Згодом ще дужче нахмарило i вранiшнiй огонь зник.
Вертаючи вiд кагату, Мирон Данилович бачив село в тiнях, мов погорiлий
острiв. Нi диму з його коминiв, нi голосу домашнiх тварин, нi круження
птахiв, нi гомону людського: так тихо, нiби замiсть хаток з'явився збiр
трун, накритих дiрявими вiками з потемнiлої соломи.
На своїй вулицi Катранник спостерiг сани, запряженi парокiнно, що
спинилися якраз бiля його садиби. Злiзли два гостi i пiдступили до ворiт;
розглядають хату, курять, смiються, коли сам господар принишк до чужої
стiни, на розi, бо впiзнав своїх злих: Отроходiна i Шiкрятова. Коло
пустки, занесеної цiлковито, докурили папiроси i рiзкими жестами, з
сумiшкою презирства i зухвалостi, пострiльнули пальцями , недопалки в
двiр, пiд вiкна, що залiпленi снiгом. Сiли в сани i погнали - бiла курява
збилась вiд копит.
"...Зрадiли як! Думають: я мертвий i нiкого нема живого з сiм'ї, - от
чого хотiли".
Похмурим поглядом проводив Мирон Данилович їхнi сани, поки звернули за
дальнi дворища.
Ввiйшовши в хату, вiдразу взявся юшку варити, їв кусники сирої
картоплi, бо нетерпеливилося страшенно. Вони ж, нiби живi, ходячи в
шлунку, кололи. Але в ротi торкались, як цукерки: слина сама вбирала i
втягувала в стравохiд, даючи вiдчуття смачностi, хоч також була хворiсна
гiркiсть, приуявлювана за нею.
Варив юшку i почуттями марив - не самою уявою вже i думкою; здається,
всiм єством прагнув: хлiба. Випар вiд вареної картоплi помножував жадобу.
Хоч би окраєць житнiй або хоч сухар! I нiчого нема нiде. Одна можливiсть -
коло млина. Дивно! - кров i погибель вiдганяють, рана досi вiдчутна, i
знає думкою чоловiк: не дадуть пiдiйти до брами озброєнi вартовi, вб'ють;
а таки, супроти всього, зроджується намiр - знов стати по хлiб до
страшного мiсця. Надiя манить: гляди. змiнилося щось пiсля розстрiлiв i
вже хлiб видаватимуть. Iншi, що дiждалися, вiзьмуть пайку i виживуть, а ти
пропав i рiднi - з тобою. Де ж вони, так довго?
Здається, покинув би юшку i зразу пiшов: так манить млин!..
Юшка була - як "порожня". Картопля в присоленому кип'ячi розбiгалась.
Посьорбав самої води: зогрiти душу; потiм, смакуючи, їв картоплю. Все
вискрiб, що понакипало на чавунцi. А сирий картопляний запас роздiлив i,
позав'язувавши в клуночки, сховав для сiм'ї: частину в пiдпiччя, де
прикидав ганчiр'ям i хмизом, частину пiд подушками, а частину в сараї
закопав i зверху притрусив, як було.
Прокидав крiзь снiг дорiжки в дворi i знесилився, - мусив зайти в хату.
Лiг i затих у соннiй знечуленостi, не схожiй на звичайний сон. Крiзь неї
зоставалися близькими до почуття - довколишнi речi, як їх сприймала,
вчувавши, душа. Вернувся до звичайного стану Мирон Данилович враз: почув
кроки вiд ворiт i голоси за вiкнами. Але це, розбудивши його, вже трохи
попереду само було в снi, хоч вiдбувається в зовнiшнiй дiйсностi тепер -
пiзнiшою хвилиною. Чудно як. Схопився вiн i прямує до дверей, коли вже
вiдчиняються: входить дружина з дiтьми, така змарнiла! - половина iстоти,
що вiд'їжджала в мiсто. I дiти також вимученi, мов пiсля короткої, але
злої недуги. Всi перемерзли; знiтилися i ледве йдуть, як i вiн сам,
назустрiч.
Притулилась йому до грудей дружина i тихо, тихо заплакала, i дiти до
тата пiдходять, припадають до його лiктiв: i собi ласкавої уваги ждуть.
- Бiдна моя родина! Як я ждав вас, i що з вами сталося?
