Василь Барка. Жовтий князь
страница №7
...терпеливiстю, дивною самiй,господиня зносить голбднi болi. Дивлячись на неї, Мирон Данилович буває
вражений: така сила противлення недузi i зморi, особливо виголодженню - в
жiнки, нiби слабiшої; коли ж рухається так вiльно! - витривалiша, нiж вiн.
Йому голова обпливає кружма, з нападами потемнення в очах; ноги, як
колоди, в темно-рудих гнiйничках. Ось тепер: постукав молотком об маслак i
задихався.
Обмивши руки, до вiкна пiдходить; здається, душа вражена вся, мов
обдертий чорноклен, i перенесена в круг без сталих байдужих речей, замiсть
яких тепер iншi, хоч подiбнi. Торкають гостро i чiпляються до нервiв. З
беззвучним гамором надходячи звiдусiль, пронизують i наповнюють страшним
неспокоєм - його! - хто жив завжди в тихостi серця. Зробився ж, мов
собака. Дрiбнички ранять. Вiн часом ладен був розридатися з ображеностi i
набiглого болю. Що говорилося i дiялося, враз побiльшувало свiй вигляд, з
мукою обпалюючи його свiдомiсть i збуджуючи нерви до заперечення, нiби в
вiдчайному викриковi на кожну окрему вразу i на всi: щоб позбутися їх i
вiдсторонити якийсь невiдступний намiр.
Також для рятунку вiд них душа вимарює собi на допомогу, з хвилюючою
видивнiстю, багато вражень в незвичайну повторнiсть їх. Чуттєвими зривами,
пекучими, як вiд приску, заповнює iснування, сама зв'язуючи власну
особистiсть в навiсному полонi.
Що рiвноважилося в переживаннях - розбито на окремостi, як хворi
пiвтiнi, що стали мучити серед безвихiдностi. Чужою стала i немилою
довколишнiсть: нiби з глухими глибинами, що, крiзь замкнутiсть, обвiянi в
злий подих i небезпеку. Все вiдiйшло вiд коренiв, як i сама душа: нiби
хитається, не маючи вже рiдного приєднання в iснуючому. Страшенно
звузились уявимi простори видимостi, мов завалля якесь, де треба знайти
хоч кусник поживностi i вгасити лютий зойк - не з звукiв зойк, а з
почуттiв! - той, що терзає, як розпечене i разом жахливо чорне вiстря
крючка, вгородженого в єство, але невидного. В'ївся i створив недугу. Нема
спромоги проти неї i нiчого нема, що могло б звiльнити.
"Як менi втишити себе?" - вiдчаюється Мирон Данилович.
Вiн побачив дим над своїм двором, довiяний з горбовини, що над рiчкою,
i чомусь розсердився, як на злу прояву: дуже розсердився i в думцi вилаяв
того, хто десь розводить багаття.
Вернувся в хату i вiд змори прилiг; хотiв забутися в дрiмотi. Мучений
безпораднiстю, терпiв, як на кутнi перед мордуванням, закривши очi.
Здавалося: надходить погибель. Довго лежав, кволий, мов травина,
зрештою, дрiмота перемогла. Враження ж вiд близького диму i далi непокоїть
якусь нiби замiстосвiдомiсть, бережену в снi - без реальної самозвiтностi
денного "я" в його свiтлi. I дражливий неспокiй таки збудив.
Мирон Данилович, пiдвiвшися, посьорбав юшки з сизуватими волоконцями
конини, аж причорнiлими, що розкипiлись i плавали в мисцi.
Хотiв вийти: розвiдати про дим, а несила! - чув, що недужий; знов лiг i
потопився в сонну непам'ять.
Аж другого дня вирушив Катранник на обходи.
- Я хочу з вами, тату! - припав Андрiй, - Вiзьмiть мене!
- Мокро надворi.
- Тату, я - з вами!..
Жаль стало: нудиться синок i нидiє. Взяв його. Пiшли до надрiчного
горбовиння з глинищами; ген там, на схилi, пiдводиться дим - їдкий i
темний, вiд землянки. Кругом бур'яни, що видержали мороз i завiю, i ось
тепер, пiд кiнець зими, в розтепель, нi впадуть, нi похиляться; стирчать,
як рудi списи i стрiли.
- Чого дим, тату, страшний? - питає син.
- Скрiзь дим страшний тепер, скрiзь.
Вiдповiвши хлопцевi, Мирон Данилович вiдчув: справдi, страх нападає
через той дим, що вiдучора непокоїть.
- Нi, тату, цей дим - як смерть!..
- Що ти вигадав собi? Перестань!
На пустошi син помiтив западину: так буває над недавно викопаною i
швидко загорненою ямою.
- Тату, дивiться, кiстку видно!
- Яку кiстку?
- Ось, iз землi: це людська...
- Звiдки взятися?
Глянув батько i в грудях йому схололо. З землi вистромлювалась велика
стегнова кiстка - напевно, чоловiча; бiля неї проступали меншi: крiзь
землю, що осiла.
"Вбито когось i з'їдено, а кiстку .в яму..."
Найближча до поховання - та землянка, що, справдi, жахливо димить.
Став: дивиться на неї Мирон Данилович, i син теж очi туди втопив.
Нора в схилi подiбна до печери, вiдгороджена вiд свiту низькими дверима
i стiною, в якiй, замiсть вiкна, дiрка з осою шибкою. З бляшаної труби, що
поверх шибки виведена куриiь моторошний дим i тягнеться по схилу, як
привид ядучого змiя.
- Не пiдходь до такого мiсця, сину, нiколи, чуєш? - нiколи!
- Чому?
- Так: не пiдходь, i все! Жiнка, що там живе - божевiльна; вона здатна
вбити, кого подужає.
- Чого - божевiльна?
- Не знаю; може, зацькували...
- За що?
- Спитай їх! Кожного цькують. Хазяїн цiєї пустошi, як вернувся з
висилки, то побачив, що хату розвалено - там, при горбi була. Жiнку i двох
дiтей вигнано, в сiнях в родичiв тулилася. А вiн посвiдки принiс, що
вiдбув Сибiр: все вiдробив. Йому дозволено тут жити - на власнiй садибi.
Вдруге ставити хату при горбi нi з чого, а тут сама гора приймала, .в
печерi. Щось я давно його не бачу нiде. То, була, все тут копається або
никає по згiр'ю, - все, мабуть, згадує старе господарство. I дiти коло
нього ходили. Берегтись треба; знов кажу тобi, щоб сюди ногою не ступив!
- Чому їх не видно?
- Страшно подумати, чому. А можливо, виїхали. Ходiм звiдси!
Пошуки даремнi, але Мирон Данилович вiдчув, що стихає найгострiша з
тривог. Оглянувся навкруги i пiдвiв очi: сиплеться свiтло сонця над
пусткою, як завжди.
Пройшло кiлька днiв: жорстоких, в станi пiвiснувания; конина кiнчилась,
i пiдступав давнiй страх.
Всi в хатi почавши про щось говорити, скоро зводили мову на рiзний харч
i хлiб.
Зродилась думка - вийти далi в степ, позаглядати в земнi щiлини, чи
немає дрiбного звiра на поживу. Знов синок просить:
- I я! - в степ...
- Куди тобi? Он який кашель, - сказала мати, - сиди тихо, як Оленка!
Порожнiми вулицями похилив Мирон Данилович до колгоспного: що там
робиться? В полi протряхало; декотрi горбики на околицi обсохли - на один
з них приник подорожнiй, вiдчувши немiч в грудях. Вiддихав трохи i
дивиться. Наскочив на нього найближчий наглядач:
- Ей, ти! Геть за колгоспну межу, там здихай! Бо хто прибиратиме?
