страница №1
Василь Барка. Жовтий князь
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
1
Наряджає доню: здається, то власне серце, вибране з грудей, окремо
радiє.
А знов лихо: повели чоловiка в сiльраду. Скiльки їм треба? Чiпляються i
гризуть: давай! - як не грошi, так хлiб.
- Мамо, скоро? Я на майданi пiдожду.
- Скоро, - чого ж на майданi? Потерпи: тата вiдпустять, i зразу пiдем.
- Миколи i Андрiйка нема.
Тата ждуть: як станеться що... Їй страшно навiть вимовити. Причiсує
Оленку, пильнуючи кожного пасмочка; заквiтчує, нiби коронує зiрками, зверх
блiдого лобика. Нiчого не каже їй, але невимовленi слова тремтять, подiбнi
до сполохiв, насерединi грудей: "Квiтко моя!" - i неозначиме почуття
обкинулося, нiби передвiстя з болями; не знати, що, крiм них, прийде. Не
хоче пiддатися їм душа. Втiха коло донi не гасне, як мiсяць - любим
серпиком.
- Скоро скiнчу, стiй! - стримує доню, чомусь нетерпеливу, з сiрим
зошитом на долонях: там її наука.
- Може, я не пiду? - несмiливо питає Оленка.- З мене смiятимуться.
- Хто ж?
- Учнi i вчителi: всi.
- Нерозумний смiх i грiшний.
- Вони глузуватимуть!
- Терпи! Це годиною краще, нiж цiлий вiк хвалять.
Дарiя Олександрiвна досадує, що "вони" смiються з її дитини. От-от
схопиться гнiв: справедливий був би, але чимсь небезпечний. Нехай зникає в
обширi серця, де нема йому чим горiти. Зосталась гiркота, звична за довгi
роки.
I стерпiла! - як завжди.
Хмуриться мати.
Первiсток її, чотирма роками старший за Оленку, пiдкорився страховi.
"Навiщо пережиток?" - сказав, напевно, з чужого голосу. Андрiйко,
найменший, часом послухає.
Малi думають, що мама темнiша, нiж шкiльнi, бо тi ходять з новими
книжками, а вона старi читала... Так там була правда i серце, а що в
теперiшнiх? Зла настирливiсть. Вiдчуває мати, як день у день "вони"
настроюють дiтей проти її думки i волi. Дiти очужiли.
Рiзку, аж розпачливу кривду вiдчуває з того, нiби рану вiд iржавого
ножа, коли впiкається i мучить. А що робити? - хоч кричи, не поможеться;
"вони" сильнiшi.
Обличчя в неї - з видовженiстю i запалими щоками; з надто звуженими,
супроти звичайного, обрисами нижнiх .повiк, як i надто вглибленими очима,
кольору темно-сiрого, без гострого блиску. Але їх яснiсть вiдтiнена
бровами i косами - в такому вiдсвiтi, що нагадує попiл вiд згорiлого
шовку; i видаються темнiшими, нiж насправдi, через неприродну блiдiсть
обличчя.
Дарiя Олександрiвна нiби спокутується в празник, вiдболiваючи провину:
з непотрiбної гостроти до Оленки, що недавно мала в школi декiлька низьких
оцiнок; не з-за своєї нездiбностi, а з-за пустощiв i недбальства.
Чомусь тодi, можливо, з побоювання сорому вiд чужих посмiхiв: мовляв,
"дурна дитина в вас",Дарiя Олександрiвна грiзно нагримала на Оленку i мало
не вдарила. Хоч не збиралась бити. Однак не сподiвалася, що з того
гримання вийде. Дитя сполотнiло, затрусилося плечиками i, ледве не впавши
непритомне, вiдступило в куток. Заридало, та так гiрко, в болючому плачi,
тремтiвши дрiбною судомою,- що всi в хатi обмерли. А воно раптом стихло, i
хоч тодi кинулися всi втiшати, проте було як потеряне i, здається,
занедужало. Потiм старалося i принесло найкращi оцiнки. Радiло за маму,
якiй неодмiнно треба бачити гарнi знаки в зошитi. Видно, так i не тямило
до кiнця, чому - треба.
Глянувши на зошит, Дарiя Олександрiвна вiдчула, як болiсно серце
стиснулось: такий жаль на себе! - роки життя вiддала б, тiльки вернути те,
що сталося.
Оленка пiд маминим гребiнцем стала покiрна; вся в бiлому i сама блiда,
з свiтлими очима i високо пiднятими брiвцями - як в тата. Кiлька квiток
бiля її чола, здавалося, посилали бризкучий промiнчик на всi сторони. Як
зоря - жила в хатi, дивна тихiстю.
Сьогоднi так пильно мати зачiсує Оленку, збираючися пiти з нею в
церкву; стояти поруч i випроситися з провини.
I якраз лихо! - причiпливi повели чоловiка i невiдомо що буде.
I також: Оленка збивається. Як важко вмовляти, при чужому настроюваннi
з насмiшкою.
Згодиться; чого ж на майданi стояти?
- Оленко, дражнитимуть, що в церкву пiшла, то промовч! Їхнє зло щезне,
а правда - нiколи.
- Де буде?
- З людьми, що живуть скрiзь. А повмирають, буде з ними на небi.
- А ми - де?
- Коли достойнi, з ними.
- Як там живуть?
Дарiя Олександрiвна подумала: ось як твоя душа - безвинна i всiм
прощає, люблячи. Так живуть.
- Того не знаю, але - щасливi.
- Де?
- Оленко, все питаєш, а я не знаю.
- Мабуть, високо! - як птахи. Де дiнуться вiд дощу?
- Це над дощем i зiрками.
- А що їсти?
- Нiчого не треба.
- I хлiба?
- I хлiба теж - нi.
Оленка дивиться в вiкно, думаючи.
- Я вже знаю! - так, як сонце: нi об що не тримається i ходить.
Знов роздумує, поглядаючи на свiтило за шибкою.
- Не розлучаться?
- Хто?
- Всi - родичi.
- Як любитимуться, то - нi: разом будуть; i коли не роздiляться самi,
перед брамою.
- Де?
- Невидима i коло всiх. Як церква.
Оленка тримає зошит, нiби звiт. Сiра обкладинка з поземними рисами i
власний пiдпис - в округлих i нерiвних лiтерах.
Думка прив'язана до одного: як будуть разом - "тодi"? Чи так, мов через
небозвiд переходить гурток зоряний, нерозлучимо, склавши рисунок? Губиться
думка.
Гарно - з мамою пiти; в церквi бабуся стоїть; а вiд посмiшникiв
одвернутись, i годi.
Чого зошит - в Оленчиних руках, вiдомо, але мати нi словом не вказує
здогаду: така хитрiсть любляча. Зошит з милими кривулямi; дорожчий, нiж
речi хатнi. Бо замкнено мiж сторiнки спогад i свiтло: подiбно до квiтiв,
кладених з весни - радiти ними i смуткувати, вiдкриваючи перед очi.
Мов не бачить! - удає Дарiя Олександрiвна. В неї сумнiв: чи не
розлiнується доня ще раз i дужче, нiж попереду, коли похвалити? Хай
старається без нагороди. Але - чи гаразд, отак проминути доньчин знак? То
ж вiд пошани до мами.
- Дай зошит!
Оленка зрадiла: мама знов подивиться на працю. Лiтери труднi i непевнi
обрисами, нiби будованi з крихiтних кiлочкiв i дугастих сковок. А для
Дарiї Олександрiвни краснi - лiпшi, нiж празниковий вiзерунок.
- Гарно! - сказала i кладе зошит на поличку, де тiсним рядком стоять
книги.
Поправляє вбрання на Оленцi, пригладжує, обсмикує або просто торкає; i
все не може вiдiрватися нi почуттям, нi поглядом.