Дружина тiльки плаче - нiчого не може сказати.
- Тату, хто хотiв хлiба, на машинi в степ везуть, - повiдомив син.
- Чого в степ?
- Викидають...
- Нащо ж так?
- Далеко вiд мiста викидають, - пояснює доня, - щоб не дiйшли по хлiб i
вмерли.
- А ми втекли, - сказав син.
- Через двiр бiгли i собак боялись, - додала доня, - бiгли довго, а мiж
дошками ночували.
- Промучились марно: хлiба для нас немає! - промовила дружина.
Вона вiдразу ж лягла, в лихоманцi, дiти хоч як змученi, ходять по хатi,
заглядають на пiч, знов злазять додолу.
Мирон Данилович заходився бiля чавуна: варити картопляний суп; вiд
пайки, схованої пiд подушкою, взяв половину.
- Страшно було i гiрко,- оповiдає Дарiя Олександрiвна,- але хотiлося
хлiба взяти, хоч по скибцi для дiтей! Нi, не дали.
- Цеглину дадуть, замiсть хлiба,- сказав чоловiк.- Таких прислано, що
рiвнi з чортами.
- А правда: вже рiвнi.
- їздять i дивляться в двори; як бачать, що слiду нема, значить,
вимерла сiм'я. I вони такi веселi! Радiють, смiються, папiроски викурюють
i вцiляють недопалками в вiкно,справжнi пекельцi.
- Це я лежу, нехай хвора, а таки в своїй хатi, тут кожний куток рiдний.
I на серцi свiтлiше.
Пили картопляну юшку з ложок.
Дарiя Олександрiвна, присiвши на постелi, обережно тримає миску перед
собою, нiби дорогоцiннiсть. Дiти, хоч хирними примарками вернулись,
гомонiли бiля столу, стиха зiтхали, стукали ложками, коли ждали страви.
Вибирали ж її з мисок незграбно, мов старички, а пожадливо i так пильно.
Кожну дрiбку вiд картоплин досмаковували. Миски були - як вимитi.
- В мiстi все є: не про нас! - безнадiйно сказав Мирон Данилович.- Ми
запрацювали, а взяли чужi.
Дружина скоро заснула i дiти коло неї. Коли ж прокинулася, раптом
спитала:
- Чи з млина дають борошно?
Прикра i приманлива назва вимовилася в хатi. Мирон Данилович хотiв
розповiсти про вихiд i розстрiл; мовчав. Нащо лякати? Але борошно тiльки
там - за брамою.
- Не давали. Ще раз пiду: востаннє.
- Навiдайся!
- I ми з тобою, тату! I ми пiдемо! - обiзвались дiти; просяться,
розохоченi побачити млин, звiдки борошно дають.
- Нi, одпочиньте, та вам i глядiти не треба, що там робиться.
- Куди б ви пiшли, ледве ж добрели до двору. Сидiть! - звелiла мати.
Побрiв сам. Хмари тяжкi i нависли низько, без просвiтiв; сутiнок
затоплює снiжний степ. Але потеплiло i снiг зачав злягатись.
Бiля млина людей - як тiней в лiску. Мурашками прилягають на в'їжджену
i стоптану землю, де снiг трохи протанув. Весь час пiдходять новi, з
Кленоточi i сусiднiх сiл: ждати. Пiдвода рухається посеред живого
кладовища; стає коло пухлих мерцiв i погребники кладуть їх через
полудрабки i вiдвозять до ям - ближчих, нiж попереду були виритi.
Один з голодуючих проказав:
- Снопи повезено, - рiвно кладуть i вапном присиплють, щоб переїдало
зводянiлих; а зверху знов давай...
Катранник, мов приском прошитий в груди, жахнувся: "Чи й менi
доведеться так лягти? Бач, якi погребники!" Дивиться в сторону ям: як там
складають "снопи"; i не хоче - всiм серцем противиться, не хоче повiрити,
що впаде i вiн мертвий пiд вапно, в черговий ряд.
"...Все чоловiк на щось надiється!" - сказав сам собi; очi вiд могил
одвiв.
