Василь Барка. Жовтий князь
страница №3
...а оглянулась.- Роботузнайдем,- пояснив вiн.- Сказали: тут нема.
Мовчки впроваджувала Мар'яна чавунок в огонь, розтопивши соломкою.
- Чудно якось: голова колгоспу Вартимець зустрiвся, напроти так i
валить - аж ми носами близько стали, тодi вiн стрiпнув брови, неначе
розбудився: "Максиме, ти?" - питає вiн i дивиться несвоїм поглядом.
"Мабуть, вам прикрiсть або голова болить",- кажу йому. А вiн:
"Не болить, уже завертається".
"Чого ж?"
Вiн оглянувся на розоренi сараї, де худоба подохла.
"Чого? Дзижчать газетки, що ми замороченi вiд успiлв".
Як приглушений, стоїть; протягає гiрко:
"Та-а-ак..."
Жаль стало його, я i раджу:
"Вiдхилiться думками вiд клопоту!"
"Куди? - питає вiн.- Скрiзь однаково, i акти складенi, що я винен; з
посади вiдхилять, от що. Спiшiть i ви звiдси, бо роботи ремiсникам не
буде. Звiльнять, аби зоставити без копiйки".
Вартимець пiшов; заточувався, як сонний. Думаю: бiдний чоловiк з
посадою i партквитком! Бiсовi приписаний, а той першого ж його калiчить.
Нам би тут берегти, що люди довiрили,- нi, тягнися пiд городськi паркани.
Заб'ю вiкна дошками: комiсiя вгледить пустку i без мацання одшиється. Хiба
влiзуть злодiї. Та чого, по щербатi горшки? Я їх сховаю в пiдпiччя i
цеглою закладу: там низько, нiби глухий пiдмузок лiг. А робота в мiстi
знайдеться. Ти - як?
- Про мене! - сказала жiнка; себто, їй однаково.
Максим знає: хоч мовчить вона, а прийняла до серця. Чи сказати, як
Вартимець про смерть розпитував? Вагається пiчник.
Дощик перестав; розлилась бiляста свiтлота крiзь хмари.
- Виходжу я з колгоспного - знов Вартимець навпроти: випитливо
дивиться, радить перейти на цегельний завод - тепер печi перекладатимуть i
треба мулярiв. Дають сiмейнi кутки в бараках. I сам би пiшов, так
прив'язь.
Дякую йому i дивлюся - подобрiшав чоловiк; вiн мою думку вгадує:
"Посмiєшся, бо говорю по-другому, нiж колись".
"Нi! Порадiю..."
Вiн скинувся i глянув пильно, нiби перший раз бачить:
"Вартимця нема того, що був. Знаєш, за годину деколи життя
перевернеться. Служив їм, як вiл, собi рвав жили i всiм - пiдганяв, бо
вiрив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на розпал. З
нами обходяться, як дурнi хазяї з собаками. От i я: пiду пiд суд, можуть i
в концлагер загнати, i на розстрiл, значить, я їм нiщо. Вiриш, що є
чорти?"
"Злi духи; без личин, як їх малюють".
"Що ж вони, в казанах печуть? На кухнi чи де?"
"Без казанiв i кухнi".
"Гляди, що так! - сказав вiн.- А то б треба iндустрiю вести для
казанiв, на цiлу многiсть; i рудникiв треба - з безперервною, на чотири
змiни, i десятникiв, крiпильщикiв i всяких, бо звiдки ж чавун? - i мулярiв
для печей, i цегельних заводiв теж,- силу всього. Дивися, в нас руди
повно, а пiди казанок купи! - рiдко буває, i цiна чортова".
"Там i без казанiв, огонь завжди,- кажу йому.- Чи вже будуть грiшники i
демони, чи ще нi, огонь не гаситься".
"Вiд чого ж огонь? Ти - пiчник i сам знаєш: на чомусь огонь iснує".
"Не знаю,признався я,- там огонь горить не так, як наш. Тут, коли
вдарив мороз, який без нiчого i нi на чому не держиться, то аж пече. А там
не мороз, тiльки горяч проти нього: сама собою. Становище таке, де немає
милостi вiд Бога - нiякої! Через те все горить огнем. Це однаково, якби
хто вiд сонця сховався в землю: в саму середину. Вже нi хмарка не
притiнить, нi вiтерцi не повiйнуть, нi деревце нiде не прийме в холодок,-
нiчого, що вiд сонця з'явлене, а тiльки один огонь. Кажу для прикладу".
"Похоже, що ти влучив! - згоджується Вартимець.- I добре, коли не
второпаєм досередини, бо, замiсто Сибiрюги, туди б гнали етапом. Ось,
тепер i мене. З пiвночi по снiжку втекти можна. Не забудь про цегельний
завод: з десяток мулярiв приймуть,- менi казали. Скорiше, бо тут зав'яжуть
пiд зашморг!"
Вартимець пiшов; а я не знаю, що думати,- чудний вiн...
- Чого ж чудний? - обiзвалася Мар'яна,- в нього серце прокинулось: при
бiдi.
- Правду сказала; так i виглядав, як вирвався з сну до живого дня.
Прийшов на край i чує, де став.
- I я чую,зовсiм тихо сказала Мар'яна. Вражено чоловiк на неї дивиться,
бо знає: казала завжди, що - на серцi. Видно, велика тривога в неї.
- Зостанемося тут? - питає вiн, згадавши про вирiшений вiд'їзд, можливо
- причину страхiв.
- Будемо їхати! - заперечила Мар'яна.
Вiн i сам бачив: треба. Заробiтку по хатах жодного. Скорбота обгорнула
йому думки вiд жiнчиного передчуття. Один просвiток вiдкриється: як
виїхати.
9
Прибрали на столi Катранники пiсля голодного снiдання i, почувши тупiт,
виглянули в вiкна: комiсiя! - бiжить по садибi, вганяє щупи в грунт.
Мирон Данилович виступив за порiг; дивиться, як нишпорять пiднаказки
скеповида - важного, нiби iндик, i подiбно обдутого сизiстю, коли мимо
проходить, натужуючись i палячи охряними очима, аж в рукавах стiпується,
мов шкварком крильним. Виклохтує спересердя:
- Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш?
Дiткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович: "Це менi смертi
хочеш, присурганивши з своєї Москви,- за вiщо? Тобi ж не зичу гибелi!"
Намiрявся сказати, а змовчав: "Хай вiдбiга кудись, бо ще в хату вскочить i
дiтей покусає".
Вернувся господар до своїх, що ждали, чи скоро комiсiю лихо вивiє; а
враз - крик, на сторонi, де попелище.
Бригадник гукнув пiд вiкно:
- Виходь, опис бурякiв буде!..
Старшi сполотнiли: знайдено буряки i тепер скоро кiнець.
Вийшов до розритого попелища Мирон Данилович, затерпнувши вiд тривоги.
Небагато бурякiв, а гамору навкруги - мов знайшли скарбницю царя.
Перебирають знахiдку в мiшечок i складають опис. Шiкрятов радий! - i
лається; руками пiдкидає вiд розбурення, сам стаючи з жовтого i сизого аж
червонастий, трiшки менш, нiж виритi буряки. В руцi щуп, як блискавичний
гостряк демона.
Мирон Данилович немовний стоїть при всьому гомонi, знає: ось близько до
хати - смерть.
Пробули в смутку, мов живими похороненi, пiвдня. Оленка притулилася до
матерi:
. - Їсти!..
- Цить, люба дитино,- терпи!
Мирон Данилович вирiшив: "Навiдаюся в магазин"; виходячи, глянув на
доню - прозора з лиця, так схудла.