Пора. Треба, iдучи до церкви, спитати хлопцiв, чи тата бачили.
- Ну, вже! - сказала Оленцi, подаючи дзеркальце, мовляв, дивись, як
мама нарядила, i не забудь: нiхто не прибере краще.
Шаснули кроки мимо вiкон; тiтка Ганна, перейшовши через город,
навiдується: мабуть, спитати про збори.
Сусiдка старша вiд господинi; грушуватi зморшки навколо губ.
Зразу всмiхнулась до Оленки:
- Гожа! - хоч на заручини, а нехай не наврочу...
Легко дмухнула, нiби вiдкаснувши злий наплив.
Оленка миттю поклала дзеркальце на стiл i, торгнувши дверима,
вiдпурхнула через сiни.
- Чого в сiльраду ведуть?
- Чого ж? Хлiб правити - останнiй. Враз, пiсля цих слiв, нiби тiнь
пiдступила: тiнь крiзь весь свiт; здалося - вiкна стемнiли.
- Бiда на всiх! - журиться тiтка.
Глибоко в платок закуталася, хоч день погожий, з теплої смуги перед
дощами. Платок картатий i тяжкий: закривав, як сутiнок вiд хмари -
присохлу вишню.
Обличчя, в'янувши, знебарвилось i в брижi пiшло, розвiйчатi при очах,
повних думкою.
- Снилось менi,- оповiдає тiтка тихо, з докладнiстю кожного звуку, мов
доспiвуючи,- що отак близько, як он пiч, бачу: кожушанка передо мною; i не
видно, на чому висить, на одвiрку, чи що? - кожушанка з ящiрки зроблена,
хоч i шерсть є, руденька-руденька, а цього не бува на ящiрцi... Таки
знати: з ящiрки, i все. Простягла я руку, погладити шерсть, узнати, з чого
вона, i аж обпеклась об кригу. Недобрий сон - до чого воно?
- Недобрий! - згоджується Дарiя Олександрiвна. - В ящурину кожушанку
або ж нещастя одягнуть.
- Одягнуть. Недобрий сон! - звiку такого не бачила. Де ж хлопцi?
- На майданi. Вести хотiла в церкву, так опинаються ба в школi їх
соромлять, смiхом мучать.
- От ворожа твар!
- Наторочено дiтям, що новi книжки церкву перерослiї. А тi книжки
мертвi!
- Отак з моїми племiнниками. Їм очi прив'язано до нових книжок, хоч
бачу: нудно. Стару книжку попадуть, то цiлу нiч коло прикрученого свiтла
сичиками сидять.
- Бiда; i вчити треба, бо знидiють.
- Треба! - згоджується тiтка.- Аби ж учено, як годиться. Напам'ять
нiчого не знають. Колись було... от, я сама: недовго вчилась, а скiльки
пiсень i казок знала! - вночi збудять, i прокажу.
2
Хлiбороби, сполохом зiбранi в сiльраду недiльного дня, слухають
промовця, як нiколи в селi Кленоточi.
Мирон Данилович притерп до стiни, коло крайнього вiкна, i поглядає на
промовця: "Страшний, ох, страшний! - твердить вiн собi в думцi.- Такий
переступить".
Стiй i мучся мовчки, а дома рiднi ждуть; i ранок бiлiє за тинками, в
саду, як люстро - ранок; павутинки обсипанi росою i свiтяться вiд чистого
неба. Ти ж мучся безпровинно, бо понурик надумав з кiстками взяти всiх. На
думцi знов: "Переступить хоч закон, хоч щоi" Якби тому рудцевi близько в
очi заглянув, був би вражений - аж скипiлiстю бiжать поблиски в окунюватих
чоловiчках кароокого крiзь масивнi, мов з криги сiченi, скельця окулярiв.
Лоб скосистий i бiлявий: рiзнить проти щiк, пройнятих брунатною тiнiстю.
Загрозливо, але забарно, рушає доповiдчик: вiд самого царизму. Береться
до твердих справ: iндустрiї, пiдкуркульства, саботажу, хлiбоздачi i вкiнцi
- "корчування".
Мирон Данилович огiрчений без краю: "Так би зразу казав - давай весь
хлiб, бо вб'ємо! - як здобичник. А то кружить змiєм i мучить".
- Зламаєм опiр i гнiзда зметем! - промовець пiдвищує виголос до
дзвiнкостi; земля здригнеться, так зметем з лиця.
Григорiй Отроходiн як промовець звик пiдносити стан почуття - до
палючої погрозливостi проти слухачiв. Мова текла в виразi власної правоти.
Виголошеннями летiв на ницих, що противляться сповiщенню, свiченому з
партiйних свiтильникiв.
- Трудящi, борючись пiд прапором!..- карбує Отроходiн.
В його уявi "трудящi" витiснили присутнiх, що з залiзними мозолями; вiн
- про iнших. Папери iнструкцiй дихали квiтнем, коли мрiяв, якими щасливими
трудящi стануть. Вiддаленi i невиразнi. Але їх думання i розвиток -
джерело бадьоростi для Отроходiна. Вiд їх iменi накладає вимоги, як на
лезах, до зерносiїв, чужих очима.
Перша група зiбрана гаразд; мiлiцiя при дверях: для строю i впливу. Ти
партiйнiстю вiдповiдай - чому ж хатники ходять дозвiльно, лишаючи справу в
проривi, пiд оргвисновки? Нi, вiн чоловiк мiцнiший, нiж борщоїди думають.
Кип'яч варити - в клiщi їх! Мертвяки встануть i, насипавши зерно в труни,
бiгом принесуть на зернопункт, йому до нiг. Поклоняться надодачу.
Постанова є - i виконай! Вона в портфелi, пiд мiдяними заклацками, коло
руки. Дужча, нiж ваша впертiсть.
На прийомi в столицi один з групи, зготованої до виїзду, спитає: що
коли селяни вмиратимуть, противлячись хлiбоздачi? Керiвник, який досi
поскiпано жовтiв, з мiною суворо-офiцiйного державця, i стримано ворушив
руку, випускаючи з-пiд посмоктаних вусiв камiнно-повiльнi речення, тут
сiпнувсь i вiдкрив губи в такий вищир, що Отроходiна пройняло
остиглiстю... "Нечисто!" - метнулась думка про "хазяїна", очi якого
глянули потiм, спиненi, з крижаною рудiстю, нiби зимнооердна iстота
старовини, оживши, крiзь них загрозилась.
Отроходiн, вiд недовiр'я до власного враження, зразу ж погасив думку.
Боявся за переступ у самосвiдомостi i слухав вiдповiдь, як канон на
гранiтнiй сторiнцi.
- Взяти хлiб з мертвих - весь!
Шана до вождя безмежна; френч замовлено, як в ньогi викрiй пiвфронтовий
i - зеленкавiсть, бо справдi вiйни.
Вiн знає: хоч i зневажливо слухають хлiбороби, але наляканi. "Подумаєш!
- царi... Жуки з поскорузлими мiзками: а глядять, як шляхта: на кого?"
З пiдвищення, нiби драматичного кону, видно їх обличчя: всюди вирази
гострої вiдрази, очi - з огниками; тривога i похмурiсть вiє по залi. Дехто
збайдужiв.
У поглядi одного, що бiля вiкна, вражає докiр з фосфоричною гiркотою
свiчення, вiд якого трудно вiдхилитись.
Перевiрити: притаєний! - з "iндусiв"; навколо таких, як правило,
гнiздиться опiр.
Отроходiн, звично зв'язуючи вислови, придивляється до видовженого
обличчя в рiзкiй свiтлотiнi з вiкна. Брови пiднятi, нiби здивовано, хiба -
вiд терпеливостi? Очi сiрi, трiшки блакитнястi: в терпких посвiтах.