Мирон Данилович вiдiйшов далi; знов лiг i дивиться, як роблять
здоровiшi дядьки.
Вони бредуть у грузькому "салi", землi з холодною водою, i беруть
жменями зерно з шаньок. Коли махнуить рукою, висiваючи його, то самi
хитаються i мало не падають: знесиленi вiд голоду. Крайнi два, недалеко
вiд Катранника, поговорили мiж собою стиха i почади набирати зерна в рот -
жувати його, щоб хоч трохи пiдкрiпитись. Наглядач, побачивши, як вони
жують, зчинив крик:
- Крадiжники! Хто вiзьме зерна в рот, зразу одправлю в суд - дадуть
десять рокiв тайги за злодiйство проти соцiалiстичної власностi. Там снiг
i привалить.
Ходячи мiж дядьками, дозорець весь час пильнує їхнiх ротiв, щоб нiхто
зернини туди не вкинув. На одного сiяча як загримає:
- Чого руку до рота тягнеш?
Коли вiн вiдiйшов далi, то крайнi дядьки, вусатi, як бiльшiсть на полi,
знов пошепотiли мiж собою i почали дуже широко розмахувати руками, сiючи:
нехай i в рот за добрим заходом залетить. Один зовсiм тихо порадив
сусiдовi:
- Щелепи дужче розводьте, щоб вуса зернину не задержували!
За ними iншi стали сiяти з бiльшим розмахом i жувати, коли дещо вiд
жменi вскакувало в рот.
"Е-е, вони теж хлiба не бачать!.. Недовго ж сирим зерном жити: засiють
- i кiнець, як нам".
Катранник пiдвiвся, пересилюючи ваготу втоми, що заливала свiдомiсть.
Вiдцаливея вiд колгоспної межi. Але скоро лiг: недобре йому.
Трактор, гудивши, проїжджав близьке - на оранку, i знов диво: однiєю
рукою водiй стернує, а другою швидко подає собi в рот соняшникове насiння,
луза його, i виппьовує лушпиння набiк. Стишує хiд; оглядається на дозорця,
пiсля чого попереджує Катраниика, приглушуючи голос:
- Другий раз заїжджатиму, сипну насiння: вам на снiдання видано, - а ви
зберiть, аби уповноважений не вгледiв, бо i в мене вiднiме.
Сипнув тракторист, як обiцяв; тодi Мирон Данилович, зiбравши, полузав
трохи i пiдкрiпивсь. Решту зiбраного, як скарбець, тримав собi в кишенi.
Крик почув i думав, то - на нього. Але оглянувшися, побачив: дозорець
поволiк довгокостого i пригорбленого дядька в пожмаканому картузi, який
вiддувався по о краю. Покликав наглядач свого напарника, показуючи йому
вгору, на дядькiв картуз, сiпався i аж заходився: так ганив!
Примусили дядька нахилити голову i зняти картуз, що в ньому була
пригоршня зерна.
Ведений до правлiння, дядько знесилено переставляв розпухлi ноги,
обмотанi рамтям.
"...От i гляди! - здивувався Катранник на дядька. - То ж партiйний.
Гудина; тепер замкнуть".
Не було зловтiхи нiякої, тiльки чудно, бо сiльськi привладники йдуть
пiд колесо, що самi розкрутили.
Степ теплiшав. Вогкий вiтер нiсся океанськими хвилями, за якими, крiзь
синювату намiтку далечини, мрiли неоранi простори. Там повно ховрашиних
нiрок; там - здобич, краща вiд мерзлої конини.
Снiг зiйшов, тiльки де-не-де, в ярку чи в тiнi вiд горба, зосталися
бiлi латки.
Люди розсiянi по степу: шукають їстiвного, ради якого Мирон Данилович i
Андрiй також, маючи при собi торбинки i цiпочки, годин зо двi тиняються,
але без успiху. Ось натрапляють на мишачi сховки, вигрiбають колоски
звiдти, здебiльшого пообгризуванi; на декотрих збереглося зерно, їх - в
торбинку.
Батько i син, вiдiбравши в мишей запаси, далi мандрують. Степ свiтлий i
тихий, як пустеля.
Дивляться, труп лежить: бабуся мертва; коло неї кошик iз колоссям.
Шукачi постояли мовчки, знявши шапки, i хотiли вiдходити. Але батько
роздумав:
- Другi прийдуть i все одно заберуть колоски. Бабуся не встане, для неї
горе кiнчилось. А для живих, що дома ждуть, жменька зерна, це - рятунок.
Як же покинути?
Знов питає:
- Чи згадаєш, Андрiйку, хто ця жiнка?
- Не знаю, тату.
- Я - теж. Можна було б понести кошик до її хати. А раз невiдома...
Вiн примовк i через хвилину винувато сказав:
- Треба забрати! Не ми вiзьмем, так другим достанеться. Висипав колосся
в свою торбинку, а кошик поклав на землю.
Батько i син вiдходять. Де стрiчають зiлля, годяще до страви, рвуть
пiдряд. З торiшньої грядки десяток картоплин i цукрових бурякiв, що вiд
морозу i вогкостi потемнiли, теж спроваджено в горбинки.
За огородами степ ще свiтлiший i пустельнiший. Враз шукачi спинилися:
нiрки! Скрiзь ховрашинi нiрки; але як добути з-пiд землi дрiбного звiра?
- Мороки багато, - сказав Мирон Данилович, - треба строїти пастку.
Вiн зморений: поволi передвигає ноги, з яких вода сочиться в намотанi
ганчiрки. Задишка мучить. На околицi села батько i син, вiдпочиваючи,
стежать перелiтання горобцiв мiж деревами i стрiхою темної хати.
- Тату, горобцiв можна їсти?
- Чому - нi? Харчуються зерном, як конi i як ховрахи,- нема в них
поганого.
- Чим їх ловлять?
- Сiткою i решетом, або сiльцем: з кiнського волосу сплiтають.
- Я хочу ловити.
- Спробуєм, тiльки в нашому дворi їх рiдко бачу.
- Ця хата покинута i повно їх. Сюди навпростець вiд нас.
- Ану, гляньмо!
Обiйшли садибу; справдi, горобцi збиралися в нiй, безгосподарнiй,
цiлими зграйками. Через пустельнi дворища i сади, в сухих бур'янах, пролiг
напрям до хати Катранникiв.
Дома, ледве шукачi переступили порiг, пiднялися назустрiч двi iстоти з
свiтучими зiницями - нетерплячi, аж болящi: чи принесено чого-небудь їсти?
19
Коли сонце, вже пурпурове, низилося за хмарнi смуги при обрiї, батько i
син вийшли до покинутого дворища. Горобцi притихли на сон по своїх
притулках: глибоко в покрiвлi, обдертiй i подекуди проваленiй. Сутiнок,
потроху зеленiючи, розливався всюди.
- Будем драти! - стиха промовив батько i приставив драбину до покрiвлi.
Взявши пiдрешiток, помалу вибирається нагору. Слiдом - син; тримаючи
наготовлену торбу з зашморгом, додумується: чому горобцi, коли їх зимою
треба було, зникли кудись, а тепер,як бiльшiсть людей на селi вимерла, -
вони знов з'явилися на безлюднiй садибi?
Батько, нагледiвши гнiздо, накрив його, - вмить пташки сполошилися.,
почали пурхати, верещати, битись пiд напоною. А рука мисливця
простромлюється при соломi до пiдрешiтка, ловить їх i одного по одному
опускає в торбу, вiдкривану так, щоб тiльки вкинути здобич i зразу затягти
отвiр. Борсаються впiйманi: їх п'ятеро.