"...Бiдне моє,- тужить вiн,- ми старi мучимось, бо грiшнi, а воно
безвинне терпить за нас".
Згорнувши мiшечок пiд лiкоть, подався до площi, хоч знав, що те мiсце
не дуже поживнiше, нiж пустеля; тiльки рiдким випадком - харчi на
прилавках.
Черга! - привезено чогось, годящого в миску.
Мирон Данилович спитав дiдка, шкiльного сторожа, що обома руками
спирався на цiпок:
- Що?..
- Аж дивно,вiдказує дiдок,- дають борошно, не знаю, яке, може, з кiсток
собачих. Животи скручує, хто куштував: от як! I дороге.
- Чого ж беруть?
- А що в рот класти, глину? Беруть, бо зветься: борошно. Жiнка тут одна
несла; од такого борошна до тесаного хрестика, як од тебе до мене - раз
ступити.
Мирон Данилович добувся до терезiв; глянув на їдку мiшанину i як нюхнув
- зразило його звiдти трупною затхлiстю... нерви збурилися дико i щось пiд
грудьми, мов сiпнувши прив'язь, намагалось перекинутися i рвонути наверх з
рiзким болем. Не витерпiв чоловiк: вийшов геть. Подихав на чистому
повiтрi, обпершись об стiну; перестояв недугу.
Багато вiдверталося вiд їдучої гнилi, намiшаної на продаж.
Мирон Данилович пристав до кiлькох, що брали напрямок до хати робiтника
з олiйного заводу: там макуху продають, з високою нацiнкою, а добру.
Заходять. Батько хазяїна, похилий вiком та бiлий сивиною i сорочкою,
берiг макуху в дiрявому лантусi, пiд лавою.
От, чотири кружки виторгувано, маснi на дотик, з рiзким i густим
пахощем; колiр трiшки незвичайний...
"Темнувата, як на рижiєву"! - подумав Мирон Данилович; прикупив також
колотої на куски, ця - з тютюнового зерна, олiю ж вiд нього на фарбування
вжито.
Принiс додому добуток i поклав на стiл. Всi обступили: розглядають,
обторкують, вiдкришують трiшечки i їдять, хто - без води, як Андрiй,
тiльки на зубах хрумкiт, а хто розмочує; всi хвалять.
- Неначе пряник,- каже бабуся. Пробує тютюнову:
- Нi, ця не така!
- Ця гiрша,згоджується, покуштувавши, Дарiя Олександрiвна,- поїмо, коли
буряки забрано. Радяться, як розварювати i чого додавати.
Тiтка Ганна приходить - хоровита; пробує макуху; питає, в кого куплено.
- Зразу ж пiду сама. Погано менi: була в Йосипенкiв, страшного борошна
купили, з зерна якогось, нiби льон; i зразу - пекти корж... я попробувала,
тепер душу роздира, ледве ходжу. Глядiть, не купуйте тiєї гнилi! По два
пуди в однi руки вiдпускано,понакуповували люди i скрiзь покотом лягають,
мертвi. Ой, погано! - а я ж дрiбний шматочок з'їла.
Взявши, нiби празниковий гостинець, кусник рижiєвої, тiтка пiшла:
помалу стопи переставляючи.
Катранники декiлька тижнiв живилися макухою; але i вона стала виходити.
Глянули одного ранку - рештки рудiють.
Холодний день починався в небi чистому, як вимите дзеркало, та швидко
спохмурнiв: зап'явсь олив'яними хмарами, що втопили село в тiнь.
Знов купує рижiєвої Мирон Данилович; знов дрiб'язок визбирує на
городах.
Дiти виголоднiли i не могли висидiти в школi. Мучить їх.
- Якби бурячки,- жалiється стара,- можна б зварити i дати по одному:
нехай пiдкрiплюються дiти в перервi, а так - чого мордувати?
- I наука чудна; сьогоднi пiдуть, i годi! - сказала мати.- Бо
вертаються ледве живi.
Навчання в селi почалося пiзно, бо, при лихому ремонтi, школа до осенi
зоставалася руїною в риштованнях.
Побудуть дiти в школi i похворiють; голови їм наморочаться, а в
цiлунках - пекота, i слабенькi стають, рухаються, як тiнi. Дома полежать i
трохи одiйдуть.
- Чого вас учено сьогоднi? - спитала одного разу мати.
- Вчитель казав, нашi батьки - саботажники Мати змовчала. Але подумала,
що навчання можна перервати на деякий час.
"Бо з якої речi? Змордованi дiти вiд їхнього голоду будуть душами
калiчитися, завчаючи злу неправду про батькiв".
Сьогоднi ж, як вернулися з школи, мати знов спитала:
- Про що учать?
- Про партiю,- вiдповiв Андрiй,- як гарно при нiй...
- Щоб їх так гарно розiрвало з нею разом, анахтемiв! - сказала бабуся.
Цього чорного дня "наука" для дiтей скiнчилась.
Микола став аж землистий; запав очима i щоками, i всiєю душею. Сорочка
висiла на раменах, як на жердинцi.
Мовчить вiн - болiсно думає. Нiби загадка, за знаття якої демони i їх
прислужники вбивають зразу, намагаючись i корiння вирвати з життя.
Раз обiзвався до батька:
- Половину вчителiв забрано, нема нашої iсторiї...
- Недарма ж забрано! - сказав Мирон Данилович.- Помовчуй на людях про
цi речi.
Непокоїло, що став хлопець прилягати, мов недужий, з розкритими очима.
Менший зберiг живi поблиски в поглядi, хоч зробився схожий на старичка:
голова велика, а шия тоненька, як стеблинка жита, i на нiй голова
хитається: страшно постарiв хлопчик i смiх стратив.
Тiльки в Оленки трохи радостi в очах, але вже, здається, нетутешньої,-
стала Доня схожа на воскову свiчку: догоряти чистим вогником. А зшиток все
тулить собi до грудей i на маму дивиться, як зачарована. Нiби хоче сказати
щось безмежно важливе, але не може.
Харигина Григорiвна враз ветха зробилася за осiнь - тiнь себе самої;
рука тремтить i зiр погас: неспроможна нитку в голку всилити, а недавно
була видюща.
I видається, час летить, як буря непрозорима, - всiх разом з хатою
вiдносить, наче пором, вiдiрваний вiд струни, до невiдомого урвища i
водяного спаду, чорнiшого, нiж нiч.
Дарiя Олександрiвна, хоч найменше їсть, - усе дiтям вiддає! - але
тримається, мов чудом. А висохла; коли вкутається в платок, зав'язуючи
бiля шиї, тодi в його обводi над чолом, схожому на звiд iконної ризки,
раптом видно, як висохла хворiсно.
Губи окреслилися в страдному i строгому виразi, а разом - з почуттєвою
тихiстю... "Праведниця моя!" - вiдгукнувся враз всiм серцем до неї Мирон
Данилович, але не проказав цих слiв: боявся стратити їх щирiсть, коли
вимовить.
Дiти побули в хатi, жуючи рештки вiд макухи, потiм з батьком вибралися
на роздобичу; дома-сама бабуся.
Довго рилися на городi, чи нема корiнцюватих решток їстiвного.
Околицею, через глухi садиби, яких чимало пiсля висилок, дiти майнули
до польових видолинкiв з грядками i звiдти вернулися в двiр.
Зiбрали з десяток картоплин, декiлька бурячкiв, соняшничат з висохлим
насiнням i капустяних качанiв...
"Бiдолашнi, бавляться i не знають, яке нещастя буде!" - сумував,
дивлячись на дитячi розкопини, Мирон Данилович.