Щось, захоплюючи горючiстю, рухнулось Отроходiну на серцi i вiн скипає;
говорить суворо - в очi коло вiкна.
Мирон Данилович стояв, як до стовпа прикутий. З вигляду - середовий
чоловiк; i в прiзвищi сiльська звичайнiсть: Катранник. Враження буденностi
пiдсилено, бо небритий: в недiлю схопили нагло. Череп вимiрився в
височину, з записками, що коло русявої чуприни бiлiли над обпаленiстю чола
i видовженого обличчя. Аж сивими, на днi западин, виглядають очi, хоч вони
з проголубiнню, притiненою вiд брiв: мов землистого тону, як i вуса,
опущенi крайцями вниз.
Сатинову сорочку, колись темно-синю, а тепер бiлясту, з рештками
початкового барвлення бiля комiра, закривав пiджак неозначимої сiростi, як
буває на старих стернях пiд час обложного дощу.
Катранниковi видно в вiкно: стоїть пiдвода, кiнь зiпрiлий - на прив'язi
коло штахетин. Намагається помiж ними вхопити бадилину. Ловить, повертаючи
голову i посилаючи в протулину попелястi губи... "Вже ми - як той кiнь! -
знов мучиться думкою Мирон Данилович.- Прикрутила партлiнiя, бур'янця не
вхопим".
Дядьки принишкли, як часом соняшники пiд грозою, ще на пiвнеба нависла
i цiлить стрiлами в беззахисний збiр. Грозить обома руками Отроходiн,
говорячи, а його широкий золотий зуб, вiдтiнений щербинкою поруч, аж
жеврiє, одночасно з товстими скельцями окулярiв без оправи, при самих
металiчних зачiпцях.
Долонями вдарив об стiл з огнистою накривкою:
- Зробимо, як з ворогами,- в разi невиконання! Вiдповiдатимуть i
сiм'ї...
Застиг. Скеля! Партiйцi i сiльрадiвцi з револьверами в кишенях, i також
мiлiцiонери з револьверами на поясах наставленi в захист Отроходiна. А
впроти - гурт худих дядькiв, з яких тiльки в одного цiпочок: тонкий, мов
комишина.
Похилив голову Мирон Данилович. Знав: розправляться:; сталося ж так пiд
час турення в колгоспи. Штовхнуть на пiвнiч, плачiв повну, як i снiгiв.
Проминувши коня, зiр стрiчає далеко i протиставне до сонця,- ген, як
карб: мiсяць, що спада, весь пошрамований; крейдяна печатка на блакитний
папiр.
"...Нам зображення,- думає Мирон Данилович. - Брат брата на вилах
держить; пiд груди вдарив i пiдняв, поки - смерть; поставлено малюнок, як
нагадку проти каїнства, що дiється, i погiршало, бо з родинами гублять".
Недвижне бiлiє, мов привиддя, моторошний вiдбиток, а близько - тополi
вряд, мов свiдки або приреченi.
Бiль на серцi в Мирона Даниловича: "Нехай я пропаду,- а чим сiм'я
винна?.. I до кого вдатися? Чого з ненашої столицi лiзуть, сидiли б
дома... Ну, частину бери, i нам зостав; так куди там! Весь хлiб дай, а сам
згинь. Ми ж не лiзем до них. От пiшли б по Москвi i в хату цього гризуна -
теж, i почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди - все, все. А тепер
спухнiть з голоду! Не йдем же. Коли б i могли, не пiдем. Ох, мордуйся пiд
його грозьбою! Чи мати в церквi достоять? Боятимуться, що я тут загрузну в
лихо. Трохи лишилось харчiв для дiтей, вiддаси - тодi їм смерть i нам з
ними. Цi ж супостати: давай! - виходить, просто хотять повбивати. Десь
дiти, на сонцi, як жайворонята, ждуть, чи тато вирветься з напастi. Бiднi!
- хто пожалiє, як нас не буде".
Мирон Данилович вiд думок доповiдчика вiдсторонений. "Ясно, до чого
йде! Чули. Тепер тiльки одно - звiдси вирватись; бiда наша: втiшаються нею
партiйщикн, як вовки овечим криком... I недiля пропала - золотозубий
обгавкав свiт".
За вiкном кiнь ловить бадилину.
"...Бач, мудрує. Нi, дарма! - губи короткi проти загорожi".
Катранник зустрiв позирк промовця: пронизливий!
От вiдкритi в поглядi один для одного. Як на вузькiй кладцi через
безодню, або терпеливо розминутися, або - загибель.
Крiзь очi, дрiбнi вiконечка, побачили душi, яка повна вiдвертiсть їх
здiйсниться навiки; а до чого ж недобрi мiж собою, хоч значно ближчi, нiж
здасться з ворожнечi!
Катранниковi - такий розпач, мов нерви сповненi гiркими iскрами. I враз
вiдгорiло. Найтихiша мирнiсть прийшла, мов сновиддя. За нею знов досада,
але вже трiшки просвiтлена дивною цiкавiстю до промовця, пiсля незмiренної
вiдрази.
Отроходiн вирiшив миттю, що селянин "плохий", можна вивернути. В
непокорi криється м'якiсть. А чомусь розпалився гнiвом: дужим i диким;
зiницi в найгострiшому блисковi зверненi до селянина. Густо-брунатi
поверхнею, вони - без звичайної о прозору, їх мовби щось випинало
зсередини в тверду застиглiсть, як часом буває в вiдважних осiб, холодних
нервами.
При владностi Отроходiн, якiй неодмiнно приналежить, куди б не було! -
рушить зразу в крайнощi.
Терпкий погляд буває в селянина поступливого! Для нього на життьовiй
межi здавна лежав свiтлий камiнь: ознака роздiлених власностей, довiрнiша,
нiж правничi папери. Бо взаконена в поколiннях, на межi його душi i душi
другої о, означаючи закон - для бiлого свiту добрих, який, видно, повинен
обвалитись. Вирiшено коїти руїну. Пнеться iнший розпорядок: як хаща. Без
жалостi. Рватимуть крихту з дитячих рук! Гiрко на думцi в Мирона
Даниловича: "Хтось десь, боговорожий, схотiв швидко нагребти грошi, i
переллють сльози в золото, наситять жадобу".
Склавши висновок, Мирон Данилович одвiв погляд вiд промовця. Говори!
Твоя справа на мiсяцi показана.
Кiнь натужно здобува бадилину; всiєю шиєю тягнеться, протуляючи губи
мiж дошками, але i ця спроба марна. Вимучений i зголоднiлий, стрiпував
гривою вiд злих мушок,що лiзли в очi
"...Прокисли повiки в коня, бач, мошкара роїться, знає, куди лiзти: на
слабi очi; бiда тваринi, бо такi господарi - заморили в роботi, а щоб
кинути сiна, того нема; забатожено i нас на гибель,ну, дiждались!"
Отроходiн скiнчив. Несподiвано виштовхнувсь наперед, з-помiж сусiдiв,
що тiсно стояли, хлiборобик, сухенький i якийсь обгострений рисами лиця i
одежi: нiби пташкуватий весь: також i злеглi пучечки волосся були схожi на
пiр'я, в нерiвних стрiшках.
- Можна спитать? - звернувся вiн до хмурного Отрокодiна.
Дядько стривожений, з хрипиком в голосi, теж - подiбним до пташиного
скрику. Не дiждавшись вiдповiдi, вискрипнув з обуренням:
- Хто ж дiти вiзьме?
- Чиї, якi дiти? - осаджує дядька Отроходiн, напружуючи губи в
суворостi.