Стоять селяни, втеплюючи зiр в заборонену браму або в недалекий похорон
- мов бачать лихi сновиддя. Вже знати: даремно ждуть. Вертаються
погребники. За час, як вiдвезено i вкладено трупи в ямi, - померло
декiлька хлiборобiв серед зборища, i тепер їх забирають. Пiдвода, вже
навантажена, вiдходить, а один лежачий, ледве живий, тягнеться до неї i
просить погребникiв:
- Вiзьмiть мене! Все одно вмру.
Вiн так просить, що один сказав йому, заспокоюючи:
- Полеж тут, поки вернемось, тодi вiзьмем i живого - вже так тому бути!
Той лежить i дожидає.
Вертаються погребники по нього, а вiн - готовий; поклали на пiдводу i
їдуть до iнших, що їх декiлька лягло бiля дороги.
Вартовi позиркують на живi i мертвi тiнi, тримаючи гвинтiвки впоготiв:
при самих воротах, звiдки часом виходять партiйцi з мiшечками i, швидко
звантажившись на сани або вiз, мчать дорогою.
Мирон Данилович хоч змерз, дивиться на браму, як приворожений: серед
багатьох односельчан, що їх очi, нiби висохлi i розлущенi плоди, - такi
мерхлi, - теж зверненi до сподiваної вiстки з млина. Але нема її.
Пролунав брязкiт вiддалеки; потiм посилився так, що хлiбороби-тiнi
повернули обличчя йому назустрiч. То йшов незнайомець, певно, з котрогось
сусiднього села: середнiх лiт мужчина, сiрувато-блiдий, нiби вапняна
маска, з небритими щоками i скуйовдженою головою; без шапки i босий. Очi
теж бiлiють, повнi недужою, мов кипучою, збудженiстю. На ньому розiдрана
сорочка, стемнiла вiд непрання, - самi пострiли з неї, що держаться, бо
зверху навинуто цепи: i прямо через плечi, i впоперек через груди, живiт i
крижi i до полатаних колiн, як також навхрест по грудях. Облягли його,
вкривши i звисши разом з рамтинами вiд полотна.
Вiн не дивився на сторони, але з гiпнотичною дiловитiстю обторкував
довгастий ящик, вилiплений iз снiгу. Обережно проносив його мiж примерлими
хлiборобами, то бурмочучи сам собi в наведеннi, то пiдспiвуючи i пiдводячи
голос до врочистого тону або скоромовне читаючи щось, як вiршик.
Мирон Данилович зблизька побачив: то - подобизна труни в руках
божевiльного; як модель. Iдучи, чоловiк тримає рiч перед собою, -
здається, зобов'язаний комусь її скоро доставити. Перевiряє, чи вiко
справно пiдходить.
Всi, хто був там, глядiли на одягнутого в залiзо i ждали, що далi буде.
А вiн кроком зайнятого чоловiка пiдiйшов до варти, виставив снiговий
гробик наперед i почав проказувати рiвно, якречення до подарунку:
Заразар - заказар
наварив цепiв,
празник пошив,
на костi надiв,
рудою запив,
ой-ой-о-о-й!
Заразар - заказар,
кому на, кому нi,
кому труна, кому снiг
ой-ой-ой!
Вартовi i їх начальство, що виступили слухати причинного, вмить
обтемнiли на лицях i схопились бити його лозинами, спершу по плечах i
спинi, вiд чого залiзо задзвенiло, а потiм по головi. Але вiн тримав свiй
гробик i, розкривши, просив:
- Сюди всипте! Борошна: для дiток...
Декiлька гвинтiвочникiв кинулись на нього i потягли в двiр, пiдохочуючи
прикладами, - так його, дзвенющого з побиття, шарпко потягнено в двiр i
вштовхнуто в якiсь дальнi дверi, що наполовину входили пiд грунт.
- Просвiтив орду! - озвавсь один з кволих, що прилягли на снiг.
Вiдходив додому Катранник, i тривога тiнила, болiсна i чорна, мов
пiвнiчна туча, з якої невидимi вiстря пронизували душу, мучачи погрозою.
Нiчого не придумаєш. Пропадай - i годi!.. Бiля крайнiх хат, звернувши
круто, пiшов навпростець по вузькому слiду. Сутенiло. Бiля глиняної стiни,
що одна зосталась вiд житла, побачив кiнський маслак, весь кругом
обгризений гладко, як кремiнь, - хтось iшов i кинув.