Для нього вже свiт змiнився; то був спервовiку чiткий i несхитний
пiдвалинами, безконечними в свiтлотi, на яких розгорталося все неосяжне,
все красне багатство видимого - з явищами, вiдбуваними в твердому законi.
А тепер зрушився весь, нiби пiдстави його вже розсипано i тому став
виручий, темний, сторожкий - враз вiдрухнеться глибиною i далекiстю на
кожний помах твоєї руки чи навiть на короткий позирк. Свiтлота розвалена;
взявся чорнiстю обшир i збiр подiй в ньому; наситився ворожiстю проти
душi. Звiв незнанi досi вихори - страшенно великi i слiпi - i обертати їх
почав: швидкiстю, дужчою i злiшою щодня, такою, що для душi немає мiсця.
Мусить сама переконатися, як приречена вийти з нього в неiснування,
жахливо терплячи в голодних муках, невiдомо вiд чого.
Гiркуща осiнь! - а ось надходить моторошна зима; як перебути?
Поникавши по городу марно, Мирон Данилович надумався пiти за село - до
млина: часом люди дiстають кiлограм борошна; якби попоїсти хлiба,
справжнього! - можна вiджити.
Незвичну слабiсть вiдчував, аж недужий, вiд якої тремтiв нервами
грудей, мов лихоманка вселилась. Голова темнiє. Ноги неслухнянi; хоч i
худющi, а обважнiлi.
Змiнився зiр! - все навколо зготувалося текти перед його поглядом,
утративши i рiвновагу попередньої видностi, i сталiсть. Вигляди речей
зробилися для сприйняття нiби стривоженими i позбавленими доброї
значущостi. Все почало нервувати Мирона Даниловича: його, завжди
спокiйного серцем, як вода в ставку... Ось, зачепився рукавом за колючки
шипшини i так стривожився, що хотiв рвонути вмить - подер би одежу. З
якоюсь, нiби дитячою, образливiстю болючою вражалася душа вiд дрiбницi,
хоч одночасно, при пекучiй дiткливостi i згостреностi, наставало зглушення
в iстотi, через що речi, незвичайно важливi колись, погасли значенням для
думки, мов зовсiм порожнi. Над всiм - пережиття кривди, без уявимих мiр:
вона ранить жалом у кров серця, впорскуючи отруту, вiд якої бiль, понад
можливiсть терпiти, збирає при собi горючий неспокiй. Здається, ранить
кожний доторк; а поряд болiсної досади обпала серце скутiсть: її незримими
ланцюгами прип'ято почуття. Тому перешкоджено думцi вихiд з круга бiди, як
з незбагненного полону, що забрав собi в жертву - повний гiркоти i
подiбний до пошестi. Щохвилини ж тиха сила з iстоти противиться бранству,
помагаючи вертати, поступовими зусиллями, попередню примиреннiсть...
"Що буде, те й буде!" - поклав собi Мирон Данилович, прямуючи до млина:
помалу, бо знеможений; нетерпеливився уявою, i тому дорога стала дальшою,
нiж колись.
Спершу не впiзнав будiвлi - якась крiпость височiла над вiткою
залiзницi та бур'янами. Навкруги никали люди, мов мухи - дрiбнi i сiрi
проти неї, обшитої свiжою сосниною.
Мирон Данилович мусив присiсти на горбику, бо пiдбився,- треба дух
перевести, бiля потеряних, як вiн сам.
Сiв i дивиться на височезний паркан, що ним оббудовано млин довкруги:
нащо загорожа страшна?
Прихiдцi збиралися, i один з них, пiдлiток - боса голова i, як паперик,
бiлява, - спитав рiдкобородого селянина поблизу, що з нього звисав
столiтнiй сiряк:
- Дядьку, чого млин затулено?
- Од таких, як ти! Скiльки аршинiв буде, як ти скажеш?
- П'ять буде, або шiсть...
- Бачиш, не вгадав! - дев'ять аршин заввишки. Бо дехто так робить, от,
якби твiй батько був: бачить, що дiти голоднi, то взяв рукавець од
материної сорочки, наточив борошенця повен i викида через паркан - у
бур'яни. А ти б, скажiм, з братиками та сестричками пiдiбрав. По отаких
перекидах всю дiтвору попухлу, де в бур'янах кругом бродила, виловлено, а
млин обстукано - дивись, якими государственними дошками!
Мовчить хлопець, глядячи на крiпосний паркан i на вагони, що все йдуть
i йдуть, легкi - в браму млина, а важкi - звiдти.
- Он, залiзним колесом наш хлiб тягнуть: од твого рота i од мого:
прямiсiнько в Москву i там далi, далi, чортовому синовiї - сказав дядько.
Слухав хлопець, коли стороною, обминаючи мiлiцiю попiд парканом, купка
його однолiткiв почала пiдбиратися до ворiт. Дехто з старших i собi
рухався туди простiшим напрямком; люди, нiби ослiпши вiд болю, втратили
твердий крок.
Голоднi, старшi i молодшi, хотiли при в'їзних вагонах i собi вкинутися
в двiр млина. Близько були до входу всередину, але звiдти вискочили
мiлiцiонери: бистрi, нiби з цепiв спущенi. Лозинами i ломаками розганяють
- б'ють по чiм попало. Декотрi з селян попадали, скалiченi або неживi: тих
за руки i ноги вiдтягнено вiд ворiт i кинуто на бур'ян.
Мирон Данилович стоїть, мов черевики прив'язанi жовтою травою, коли
страх аж звiває. Гурти селян в розпачливiй застиглостi: худих, як обгорiлi
стовпцi, в лахмiтинах, замiсть одежi, прикованi поглядом до брами. Там
їхнiй хлiб, що здобули в кривавицi чола, там борошно! - можна спекти
буханчик i вiджити, i врятуватись... бо хилить бiда до землi, в чорноту, i
нема надiї на пiдмогу i рятунок.
Зовсiм безсилi i недужi лягають на землю - не рухаються; дехто помер:
так близько до брами!
Стугонiли потяги звiдти, один за одним, як великанськi гусеницi, що
обпилися кровi з-помiж ребер мертвякiв; вiд Москви лiзли сухi, а
вiдповзають - земля гнеться.
Мiлiцiонери сизiють: незрушно, мов степовi боввани древнi, сiченi з
камiння; вицвiли мундирами i дивляться вивiтреними зорами поверх лежачих.
Торохтить пiдвода; возiї збирають мертвих i вiдвозять у степ,
спиняються недалеко вiд млина: там, в ямi, неглибоко прикидають землею.
Скоро вертаються назад, по мертвих.
Гайворони метушаться, то осторонь присядуть, то зiрвуться кружити, як
вихрова мряковина, пронизливо крячучи, то обкинуться широчезною дугою над
степом, млином i людьми. Але вагони, коли викочуються, то заглушують їх
каркiт своїм червоним стугоном, i брязкотом, i стукотом, все йдучи вiд
млина, нiби харчiвнi - кудись на пiвнiч.
Мирон Данилович стежить червону низку, що почина йому очi тьмити i
кружити голову.
Очунявши, пiдвiвся вiн i походив поодаль вiд брами - розрухати суглоби
i притерплi м'язи. Потоптався серед пiвтрупiв i побрiв додому, схиливши
голову. Молодшi i хуткiшi теж вертали вiд неприступних ворiт i
випереджували його; один повторював:
- Тепер тiльки на Воронiжчину! Там є хлiб; сусiд казав: за верхню
сорочку вимiняв борошно. Одежа вся йде.
Тi слова не були для Мирона Даниловича значущi. Але, що далi вiдходили
бесiдники, їхня розмова вiдживала все дужче в пам'ятi. Збуджувала надiю,
хоч кволу - добути хлiб...