- Дитинячi дiти! - з вiдчаєм закричав дядько.- Мої дiти, їх семеро, а
їсти нiчого. Хто годуватиме, коли в хатi нi скоринки, а ми з жiнкою
вмремо,хто?
Отроходiн мовчить, аж мiниться. Тодi серед дядькiв пiднявся гомiн:
- Спитав правильно! Куди дiти пiдуть? А як же! Ви скажiть - куди? Хлiба
нема: вже забрано. Отроходiн скипiв, скипiв неймовiрно:
- До порядку! Арештувати, хто порушить тишину!
Замовкло. Враз. В коротку мить зникли голоси: як огники свiчок, що
гасить, прохопившись, вихор. Зчинився рух- дядьки посунули до дверей.
3
Тин, як роздiлковий ряд, до якого припав вiд сiльради трикутник
шпоришiв, а напроти - здичавiлий сад, його,. скаженi нетрi.
Микола ставив крейдою знаки на кiлках, що забiлiли, обгорнутi в
рисунок, мов ритуальнi стояки древностi.
Андрiй, оглянувши символи, сiв i вчинив перегляд кишенькового добра в
складi: лiнзи, що збирає свiтло в огненну крапку, орластого гудзика,
перламутринки з райдужним свiченням i красновисика в образi оленя.
Погляд хлопця вiдхилений до сусiднього дворища: там - дiя з участю
трьох. Найменший, намiрившися злiзти на повiтку, попросив помочi в
середульшого. Той зчепив пальцi, як пiдпору - ставити ногу. Спинається
найменший, руками шарудить по кривiй стiнi... раптом послизнувся набiк i
впав. Пiднявся, перейшов до краю стiни, де з попередньою помiччю повторив
спробу, тримаючися за рiг повiтки. Вилiз би вiн але пiдiйшов найстарший i
потягнув за сорочку - знов падає хлопець. Хоч не так погано, як перший
раз, бо середульший, звiльнивши лiву руку, теж потягнув його за сорочку -
в протилежний бiк - i зрiвноважив. Вiдходять утрьох вiд повiтки i
знаходять велику коробку. Найстарший кинув її об землю, аж заторохтiла;
пiшов далi в супроводi середульшого. Тодi найменший приставив її до стiни;
злiзши, як на пiдпору, простягнув руки i вчепився за покрiвлю. Вгору
потягнувся, помагаючи собi пальцями нiг, якими на стiнi знаходив
горбкуватi мiсця. Став на покрiвлi i зробив крок-другий. Але виходить
бабуся з повiтки i кричить:
- Злiзь менi заразi - чого посурганився? Вiн, миттю блиснувши наниз,
побiг до двох старших; з ними i зник.
Андрiй споглядав послiдовнiсть при здiйсненнi намiру, нiби картинку в
книзi. Роїлися марева; сама пустка запала в глибочину: з загрозою,
тишиною, мертвiстю, мов цвинтар. Дивна для пам'ятi! Брала очi, його великi
очi i темно сiрi, як у матерi.
- Що там бачиш? - питає Микола.- Поки нема нiкого, пiди до сiльради, в
вiкно заглянь: як - тато?
Бiльший має право посилати, i Андрiйко слухається. Звик! Шанував брата:
той боронив, завжди добрий i справедливий, з тихою i свiтлою думнiстю в
худорлявому виглядi.
Посланець вернувся, бо з сiней сiльради виступили два сизомундирнi
мiлiцiонери i покурюють. Потягнули з перехрестка до сiльради - мiсцевi
партiйцi.
Микола на них вимовив:
- Хлiботруси!
- А ми нi: ми хлiботруди,- сказав Андрiй.
- В основному вiрно; але хлiботруди не ми з тобою, а старшi. Ми
хлiбокуси.
Андрiй мовчки згодився; потiм повiдомив:
- Я знаю, хто всякi другi.
- Що знаєш?
- Є хлiбопроси, i всякi.
- Добре! - сказав Микола.- Твiй горщик здiбний варити. А ще?
- Ну, є... хлiбоноси i хлiбовози.
- Ще - хто?
- Ще, зараз подумаю, є хлiботорги, i хлiбокупи, хлiбокради. Це все.
- Гаразд. А хто - тi, що хлiб дають хлiбопросам? Андрiй думав i
вагався, i не мiг сказати; видно, знайшов слово, яке не задовольняло -
плечима знизав вiд невирiшення.
- Звуться: хлiбодани! - назвав Микола,- Їх мало; витiснили їх сильнiшi.
Скажи, хто тi, що хлiб беруть?
- Хлiбобери, чи нi...
Микола поправив:
- Вони хлiбохапи.
Засвоївши новий термiн, Андрiй показав на збiр коло сiльради, куди
прикотили дрожки.
- Пам'ятай,попереджує Микола,- щоб замок держав на губi! Десь
проквакаєшся з назвами, тата замучать по арештах: через нас. Зрозумiв?
- Я мовчатиму
Микола перевiрив крейдянi окраси на кiлках, доповнив декотрi. Витяг
пожмакану книжку з кишенi i, сказавши братовi: "Гуляй, поки що!" -
зосередився на сторiнках з обiдраними берегами. От, спiльно мандрують
Правда i Кривда, i мусять, згiдно з умовою, хлiб дiлити. Правда спочатку
постачає, далi - черга Кривди, бо ця друга так запропонувала, i перша
згодилась. Як клунок Правди спорожнiв i гинула з голоду, то Кривда вийняла
з неї очi - платою за дрiбнi кусники хлiба.
Читає i жахається Микола, i обурюється: як же так?! Страшно ранить його
пiдступнiсть.
Книжку старшi учнi дали тихцем; звелiли: "Читай i думай! - чим
вiдплачують нам, забираючи хлiб".
Микола забув поглядати на сiльраду, бiля якої зграями гайворонiв
купчаться бригади, зготовленi рушати. Переживає вiн змiст, нiби самого
напасть мучить: з кров'ю вiдбирає свiтло очей, ведучи на смерть; вiн -
присуджений. Зловiстя грозиться, заступаючи день.
Андрiй побрiв через пустош до сараїв,, потоплених мiж бур'яни: самi
руїни з потрухлими дошками в плiснi. Ходив, як сновида, по садибi,
порожнiй пiсля висилок.
Саморобна пiч рудiє: цеглини, складенi в неповний квадрат, i зверху
аркуш залiза з круглою вирiзкою. Був якийсь незримий зв'язок мiж знахiдкою
i почуттями хлопця, через що рiч видавалася поглядовi значно справжнiшою,
нiж довколишнiсть, i пробуджувала болючий неспокiй. Нiби десь бачив
закуток, що розкривається перед очi. Бачив - з iншого обширу, прозорiшого,
нiж звичайний. Видiння виступає бiчними обрисами примiтне, а рештою - ледь
приуявлюється з незримостi i турбує, проситься, свiтлiє, зневолюючи
цiкавитися i стояти тут: без слуху! - тiльки силою душевною вчуватися в
значення чогось бiльшого, нiж знаходить погляд серед пустки.
А гурти громадилися бiля сiльради, як хмари з грозою: слухали
розпорядчикiв, маючи при собi пiдводу, кожен - окрему. Перелiтали птахи
над прижовклими верховiттями, знехотя i важко пiдкидаючи крила. Мовчки
стежив їх Андрiй, поки брат скiнчить книжку; коли ж читання згорнуто i
впроваджено в кишеню,- тодi спитався:
- Хто живе довше, ворон чи змiй?
- Могли виздихати, а виходить, потрiбнi. Мабуть, змiй!
- Скiльки рокiв?
- Багато; вiд змiя залежить. Забув... деякi - сотнями лiт. Можу
помилитись.
- Ворон скiльки?