Дивився на кiстку Мирон Данилович i тодi, через невиразний вiдрух
душевний, проблиснув здогад - з вiдрадою i також непевнiстю. Поспiшив
селянин додому: мерщiй збиратися в дорогу; здобич, про яку згадав, могла
врятувати сiм'ю, або хоч позбавити тепер вiд найлютiшої муки.
Жiнка дивиться, чого вiн метушливий.
- Як там було?
- Жди їхнього добра! - вiдказує Мирон Данилович, беручи лопатку i
сокиру. - Мiлiцiя помагає партiйному тягти борошно, а кругом хлiборобська
кров лягла. Я пригадав: коня закопано в мерзлоту.
- Скiльки всiх бiдує, i щоб нiхто не вигрiб?
- Може, нi.
- Скрiзь риються.
- Це за колгоспним, де рiдко ходять.
- Ну, спробуй! А щось не дуже вiриться.
Вiн пiшов на нiч у степ, обминаючи колгоспний двiр; страчував напрям i
довго топтався серед снiжних могилок: оглядав, чи схожi на кагат.
Розгрiбав звичайнi кучугури або рив грунтовi зморшки. Опiвночi натрапив на
загребу. Почав бити лопатою мерзлу землю, i - видно: тут хтось
докопувався. Середина порожня.
Мирон Данилович витер пiт. Жах обгорнув, коли остання сподiванка
розвiялась. Вiн сiв, болiсно горюючи; до того болiсно, що враз зiрвався
вiд нестерпного почуття, - ходить по кагату. Мiг кинутися миттю: бiгти!
Свiт за очi - бiгти! - вiд мiсця, де так тяжко скривджений.
Коли ж притих i став далi рити, то частини коня виступили, мов
скам'янiлi, що аж гримлять: ось, переднi ноги з пiвгрудиною i головою, а в
другому кутку - заднi ноги, з клубами! I решткою - круп. Радiв копач
нестримно, як попереду горював; конини чимало, на тижнi вистачить. Роїться
здогад про когось: "Iз санчатами приходив, вирубував великi шматки, гляди,
заслабнув та потiм i кiнець".
Сiкши переднi ноги конячi i грудиння, Мирон Данилович вiддiлив грубiшi
костi на другий раз; кращi шматки в мiшок склав, а останок загрiб пiд
землю i снiг. Вiдходив поволi i часто спинявся. Поки добрiв до своїх
ворiт, почало сiрiти. I пiтний був, i промерзлий. "Як собака набiгався! -
означив собi, йдучи попiд вiкнами. - Прощастило проскочити крадькома, а то
б вiдняли". В хату ввiйшов веселий.
- Конятина з закритого розподiльника! - сказав дружинi. - На бiлi
карточки дають.
Вона аж руками сплеснула, заглянувши в мiшок:
- Багато як! Тiльки це - на чорнi карточки. Оглядає здобуток:
- Добре м'ясо; не порчене, бо зразу промерзло. Грiти будем.
Вiн мав сили нарубати хмизу, коли ж лiг - миттю заснув. Дiти
роздивляються на м'ясо.
- Боятимуся їсти! - повiдомила Оленка.
- М'ясо, як м'ясо, - озвалась мати. - Рокiв понад десять тому в мiстi
всi їли. Були тодi консерви з нього: смачнi. А скоро зникли.
- Куди зникли?-питає Андрiй.
- Десь поїдено. I втишився голод, з-iншого м'яса консерви кращi.
- Воно синє, - означила Оленка; простягнула пальцi, |щоб торкнутися,
але передумала.
- I не синє, а сизе: приглянься! - заперечив брат.
Надивилися дiти i вiдiйшли.
Дарiя Олександрiвна забула дотеперiшнiй розпач; бачила, що можна всiєю
родиною вiдживитися - вiдступити вiд краю прiрви, бiля якої тремтiли.
Зваривши суп з кониною i картоплею звелiла дiтям:
- Тата будiть - снiдати!
Вони тормосять i кличуть сонного Мирона Даниловича:
- Тату! Коня будем їсти.
Посiдали за стiл. Спершу дивною видалася їм пожива: упкувата i важка.
"Як земля, такий смак", - визначив батько i промовчав. До того голоднi всi
були, що скоро перемогли нехiть i вiдсмак, їли радо.