Перенесли драбину на другий бiк хати i там зловили чотирьох; решта,
налякана, випурхнула на всi сторони. Батько шкодує:
- Їх тепер i пшоном не вернеш.
Настав час, коли вечiрнiй сутiнок швидко западає в нiчний, i край
огненного мiсяця виткнувся над чорно-сизими пустками.
В хатi каганчик трiпотiв пелюстинкою смутного свiтла: слабого, як
метелик, що доживає останнi хвилини. При ньому пiдвелися з полу мати i
доня, ждучи новини - про влови.
- Зваримо панський суп: з горобцями,- сказав господар.
Оленка пiдiйшла до торби, що в нiй кидалися пташки:
- Жаль...
- Що ж робити? Жаль - не жаль, а їсти треба, - сказала мати.
Вона патрала горобцiв, вiдрiзавши голiвки: тодi вiд одного погляду на
кров Оленка примлiла, заплющила очi i вiдiйшла до свого мiсця на полу;
здавалося, пiвпритомна.
Брат спробував розважити, кажучи потихеньку:
- Їсти можна, бо вони зерном живуть, їх м'ясо без поганi.
Але мовчить сестричка, як камiнна.
Того вечора в хатi парувала юшка з пташатиною.
Мати, за звичкою, приохочує їдцiв:
- Смачнi горобцi! Хто б мiг подумати?
- Смачнi, та дрiбнi дуже, - пожалiвся батько.
Оленка, хоч як жахалась рiзанини, зовсiм забула про неї, взявши ложку,
i спивала кип'яч пожадливо, а кiсточки обсмоктувала i переламувала, щоб
вибрати з середини.
- Я ж казах, що непоганiї - нагадує Андрiй; але вона вiдмовчується.
Повечерявши, старшi докладно обговорювали: як спожити зерно з колоскiв,
картоплю i буряки; а дiти слухали, мов прив'язанi.
- Зерно ми розiб'ємо в ступi, де ти її дiв? - спитала мати.
- На горищi; вранцi внесу. Я думав, наскочать сiльрадiвцi - жили
тягтимуть знов: давай хлiб! Ось у мене ступа бiля печi, значить є й зерно.
- Вже не прийдуть - пiзно; та й самi хиляться.
- Хиляться тутешнi, а присланi їдять на повну губу, о! - то такi
московцi, що мертвого з домовини вивернуть i з рота видеруть зернину: на
заготiвлю. Хм i наша потрiскана ступа очi мозолить,
- Страшнi вони! - зiтхнула жiнка.
- Таких пiдiбрано пiд одну шерсть.
- Що ж? Хай жирiють; їм колись i наш голод огнем на печiнки стане.
- Якби скоштувати чистого хлiба; хоч кусник на зуби..
- З'їмо за раз, а далi як? Зерна ж мало, тiльки в рот покласти. А з
домiшкою ростиння на тиждень вистачить. Спечу маторженики, - вирiшила
дружина.
Ще не свiт i не зоря, прокинулись! - безсоннi, бо голод будить.
Господиня пiшла з рукавцем по городах - назбирати бросток з дерев, де
почало бубнявiти та братися зеленкавiстю. Пальцi чорнiли i ставали клейкi.
Довелося брати бростки разом з галузками, вламуючи їх. Нарвала трохи
лопуцькiв, що недавно витягнулися з землi. Вернувшися, зразу взяла залишок
лузги, схований пiд постiллю, i надiбрала половину: для печива. Пожалiла,
що нема висiвок. Обчистила вiд гнилля бурячки i картоплю, з зольнiстю
додала їх до лузги.
Господар, поставивши ступу в сiнях, крушив зерно, що - з мишачих
сховкiв i бабусиного кошвха. Коли впорався, пiшов на розшуки. Хоч
одворотна пустка з покiйницькою ямою, а мусив туди брести по старий мишiй.
Обчухрував його колоскiв'я, стемнiле i прив'яле за зиму, але з поживною
снагою. Боязко оглядався на землянку: звiдти вже не йшов дим i не чути
було нiчого; нiмо, як бiля могили. Швидко назбирав мишiю в шаньку, мов для
коней. Прихопив також трохи бадилля, що вирiзалося з чорної глибини на
свiтло денне.
В сiнях перетовк мишiй.
Що було їстiвне, все господиня змiшала докупи i вилiпила маторженики,
на вигляд - нiби плесковатi котлетини, але темнiшi. Пеклися вони довго;
стали аж зеленкуватi якiсь, коли, зрештою, їх вийнято з печi.
Кожному господиня спершу надiлила по половинi. Смак був тяжкий i
прикрий. Розжованi кусники всилу втягалися в стравохiд. Але всi їдцi
розминали їх довго на зубах, протягаючи їдження i запиваючи юшкою. Все
одно: недобре на душi; нудить. Тiльки виголодженi шлунки приймали корм,
який колов то в одному мiсцi, то в другому i їдкою вагою тиснув пiд
грудьми.
Пiч скоро вихолонула в вогкiй хатi.
Мирон Данилович попрямував через околицю навпростець, бо нiде - нi
тинiв, нi огорож. Проти села, в степу, хмари стояли стiною, над могилами i
над яругами, звiдки гайвороння пiднiмалося, як дим вiд пожежi, i рiзко
викрякувало.
В одному дворищi, де збереглися тiльки найбiльшi дерева, та й то з
покалiченими гiлками, стовбичила величезна акацiя. При нiй прилагодився
пiдлiток, обтрiпаний i висохлий: коло самого корiння, в старому бур'янi.
Держав нижнiй кiнець шворки, прив'язаний вгорi до затулки на шпакiвницi.
Жвавий птах перескакував навкруг - по надрубаних гiлках; передчуття i
ляклива обережнiсть вiднаджували вiд входу в хатку.
I затулка, вистругана з сосни, i шворка, що коливалася вiльною струною
при деревi, були надто незвичайними: страхали птаха. Але будинок йому
потрiбен - тому вiдбувалося пурхання поблизу. Одночасно ж птах з його
м'ясцем був до краю потрiбен зголоднiлому пiдлiтковi i той терпеливо ждав
на помилку i необережнiсть жертви.
Вони довго витерплювали взаємне перехитрювання. Зрештою, не витримав
Мирон Данилович: пiшов додому лагодити ловецький пристрiй.
Андрiйко здогадується, що тут - зброя на пернатих.
- Пастка буде?
- Нiби; затулка до шпакiвницi.
- Бiля школи - багато.
- Де, на старих кленах?
- Там! I я - з вами.
Дарiя Олександрiвна їх попереджує:
- Обережно вибирайтеся на дерево, бо недовго i впасти.
Птахолови потягли причандалля до шкiльної садиби. Новий паркан, що
вiдгороджував вiд вулицi та з обох бокiв, розiбрано; тiльки ямки вiд
стовпiв чорнiють. А скривлений цегляний мур давнього часу, з затилля,
зостався: весь на валу, бiля канави, напiвзасипаної i закритої мертвими
бур'янами. Вподовж нього стояли обламанi липи i клени,- видавалися
розкиданими, хоч посадженi були в алею. Старiшi велетнi так струхлявiли,
що раз буря на свiтанку повергла: вiд того зосталося щерблення в мурi;
декотрi ж були спилянi попереду, нiж самi впадуть. Навiть пеньки
викорчувано; i ями рудiють глиною, збираючи дощову воду.
Шпакiвницi здебiльшого - на кленах. Але не бiля кожної лiтають птахи.
Вiдзначивши одну, вже вибрану крилатими мешканцями, батько i син починають
наступ. Спочатку сперечаються за право лiзти на дерево.