- Багато десяткiв. Вiн потрiбнiший - прибирати. Є також непотрiбнi: он!
Вiн дивиться на сiльраду. Непотрiбнi, щось почувши вiд дверей,
заметушились i стали до пiдвiд на чолi з розпорядчиками. Враз висипали з
сiней дядьки,- швидкою ходою роздiлилися в рiзнi напрямки.
А хлопцi, вгледiвши тата, поспiшили назустрiч i побачили смутного, як
нiколи; примiтили Отроходiна, що, блискучий окулярним склом, зубом i
течкою, показував секретаревi сiльради на тата i про щось довiдувався.
Мирон Данилович, очима скинувши на промовця, пояснює дiтям:
- На смерть вирiзнив! Ми - осiбнi противники.
Зажурений, пiшов з хлопцями додому.
*
Вигляд промовця, замiсть рудасто-зеленкавого, чомусь примарювався
полум'яно-мишастий i мiнений в тiнь, з гострими, нiби обкусаними в щипцях,
защiпками жорстокостi. За ним тьма i примари височинять: муругi, дедалi в
мiцнiшому виходi, i - охрою горить вигляд iстоти, що нiма до сльози i хижа
до життя.
Жахається думкою Мирон Данилович: "Ну, ящiр i єсть! Скоро - час
головного, який вiд прiрви i мучитель..." Кiлька мiсяцiв в уявi - той
жовтар з пiдсвiття, де позводив металiчнi нитки пiд нiччю i виставляється,
нiби з пошестi, знаходячи очi Мирона Даниловича; влютовується посеред
думок, учiпливо, без перерви, при кожному помислi. Навiть коли згадати про
справу, i тодi враз, проти волi, влiзає привиддя i мучить серце.
При стрiчах iз знайомими теж: раптом до сказаного припрядалось кляте
марення - завжди.
Мирон Данилович недавно питався в батюшки: чого це? - i робити що?
- Ви,посумував батюшка,- спокусились про звiра.
- Та нi! - перечив Мирон Данилович.- Ним я не спокусився.
Батюшка поправив:
- Не ним, а про нього; це - друга рiч. Об чiм, а не чим. Стережiть
серце i не впускайте оману, воюйте з нею! Вернiться в повну смиреннiсть i
живiть любов'ю, як свiтлом: до всiх, до Бога найбiльше. I молiться в кожну
хвилину. Молитва - найдужча сила на землi.
Вислухав пораду Мирон Данилович i щиро хотiв сповнити, однак, через
клопоти i зайнятiсть вiдбився; мара ж лiзла в думки по-старому.
От, знов мiниться промовець: говорить речення, мов крук на могилi вiщує
розор...
Їдучи дрожками, Отроходiн погляда на двори i ображається: чому
тисячники звуть пункт призначення - "муходрянськ"? Даремно! Шкодить в
зображеннi ролi на селi. Коли столиця повна вапняної трути, що повисла в
розпаленому повiтрi серед цегли, то жити можна тут: зелень i росянi
свiтанки. А зимою полонить столиця! - в завалах снiгiв i грiзнiй свiжостi
чистого, мов дiамант, повiтря, в якому камiнь дзвенющою луною вiддає кожен
тон довкруги. Скрiзь вiдчайнi розгони з складнiстю: в блiдо-рожево-сизiй
мряковинцi далечини, пiдводяться барвними великостями будiвлi, древнi - з
вежами, i новiшi - багатовiконнi i краснокарнизнi. Життьовий дух, поривний
i могутнiй, проймає i людину, i мiсто в строгостi настрою.
Постiйно в спогадi Отроходiна - столиця; там народивсь i п'ястуком
окрiпнув: для неї ладен свiт перетрусити - в перемiну або загибель.
Меткi очi в Отроходiна! Тiльки раз обтяжився помилкою, залюблений в
одну з колишнiх технiчних секретарок обкому. Про її зовсiм легенький нахил
до бухарiнської фракцiї взнав аж при розквiтi в сердечнiй драмi. Почав
вiдступати i порвав вiдносини, але тiнь пригоди простяглася на життєпис.
Приятелi, що коло оргбюро, зрештою, "зам'яли" дрiбний прогрiх.
Ретельнiсть вiн виказав несамовиту! Крiм того, промкнувся в дверi двох
загадок найглибшого порядкування в "рядах".
Легшу загадку збагнув наполовину; труднiшу - тiльки до десятої досади.
Половина дивовижно проста: зразу дослiдив i звикся Ти хоч би
перепронакомунiстичний i в програмi, i в лiнiї, i в дисциплiнi, i кат зна
в чому, а тобi цiна в партiї - копiйка зелена, якщо проморгав єство
справи: чоломбитство "хазяїновi"! Якщо ж ти - ну, словом, Отроходiн,
вхопивши цiєї струни, виплив до верхiв грання i наприкiнцi вiдiрвався вiд
прозорої тiнi.
Iнша половина в тих дверях аж надто некришталева, i навiть вiн, весь
небiлий, зупинився, вважаючи, що досить.
Що ж до труднiшої загадки, то гiрко сприкрила: в побудовi лабiринту
мала постiйну лукавiсть. Нiби грали з тобою в "кiшку-мишку". Зробив сюди
крок, готувавшись надзвичайно, а успiху нема, бо негайно зверхники
пересунули справу в iнший напрямок, i видно, що тiльки з потреби ставили
перепону. Весь час! Незмiренна чужiсть i гостра ворожiсть приходить - з
далекостi, роблячи страшний замокi... здається, рiднi сосни в туманi
збожеволiли б i закричали, обливаючись кровавою смолою.
Дещо вiн схопив, дякуючи швидкостi думки, але вони, "згори", маючи
партiйний механiзм i снiг, змусили приморозитись.
Вивчав їх крючки, i петлi, i пiдойми, перед якими печiнки болiли. Однак
без жодного ключа i навiть номера на обiдок. Тiльки досвiд набуто: в полi
"парткаверз", як вiн собi означив. Аж тут можливiсть i поштовх дано -
"просунутися" через низову мережу. Вiдпочивши вiд численних неводiв, якими
дрiбна рибка партiї вiддiлена вiд смачних мiсць, зайнятих рибищами,- вiн
офiцiйно зрадiв нагодi.
Надiявся довести, в ореолi знавця мiсцевих обставин, ентузiазм до слуху
"хазяїна" понад сiтчастi заслони. Йому "вгорi" нададуть великориб'ячу
луску: ордени, "путьовки", абонементи на видовища, грошовi конверти
тощо... "Вгорi" - означає в столицi, в апаратi; так життя в дiйсному
сенсi: з багатством змiсту, а передусiм без сонностi "низу", де загрузли в
побут, як тварини! - сорокаградусна, котлети з мухами, сiмейнi зради,
духовна порожнеча i нудьга! нудьга, хоч повiсся.
Щоправда, i "згори" раптом страшно була вкусила за середину душi -
нудьга, скручена кiльцями в партiї, мов змiїний вузол з навколишнього
непросвiтку. Пощастило "розвiятися"!
Зрештою, кинули в село: тут столичнi партробiтники прибирають нiмб
подвижництва i пнуться наверх з останнього сухожилля; або хоч мрiють
виплисти.
Бiг дрожок по немощенiй землi, як завжди заспокоював Отроходiна пiсля
засiдань: м'який i рiвний бiг, з дружними коненятами, що дiстати собi в
розпорядження було сподiванкою вiддавна,- слабо впливає тепер.
Збурила непокiрнiсть дядькiв: вiдмовилися мовчки вiдходити в землю.
4
Недiля випала найнещасливiша для Кленоточi i сусiднього села, звiдки
приходили богомольцi, втративши свiй храм, коли обернено його в склад
городини i пиляного лiсу. Неодмiнно приходили, хоч вiддаль - бiля семи
верств.