- Як вам? - питає мати.
- Добрий суп, мамо, добрий! - вiдказують малi.
Не торкнули нi крихти з печива; але на вогких тарiлках нiчого не
зоставили. Мати боялася давати їм знов: ще занедужають...
Мирон Данилович вiдчував: шлунок повний гарячої страви, i вiд того
приємно, але по всьому тiлу була, як i ранiше, жадоба; здавалося, кричала
в кожному нервi, вимагаючи знов їсти. I змора - мов недуга.
- Ляжу я, - сказав вiн, - бо так знесиливсь.
Обмiрковував, лiгши: як перетягти останок здобичi i як схоронити м'ясо,
чи з самою сiллю в дiжцi, чи також перекласти кригою.
Вибрався в степ через день, теж на нiч, в рiдкому мороцi. Санки легкi,
сили ж окрiпли. Аж здригнувся, побачивши чоловiка. Вертати? Нi! Взяв
лопатку, що була прив'язана при мiшку з сокирою: так озброївся. Зблизька
впiзнав невiдомого - i нiяково стало. То хилив старенький односельчанин,
Пилип Гiльчак, слабий i тихий; санки волiк.
- А добривечiр i вам! - вiдгукнувся Гiльчак, став i покiрно дожидає, чи
з смертною напастю пiдходить стрiчний, чи в мирi.
- Куди, дядьку?
- Признаться, по мерзлу конину. Однi брали, та пiзно було їм - уже
хворiли, i лягли з половини. Котрi вижили, геть вибралися; сказали:
вiзьмiть решту, там i там. Менi трiшки. Я старий, i в хатi мало хто дихає.
- Я теж по конину. Подiлимося! - запевнив Катранник.
- Вам дорогу перебiгаю?
- Що там! Вистачить...
Гiльчак - тонкий i згорблений; борiдка нiби стiкав, рiдка; крiзь неї,
при снiговому вiдсвiтi в сутiнях, видко горло i щелепи; мабуть, хворий
чоловiк, так висох.
- Подiлимось! - твердить Катранник - як хтось не вiрив.
- Сьогоднiшнього слiду не було. Менi казав шуряк про конину; колгоспник
вiн, м'яса не їсть, бо всерединi болячку має, через яку не можна. Тi, що з
ним одтягали коня, бач, i здоровiшi були, i харчiв брали, нi! - померли.
Багато таких: без причини доходять. Гибель кругом: всiх зачiпа. А нам
небагато треба, бо в хатi нас двоє старих та донечка; другi дiти
переставилися, шестеро ж було. Загледiв вас i думаю: по мерзлятину дужчий
чоловiк спiшить, прожене хирного, тодi в хатi всiм край...
- Що ви? Бог з вами! - скрикнув Катранник. - Менi б кiстка конева
поперек горла застрягла. Подiлимось!
Пiдступивши до загребища, вiдгорнули снiг i вiдкопали мерзлоту
грунтову. Здобули конячi рештки i подiлили - на чотири душi i на три.
Кiнську голову, без шиї, Катранник поклав старому на додачу.
Поприв'язували мiшки до санок i потягли до села.
Гiльчак, дарма що старий i слабосилий, вiз непогано. Очi йому свiтилися
з лихоманковим поблиском при зусиллях, що, пiсля вичерпаностi, приходять,
як горiння - з самих нервiв або з таємного запасу спромоги в єствi,
втримуваного аж до пропащої години, щоб порятувати.
Але того палання не вiдчував Катранник, хоч теж був неможений.
Кониною прохарчувалися в лютiй смузi зими. Рiдко з зрiт виходив Мирон
Данилович бо, промерзаючи, надто висилювався в марних мандрiвках. Дома
був, нехай одномавiтний i прикрий, а поживний харч: коли розмiрити скупо,
тижнями можна лишатись на поверхнi життя, далi вiд возiїв при пiдводi, що
пригрiбають так мiлко! - здичавiлi собаки гризтимуть ноги покiйних.
Тяжко i в хатi; душа поривається знайти серед безнадiй|ностi якийсь
просвiт i живлющий здобуток для дня - хоч кусник хлiба, хоч пригоршню
борошна. Споживаючи конину, всi чомусь нидiють i занепадають.