- Ти слабенький, - сказав батько, - а там треба мiцно цвях забити, i
молоток важкий.
- Я зумiю! - настоює син.
- Е, нi: ти стiй тут i придержуй драбину, щоб не посковзнулась, поки я
лiзтиму до гiлок.
Шпаки повтiкали, вгледiвши непрошеного гостя.
Вiн, як справився, злiз додолу i вiднiс драбину за липу. Шворку
потягнув крiзь проламину в мурi, за яким принишк, покликавши туди сина.
Довго ждали; страшенно довго.
А птахи виказували байдужiсть до ознак облоги, передусiм - до нової
частини їхнього домику, оздобленої шворкою, що напиналася до землi.
Байдужiсть була удавана i кiнчалася на певнiй межi вчинкiв. Вiльно кружили
птахи i пурхали навкруг; навiть пострибували на покрiвлi. Але всередину не
думали вертатися, нiби зроду там не жили i мешкати не хотять, хоч якась
сила весь час тримала їх поблизу входу в дощану хатку. Мирон Данилович
тримав шворку натягнутою: щоб, смикнувши її, в одну мить закрити дверцi.
Птахи перегулювалися на гiлках бiля помешкання, обернутого в погибель.
Тим часом хлопець розглядав дерева: всi нiби незримо дихають, звернутi
до тепла, i купаються в свiтлi. Зовсiм повеснiло, хоч якоюсь невiдступною
тiнню стоїть похмурiсть,вiд зими.
Першi птахи, що недавно прилетiли, обережнi!
Однак найсмiливiший, спокусившися i перемiгши вагання, скочив до хатки
i зник всерединi.
Мирон Данилович враз смикнув шворку: "Єсть! Єсть!" - повторив, радiючи.
Взяв торбинку i полiз брати зловленого. Коли птах повинен був перескочити
з будиночка в торбу, тодi вдарив вiдчайно пiд її край i, вискочивши, щез -
тiльки повiтря фуркнуло.
- Отакої! - з досадою промовив Мирон Данилович, кинувши торбу на землю.
Невесело верталися батько i син: здобичi жодної, тiльки день згаяли.
- Шпаки проворнiшi, нiж ми, - пояснив батько невдачу. - От, зробимо
пастку: один ховрах зловиться, на тиждень їсти.
- Водою виллєм, - пропонує син.
- Можна водою.
- Тодi нащо пастка?
- Пригодиться. Бо води багато треба. Спробуємо водою, i пасткою.
Господиня i донька зустрiчали сумнi, як i самi птахолови.
На черзi - пастка. Мирон Данилович пиляв дошку, а син тримав з краю;
слабi робiтники часто приставали. Надвечiр збудувалася подобизна приладдя
з фiзики, для вивчання в трудовiй школi.
На одному кiнцi дошки прорiзано невеличкий круг. Бiля другого кiнця
сполучено, з допомогою хитрого "заскоку", двi планки: одна зверху - щiльно
при дошцi, i одна знизу при нiй. Верхня планка своїм ширшим кiнцем
прикриває, як затулка, прорiзаний круг; а її вужчий кiнець ходячи на вiсi,
пристроюється до "заскоку". Коли ширший кiнець планки пiднiмається над
прорiзом, куди повинен устромити голову ховрах, - тодi її вужчий кiнець,
дiючи через куткуватий крючок пристрою на "заскiк", звiльняє з пружмниого
зводу нижню планку: пiд дошкою. Та планка, схожа на реєчку, нiби ударник
гвинтiвки, швидко б'є в напрямi до прорiзу. Низ дошки гладенько
виструганий i там планка легко сунеться крiзь дужки, зробленi з дроту.
Кiнець її, який б'є до прорiзу, має в собi нагострений цвях: протинати
горло ховраховi. До дошки прибито пакольцi, призначенi мiцно тримати
знаряддя при землi.
Як докiнчили його, Мирон Данилович поставiв на стiл, для огляду i
перевiрки, чи справний механiзм? Дав синовi щiтку: нею, зробленою з
рогожки, мати колись хату бiлила; щiтка зсохлася, намочена в розведенiй
крейдi.
- Бери щiтку, - звелiв батько, - i знизу веди її край через прорiз:
так, якби це сунувся ховрах.
Син робить, що звелено. Поволi пiдводить щiтку знизу i зрушує а мiсця
ширший кiнець верхньої планки; вона ж, пiднявшиея над. прорiзом, звiльнила
- через "заскiк" - реєчку пiд дошкою, з пружинного зводу. Тодi рiзко
дзенькнула пружина, а реєчка, озброєна гостряком, метнулася - врiзала його
в кругласту щiтку, нiби ховраховi в горло.
- Ой, страшна ця рiчi - сказала господиня. Майстер знiяковiв:
- Чим страшна? Здавна ж такi роблено...
- Тим страшна, що нагадує, як мучать людей: в таких пастках.
- Е-е! Влада ловить людей, а ми хижакiв, ще зерно крадуть.
- Хоч i так, однаково - страшна вигадка. Менi подужалося... - нi,
скажете, що я безумиця.
- Чому?
- Подумалося: не ми хижого, а вiн всiх пiймав i душить.
- Так i є: ми спiйманi
- Бо гемони згуртовано пристали до татарця - душити нас. I сонця ие
видно.
- Нехай. Те саме на ник повториться i вкаже, хто зробив. Бог дужчий -
всiм на небесних терезах змiрить, що заслужили.
- Вже нас не буде.
- Другi побачать.
Дарiя Олександрiвна тiльки гiрко зiтхнула, скоса поглядаючи на
побудiвку, що нагадувала їй владу "татарця", - та подiбно б'є всякими
гостряками в горло людностi, заведена чортякою.
Через негоду, що почалася вночi, i через недугу, вiд якої голова
заморочувалася, Катранники вийшли в степ аж на третiй день.
Ранок погожий. Батько нiс приладдя в мiшку i тягнув лопату; синовi
доручив вiдро i дротяний крючок. Таких мисливцiв, як вони вдвох, чимало
вибралося: скрiзь сiрi постатi. Довго сновигали батько i син, поки
натрапили на нору з певними прикметами ховрашиного побуту, недалеко вiд
видолинка з калюжею. Воду носили вдвох, держачися за дужку вiд вiдра -
так, що бiльша вага лягала на сторону старшого. Швидко зникає вода в норi!
- стiнки i темнiють, i протряхають.
Вiдходячи, мисливцi встромлювали лопату навскоси: замикали звiра.
Збилися, числячи влитi вiдра.
- Мабуть, ховраха немає дома,- сумнiвається хлопець.
- Де б вiн дiвся? Тiльки тут.
- По старi колоски побiг...
- Нi, побоїться: сьогоднi скрiзь ганяють.
- Або - зловив хтось.
- Були б слiди, а то ж рiвно.
- Чому сидить?
- Нора велика: треба залити.
Носять i носять. Здається, не буде кiнця. Виморенi вкрай. I якраз тодi,
коли перестали пильнувати нору, звiдти вискочив ховрах i помчав мимо.
Мирон Данилович ударив його крючком, але не вбив. Бiжить за ховрахом, а
той кидається то в один бiк, то в другий, i видно, що притоплено його i
прибито: нема доброї прудкостi.
Недалеко вiд ярка починалися кущi - мала дiлянка, але досить їх, щоб
ховраховi сховатися; вiн там i присiв. Шукають мисливцi довго, нема його:
так хитро сховався. Раптом вискочив, нiби з-пiд землi; кружить по
западинi, потiм вiдбiгає до своєї нори, також кидаючися на сторони.