Давня церква. Кажуть, будована спершу з дерева, до навали татар, при
яких нерушимо встояла, бо тi хоч трохи поважали несвою вiру. В XVII вiцi
церква згорiла, при напастях вiд християн таки ж, а з прибуття
протилежного до татар. За пiзнiших гетьманiв викладено з каменю.
Бiла, як празниковий хлiб. Оздобами i виступцями, карнизами i щедрою
ритмiкою вiконного рисунку окреслювалася в ранковiй просвiтленостi.
I ось повiдомлено: сьогоднi, як попереду в сусiдньому селi, церкву
"закривають"; пiсля вiдправи ключi вiддати комiсiї, нехай приймає
коштовностi.
Батюшка сiдий i тихоголосий, слабий на очi. Повно молящих. Поприходили
з хуторцiв також, почувши, що - остання служба. В проповiдi сказано про
терпiння в часи цезарiв i далеко пiсля них, до нашого дня. Напастi нi тодi
не вгасили свiтильника церкви, нi тепер неспроможнi, хоч храмовий будинок
сплюндрують.
- Здiбнi храмину тiла кожного з нас нищити,- сказав батюшка,- а душу
вбити безсилi, бо вiчна.
Слухаючи, мати Мирона Даниловича уявляє собi: нiби в снi, душа вiд
земного виду звiльнена, десь там... вiдходить до ненашого селища. Зрештою,
i вона, Харитина Катранник, i всi знають, якi то привиди; i душа - подiбна
пiсля смертi. Сама бабуся близька до того: висохла вiд лiт. У чорному;
просторно i рiвно держиться одежа пiсля прасування. Хустка бiла, далеко
вперед нависла, аж очi втонули пiд тiнню: глибоко сивiють, як i в сина,
тiльки без блакитнястого тону. Був колись, замолоду, та вицвiв на пекучiй
дорозi.
Батюшка вчить:
- Пам'ятаймо завжди, що Бог любить нас!
Чує i знає Харитина Григорiвна, без жодного сумнiву: це правда; i це
так зворушує! - сльози збираються, застилаючи очi. Гiркий свiт, де живемо,
проте - не покинутi ми.
Чує з проповiдi знов:
- Як покаємося, простить Господь i помилує. Знає стара: i це правда;
чує серцем! - i так радiсно їй, знов - не може слiз стримати. Не пропащi
ми, хоч грiшнi; є порятунок. Дивиться бабуся - нiчого за дрiбними не
бачить, а весь слух душi її ловить промовлене, як нива, вже бiляста з
посухи i спрагла, вбирає краплi дощу. Iдуть перед нею, велике - як досвiд,
добрi правди. Стара часом аж тремтить, стрiчаючи речення, хоч не про
милость, а вже - про наш переступ. Чуючи їх вразливiсть, бабуся i порадiє:
виразку вiдкрито - гоїти! Мов з помiччю переходячи по слiпому бездорiжжю,
стара приймає слова i боїться недочути.
- Заповiдано нам,- сказав священик,- тiльки любов; сам Христос єсть
любов божественна. Тi з нас - учнi Його, котрi виконують заповiдь. А хто
нi,- не належить до церкви, хоч нехай тут вистоює днi i ночi. Огляньмось
на своє серце! Гризня, огнем дихаєм чи байдужiстю. Заздрим i осмiюєм, лаєм
чорно i шкодим ближньому, як змiї: без каяття, нiби так i треба. Хочем
упертiстю пересилити Бога. Вийдем iз церкви, i знов живем, як погани: в
ненавистi. А свята любов - вiд серця Божого; чи живем любов'ю? Нi! Колись
гебреї сорок лiт по камiнню i пiску в пустинi мандрували, обношенi i
змученi; хоч грiшили, так каялись. I скiнiю несли, як святиню найбiльшу. А
ми? - чи в серцях несем ковчег, що дав Христос: заповiдь Його? Покинули! I
понесли злобу. Без молитов, згордiли, що в нас родюча земля. От,
вiдiбрана. Без молитов згордiли, що багато хлiба було. Вiднявся. Бо з
пирогами забули скiнiю духовну. Одумаймося! Сокира при деревi i огонь:
пожерти, коли духовного плоду нема.
Страхається бабуся, згадуючи, що тепер - в селi; так i є: розпились i
розсобачились. Непоштивi ми, насмiшкуватi i злi, i нещирi; плiткуєм, як
свинi, про кожного - нечисто. Живем без страху Божого. В недiлю бiйка на
вулицях. Озвiрiли! Хiба що кара справить.
Священик докоряє:
- Ми кажем, чого любити сусiдiв, коли кривдять? Так тодi ж любов
справжня! Бо чого варта, якщо - на обмiн для рiвної плати, мов грошi.
Згадаймо розбiйникiв, розп'ятих коло Iсуса. Один насмiявся з iстини.
Другий благав Господа про милування, i дверi раю вiдкрилися - тому, хто
кривдив iнших. Можливо, скривдженi оскаржать: "Чого вiн, Господи, тут?
Ненавидим його!" Чи будуть гiднi жити в Царствi такi непрощаючi, що
вносять злобу i роздор? Нi! Нiяк i нiколи! Бо в небi - тiльки згода i мир,
тiльки любов i прощення, тiльки радiсть блаженних. Нi вiдгуку сварок з
помстою; благоугодно Всемилосердному простити розкаяного розбiйника, i
нiхто не думай допитувати суди Божi... Кожен знай одно: чи власнi грiхи
прощенi? - бо кожен осквернився.
Харитина Григорiвна похоплена в думцi: "Це я! про чужу чорноту злюсь, а
свою забула, ще гiршу. I все - курчата, все - грядки, тижнями в клопотi,
на небо не гляну".
Раптом знов полонив її, виринувши на серцi, неспокiй, з яким i в церкву
прийшла: чого сина позвали сiльрадiвцi? Бiда якась!
Проповiдь закiнчується в примиреннi:
- Забудьмо, хто кому винен. Обмиймо душi вiд злоби i станьмо, як одна
сiм'я, в iменi Спасителя, що кров'ю i смертю викупив нас. Звернiм очi до
Нього в день iспиту, бо вже приходить. Будьмо твердi, як першi мученики
перед звiрами, що з ревом близилися терзати. Душi нашi в руцi Христовiй.
Амiнь.
Плакала вся церква. Люди бачили свою долю: обiкраденi i загнанi в
осоружну гуртiвню, де стали - як жеброта, а хто не пiшов, того зацьковано
в дворищi з нуждою.
Досi мали хоч кораблик свiтлий, що обороняв. А пiдступають i тут зайди,
надиханi тьмою.
Виходячи в натовпi, бабуся поглядає на мальовання давнiх лiт, з якого
видно браму, навскоси поставлену посерединi; згори книга розпросторює
свiтло, i обведена в огнений вiнок. Бiлохресний схимник - справа, а за ним
сонце, мiсяць i зорi одночасно. В лiвiй частинi вiд брами, як вiдгородки,
розмiщено: бочоночок, переповнений червiнцями; карафку з вином, обкуту в
золото, на взiр "царяградки"; портретик жiнки, нестрого зачiсаної, i княжу
корону. Посерединi ж там кiстяк смертi лиснiє. Нанизу кириличний пiдпис
червонить кiновар'ю з потемнiлостi: "Да не iскусяться змисли".
Харитина Григорiвна споглядає малюнок, а в тисковi мусить слухати шепiт
двох жiнок, старших, нiж сама.
- Оце дев'ятнадцять вiкiв збiга, як Христа розп'ято, i вже вiдзначить
анахтемська сила: душитиме! - журиться одна, хитаючи головою.