"А гляди, вдасться? Треба їхати, от - на Воронiжчину! Раз мають хлiб,
вимiняю".
З такою думкою вернувся. I знову лiг на лавi: заморений! Руки
безвiльнi, мов чужi, на грудях. Лежав i оповiдав про млин - тихо, нiби
виписаний з лiкарнi; коли згадав про Воронiжчину, жiнка погодилася: треба
їхати.
- Є в нас трохи полотна тонкого на бiлизну; можна дещо з верхньої одежi
повезти.
- Знаходь! - просить вiн.- Це вiзьмуть.
- Удвох поїдем.
Мирон Данилович вiдхитав заперечливо головою.
- Нi? - допитувалася дружина.
- Чого вдвох? - небагато ж речей: на одну руку перекину. А грошi за
квиток чималi.
Мирон Данилович полежав, глибоко дихаючи, аж до повноти в грудях i
розгону кровi в скронях. Пiднявся, трохи вкрiплений, пожував дрiб'язку з
макухи - все-таки поживнiсть, хоч i недобре пiсля неї, скiльки не запивай
юшкою. Треба соковитого рослиння: перебити смак.
Взяв мiшок i пiшов з хати. В повiтрi щось наче спинилось i застигло з
сонною непорушнiстю, супроти подихiв свiжих, навiть пронизливих. Хмари
сiрi i низькi. Мабуть, скоро снiг завiє.
За село вибрався Мирон Данилович,-до струмка, що бiжить через Змiїв яр
i впадає в рiчечку. Там, при його бiльшiй водi, греблю загачено i
поставлено мiсток, попiд яким збiгає допливний надмiр: вниз, в калабаню,
по краях окриту ряскою.
Здобичник закотив холошi i скрiзь почав рити, вживаючи берестовий
сучок, як за часiв найдревнiших; все - при берегах калабанi i ставка,
рiчечки i потоку, ступаючи вгору, 'проти течiї, до самої тiснини в
байрацi. Виривав корiння з тванi, визбирував поживнi низки i - в мiшок;
також i листя очухрував, де м'якше: все - в мiшок. Принiс додому i сказав:
- Це на обiд! Низки можна сирими їсти.
Жували нехотя i вiдходили. Зваривши корiнцi i листя в великому горщику,
налили в спiльну череп'яну миску, посолили i сьорбають. Гаряча юшка трохи
пiдкрiплює, хоч так болiсно нудить.
Дiти мовчать. Аж дивно. То було, в звичайний час, заведуть голосну
музику: "Їсти хочемо!" - тепер принишкли i нiмо мучаться; все розумiють.
Звiдки в них терпець? - як в старих.
Дружина i мама перерили злидення; вибрали: два рушники, полотно, одну
сорочку i скатерть - мiняти на хлiб.
Поклав речi в торбу господар, а цю торбу - в другу бiльшу. Почав
прощатися з рiдними. Коли вiдходив вiд порога, стривожився дуже - вслiд
йому тихо плакали.
10
Дотлiла на захiдному крайнебi цитринна смуга i згинула в млистих
запонах, пiд сутiнками вiтряного вечора.
Зiрвався снiг i косо завiяв: такий густий, що нi билинки не видно на
обочинах.
Мирон Данилович знав кожний горбок i вибоїну на дорозi до залiзницi,-
певно йшов, схилившись пiд хуртовиною. Притьма наштовхнувся на гурток
людський; теж - згорбленi, з клунками бредуть; i впiзнав їх -
односельчани, сiм'я Савченка, що був на Сибiру i недавно вернувся. Всi
тут: вiн, жiнка i два хлопчики.
Мирон Данилович привiтався i хотiв обминути, бо - чи схотять люди
супутника? Вiдчуває, як проти вiтру йому тяжко ступати, i стишує ходу.
Савченко перший гукнув - розговорилися, хто куди мандрує.
- От, iдем сiм'єю,- журиться вiн,- не знаєм, де прийдеться жити.
Крiзь снiг означується кремезний чоловiк; на нiм стерта шапка, колись
смушева, i подобизна бушлата; в борiдцi вже бiльше снiгу, нiж волосся.
- Чого так? -_ питає Катранник; все думає: може, i нам треба сiм'єю
тiкати, поки не пiзно.
- Хто б пiшов, якби не гнали? - сказав Савченко.- Я, бачите, попав на
заслання, бо не в тiй вишивцi нитку смикнув. А додому принiс посвiдку, що
вiдбуто повнiстю i вiдпущений, бо робив за двох волiв i одного чоловiка.
Тепер забрали все. Знаєте самi: село, мов стара птиця, гребеться - зернину
шукає. Ми сидiли голоднi. Тодi зарiзали пiвня, останнього в дворi: був
вiн, як годинник, будив раненько, а довелося порiшити. Зварили борщ i сiли
до столу; хлiба зосталось пiвпаляницi. Де не вiзьмись комiсiя - приходить
розкуркулювати, щука скрiзь. Нiчого нема, так вони борщ i хлiб поїли.
Пiсля того вибили вiкна i звелiли: "Вибирайся з хати!" От, хилимо пiд
метелицю. Лихо! Треба цiлу нiч iти: до жiнчиної сестри - її чоловiк працює
в правлiннi колгоспу i їздить кiньми; одвезе за вiсiмнадцять верст до
мiстечка. Звiдти доб'ємося до города, коли грошей стане, i пiдем до мого
дядька, нехай щось придума. Вiн добрий слюсар; якби коло нього роботу
знайти!
На перехрестi стали прощатися. "Чого людей по свiту ганяють",- думає
Мирон Данилович, глянувши на Савченка, злиденно вдягнутого, що снiг
облiпив, приподiбнивши до привида. Жiнка бiля нього, блiднюща i тонка, в
благенькiй кожушанцi, латанiй i перелатанiй, пiдперезанiй мотузком. Сiра
хустка опущена, бо снiг забиває зiр. Два хлопчики їхнi: один за материну
руку тримається, другий за батькову,- в сукончатих "ушанках" обидва i в
старих пiджачках, натягнутих по два на кожного: рукава нижнi видно з
верхнiх рукавiв.
Розiйшлися стрiчнi на рiзнi сторони; хуртовина роздiлила, обкидавши
перехрестя.
Засiювала суцiльною многiстю i, мов пеленою, вгортала степ. А скоро
вiдмiнилася снiжинами: однi великi, як пiр'я, мiж ними непочислимi
меншi... Кудись летiли разом, нiби сам простiр рушав, вiдносячи їх. Часто
змiшувалися в вири, втративши напрямок i силу, але раптом повiвом зразу ж
далi мчали. Неслися страшенно хутко, нiби вистрiленi, i миттю, змiнивши
рух, кидалися самогубцями на землю. Потiм величезною масою, притишенi,
движуть плавко; i знов, рвонувшись, бiжать! - без кiнця, без перерви: в
далечину, незупинним безумством хуртовини.
Закривають весь свiтi - все несамовитiше; часом, як вiд крил бiлої
пожежi, з скаженства сiянi. Iнодi такi невстежимо швидкi, що зливаються в
поземнi пасма, мов струни моторошного телеграфу, через який перебiгає
звiстка про свiтову бiду...
"Ну, й завiяло! дихати не дає",-поскаржився в думцi на негоду Мирон
Данилович i став: трохи перепочинути, коли снiжини знов жахливо
стовпились, наче не встигаючи бiгти в невiдому браму. Згодом наповнили
весь обшир, як зiрки небо, i тихо осiдають, та тiльки - на хвилину, i
зразу ж знов мчати! Обернуться i закружать дикий вихор: обходити в
неосяжнiй лiйцi - спусковi вселенської прiрви, звiдки шарпнуться вбiк, на
обличчя землi. Обсипають кожен прижовклий кущик, мертву траву, бур'ян,
дрiбнi деревця i горби, наповнюють вижолобини бiля них i вибитi колiї на
дорозi.