Мирон Данилович, доганяючи, бив навпопад, з розмаху, i стежив, аби
тiльки звiрик вiд власної нори не вiдбiг до сусiдської i не вернувся в
кущi. Випадково - так поцiлено, що писнув ховрах i забився у судомi;
вдарений пiдбором з усiєї сили, сiпнувся декiлька разiв i скорчено припав
до землi; знов, востаннє, пiдвiв голову i ще раз, невиразимо
ненависницьки, зирнув i околiв. Моторошно стало вiд погляду дикої, але
свiдомої в своїй смертi iстотки.
- Неси мiшок! - звелiв батько хлопцевi, зовсiм задихаючись.
Обидва, як прийшли додому, зразу лягли. Батько важко дихав; болi - в
цiлому тiлi, аж застогнати хотiлось. Дрiмав, поки жiнка зварить вечерю з
ховраха. Прокинувся, бо син клав йому лист на руки: щойно принесено i
кинуто в двiр, просто на землю, нiби то лист не до людей, а до худоби,
якої вже не видно.
Писав косар, Калинчак - вiн i обiцявся сповiстити, як тiльки натрапить
на заробiток.
- Читай голосно! - просить жiнка. - Що там пишуть.
Вiн до сина:
- На, читай: я слухатиму.
Андрiй розбирає карлючки, веденi криво i розхитанi рядами:
"...Пристав я на Пiвнiчному Кавказi. Можна витерпiти трохи; є
пiдробiток i дещо з їжi. Приїдьте - зачепитеся в совхозi".
- Це добре: є куди тiкати! - сказав Мирон Данилович.- Поїдем на
Кавказ...
Дiти теж пожвавiшали:
- На Кавказ їдемо, на Кавказ! Коли, тату?
- Не спiшiть! Не скоро. - Сказав, а сам втiшений: "Ось, є куди
вискочити з тенет, серце зболiло вiд такого помирання".
Жiнка зрiкається:
- Вже я з дiтьми мандрувала. А тепер знов ночувати, як собакам, пiд
тинню. Так пропасти i дома можна. Нiкуди з малими не поїду!
Вiн довго збирав останнi мiркування, та не вирiшилося нiчого.
Ховрашина в юшцi пахла смачно, коли ж покуштував, чудна якась... "Це я
всилюю собi!" - думав Мирон Данилович.
Голод навiв такий присмак, що скоро кiсточки лягли бiля миски в кожного
їдця: обгризенi i обсмоктанi.
- Гарне м'ясо - не думала! Правда, гарне? - питає мати.
Малi цокотять ложками об миски i, стверджуючи, хитають головами замiсто
вiдповiдi.
Батько по обiдi взяв мiшок i знов подався в поле. Людськi тiнi снували
всюди - поодаль одна вiд одної. Вiн вiдбився зовсiм далеко i, поникавши
марно, стороною вертає: тодi бачить розкопаний кагатик. Торiк там були
бiлi буряки; гарнiшi забрано, - зосталася гнилувата дрiбнеча, з якої дещо
годиться на борщ. Мабуть, хтось брав i, занедужавши, вмер. Рештки
пропадають. Поки перечищав їх, оберталося на думцi з невiдчiпною тривогою,
нiби вiд хуртовини: хтось брав тут i вмер, брав i вмер...
Мирон Данилович вiдходить до села. Земля, як жива, прокидається i нiби
заглядає в душу людини: чого ходиш без плуга? Вдягнена свiтлою вогкiстю,
дихає м'яко i з ясним смутком, навiть з незвичайною зворушливiстю,
обiцяючи врожай, - пiсля злигоднiв викинеться добрий колосок.
Хмарки переходили легко i так низько, як в хатi; вiддавали перловою
рожевiстю i синню, забарвлюючи повiтря вiдсвiтами.
Селянин ступав помалу - берiг дихання; боявся, щоб серце не почало
перебивати: тодi впадеш немiчний. Перетерплював одну тривогу, вiдчуваючи
її з великими смутками, без надiї подужати до кiнця. Не мiг вирватися з
болючого круга, повного тiней, що стовпилися i, мов птицi, вiщують
майбутнє.
Вiн вертав завулками, де все чорнiє, як пiсля пожежного побоїща: все
обiдране i розорене до пня. В однiй хатi дах провалився i не було нi
дверей, нi вiкон. Мирон Данилович заглядає всередину без луток: мертвi
лежать не прибранi - цiла сiм'я. Батько бiля лави, близько покуття; мати
при стiнi, а дiти, скорченi, недалеко вiд печi. Сама ж стiна, при якiй
сконала жiнка, була вся на вiддалi простягнутої руки обколупана, а пальцi,
забрудненi в глину, яку ця душа видряпувала i їла перед смертю.
Мирон Данилович, глядiвши, зацiпенiв на мiсцi, нiби грозовицею
прошитий, а вмить вiдвернувся, бо почув як десь поблизу загуркотiло -
спроквола, з глухими перестуками колiс. Тодi вiдступив вiд хатнього
кладовища. Став за причiлком поруйнованого сарая; бачить: наближається вiз
i коло нього - два дядьки, обидва ледве сунуть, такi слабi; поволi
наближається вiз, запряжений ребристою конячиною. Ось пристає до хати,
звiдки щойно вiдiйшов свiдок.
Дядьки беруть довгi жердки з крючками, нiби гакосписи, вживанi
пожежниками в роботi серед огню, i входять по мертвих. Через порiг тягнуть
труп чоловiка до воза; потiм, перемiнивши жердки на вила, простромлюють:
один вганяє гостряки крiзь ноги, а другий - крiзь шию... З натугою
пiднiмають труп, хоч то сам кiстяк в шкiрi i лахмiттi, i кладуть на вiз.
Вiдпочинувши, знов зайшли в хату, виволочили вiдтiля, мов великий потлiлий
снiп, труп жiночий, з пальцями в глинi, i так само на вiз поклали, пiсля
чого побрели по мертвих малят.
Мироновi Даниловичу видалося, що жiноча рука шарпнула повiтря, - i вiн,
нiби крижаним вихром обкинутяй, мерщiй пiшов геть, не оглядаючись. Думав
дорогою:
"Нiж отак пропасти пiд бiсiвськими гаками, спробую на Кавказi", - що
зароблю, додому вишлю: прикупити харчiв; бо кiнець на возiї - кинуть через
полудрабок, коли людина тiпається". Докладно обмiркував: ноки йому доїхати
до служби, в хатi вистачить маторженикiв, ховрашатини, бурякiв i лузги.
Андрiйко знає, як ловити звiрка i птахiв. З мамою дiти ходитимуть по
зiлля, що скоро вирветься наверх.
Вiддавши жiнцi знахiдку, пiшов по ломаччя на паливо: в сусiдньому
дворi, порожньому i тихому, як. цвинтар, витягнув iз хлiвця; нотяг до
свого порога - там порубав i поколов на цурки. В хатi мовчання. Дiти
сидять коло печi, скорчившись, як тi, що їх Мирон Данилович бачив щойно в
руїнi.
- Трохи продержимося, - сказала жiнка, - а далi як буде?..
- Я надумав: таки поїду! Не стане гроша на квиток, один i так проскочу.
Вночi багато "зайцем" тулиться мiж вагонами.
- I я можу так, - озвався син.
- Гаразд, але сиди дома! Ще тобi рано.
- Краще б не їхав, - вiдраджує дружина, - тепер же дороги небезпечнi:
скрiзь ловлять i кидають, коли не в степ, то в глибокий яр.
- Вовкiв боятись...
- Вiд тих вiдчепишся, а вiд цих нi, вони - як чорти.
- Таки поїду, сьогоднi ж поїду. Чого ждатиму? Спробувати треба, нiж
отак пропадати. Тут нiякого заробiтку. А чоловiк листа прислав i кличе: є
робота. Вiн має хоч хлiбину чорну - i я добуду i привезу.