- Атож! I зна звiдки почати - з церкви. Це ж i воно,- болiсно вiдшептує
друга.
Всi повиходили; староста замкнув дверi i з ключами дожидає комiсiю.
Батюшка пiшов: i хворий, i не мiг дивитись на осквернення. Поодаль народ
стовпився пiвкружно, дожидаючи,- що з церквою буде. Розмова притишено
перейшла в живiй стiнi людськiй i вщухла. Жiнки, молодшi вiком, поставали
наперед. Безгомiння! - мов серед колосся в нивi, перед грозою.
Похила душа жiноча, така стара, що вiї обсипалися з повiк, мiж якими
ворушились двi пригаслi iскорки,- щось прошамкотiла зморщеними устами.
Молодшi поставили її спереду, нехай побачить.
Наближається комiсiя, i з нею комсомольцi, яких люди знають з обличчя i
прiзвища, а вiд цього дня будуть пам'ятати з приладдя розору, несеного до
церкви: лому, кайла, сокири, молотка, линви, пилки, чи що. Як збройнi
солдати, хлопцi держать знаряддя, удаючи зневажливiсть, але огинаються пiд
поглядами.
При дверях староста i невеликий гурток стрiчають прихiдчикiв; тихо i
непоспiшно вiдповiдають на запитання, що - в тонi нетерплячого окрику.
Члени комiсiї квапливi i дражняться. Виказують рiшучiсть, мов судовi
виконавцi, i скупчено, на чолi бригади, тягнуться до дверей.
Притьма вiдхилилась увага: i збору прихожан, i старости з його людьми,
також - комiсiї з руїнниками. Напруження в ворожнечi розгорiлось до краю,
тому досить було випадку, щоб блискавка почуттєва розрядилася в його
сторону.
Глянули люди i застигли.
Пiд стiною поспiвав, як нерiвний дзвiн торкнув, слiпецьдiдик з лiрою.
Сивина його посiрiла вiд старостi i припорошеностi. Поряд стояв обшарпаний
хлопчак, держачи в однiй руцi костур старого, а в другiй дерев'яну мисочку
- милостиню брати.
Скрипiла тягучими звуками реля: в супровiд голосовi, що, вириваючися з
хрипкостi, пiднiсся оповiдати, чергуванням спiву i примовок.
По святiй горi Спаситель ходив,- алiлуя;
Спаситель ходив, райський сад садив: Господи помилуй.
Райський сад садив, три рази полив,- алiлуя;
Три рази полив, райський сад зацвiв: Господи помилуй.
Жорстокi дiти зiрвали квiти,- алiлуя;
Квiти зiрвали, марно зiв'яли: Господи помилуй.
Спаситель сказав: "Не журiтеся!" - алiлуя;
В полi тернина бiло зацвiла: Господи помилуй.
Її зiрвете, вiнок сплетете,- алiлуя;
Вiнок сплетете, мене вберете: Господи помилуй.
Мене вберете, на хрестi розпнете,- алiлуя;
Руки i ноги гвоздем проб'єте: Господи помилуй.
Моє реберце коп'єм проб'єте,- алiлуя;
З мого серденька потече кров-вода: Господи помилуй.
Я тою кров'ю весь народ скуплю,- алiлуя;
Весь народ скуплю, з собою вiзьму: Господи помилуй.
На серединi спiвання голова комiсiї вирвав ключi з рук старости i почав
вiдмикати замок, аби показати всiм, як вiдвертається вiд забобонностi -
вiн, свiдомий громадянин. З ним i члени комiсiї пiдступили до дверей, нiби
їм псальма байдужа, а вслухалися пильно, бо цiкавить.
Не щастило головi з ключами! - нiяк не второпає вiдiмкнути: при
нервуваннi увага роздiлена, бо i сам ловить нитку лiрникової мови.
Поки вiдмикано дверi, дiдик докiнчував вiрш; було щось незвичайне в
пiднесеному голосi, дякуючи чому картина ставала перед очима, як жива.
Нiхто не ворушився в натовпi.
Скiнчив дiдик, то ще не вiддзвенiли останнi вiдзвуки,- вже кинувся до
старого один з членiв комiсiї; гостро викрикнув:
- Ти що! - контрреволюцiю принiс? Дiдик думає. Зрештою, вiдхитує
головою:
- А нi, ще нiхто не чув, про що кажете, як ця старовина була. Iрод
царював. Потiм того, за козаччини псальма складена. Це давнє! А те, що
кажете,- де б воно взялося?
Причепi рот скувало: не знав, що вiдповiсти. Тим часом голова,
вiдiмкнувши церкву, входив при супровiдцях. I молодицi з натовпу також
пiдступили: аж пiдганяючи. Втрутилися в саму бригаду. Слiдом i весь збiр
людський рушився. Серед живих хвиль комiсiя з бригадою закрутилися
трiсками. Не встигли отямитись, як народ, поспiшаючи без жодного слова,
наповнив церкву i з мурав'їною запопадливiстю обпав обладнання в церквi.
Нiхто в цiлковитому безладдi навiть не поткнувся прямо на Царськi
ворота. Вбiгали в олтар пiвнiчними i пiвденними дверима. Там вiдразу
найшло багато,- жоден з комсомольцiв i комiсiї не змiг протовпитися. Миттю
схоплено: Євангелiє, хрест, дарохранильницю, антимiнс i все, що з олтаря
можна винести.
Корогви серед живого виру хитались, падали i, вiддiленi вiд древка,
щезали за пазухами в селян; iкони зiходили з своїх мiсць i, трохи
пропливши над поверхнею, також тонули в людських течiях. Плащаниця,
обережно несена, свiтлiла над головами, наближаючися до дверей, i раптом -
нiби розтанула. Кадила, священичi одежi, тацi, лампадки - всi речi, якi
можна врятувати вiд напасникiв, щезали негайно.
Враз натовп кидається до виходу, мов пожежа гонить; i теж - без слова.
Як наповнили храм раптово, так i розбiглись. Лiрник iз поводирем зник
також. Голова комiсiї почав був кричати, щоб спинили рух, але зразу ж
затих. борсаючись. Отямився вiн з тисканини, коли церква спорожнiла.
Нi прихожан, нi цiнностей. Тiльки комiсiя i бригада тягнуться до свого
начальника. Вiн забурчав:
- Знаю, позакопують! Були й хуторськi, рознесуть по степу i в лiсi. Ну,
нiчого: знайдеться.
Обсмикав пiджак на собi, сiруватий, iз шаховинками. Махнув пухлою
рукою, як полководець до битви; випасений лисун; мiшечки пiд безколiрними
очима - обтяжують вид, як i розкiшнi жовтi вуса.
- Зняти дзвони!
Хлопцi знехотя, нiби ледачi пiдпаски, посланi завернути конi, рушили до
дзвiницi, приглушено ремствуючи. Через деякий час валили дзвiн, вживаючи
линву i дерев'янi пристрої. Заблищав вiн проти свiтла, вихилений з
вiкнини. А скрiзь по дворах, близьких до площi i церкви, повисипали люди:
дивляться на розор.
Дзвiн летiв, як блискавка; свiтнув, обкинутий сонцем, i з громовим
гуркотом ударився об цеглу бiля дзвiницi. Вiдкинувся догори i трохи вбiк
вiд мiсця.де впав, теряючи клин мiдi, нерiвне вiдколотий. Нечутно, але з
страшною луною духовною, вiдгукнувся той звук навколо - в цiлому селi.
Стало сумно, як. пiсля пожежi. I нiби все село, крiм дзвiницi, занiмiло,
стративши голос.
5
Пiдходячи з донькою до хвiрки, господиня вгледiла: вертається її
чоловiк з обома хлопцями, а слiдом гурба навкруг пiдводи. Кров схолонула в
серцi: "Лихо знов!"