Одного разу, крiзь рiдкий снiговiй, Мирон Данилович переходив вулицею;
натужно переставляв ноги в глибокому снiгу, що, стверднувши корою,
кришився з лускотом i провалювався.
По обидва боки пустельнi двори; в декотрих мертвяки лежать коло
заметеного порога - нiкого нема, хто мiг би ховати, в кучугурi, коли не в
землi. Садиби обернулися в пустощi: нi людської постатi живої, нi голосу
зимової пташини, нi навiть будки собачої, не то що гавкоту, - нiде нема.
Нi сарайчикiв, нi курникiв i хлiвiв, клунь i комор! - все розiбране i
спалене. Тини позникали. Стрiхи, i тi обiдранi. Багато хат зовсiм
безверхих; родекуди бiлiють бантини i крокви їхнi в снiгу, як ребра
кiстякiв. Позрубувано сади i пеньки викорчувано, або їх присипав снiговiй.
Нема диму ад коминами, i стiни скрiзь аж чорнi; в вiкнах здебiльшого
замiсть шибок темнiють жмути ганчiр'я. Серед снiжного обширу стирчать
руїни, мов пiсля чуми i пожежi, що пройшли нероздiльно через село, а слiди
притрусила зима.
Мирон Данилович пiдiйшов до одного вiкна i заглянув, притуливши долоню
поруч обличчя, щоб затiнити вiдблиск вiд скла. Всерединi - самi неживi: на
полу i долi; одна дитина бiля пiдпiччя, а друга, трохи бiльша, бiля
порога. Мабуть, хотiла пiти, куди очi дивляться, i зосталась тут навiки.
Моторошно стало. Сiялися дрiбнi снiжинки, мов ткавши пiвпрозорий саван
над чорновiконними гробницями. На цiрлий небозвiд розгорнули його - в
тишi, що болючiша вiд кожної скорбi i ридання.
Мирон Данилович звернув до середини села. Вiн нiби прокинувся з
страшного сну, що сковував його думки. Здається, ближчав i власний вiдхiд
звiдси. Тiльки запитання тривожило: де люди? Живi, знанi. Певно, втраченi
тепер. Вiн попрямував до хати пiчника - там пустка, як всюди. Збереглися
двi величезнi тополi, твердi, нiби мiднi; поки що нiхто не врубав. Коло
них - сховок: тайною доброю оповитий пiд бiлими заметами. Хоронить
найдорожчу коштовнiсть на свiтi. Покладено її в чистому грунтi: чашу, що
була вмiстилищем огню i свiтла небесного; i в нiй знов з'являться вони в
свiй час!.. Тодi зiйде чаша з глибини, крiзь поверхню морозної смертi, в
новий досвiт; вiдновляться дари Христовi: для всiх, що грiшнi i не мають
виправдання, крiм молитви.
Прошепотiв селянин: "Вiдпусти, Боже, злочинства мої!" - i пiшов проз
сусiднi хатки.
Бачивши i там руїну, вiн звернув до середини села: глянути на двори, що
вдержалися в напiвгосподарному станi. Через одну садибу переходив
активiст, член партiї, який часто старався в "кампанiях" i порядкував на
"революцiйних празниках", замiсто церковйих. Звали його: Безрiдний, хоч
мав родичiв. Поряд нього жив другий активiст - не був дiяльним, як перший,
i пiдбiгав при ньому, нiби мiсяць при землi.
Безрiдний мав дiйну корову; тримав її в хлiвцi, притуленому до причiлка
хати.
"...Що їм голод? - з ображенiстю думає селянин. - Вони з колгоспу теплу
страву беруть, вiднявши вiд сирiтських ротiв, i борошно, i городину
всяку".
Видно, як перший активiст, в сизастому френчi i темному картузi,
здоровий з вигляду, перебирається городами до сусiда, а той, накинувши
жовтавий полушубок на плечi, дожидає коло своїх дверей, вже схудлий
чомусь. Простує через снiг до нього Безрiдний ходою чоловiка, що зберiг
силу i знає про неї. Iде, iде i вже до приятеля близько йому. Але враз
падає i не може пiднятися. Пробує з останнього зусилля - не встане!..
шарпнувся ще раз i затих: непорушний.
Пiдбiг до нього сусiд i нахилився, взяв за руку; обзивається до нього -
марно! Жiнка сусiдова пiдiйшла i поглядiла в обличчя Безрiдному;
перехрестилась вона, а її чоловiк зняв шапку.