Сама згадка про хлiб, нехай буде иайчорнiший, збудила болюче бажання -
хоч скориночку взяти...
Глянула жiнка, як дiти слухають, сидячи коло печi, аж оченята їм
заiскрилися, i промовила тодi:
- Спробуй, тiльки знай: як не вернешся, ми без тебе пропали!
- Не журись: харчiв добуду i зразу ж додому. Як мiг би жити без вас?
Вiн дуже стривожився серцем, коли в дорогу виходив. Родина проводжала
до ворiт - далi йти вiн заборонив. Дружина мовчки плакала, прощаючи, а
доня вчепилася рученятами, тонкими, як двi гiлочки, в його рукав i не
вiдставала, тiльки сумно оченята свiтять: нiби хоче сказати, що це понад
сили її дрiбної душi - розлучитися з татом. Вiн, жахаючись, подумав: "Уже
поза свiтом дивляться очi моєї дитини!" . Хлопець, хоч тримався мужнiше,
нiж сестра, все ж не мiг вiд тата вiдступити - так i поривався до нього,
мов незримо прив'язаний.
Мирон Данилович сказав собi в думцi, терплячи вiдхiд вiд рiдних: "Дуже
сумне моє прощання! - чи не знак?"
Всилу розлучився з сiм'єю. Вiд перехрестя бачив, як вони коле ворiт,
любим i таким беззахисним гуртком стоячи, пiднiмають руки i все прощають
його.
А вiн, звернувши на другу вулицю, безлюдну, раптом вiдчув несвiтський
жаль на серцi, мов напад негоди вночi - чорної, слiпої, повної дощу та
блискавок: враз, без просвiту! - i його тодi нiби судома пройняла. На
обличчi, вже . давно незнанi, покотилися сльози i закрили зiр. Отямившись,
питає себе: "Що це? Скiльки рокiв не плакав, а тепер - як мала дитина".
Вiдходив, схожий на приреченого: мимо розгороджених садиб, мимо хат
обдертих, мов кiстяки найдавнiших тварин, хат - пiд хмарами, що
проносилися низько, нiби торкаючи їх. Вiяло вогкiстю.
Часом граки промайнуть i, косо обкинувши луковину в повiтрi, зникнуть
за блiдно-рудими горбами в степу i млистосизими перелiсками.
Нiмо серед руїн. В одному дворi - величезне попелище, а бiля нього -
неглибока яма, де лежать мертвi: старий чоловiк i хлопчик, трiшки попелом
притрушенi. Як глянув перехожий, на душу тiнь зайшла; невловимим страхом
скувала на мить: важка i холодна.
Вiн далi похилив пустельною вулицею, рiдко, в зморi душевнiй поглядаючи
на хати. Порiвнявся з кладовищем i видно: при кутку чоловiк, зовсiм
знесилений, копає яму - вже кiнчає роботу... Вже, встромивши лопату,
вiдходить кудись кволими кроками. А з'явилися два сусiди, однаково, як i
вiн, знеможенi: тягли мертвого просто за плечi i, побачивши свiжу яму,
поклали його туди. Постояли трохи i пiшли - прямцем помiж руїни.
Мирон Данилович дожидає: що далi...
Той, хто викопав яму, притягнув, на двох ломаках з перекладиною, свого
покiйника. Поклав його бiля ями i стоїть: дивиться на пiдкинутий труп,
розмислюючи, що робити? Здавалось, викине чужого мертвяка, а помiстить
свого, бо для нього яму викопав. Але все пiшло iнакше - чоловiк зоставив
чужого в спокої i зачав копати яму наново, для свого. Скоро ж зовсiм
приставi - не мiг рити землю. Подумав з хвилину, а потiм полiз в готову
яму: судячи з його рухiв, старався вiдсунути пiдкинутого покiйника набiк.
Пiсля того вiн поклав туди ж, поруч, i свого покiйника. Вилiз i був
задоволений: там помиряться, свiй i чужий! Взявся засипати обох.
Катранник, постоявши коло кладовища i вiдпочинувщи, подався на шлях,
бiля якого здалеку все щось темнiло, нiби дрiбнi горбки. Коли пiдiйшов
близько, побачив, що то - люди, зовсiм опухлi, лежали на висохлих бур'янах
i просто на землi.
Дивившися, селянин вiдчув: йому тьмариться в очах i немiч хилить до
трави. "Коли б i самому тут не впасти!" - замовляє себе. Зусиллям
вiдводить очi вiд лежачих i простує далi: навпростець, мимо дрiбного
хуторця.
Здавалося, безконечно йшов i все згадував про хатки, що тут були -
свiтлi, мов скарбнички, серед вишневого цвiту; з яскравими грядками
чорнобривцiв i соняшниками коло вiкон.
Поглянув, розбито хуторець, як старий горщик! - сiробрунатна руїна в
висохлих бур'янах, на темному схилi. Покiйникiв мало. Не видно слiдiв
людських, крiм кiлькох найсвiжiших, з колiєю разом. Селянин здогадався:
"Знов, тi самi возiї..."
Примiтивши пiдводу, що вiд'їжджала в степ, вiн попростував назирцi за
нею, поки спинилася недалеко вiд дороги, бiля старого колодязя. Дядьки
вхопили з пiдводи труп - як дровиняку, вкинули в колодязь i взялись до
наступних мертвякiв; спорожнили вiз.
Селянин обминув їх подалi, бо раптом упади, вони вкинуть на дно, а тодi
- смерть болюча, в калiцтвi: тут колодязь глибокий - страшно глянути!
Пiсля цього випадку, трохи повагавшися, звернув до сусiднього села, де
жив колись. Недалеко туди, i хтозна, чи не трапиться що їстiвне; дiтям би
вiднiс, перед довгою розлукою. Трудно йшов. Ось i село - не впiзнав його
Катранник!
Колись ряснi верби зеленiли на пiвнiчному березi ставка, розступившись
тiльки там, де хлопцi приганяли скот напувати: там воли, корови, телята,
конi вбродили в воду, по пiску. Росли верби i вподовж греблi, i на
городах, що тяглись до самої води: напроти недалекого другого берега, де,
також по схилу, тiльки лагiднiшому, шумiли лани пшеницi, нiби вклонялися
до вiдблиску сонця в ставковому дзеркалi. Сади, мов зеленi хмари, облягали
його вiнками, все розширяючися на горбах i невисоких кручах, З-мiж дерев
виглядали хатки, як бiлi горлицi, що зложили крильця, такi чистi хатки i
гарнi: радiли до блакитi вiкнами, нiби очима.
А тепер - нi деревця нiде, нi тину! - самi бур'яни. Хати розваленi:
темнiють рештками коминiв i стiн.
Демонський смерч пройшов i вмить змiнив оселю; з живої зробив мертву.
Через те чорний прапор - матерчаний чотирикутник, як пекельний знак, -
сповiщає високо на жердцi, що вся оселя стала домовиною. Гiрко дивитись на
пустелю, i Катранник вiдразу повернувся в степ. Виходячи, глянув на
вулицю, вкриту торiшнiми бур'янами: побачив чоловiка, не дуже старого, але
виглядом древнiшого вiд кожного дiда: шия тонка-тонка, мов сама висохла
окiстка зосталась, обтягнута посiрiлою шкiрою.
Чоловiк iшов повагом; голова широко похитувалася, нiби на стеблинi, -
велика i кутаста. Волосся наполовину випало. Комiр, надмiрно широкий для
шиї, осунувся набiк, звис петлею на трудних кiстках: як i вся сорочка,
давно непрана, притемнiв до кольору землi. На цiпочок опирався селянин i,
вiдхиляючи височезнi бур'яни, ступав забарно, нiби перевiряв, чи мiцнi
суглоби в ногах. Зник, мов привид, що вертає до труни.