Понеслися! Летять, нiби влучають в невидимi марева, коло степових
могил: не вичерпаються i не втомляться бiгти блiдими бджолами нещастя, що
жалять душу, обвiявши її холодними смутками.
До станцiї прибився Мирон Данилович пiзно; хуртовина стихала, поволi
ведучи снiжини навскоси через свiтляну дiлянку помаранчевого лiхтаря -
на-цеглу. Скрiзь пiд стiнами, на камiннi, люди: в лахмiттi, знiченi вiд
холоду; їм довго ждати, бо потяги дуже спiзнюються.
Катранник з натугою проник крiзь юрму при схiдцях чергового потяга i,
вскочивши в вагон, поспiшив зайняти верхню лаву. Зразу ж поклав торбу в
голови i випростався на брудному деревi. Пасажири никали в переходах;
гомонiли, клали i забирали речi, закурювали, щось жували, зрештою
притихли,- Мирон Данилович змiг задрiмати пiд мiрний стугiн.
Через якусь годину, вiдчувши крiзь сон, що хтось промацує напрямок до
внутрiшньої кишенi пiджака, вiн шарпко скинувся i грiбнув по загроженому
мiсцю,- спiзнився рухом... Темна фiгура безшумно майнула, мов тiнь, крiзь
вагонний сутiнок, ледве просвiтлений вiд кволого мерехтiння пiд стелею, i
розтанула: хутко i примарно, нiби не була, тiльки приснилася.
Вiн довго не мiг заснути знов, так розхвилювався! - ось, дрiбнi рублi в
нього, останнi, на квиток додому: вернутися до сiм'ї, що, тремтячи,
дожидає, голодна. А тут, дивись, вовча вдача хотiла занапастити всiх.
Лiг на бiк Мирон Данилович: ребрами прикрити кишеню i придавити вагою
тiла - до лави; також руку приклав на пiдступi до гаманця. Спав тривожно.
Марева розкиданi снилися, втопленi в безмежну тривогу, бiгли швидко i
прикрi були, i невиразнi - не мiг згуртувати їх. Почав з мукою, висловом
розпачу, домагатися в когось: "Вiддай! Вiддай, кажу тобi!" - щоб той
вернув рiч, схожу на глиняний кухоль, з якого дома воду п'ють, лише
темний. Домагався з несвiтським болем душевним, а той - хтось, жахливо
недобрий, не хотiв вiддати i великим димом перемiнявся: нiхто не мiг би
його торкнути; взяте пропало. Але серце криком прагнуло вслiд, поки не
зморилося вкрай, i вiд того стало гiрко в грудях,- подих стиснутий!..
Катранник прокинувся; болiв бiк, натруджений об тверду поверхню, i
лiкоть отерп - треба перевертатися поволi, обперши другу руку об
перегородку.
Потяг став надовго в нiмотi степового простору. Враз сiпнувся залiзними
суглобами, i рушив з мiсця; спершу сунув повiльно, мов слимак, поки
розiгнався на добру хуткiсть. Настала пересадка. Ждання без кiнця i знов -
терзання в навалi до вагона. Знов стояли годинами: то на глухому
полустанку, то просто серед снiжного поля. Блiда зоря свiтова змiнила нiч
- розлилася по холодному полю, запнутому сiрою завiсою, куди, синiючи,
вiдходили перелiски.
Мирон Данилович весь час тривожився: не проїхати б Воронiжчину! Озвався
сусiд з нижньої лави, старкуватий горожанин; його капелюх - обшкрябаний i
вижмаканий, але чиетий на диво. Вуса з пiдвусниками i борiдка, пiскуватi i
претонiсiнького волосу, так ретельно розчесанi, наче розкресленi на
паперi. Вражала рiзниця мiж виглядом обличчя, вицвiлого, в ниткуватих
брижках, i ясними, як брунатне скло, очима - незвичайно спокiйними.
- Боїтеся проминути? - вам куди?
- Воронiжчину треба...
- I менi туди! - зрадiв дiдок.- Я дорогу знаю.
Приглушив голос:
- Мабуть, мiняти?
- Чого б же ще?..
- Всi за тим. Держiться мене - я вже там був i дечого привiз. Багато
ворiт бачив. Дiти в вас?
- Троє в хатi, та ще ми, старшi: ротiв досить.
- Е-е! - труднiша доля. Що - на обмiн?
Мирон Данилович перечислив речi, а дiдок хмурно замислився, мов
розв'язуючи задачу; потiм в роздумi пожував порожньо, не розкриваючи рота.
- От що: борошна багато не намiняєте; достанеться торбина, одберуть на
станцiї. Зерна теж дадуть мало - з сiм'єю, як ваша, довго не продержитесь.
Берiть лузгу, два лантухи!.. одбиральники не зачеплять, бо нащо їм лузга?
А в нiй сила з зерна.
- Хоч би лузги, бо вмремо,- сказав Мирон Данилович.
На станцiї, куди прибули, всюди облава.
- Гляньте, обмiтають потяг з Воронiжчини! - шепотiв дiдок. - I хто ж
командує? Круки душоїднi.
Мiлiцiя i "круки" обшукували всiх, переходячи з вагона в вагон;
торбинки, клунки, вузли, мiшки, сидори,- все тягнуто пiд жаденющi очi
оглядачiв. Скрiзь запускаються причiпливi п'ятiрнi, що звикли до одного
зусилля: грабежу останнiх харчiв людських.
Жiнки в плач.
- Чи їхнi сльози поможуться? - сказав Мирон Данилович.
- Нiяк! Примовка є про сльози.
- Що їм столиця не вiрить?..
- То не все. Кровушку берьот.
- Ще як! Цим держиться.
Тягнувся трус; плач ограбованих жiнок, що, намiнявши на рештки одягiв
чогось їстiвного, везли до примерлих дiтей i тепер стратилися: плач стояв
на всiй станцiї, тяжкий i розпачливий.
Нi мiлiцiя, нi червонi жандарi чи, як їх назвав дiдок, "круки душоїднi"
з гострими очима, анi трiшки не зважали на горе; злiсно вишарпували
злиденнi бебехи з жiночих рук; штурханами i їдкою лайкою вiдганяли геть,
хто впрошував.
Надивившися на державний розбiй серед бiлого дня, сусiди понуро
мовчали; а їх потяг прибув, куди треба: в омрiяну Воронiжчину. До села
йшли. Прикрiсть на серцi, як камiнь.
- Ви колгоспник?-питає старий.
- Нi, одскочив, я "iндус": так дражнять одноосiбника.
- Чому ж ви так?
- Бо то - татарщина. Одкаснися своєї душi, стань побiгайлом. Об кусок
рельси дзвякнуть, i ти потягнув ногу швиденько, як собака, бо битимуть. Що
заробив, не бачиш; ти жили собi рви, а другий дурно рукою водить, мiра ж
рiвна: робочий день. Погана витiвка - на розор.
- Не скажiть! Витiвка хитра. Знаєте, за яку цiну добро з колгоспiв
беруть?.. За десяту часть i ще меншу, супроти цiни в магазинi, де це
спродується... люди, капiталiзмовi не снилось!
- Хвалять, що то дорога в радiсть, а я думаю - в хлiвець.
- Бо силуванi. Якби своїм намiром, то з хлiвця палац би втнули. А раз
душа не прийма - пустяк дiло!
- Хто не хоче, того чорнять: ворог i пiдкуркульник.