Страшенно засмучений вiн - ще таким не бачила... от бiдний наш,
невсипущий робiтник, всю сiм'ю годує, i за що вони мучать? Ми ж - тiльки
злиднi: до середнякiв не пiднялись.
Як приреченi, йдуть Мирон Данилович i хлопцi. За ними, на п'яти
набiгаючи,бригадники.
Стала господиня коло ворiт, не зрушиться, мов приросли стопи до землi,
хоч тривога аж валить з нiг, пориваючи, мов вiтер - суху билинку.
Напасники вiдкинули ворота i, подiбно до татар, забiгають коло пiдводи,
покрикуючи.
Господар сказав дружинi:
- Стiльки хлiба правлять, що - нема...
- Де б же взявся? Забрано! - скрикнула, мов не при собi, Дарiя
Олександрiвна, збагнувши, що юрма забiгає вже класти в могилу.
- Забрано? - перепитує i наближається розпорядник. Сизiють обводи вкруг
каламутних очей: недоспаних i обпитих. Рiдка щетинка тягнеться на
пергамових щоках.
- Сказали: забрано? - про державну заготiвлю?.. Замiсть, як свiдомi
громадяни, здати лишки, ви сказали наклеп, що забрано! Ось покажем, що
значить: забрано, - пiдкуркульники!
- Хто пiдкуркульники? Приходили схожi на вас, забрали землю. Зосталась
хата i шматок грунту коло вiкон. Ми незаможники.
- Розкажiть! - з досадою вiдповiв розпорядчик.- Збiжжя повно.
- Ми засiвали сам клинчик i нема хлiба.
- Заладили: нема!
- Бо нема. Кукурудзи трiшки було та бурякiв, та картоплi: думалось, на
прожиток стане, хоч скупий. Землi ж не мали - забрано.
- Забрано, забрано! - передражнює, лютуючи, розпорядник.- Зараз
подивитесь, як бува забрано.
I враз повертає обличчя на вулицю: там крик розлягається, за ворiтьми в
сусiда. Чутно вигук i вiдповiдь.
Ланка пiонерiв-школярiв, як настроєний хор, пiд орудою партiйця,
затинає:
- Куркуль, вiддай хлiб!
Сусiд, стоячи на порозi, спокiйно вiдказує:
- Дiтки, берiть хлiб, як вам треба...
- Вiддай хлiб, ти - есплутатор! Вивченi недоладно, скалiчили слово; а
сусiд вiдповiдає в тон:
- Який я есплутатор? То - хтось другий: навча неправди i так робить. А
я вiд землi. Дивiться на мої руки: сi в мозолях, i дивiться на чиїсь...
Пiонери зирнули на руки диригента-партiйця, м'якi, як балабушки, але
вiн помигонув грiзним знаком - знов кричати.
- Вiддай ключi, куркуль!
- Ось вони! - мирно вiдповiдає сусiд.- Раз вам треба, дiтки, берiть!
Хiба не даю?
Керiвник докинув найособливiший сигнал,- тодi хор репетує, щоб на весь
куток вiддалося луною:
- Куркуль!
На додачу диригент грозить хлiборобовi:
- Ми з тебе Свитченка зробимо!
На вулицях завжди красувався взiрець майбутнього, що обiцяє партiєць.
Пiд тинами, де зеленiла смуга шпоришу, в холодку вiд тополь прилягав
Свитченко i хропiв. Обжмаканий, як годиться "каенесовi", себто
"незаможному". Село вживало його iм'я, замiсно назвати когось: "ледащо".
Сусiд сказав:
- Зробити з мене Свитченка легко; а от зробити з Свитченка мене - це
труднiше.
Партiєць стояв мовчки. Зненацька, як обпечений, виробив долонями знак -
i знов рiзнуло найвищими голосами:
- Куркуль!
Через вулицю всю суперечку чути в дворi Катранникiв. Тут юрма хмарою
потемнiла вiд сусiдового слова, i розпорядчик закричав:
- Вiддаєте хлiб чи нi?!
- Де ж ми вiзьмем? - з розпачем сказала Дарiя Олександрiвна.- Вже
забрано...
- А-а, забрано! - розпаленiв круглоокий.
Вiн обернувся до своїх, що спинили пiдводу i стали за його спиною,
озброєнi лопатами, ломами, "шпиками" чи "щупами" - довгими, понад зрiст
людський, залiзними стрижнями, загостреними з одного боку, з другого
загнутими пiд прямим кутом: рукою держати, вганяючи в землю. Декотрi мали
гвинтiвку.
- Провчимо пiдкуркульникiв!
Вiн роздiлив загiн на двi частини. Одна розсипається по садибi; друга,
з ним самим на чолi, прямує в хату, нiби в свою власну, не спитавшись
дозволу i не глянувши на господарiв.
Дарiя Олександрiвна за ними, i доня тремтячою рукою тримається за її
рукав: пiдбiгає. Вся дрижить, нiби в пропасницi. Хлопцi, iдучи за Оленкою,
дуже присмирнiли.
Зоставшись надворi, господар стежить обшукувачiв. Морозний острах
торкає серце, коли вони крутяться довкруг попелища: бiля зваленого тинка i
нишпорять при глинищi, де спадає воно до потоку з кладкою, серед осичини.
Вони раз у раз вганяють у землю "шпики": строчать скрiзь. Докопуються в
саду i розхитують кожний стовпчик. Перевертають дривiтню. Пiд пеньками
порпаються. Перекочують камiння i зброджують кропивники. Вивертають
огорожу. Гупають i прислухаються, чи нема луни з порожнин.
Мирон Данилович вiд плюндрування зболiв,- похило вiдступає до хати.
Там грабiж: нiби з переказiв про людовидого змiя. Заскочили в хижу i
все поперевертали. Глечик iз смальцем,- надщерблений, без ручки,-
поставили до дверей як коштовну здобич. Один гвинтiвочник став:
стерегти!.. поважний, як виобраз "порядку".
На горищi був старий клунок з неперевiяним просом; оклали до глечика.
Поскидали з печi лахмiтини, в яких дошукувалися жменi зерна. Торбинка з
квасолею висiла на кiлочку,- сам розпорядчик, знявши, понiс до глечика.
Паляницю з стола, рушником прикриту, теж - до скарбу.
Бурячки червонi, в дiжцi, вчепили враз. На картоплю в погнутому вiдерку
з проржавiлим дном скочили, нiби вовки на телячу печiнку. Котили гарбуза
з-пiд полу i несли полатаний мiшечок iз соняшниковим насiнням, пiдрешiток
iз пшеничкою "кiнський зуб".
Мирон Данилович, як засуджений на шибеницю, бiлий, стояв пiд стiною
проти вiкна. Була мить - йому здавалося: вхопить сокиру з пiдпiччя i
розвалить голову розпорядчиковi, бо так ограбував хату, що дiтей
нагодувати нiчим...
"Це - не те, що злодiї, тi, коли доберуться, дорожче i краще вiзьмуть,
а решту тобi зоставлять; ну, влада ж кругом обдира!"
Що буде? В хатi п'ять ротiв - як прогодувати?.. Жiнка метнулася
вiднiмати хлiбину. - Це ж дiтям - навiщо берете?
Її кулаками вiдштовхнули. Бiля покуття плаче, затуливши очi краєм
хустки. Доня до неї притулилася, як пташеня в бурю, i все не перестає
тремтiти; щось дуже її вразило пiд час нападу.
Хлопцi коло тата: притихли, настраханi.
Винесено харчi на пiдводу. Гвинтiвочник, зображуючи на ширококостому
бiлесому обличчi вiдтiнок владностi, застиг - загрозливо, ...