Катранник обережно рушив слiдом i роздивляється, - де старий? Скрiзь
бур'яни i розваленi житла. З одних сiней через порiг виставилися самi
стопи: землисто-сiрою мертвизиою до хмарного дня, як викладенi з могили.
Так вразили, що подорожнiй покинув шукати дiда i звернув до знайомої хати.
Причаївся, коли зачув стукiт пiдводи. "Скрiзь вона!" - подумав з досадою.
Бригада гробокопiв складалася з п'ятьох - чотири йшли при кутках гарби, а
п'ятий вiв конi. "Де цих попади на вiз - не вирвешся!"
Вiдстуковiла пiдвода; тодi Катранник попрямував до знайомої садиби -
дивився i не мiг збагнути: нема любого мешкання, до якого звик! Хата,
оббита дощами i потрiскана, стала падати. Оголений пiдсiшок виглядав так,
нiби зуби нечистої сили вгризли рiг, зiрвали м'ясо, зоставивши дерев'яний
маслак. Дах запався. Сiрiла кроква, як частина перекинутої шибеницi.
Подiбно до цiєї хати, нежива тварина в полi лежить, обдзьобана хижими
птицями, що лишили на ребрах шмаття шерстi. Дверi виваленi з одвiрками.
Хмурно i сиро в руїнi.
Тут жили дальнi родичi: вмерли вони, чи свiт за очi втекли?
Дивився на дiлянку, знану з дитинства, на хату, в якiй жив, обернену в
розвиток глини, як i всi iншi житла навкруг. Зосталися рештки: безслiвне
промовляти про смерть - кожному хто сюди приходить.
Засмучений безмiрно, вiдходив Катранник вiд пустки. Мандрував навмання,
аби в степ вибратись, а там вхопити напрямок до станцiї. Коли, зрештою,
прибув туди, його не впустила бригада комсомольцiв, що, настирно i рiзко
кричучи, всiх завертала геть. Марно було б просити. Похилив голову
Катранник i попростував пiшки в район.
На шлях, що слався безконечно, налягали хмари. Посiяв дощик, потiм
линув так, що враз калюжi стали, але скоро i вщух. На нього не дуже селяни
зважали - тiльки гнулися, мов колоски.
Хто, вкрай виснажений, падав при дорозi, там помирав; i кожен був
близький до того самого: вже здерев'янiв почуттями i тiльки прислухався,
чи скоро самому кiнець.
Катранник ступав, зiбравши вичерпки сил в одно прагнення, i всi думки -
в один вузлик, мов залiзний: неодмiнно дiйти.
20
В районi, куди добувся з iншими, жовтiли установи в кам'яницях. Брама
величезного подвiр'я тримала напiк: "Союзхлiб", i дивувала хлiбороба
страшенно. "Чому союзний? Виходить, то хлiб союзу з пiвнiччю, звiдки
накази йдуть, - який союз, коли забрано хлiб, а ти вмирай?"
Погляд зосередився на пiрамiдах збiжжя: крiзь дiрявий брезент багато
зерна видно, промоклого в дощi i пiдiпрiлого.
Сам колiр зерна непереможно надив. Ось вiн - спасенний хлiб. Перед
очима. Чиста пшениця. Всього мiшечок би набрати - сiм'я врятується!
Однаково ж зерно згниє на мокрому мiсцi. З того, що просипається в грязь,
можна тисячi торб наповнити i спасти душi. Нi, i хлiб, i люди гинуть. Хто
наказав?
Сильна варта обступила пропадущi пiрамiди, вся з гвинтiвками; по-чужому
говорить.
Селяни ж, нiби привороженi, дивляться на зерно: худi, як тички, i
обшарпанi гiрш, нiж колись жебраки. Здебiльшого сидять або прилягли -
скоро їм кiнець. Крiм лютої голодностi, терплять муку вiд споглядання
близького хлiба; здається, простягнув руку, ступивши наперед, i -
врятований! Досить сирого зерна поїсти, щоб скрiпитись: твого зерна, з
двору забраного.
Спокуса пожирає кволi душi, як незримий огонь, довiвши до
пiвбожевiльного самозасдiплення. Прилютувала близькiстю пшеницi i зв'язала
руки, ноги, думки, очi, i позбавила твердої волi - шукати iншого рятунку.
Мерехтливi очима, притягуються до хлiба, як снохода до мiсяця або нiчнi
метелики до полум'я: притягуються i поволi згоряють в недужому жеврiннi
свого серця.
Катранника борола, мов навiяння, ця бiда: вiн теж. пагточився очима до
пiрамiд. Без марева, в денному виглядi хлiб! Ось, близько! Постiй отак
пiвдня, i пропав; недуга душевна, скувавши, домучить. Як з ланцюга,
виривається вiн з того заморочення...
Недалеко вiд сiрчано-жовтих дверей райвиконкомiвського будинку, в
западинi мертва людина лежить; обличчя не видно, бо дощова вода,
набравшись високо, закрила. Проходить чоловiк, поплямлений i небритий,
маючи в руцi поламану пилку на залiзо. Сам собi говорить вiн, але так, що
сторонньому чути:
- Умерла жiнка, другий день лежить - i вони нiчого... Затупотiли,
вбранi в рудi ваксованi шкiрянки, службовцi на виходi з дверей, тодi враз
Катранник i стрiчний поспiшили нарiзно. Оглянувшись на групу при будинку,
селянин подумав: "Прибиратимуть мертву - того й вийшли гуртом; iродовi
душi, а таки ж люди". Однак, група постояла на схiдцях, подимiла
папiросками, i хоч би хто зиркнув на покiйницю, що лежала перед ними!
Зiйшли наниз i огидливе обминули труп, коло якого свiтлi брижi бiжать на
водi. Обминули так, нiби то - дровина, що перешкоджає державнiй справi.
Катранник, побачивши, як частина службовцiв повернула йому вслiд,
пришвидшив крок. Треба сходити в мiстечковi магазини. Скрiзь дiди, жiнки,
дiти ходять пiд вiкнами i спиняються перед дверима: їсти просять. Багато
померлих, нiхто не прибирає їх. Ось двоповерхова установа, крита
ржависто-брунатною бляхою. На першому поверсi вiдчинилося вiкно:
повнощокий чорнiй, нагороїживши френч на плечах, розглядає вулицю i щось
жує. Внизу, на тротуарi, пiдходить бабуся i простягає руку, висохлу, як
хмизина:
- Дайте, хоч крихту! Бо вже вмру...
Сизастовибритий слухає в вiкнi, слухає, жуючи, i нiби аж втiшається вiд
жалiбного прохання, а враз iз брязкотом зачиняє вiкно; чути, як клацнула
задвижка.
На дверях, крiзь скляний прямокутник на бронзових гвинтах, багрiла
вивiска, з якої Катранник довiдався, що тут - редакцiя часопису
"Ленiнський шлях". В сосновiй рамi з дротяною сiткою, вкрiпленiй на
паркан, висiв примiрник видання. Поблизу валялася половина часопису, кимсь
покинута чи загублена. Селянин зачепився поглядом за статтю, звiдки
викричано: "Пiдкуркульники в мiстi об'їдаються чужим хлiбом... не хотять
робити в полi... це - саботаж!.." - i далi в такому змiстi; багато i
густо.