"...Вiд чого? - дивується, стоячи, як укопаний, Мирон Данилович. - I
харчi є в чоловiка, i здоров'я, а глянь, помер; мабуть, справдi вiд того,
що кругом гинуть: так i сказав Гiльчак. Або таємно труту розсипано, скрiзь
i для всiх".
Смутно роздумуючи, свiдок вiдходить, супроти снiжин в гострому вiтерцi,
що почали вихритись.
На площi бiля сiльради метушаться здоровi i тепло вдягнутi "керiвники",
- глянув на них селянин i зразу повернув назад; збирав свою думку: "...Це
єсть, як кажуть вони, червоний свiт з кришкою! - народ хребти склада в
землю, вони ж, ситющi, зверху клеять накази: по Ленiну стiжок вивершивсь".
Вiд середини села, де розмiщенi центри, радянськi i партiйнi, i також
квартири осiб, присланих згори, несло спокусливим димком вiд їстiвного, що
готувалося в печах. Вiтер докидав той димок через брунатнi дерева i рудi
кущi за ворiтьми.
Гризота впеклася на серцi: "Перебути з мiсяць або до кiнця морозiв, i
що далi?.. Новий врожай далеко, а то б хоч колосок сирий пiдживив; доїмо
конину, тодi - край".
Швидкi снiжини торкали його плечi, нiби пiдганяючи. Непомiтно збилися
рясною густотою, з неї ж завихрили, пiсля чого метнулися в рiзнi сторони i
помчали кiлькома великими течiями. Закурiли враз! - мов хвилею
вселенською, в непрозорiй бiлостi, закрили небозвiд. Близько ж
незчисленнiсть їхню, пiд страшною тiнню, несло в пливкiй рiвновазi, як
iскри в сузiр'ях, а потiм кинуло в один i другий бiк i стало творити ряди
бiлих вирiв - тисячi тисяч їх, обертаючи на кожному кроцi i сиплячи в душу
селяниновi.
18
Означуваний сонцем, проминув кiнець зими; з нетерпцем виглядає сiм'я
Катранникiв крiзь шибки: на бiлу запону, простелену всюди. Таки почала
западати, марнiти, братися подзьобинами, нiби вiд теплого птаха.
Прочорнiли плями крiзь неї.
Мирон Данилович ледве ходить; i дружина схуднула, стала з лиця темнiша,
нiж вiд весiннього обпалу колись, - як попiл.
Дiти снували сонними тiнями вiд холодної печi до вiкон, звiдти до
дверей, i знов до печi, або лежали, схожi на пошесних. Дивно примовкли.
Нишком терплять, занепавши; мов сухi галузки, руки в них. Пiдстаркуватi
стали дiти i поважнi. Не всмiхнуться. Тiльки очима свiтять так скорботно i
так чудно, нiби до цього свiту не приналежнi. Не скаржаться на муку.
Тiльки часто лягають, - животик їм роздутий i болить, то вони лягають
ницьма, обличчям до подушечок, пiдiбгавши колiна пiд груди i накрившись
ряднами. Оленка на печi, Андрiйко на полу, в куточку. Коли ж ляжуть рiвно,
знов корчаться i перевертаються часто; дихати трудно.
Що не попадуть, все до зубiв - гризти: чи скалку з кiнської кiстки, чи
навiть клаптик паперу вiд коробки, на якому слiд ячмiнної кави зберiгся;
нюхають облизують i жують, бо любий сам запах i смак.
Мати здоровiша, нiж тато: в нього ноги опухли i вкрилися виразками -
звiдти сочиться брунатна рiдина, як гноївка. Вiн пообмотував ноги i
обкрутив мотузками; зверху напустив холошi.
Коли трохи потеплiло, зiбрався на здобич.
- I я з вами! - покликав син.
- Нi, простудитися можна. Потерпиi
- Не час виходити, - додає мати, - i черевики ворванi.
Синок мовчить. А доня навiть не питає, тiльки мерехтить з печi
величезними очима. Часом дiстає свiй зошит: учитись; але наука нiяк не йде
в недужу голiвку. Зошит вертається знов на комин, куди покладено також
братiв, скарбик, iз склом, що збирало бризку вiд сонця.