- Ворог? - смiється дiдок.- Проворна вигадка. А скажiть, чого так повно
репету, галасу, гвалту, мовляв, скрiзь ворог i скрiзь? - чого день i нiч
кричать, i ревуть, i надриваються, аж вуха всiм глушать, кругом повторюють
без кiнця i краю, i роздруковують без числа в газетах пiдряд, аж очi
слiплять,- тичуть в уха, в очi, в рот, в нiс, що аж очумiли люди,- чого
так i навiщо?
- Хтозна. Цього повно, засипали зверх голови.
- Отож! Ярмарковi джмiлятники кричать: "Держи!" - i показують на
когось, хай народ туди глядить.
- Значить, вони...- почав Мирон Данилович.
- Це ж саме i значить! - перебив дiдок.- Не вимовляйте, бо десь
вирветься само i тодi смерть. Кожного, хто знає, що то "значить", уб'ють,
i його сiм'ю теж. Бо вiдкривається, як пророцтва сповнено: про сатану i
звiра, йому службового, про виконавця i жовту одежу, в якiй вiн князює -
при кiнцi вiкiв, що ось тепер приходить.
- Може, ще нi?..
- Вже приходить! - настоює дiдок.- Вже близько. Наш вiк пошвидшав:
згори сунеться.
- Це ж як - близько?
- А так: скiльки дороги вам додому?
- Та, буде!
- Дивiться: скiльки проїхали з дому, то - як всi минулi часи, а остача
- як вiд нас, он, до крайнiх хаток.
- До хаток? - дивується Мирон Данилович, глянувши на околицю села.-
Мало зосталось...
- Мало! Слiд жити, мов ось, перед гробом стою.
- Це трудно.
- Воно полегшає; треба рiшитись.
- Пiзно вже: нас i так поставлено бiля трун.
- Бо слiд! Бо забували.
Дiдок дедалi сумовитiший; потiм i затих. Коло самого села спитався:
- Як звуть вас? Ми досi - нiби чужi.
- Катранник Мирон.
- Мирон? - так i зватиму. А я - Прокiп; кажiть: брат Прокiп.
Їх випереджали гуртами приїжджi i, входячи до села, зразу висипалися в
вулички та двори, де вже ходило досить люду, торгаючи дверi або стукаючи
цiпками об хвiртки i ворота, що означало виклик на торг. Декотрi мовчки
стояли проти дворiв, ждучи, що господарi побачать i запросять самi. Не
багате село, але ще не обдерте, як там - дома.
"Чудний чоловiк! - гадає Катранник про супутника.- Не питав, як звуть,
поки прийшли, мабуть, стерiгся моєї недовiри, мовляв, вiн вивiдує, бо вiн
перший заговорив... Нi, вiн добрий! Чому "брат Прокiп"? Хiба з таких, як
пiчник: в них прийнято".
Тим часом брат Прокiп провадить супутника дрiбними вуличками i
завулками до сiрих ворiт при кiсткуватих тополях i входить, як давнiй
знакiмчик господарiв.
Тепло в хатi. Двi жiнки, з похожостi їхньої - сестри, обидвi
веснянкуватi i лобатi, в зелених хустках, поралися бiля стола i мисника.
Дiдок вiдбув звичнi чемностi в привiтаннi, з розпитами про здоров'я
всiх без винятку, i почав торг. Викладали речi, розворушували, вивiряли на
мiцнiсть-на "розрив", просвiчували, пiднявши проти вiкна, i вивертали,
вислiджували рубцi; також пересiвали з долонi на долоню, клали на зуб i
язик, нюхали, розтирали в пучках, як слiд.
Докiнчивши обмiн, гостi з'їли по мисцi теплого борщу i вiдкланялись.
Дiдок мав крупу i мiшок лузги, а Катранник - два мiшки лузги i пшоно.
- Порадую своїх,- сказав дiдок.- Трудно нам: жiнка не здужає робити;
дочка, сiмнадцяти рокiв, одиначка в нас, туберкульозна. Вчиться - їй
харчiв кращих треба, де взяти? Я роблю в палiтурнi, дiло знаю, бо тридцять
рокiв практики, а зарплатня яка? Копiйки? Бува, роботи набiжить, до ночi
потiй; потiм пусто, я вiдпрошусь на день, - звичайно, з платнi вичитують.
Мирон Данилович хотiв промовити: "Бiда!" - i здержався; то правда, що
бiда, але в цю хвилину чого нарiкати? Вiн остерiг:
- Коли б нам довезти вимiн!..
Вага зростала на плечах, нiби кожна пшонина робилася залiзною,
непереможно тягла вниз, i лузга ставала - як цегла, ломила плечi.
Завiяв снiг i стих. Часто вiдпочивали супутники, геть засапанi. Як
притяглися до станцiї, зразу ж застояли чергу по квитки. З речами
отаборилися поблизу, пiд стiною; i ждуть - пiвдня.
Наближається година квитки брати, аж тут облава. Станцiю оточено. До
кожного клунка пiдходять: "Розв'язуй!" - переглядають i перетрушують.
На щастя, крупи, пшона, лузги не вiднiмали того дня. Борошно грабували
пiдряд. Мирону Даниловичу i брату Прокопу минулося без страти. Поряд стояв
суховидий, але широкораменний чоловiк у рудому, нiби ржавому, пальтi: мав
три пуди борошна - все загарбали "круки". Мовчав остовпiлий, бiдолаха,
нiяк не мiг до тями прийти; зрештою вимовив: "Останнє! Тепер - всiм
кiнець!.."
Жiнки, ограбованi, як той чоловiк, горювали голосно.
Осторонь стояли головнi обдирщики: два в формi установи "крукiв" i два
в штатському - теж гайворони, хоч в iншому пiр'ї, з парткомiв, "шишки"
звiдти. Вираз презирливої нудьги вiдтягав їм нижнi губи, коли перекурювали
папiроси, вiдвертаючи обличчя набiк: нiби їм навiки байдужно, однак з
найхижiшою гостротою темних зiниць стежили грабунок - чи вiдбувається
"чисто", себто без пропускiв.
Лементи жiночi проходили мимо: незначущо для них, нiби снiг, що знов
зiрвався з жалiбним вiтровим шумом по всьому неозорому полю. Сипав проз
стiни станцiї, де червона смерть понад загарбаними клунками простягла руку
до ребер матерiв i дiтей.
- Знаєте, чия воля виконується через отих? - показав дiдок на
розпорядчикiв.
- Чия? Партiйний цар - їх воля.
- А через нього чия?
- Свiтової корчми. Повно золота i чортiв.
- А далi?
Мирон Данилович мовчить, i дiдок, спочутливе глянувши на нього,
пiдказує вiдповiдь:
- Звiра!
- Звiра?.. Якого звiра?
- Того, що в злiй збиранинi твориться. Але напроти нього, з багатьох
теж, церква згуртована, як великий голуб. Вороги ж її складаються в
подобництвi звiра: вiн з дна морського виходить, це - з життя народiв, де
всякi хвилi котяться. Вилiз вiн з багна в образi компартiї,- зразу кинувся
на сiм'ї людськi; розриває їх, бо сказано - звiр. I вiн не останнiй;
будуть злiшi. Потiм всiх придавить один. Поставить на всякому спокушеному
знак: що думати i що робити. Хто вiдступає - кара! Всiх супротивних йому,
але вiрних Христу, виклинатимуть i вигризатимуть з ниви життя,
вбиватимуть, як чужих птахiв - огнем, залiзом, голодом; подiбно тепер
робиться. Погiршає люто при останньому звiрi... Скибки хлiба не дадуть,
коли не покажеться знак на лобi i на долонi, кладенiй вiд князя, що при
дияволi ходить.