Хотiв покласти папiр на землю, бо подосадував: "Бач, пикатий, що ковтає
в вiкнi, розбрехався, коли платять; вiн до землi нi за якого чорта не
пiдiйде робити хлiб, як ми i нашi сiм'ї з прадiдiв". А таки селянин
приберiг часописний друк: в дорозi згодиться.
Бiля сусiднього домика, їдкого покрiвлею, як i редакцiя, але
одноповерхового, стала пiдвода, вся обкинута парусиною. Сутулуватий
службовець, що мав на кiльцюватому волоссi кепку з чорної шкiри, метко
зскочив на цеглу i, щось крикнувши пiдводчиковi, потупотiв до дверей. Там
потягнув за дерев'яний держачок, вiд якого бiгла вгору дзвiнкова дротина.
Потягнув i зразу ж - назад до пiдводи, вiдкiля вiзник перевалював мiшок,
зверху сивий вiд випорошеної крупчатки, нiби коло млина. Вхопили вдвох i
домчали до дверей, що якраз тодi рвучко вiдчинилися, бо за ними стояв
хтось i ждав, коли впускати. В одну помлу очей мiшок щез всерединi, пiсля
чого обидва носiї, за спинами яких дзвенькнув дверний замок, вiдбiгли до
пiдводи, скочили на свої мiсця i погнали щодуху. Важкий вистукiт розлiгся
по сiрастозеленкавих бруковиках, тьмаво-лискучих пiсля дощу, мов черепи,
тiсно покладенi в грунт.
Переходячи, голоднi ставали перед дверима; дiд, що хитався, як
смертельно поранений, потягнув держачок дзвiнкового пристрою - жодного
руху i вiдповiдi! Нiби не було нi душi всерединi. Прохачi, зболiвши
нервами вiд марного ждання, вiдходили геть.
Зоставалася загадка для селянина, чому вдень тягнено харч? "Мабуть, вiд
страху, що в присмерку люди вiднiмуть, осмiлiвши".
Як потiк серед цегляних скель, простяглася черга до магазину, де дають
кислу капусту. Раптом перехожi почали пiдбiгати поблизу; селянин i собi -
туди! - в свiжий i значно коротший "хвiст", що випростовується течiєю
дожидачiв, вiд чого багато крику одних на одних. Зрештою, всi посунули
назад, вирiвнюючи звичайний порядок.
Мирон Данилович дiстав кiло капусти: колись моченої, тепер сухої i
несвiжої. Видалася смачнiшою вiд десертiв! - сховав запас її в торбу,
обмотаний поверх кулька також половиною злої газети. Трохи повеселiшав,
набравши певностi, що добереться до Кавказу: на три днi харчу вистачить. А
там грошей позичити можна в знакiмця - до вiддачi з першого заробiтку.
В дорозi до станцiї здогадувався: "Пощедрiли на капусту - бачать, що
пропада на складi". Присiв пiд червонавою стiною, мiж такими, як сам.
Здавалося, потяга взагалi не буде, i руху - теж, взагалi, нiчого бiльше не
буде - так довго ждали.
Аж перед свiтом, крiзь штовханину, Катранник прорвався в вагоннi дверi
i зразу ж лiг на верхнiй полицi.
Сон приходить мертвотний i тяжкий. Прокинувшися, вiдчув Мирон
Данилович, що потiє в морознiй лихоманцi.
Певно простудився, на дощi йшовши, а потiм - як сидiв на землi.
Ось, надвечiр, вузлова станцiя: тут пересiдати; i знов жди!
Площа схожа на мурашник, серед якого сила начальства наiндичується з
портфелями або товстими течками; козиряє в автах; протiснюється в установи
i висипає звiдти, надмiрно вносячи лиця, як велипанство, i збрезкло
поглядаючи на "сiрих" з населення. Рiзниться одежею i партквитками,
магветна могутнiсть яких, нехай схованих навiть дома в шухлядах иiд
замком, незримо обкидає їх злою властивiстю. Бо то - їх талiсмани, вiд
яких навiюється вiдраза: передусiм до кожного, хто з села i конає, згадно
з рiшенням партконоводства в столицi.
Глянув селянин:_ "Ого! Стiльки їх, що кров з'їдять, провалi ми до
канцура". Вiн пiшов виглядати викидної городини, миллостиво продаваної в
"хвостi" за скажену цiну.
Черга збираються вiд схiд совця i нуртують, i нидiють до пiвночi:
застоюванi, втрачуванi, розриванi пiд час несподiваних тисканин, знов
спаюванi голоднечею. Люди держаться однi за одних, щоб зберегти мiсця в
чотирирядному натов пi,- так бджоли творять пасма, крiпко зчiпленi.
Катраиник мав надiю на комерцiйний хлiб. Пристроївся i дожидає,
мучачись вiд простудної лихоманки, втоми, поривiв такого жагучого i
невтримного болю в глибинi iстоти, який нiби шепотить нечутно весь час:
"Їсти! їсти!" Увага i зiр, прив'язанi, до дверей вдалечинi, пригасають, як
спорожнiлий каганчик.
А чутка пройшла, що даватимуть кiльку; що ж? - можна рибний дрiб'язок
споживати зразу, заїдаючи капустою замiсто хлiба.
Зморена люди, стоявши вiддавна, .втратили рухливiсть i гостроту
почуття, якраз тодi, коли набiгли машини з вартою. Катранник затерп! -
якби був здоровiший, мiг би рвонутися крiзь ряди i втекти. Але, скований
слабiстю, непорушно стояв серед багатьох, нiби перед очима давуна.
Служаки брутально хапають селян, як вовки овець, i миттю спроваджують
на платформи: наповнивши їх, хутко оббiгають кругом, коли мотор гуркотить.
Один револьверник сiдає до шофера в кабiну, а решта береться до нової
пайки жертв.
Везли незвичайно швидко - найглухiшими вулицями.
На станцїi всiх перевантажено в товарячi вагони i зразу ж замкнуто.
Потяг стукотливо погнав, як навiжений; iнодi спинявся, тодi - дивна тишина
за дерев'яними стiнами! Зрештою, коли прибув до призначення, негайно
загуркотiли дверi вагонiв, крик донiсся i звiдкись - крiзь нiчну сутiнь -
повалив їдкий дим. Блиснули до дверей лiхтарi: з ними охоронники вскочили
всередину. Посунув потяг i скоро знов пристиг, прикро над краєм глибокого
провалля, вiдкiдь полум'я вибивалося, нiби велетенськими шматками
розiрваної тканини, крiзь дим, клубочений по млистiй широчинi. Зойки
пронизували нiч.
Катранник став страчувати думку, коли охоронники брали селян i викидали
з вагонних дверей вглибочину. Хто сунув по крутому, чiпляючися за
нерiвностi, а хто котився чи летiв униз: всi зникали в огнищi.
Через хвилину також Катранника кинуто з дверей - вiн опинався руками
проти прислону i судомливо грiб. Пiд пальцi попали обвугленi корiнцi
кущiв, тодi мимовiльно промайнув здогад: "Мабуть, лiщина була!" - вхопився
селянин розпачливим зусиллям, але корiнцi в останню мить, трiснувши,
вiдiрвались. Вiн посунув вниз. Падаючи трохи стишено, ще раз чiплявся
обома руками за вигорбину. Вiдчув, що прiрва стала вiдлогiша. Знов нiгтями
i черевиками подрав схил, щоб спинитися, i не мiг! - сунув з розгону в
задушливу димряву. Раптом тяжко штовхнувся плечем, об що? - того не бачив!
Тiльки рiзко обпекло i придушило до земляної стiни. Тодi вiн став з
бiльшим натиском хапатися. Якби була нерiвнiсть або корiнь, вiн би
вдержавсь, але - порожньо. Далi падав мiж великi деревини, ...