Мирон Данилович, ставши за ворота, вагається - чи йти коротшою
стороною, мимо кладовища.
- Ат! - рiшає вiн. - Чи не однаково? Там будемо всi; нiхто не обмине.
Пiдходячи ближче, не хотiв глядiти на похованих - очi самi звернулися.
Снiг швидко танув; скрiзь мертвi, недавно покладенi: в западинах,
зверху, а то й на рiвному мiсцi. Тi, що присипанi, проступали з землi; то
голови їх вивiльненi, то лiктi, то стопи дроти денного свiтла, скрiзь по
кладовищу. Такий лан, що Катранниковi, коли дивився, чорна немiч зайшла
пiд грудьми, вiн вiдвiв погляд.
Повертає вiн до рiдного поля - глянути, як визволяється з мертвоти.
Галузочка, вiдломлена вiд куща, обмокла важкими краплями: з снiгу, що був
примерз, а сьогоднi розтанув. Трiшки розм'якла кора i злегка подала пахощ,
коди ж на зуби взяти її, розточується терпкою гiркiстю - бадьорить нерви.
Будить на серцi втiху, дуже недовгу, бо немає просвiтку хлiборобовi.
Чого хотять руїнники, що вдерлися з назвою будiвникiв свiтла?.. Самi ж
- приблуди, найнятi мучити.
I ти, хлiбороб вiд старих предкiв, мусиш гинути з родиною, бо кувачi
грiха звелiли кожному виконавцевi своєму: "Вбий душi!" А так мало ти хотiв
- дрiбного мiсця пiд небом; трудячись на клинчику землi" кормити дiтей i
одягати. Глянув селянин, - струмки сплескують, жваво дзюркочучи; їм
висвiчують, спрямовуються на схилi до байраку, в шумкий потiк.
Над глибочиною рiдкi дерева рудiють. Кружма блукають граки над їхнiми
верховiттями i ховаються, з каркотливими скаргами, в затiнену далечiнь.
Стежив хлiбороб, як пробуджується земля - в свiтлостi, бранiй вiд
сонця, мирного i ласкавого. Чи суджено прийти до нив, коли паруватимуть?
Не чує серцем, чи це здiйсниться. Вiн хворий став; i земля - не своя; i
посiвного немає. Клапоть лишився на згiр'ї, коло садка, - теж заберуть,
рано чи пiзно.
Викрякують гайворони, кружачи i шукаючи корму на чорноземi, де селянин
не має собi нi рiски.
Забарно вiдходить вiн! Вiд степового повiтря роз'ятрилася в єствi дика
несить, що, мов незримими кiгтями, пронизувала, в пекучому вiдчуттi.
Лихоманила нерви i тьмарила свiдомiсть. В розпалi мучення зневолювала
кудись рухатися наослiп, без глузду i стриму; дражнила злiсно, як
пораненого вовка, найменшою дрiбницею: ось, мертвою бур'яниною, об яку
затнувся чобiт, i також бризками, що вiд неї сипнули на руку.
- Що там: є живi люди? - питає жiнка.
- Крукiв бiльше.
- Їх можна впiймати? - цiкавиться син, глядячи пильно, непорушними
очима.
Батько став: його раптова думка вразила.
- Можна, а навiщо?
- Так...
Можна; тiльки їх не їдять-смердючi. Хiба спробувати?
Вiн молотком розбив кiнський маслак, поклавши на дривiтню. Обсмоктував
кусники i обгризав. Дiти ж вiдмовилися. Хоч не була доня хоровита, як
покiйний первiсток, коли доходив, а все ж мала в розширених очах вираз, що
лякав батька: нiби остання прикмета, дитячий погляд - поза довколишнiстго.
Блаженненька доня! - терпить сумирне. Навiть пробує всмiхнутись, але не
може; такими i зостаються риси обличчя, як застигли в виразi болiсної
зосередженостi. Безгомiння в хатi.
Бiльше iз звички, нiж необхiдностi, Дарiя Олександрiвна ходить коло
печi i мисника. Конини мало: на тиждень-другий, найскупiшими пайками. А
далi? Обличчя не вiдзначує в собi жодного настрою, крiм гiркої понуростi,
що вкорiнилася в iстотi, нiби нова вдача. З ...