- Це ж ми бачимо!
- Бачимо це, а не видно нам, що князь i пан цього сидить близько на
престолищi... Вiн не в пеклi: там горяч i туди вкинуть його в судний день.
Тепер же ширяє пiд небесами - в воздусi, так названо простiр мiж небесами
i земним свiтом, iнший простiр, нiж повiтряний i зiрковий. Там нiчого
нема. Страшне море грозиться з марюками: стрiчає кожну душу - зараз по
смертi людини. Тiльки вкрiпленi серцем до Церкви врятуються з прiрви:
однаково, чи православнi, чи з других приходiв. Тут, мiж нами. Церквi дано
силу - зiбрати всiх добрих, в останнi часи спасiння. Держiться твердо, бо
сказано: хто вiрний до смертi, одержить вiнець життя. В годину скорбi
смертної вiдновiть правду перед очима! Ну, пора: потяг бiжить.
Мирон Данилович був забраний всiєю думкою в пояснення дiдковi, рiшучi i
гострi, що аж обпiкали голосом i вражали баченою височiнню. Он воно! - мов
дверi розчинились перед зором. I вжахнула вселенська безодня, перед якою
душа втiшиться думкою тихою i висвобiдною - про порятунок, дужчий за
смерть.
Прибув потяг; почалась веремiя коло приступцiв.
11
Хуртовина не вгавала цiлий день i цiлу нiч, замiтаючи навкруги: все -
бiле i обпорошене, мов димить. Коли вщухла, зоставила пустелю з морозним
пилом, що закрив землю з поживними корiнцями.
В хатi нiмо i всiм така зимнiсть, як в могилi: не вiд самого
нетоплення, коли стiни вихолоднiли, але також вiд занепалостi, з голоду.
Дров мало: зосталось трохи дощок i трохи хмизу в пiдпiччi, треба
берегти, щоб юшку зварити, бо дiти зовсiм охлянуть без теплого.
Кожне терпить про себе i конає мовчки. Бабуся занедужала: лежить на
холоднiй печi, не може руки пiдвести.
Дiти, забувши про свою бiду, припадають до її плеча; беруть її зморщенi
стемнiлi руки в свої долонi i до обличчя собi тулять. Бояться говорити
голосно, щоб не хвилювати її.
Дарiя Олександрiвна вкинула в горщик жмiнку пшона: вiд рештки, якої
вистарчало - хоч трохи зварити i посьорбати з миски двiчi на день.
В сараї знайшла купку поколотих тонких пенькiв i стару солому, а зовнi,
пiд стiною, вiдтрусила з снiгу соняшничиння. Витягла розхитанi кiлки з
решток тину; порубанi, пiдуть в пiч.
Через день, це було вранцi, Дарiя Олександрiвна згадала: близько самого
прислону над струмком, зосталися невиконанi бурячки. Як вона про них
забула? - можна зварити борщ i недужiй поможеться.
З лопатою пiшла на грядку. Вiдгрiбши снiг, копає мерзлу землю i вибирає
бурячки. Все дрiбна дрiбнота i небагато, на один раз в чавунi зварити.
Пальцi змерзли, аж зашпори заходять; довелося снiгом розтирати. Несла в
вiдерку здобич i думала: всi дома зогрiються i повеселiшають.
Вернулася в хату i починає перемивати бурячки. Меншi дiти сидять на
полу, закутанi - хто собi яку лахмiтину забрав, i стежать маминi рухи;
старший на лiжку, нiби спить, хоч тiльки очi заплющив.
Дарiя Олександрiвна хотiла врадувати стару.
- Мамо, зараз борщ буде! Чи вам сьогоднi легше?
Немає вiдповiдi.
"...Мабуть, мама сплять",- подумала так i знов порається з бурячками; а
зауважила, що якась незвична тиша на печi,- нервами вiдчула: це не так, як
завжди. Здається, дивна вiдсутнiсть настала в хатi. I це вiдчуття все
наростало i все дужче непокоїло Дарiю Олександрiвну. Вона злiзла на пiл i
пiдiйшла до печi; тихо, тихо питає, аби не розбудити, якщо стара спить,
але, коли не спить, щоб почула.
Тишина.
Прихилилася тодi Дарiя Олександрiвна - глянула в обличчя старiй, i враз
такий страх i бiль обгорнув всю iстоту її, що вона нестрималася i
розпачливо скрикнула: "Мамо!.."
Перед нею лежала стара з закритими очима, такими глибоко запалими i
темними в заглибинах! - а застиглий рот був трiшки вiдкритий.
Взяла її руку Дарiя Олександрiвна: холодна рука! Безживна, нiби сама
кiстка в рукавi.
Тодi жаль з гiркою образою за оце життя, закiнчене в нещастi, але все
праведне, все свiтле,поранив, дуже поранив серце. Була їм стара, як
великий янгол: тiльки ними жила i для них була в неї вся думка i праця.
Дарiя Олександрiвна мовчить бiля печi, а сльози бiжать, бiжать
неслухнянi, одна по однiй - нiщо не спинить їх, тiльки часом судома
струсить груди i плечi; i нiчого не бачать очi за плачем. Лише чує вона,
що дiти всi збилися бiля неї i меншi квилять.
Коли втихли меншi, видно було: вони наляканi; i говорили тихо,
шелестiли, як пташенята.
"...Бубуся мертва", - потiм повторювали, не то переконуючи самi себе,
не то питаючи маму.
Дарiя Олександрiвна спорядила стару на вiдхiд i, з помiччю старшого
сина, перенесла через сiни - на стiл, в другу хату, що стояла останнiм
часом зачинена. Так i говорили, як треба було зайти туди: "в другу хату",
хоч то тiльки половина житла.
- Андрiйку! - наказує пошепки мати. - Пiди принеси свiчку: вона в
скриньцi, i сiрники - на карнизi.
Принiс хлопець, що мати звелiла. От, горить свiчка в руках бабусi,
кидаючи блiдий посвiт на обличчя, що так пожовкло i вкрилось тiнню, так
схуднуло i запалося. Сама шкiра вкриває череп. Але вираз був спокiйний. I
навiть здавалося: ледве помiтний вiдтiнок врочистостi оповив обличчя.
- Молiться за бабусю, щоб Бог прийняв у Царство! - просить мати,
стримуючи плач i з зупинками вимовляючи слова.
Послухалися малi, посхиляли чола: шепчуть, хто як умiє.
- А тепер iдiть, мої любi, я сама побуду коло бабусi! Чує мати, як вони
перейшли через сiни в свiтлицю i дверi зачинили.
Видається їй - тут стара десь i глядить невидимо, з нею говорити можна:
почує, коли проказати.
- Мамо!-втишуючи серце, просить вона.-Я знаю: ви нас любили i все для
нас вiддали, собi не взяли нiчого; ми такi виннi перед вами, дуже виннi,
не пам'ятайте, чим ми вразили!
Дарiя Олександрiвна присiла долi, притулилася головою до дошки стола i
знов так гiрко i невдержно зайшлася плачем, здушуючи голос, щоб дiти не
почули: нiби струмок залив обличчя; поки притихла.
Пiдвелась i стояла, закривши обличчя долонями i хитаючи головою в
вiдчаї.
Витерла сльози i пiдождала, поки очi висохнуть - не хотiла, щоб дiти
бачили.
Виходячи, погасила свiчку в руках покiйнички, бо впастимiг огонь i
запалити одежу.
Того дня в хатi нiмо було, як нiколи; майже i не говорилося нiчого.
Тiльки коли мати посилала Миколу по воду, то докладно розповiдала, як
треба обережно ходити коло колодязя, де стало слизько, бо можна впасти i
скалiчитись.
I все остерiгала дiтей, нехай так багато не п'ють. Вони надто вчащали
до цинкового вiдра з водою, що стояло на лавi, коло самого вiкна - першого
вiд дверей, i, набираючи глиняним кухлем, жадiбно припадали.
- Здержуйтесь! - казала їм, коли до кухля пiдходили.- Не треба зайвого,
бо ноги пухнутимуть. Бачили, як вулицею помалу люди ходять? Воду п'ють
надмiру, i ноги припухли; декому вже - наче колоди, ганчiр'ям обкутанi: їх
важко переставляти. Опухлi ноги швидко обморожуються, їх треба добре
обмотувати в лахмiття i зверху мотузками обкручувати. Нащо вам того лиха?
Здержуйтесь!..
Їли борщ - бабусин стiлець стояв бiля стола.
Цiєї ночi недовго спали. Дарiї Олександрiвнi привидiлося, що десь її
чоловiк гинув: та провiстка пронизала їй груди, мов спис, i прогнати
вдалося тiльки рiзкими зусиллями душевними, як закляттям.
Дiти питали, чи тато скоро вернеться; були якiсь наляканi,- їй здалося,
що вгадали її страх. I хоч їх переконувала, вони враз, мов покаранi,
принишкли. Олена зовсiм стала схожа справдi на тiнь: ручки тонкi, як
соломинки.
А найстарший, похилившись на лiжко, неначе вiд втоми, але не хвороби,
промовив:
- Я так лежу, як бабуся.
Мати на нього руками замахала з тривоги, вiд якої свiт їй стемнiв:
- Мовчи, що ти кажеш!
Вiн не вiдповiдав i не сперечався: сказав, що мав на думцi, i лежав
тихо; видно, мав знання про свiй час. Губи темнi, мов запеклися. Аж чорно
в кутках очей, при перенiссi. Обличчя висохло, i високий блiдий лоб, нiби
з крейди струганий, неприродно виступав i мов мерехтiв: так, протопившися
в снiг, тлiнка з дубового корiння дивно бiлiє вдень, але без свiтучостi,
що - в темрявi.
Мати присiла до Миколи, гладить йому чоло, вiдгортаючи чуб: сухий, як
давно скошена травка.
В iстотi хлопця вже нiби стихло життя, хоч вiн рiвно дихав i ворушив
рукою бiля горла.
- Їсти хочеш? Я приберегла для тебе скоринку,- зашепотiла мати, як з
лихоманки, i не знала, що тепер робити.
Вiн спокiйно глянув широкими i пристиглими очима; довго мовчав,
зрештою, вимовив, заспокоюючи маму:
- Я ще житиму.
Вирiшила його лагiдна душа, над чим мучилась, i мирно приймала все, як
тече.
Очi закрилися йому на сон.
Мати безшумно вiдiйшла: нехай спить i вкрiпиться душею з вiдпочинку:
вiдiйшла, як примара, сiла в своєму кутку, на полу, i здаля дивиться. Хоч
би хотiла слово вимовити, не знайде сили на серцi: дивиться, навiть не
плаче, коли чує, як натемнiла над нею найтяжча хмара, її первiсток вже їй
не належить i вже нiкому.
Вона в хатi найхудiша; трималася спромогою, дивною їй самiй. Тiльки раз
подумала: "Це вiд терпцю мого давнього!" - бо справдi з її сирiтського
життя приходило такого болю i прикростi, образ i хворостi, що все
стерплене зiйшлося сьогоднi, як спромога проти змори i немочi в голодi.
Сидiла без згадки про час: дивилася, як спить син; нiби стерегла при
життi.
Меншi теж, бачачи, що брат хворий, притулилися до матерi i смутно очима
свiтять. Просидiла до вечора, i втома з темрявою схилила її спати.
Рано хтось торохкає в вiкно; Дарiя Олександрiвна перша, з самого
стукоту вгадала, що то - чоловiк.
Дiти встали, i коли їх тато переступив через порiг, тягнучи добутки, то
меншi радiсно викрикнули i кинулися до нього: Андрiйко обхопив i не
вiдходить, а Оленка взяла лiкоть тата мiцно в обидвi руки, зчепивши
пальцi, аж повисла, мов грушка з гiлки. Пiдiйшов зразу ж i Микола,
береться за мiшки, помогти батьковi.
Меншi дiти так i виснуть; вiтається з ними батько, беручи їхнi лиця в
свої змерзлi долонi. Без кiнця втiшнi дiти йому i любi. Ось, побувши
далеко в цi днi, вiдчув, що i не жив без них, що вся душа його - тут, i
одному без них не варто на свiтi ходити.
Вони враз примовкли i спонурились, хоч їм така розрада в хатi, нiби
самi з могили повиходили. Дружина теж, привiтавши Мирона Даниловича,
вiдразу затихла i стоїть, похиливши голову.
- Де ж бабуся? - питає вiн дiтей. - Ще рано, а її нема. Всi мовчать.
- Чого ви не кажете, де бабуся? - голосно спитав, поглядаючи на
маленьких, i потiм обернувся до дружини.
Вона хотiла щось сказати, але не могла; витерла очi краєм хустки i,
взявши чоловiка за руку, повела а другу хату:
- Немає в нас мами...
Привела його до покiйницi; вiн на коротку мить спинився, коли побачив
матiр на столi: в руках свiчка, гнотик якої чорнiв коло грудей, як кiготь
- серед воскового обiдка з прикипiлими краплями, гаслого кольору, нiби
глина i самi руки.
Пiдiйшов близько Мирон Данилович i застиг, мов стратився, i непорушний
стояв поруч дружини, коли вона знов свiтила свiчку; не мiг стямитися з
несподiванки, що зустрiнула в хатi. Враз прийшло чомусь вiд спогадiв: як
досвiтньої години, нiби тепер, але ще коли був юнаком, їхав до цукроварнi
на заробiтки. Мати прощалася коло порога; вийшла вслiд йому i спитала:
"Хто ж тобi їсти зварить?"
Тих слiв материних не мiг нiколи забути. Знов прийшли в душевний слух i
вiддалися нестерпним жалем. Була мати - як свiтло з височини, i
втратилося, i такий бiль тепер, такий пекучий, що не можна йому витримати
- похилився вiн до покiйнички, тiльки i сказав:
- Простiть, мамо!..
Сказав i знов затих. Постояв нiмо. Поцiлував руку матерi i вийшов з
хати, як поранений. Простував до сараю - труну робити. Поки ладнав i тесав
дошки, металася, мов киданий приск, думка, привiяна вiд дiдка. Вирiзнявсь
поволi здогад: отут навколо дiють духи лютi, несвiтними шулiками i
яструбами насiдаючи - вiд обширу мiж небом i нами: так казав брат Прокiп.
То ж їхня напасть обертає i мiнить все в чорноту, додає гниття i жах, про
який серце боїться здати собi знгг. Он як! - привиддя терзає, знаходячи
свiй подiбок поганяй в провинах душi i чiпляючися за нього: свою
власнiсть. До часу!.. Бо скоро Вседержитель Христос огненною силою вразить
хижакiв, а вiрну душу покiйної матерi, що терпiла, нагородить вiнцем, який
не вгасне. А... "Таки обступлять мене темрявцi, - зрештою подумав Мирон
Данилович. - Мене задушать, бо знаю причину".
Збив труну з старих дощок, принiс у хату i вдвох з дружиною став
споряджати матiр до похорону. Потiм, взявши лопату, пiшов яму рити. Вибрав
куток бiля вишень, що колись так бiло, бiло в свiтлiй тишинi i прозорих
тiн...
