Олесь Гончар. Людина i зброя
страница №11
...си було так далеко, то хвилинами здавалось Богдановi, що живимуже звiдси не вийде, що буде їх притиснуто танками до тих скель, буде
почавлено панцированими фашистськими лобами i тiльки кров та ганчiр'я
горiтимуть на днiпровських гранiтах, як бiля сiрої стiни Пер-Лашез, де
колись розстрiлювали паризьких комунарiв. Наказу про вiдступ вони так i не
дiждались: чи забули про них, чи вважали, що їх уже нема, чи, може,
посильного десь куля зустрiла на пiвдорозi.
Нiч застала Богдана з його зведеним загоном все в тих же садках правого
берега. Тут багато було їх, таких летючих загонiв, бiльших i менших,
нашвидку зiбраних з рiзного люду, з вiдчайдушних одинакiв, що самi тепер
вирiшували, як їм бути, як далi повестись.
Вони ждали ночi з намiром пробиватися на той бiк греблею. Горить
Запорiжжя. Сьогоднi його кiлька разiв бомбили в районi заводiв, кiлька
разiв i над Днiпром, над Хортицею зав'язувавсь повiтряний, швидкий,
яструбиний бiй. I зараз чути, як б'ють над заводами зенiтки, товчуть
вечiрнє небо, мовби натовкують, набивають його чимось. З Хортицi лунко
б'ють крупнокалiбернi кулемети, пiсля кожної черги в скелях днiпрових
далеко розкочуєтьс я луна.
Колосовський уже готував людей для прориву на греблю, коли вони почули
зненацька тон могутнiй вибух. Вони не знали, тiльки догадувались, що вiн
мiг означати. Висаджено греблю? Їм не вiрилось. Їм до крику не хотiлося
вiрити, що шлях вiдступу до своїх тепер вiдтято остаточно. Проте й пiсля
цього вони не облишили намiру прорватись. Лежали в садках, i ворог їх уже
не тривожив, тiльки ракетами раз у раз освiтлював над ними листя дерев,
плетиво металоконструкцiй. Ракети падали близько з гадючим сичанням.
Треба було розвiдати, якими силами охороняється вхiд на греблю, i
Колосовський вирiшив послати туди кiлькох добровольцiв на розвiдку. Помiж
iнших в розвiдку викликався й Духнович, який сьогоднi взагалi дивував
Богдана витримкою i вмiнням орiєнтуватися в складних ситуацiях. Богдан
послав i його, призначивши вiдповiдальним за групу Васю-танкiста.
Повернення розвiдки ждали з нетерпiнням. Принишкнувши по кущах, по
ровах, вели стишенi розмови, висловлювали всякi припущення.
- Тiльки ви їх i бачили, тих розвiдникiв, - чув Колосовський неподалiк
себе за кущем чийсь хрипкий, мовби пропитий голос. - Якщо можна
пробратись, так самi проберуться, а ви тут пропадай. Тiльки чорта з два
проберуться. Отож чули, як гухнуло? То ж гребля полетiла в повiтря. Тiльки
й знають давати команди "вперед", а коли знiматись - нi в кого язик не
повертається. Весь день ось тут нас дурманили: буде, буде наказ,
вiдкличуть, не забудуть, а чим кiнчилось?
- Є нiбито наказ, що забороняє вiдступати, - почулось у вiдповiдь.
- Тим, що накази пишуть, добре, вони далеко, - все бубонiв той пропитий
голос. - А нас ось кинуто напризволяще, вже нам i батько Сталiн нiчим не
поможе. Сидимо, а що висидимо?
- Так що ж, по-твоєму, здаватись?
- Не здаватись, а по домах.
- На пiч? Пiд спiдницю до жiнки? Думаєш, там не знайдуть?
- А як знайдуть, то що? Вони культурнi.
- Культурнi? Чого ж тодi їхня культурнiсть на нас танками та бомбами
пре?
- Ти мене полiтграмотою не годуй. Нагодований нею до ригачки...
Богдан не мiг далi спокiйно слухати цього типа. Пiдповз до бiйцiв,
запитав:
- Хто це тут язика розпустив?
- Це вiн ось, - вказали бiйцi на одного мордатого, що напiвлежав помiж
них, спершись на якийсь вузол. - Йому все мулько.
Колосовський пiдповз до нього ближче:
- Ти хто?
Впiзнавши командира, мордатий зробив рух, нiби хотiв встати, проте не
встав, лише присiв навпочiпки.
- Рядовий Храпко.
- Так ти вважаєш, що краще "по домах"?
- А що? - в голосi з'явилися нахабнi якiсь ноти. - За що тут пропадати?
Що я бачив? В життi своєму крашанки не з'їв!
- Бiдолаха, крашанки вiн не з'їв, глузливо промовив один ополченець. -
А бач, який роз'їв портрет.
- Портрет справдi, хоч цуценят бий... - засмiявся другий боєць.
- Ну ти, легше з цуценятами, - огризнувся Храпко.
- Так от що, Храпко, - заговорив до нього Колосовський. - За цi твої
розмови...
Але вiн не докiнчив. Повернулись розвiдники. Вася-танкiст, присiвши i
ще збуджено дихаючи, доповiв, що бiля греблi вартує броньовик. Бiля нього
всього кiлька нiмцiв - джеркочуть, смiються.
- Якщо з ними розквитатись, - гребля наша!
- Приготуйсь! Iдемо на прорив! - скомандував упiвголоса Колосовський.
I, пошепки передаючись, команда пiшла вiд бiйця до бiйця. - А ви, Храпко,
будете бiля мене. Граната є?
- Є.
- Пiдете першим.
- Чому я? Чому першим? - схопився той, тримаючи вже гранату в руцi. - А
ви?
- Я пiду, але спершу ти, - Колосовський зi злiстю штовхнув його вперед.
- Iди i вмри. На наших очах умри, зраднику!
I той, зiгнувшись, став продиратися крiзь кущi, а за ним по п'ятах iшов
з гранатою Колосовський, iшов загiн скрадливо тигриною ходою.
Нiмцi не сподiвалися нападу. Вони саме про щось голосно гелготали бiля
броньовика, коли загiн Колосовського пiдкрався до них. Блиск! Удар!
Кiлькох гранат виявилось досить, щоб коло броньовика зостались валятися
трупи.
Чоботи бiйцiв уже гулко тупотiли по греблi. Греблю захоплено! Гребля
знову в їхнiх руках! Богдан бiг i серце його заходилось вiд щастя. Бiг до
того життя, що було на тiм боцi, де палало Запорiжжя i кликало, як маяк,
що розгорнутий на пiвнеба. З кожним кроком вперед мiцнiла надiя, що
ось-ось вони будуть там. А назустрiч наближався гуркiт водоспаду. Той
гуркiт уже сказав їм усе, але вони ще не вiрили i бiгли вперед з усiх сил,
бiгли так, що, здавалось, з ходу перескочать, яка там прiрва не буде!
З розгону Богдан мало не шубовснув униз, у прiрву, що зненацька виникла
перед ним. А хтось таки й шугонув туди, у темний бушуючий вир - чи з
вiдчаю, чи ненароком...
- Хто впав? Мовчать.
- Храпко є?
Нема Храпка: чи сам упав, чи штурнули...
Задиханий Колосовський зупинився край урвища. Уцiлiла частина греблi
вся двигтить, вiбрує пiд ногами вiд натиску води, б'є бризками в гаряче
обличчя, наче дощем сiче знизу, з клекотливої чорної прiрви. А там, у
руйновищi, все бушує й гуркоче, здається, дикою тiєю силою от-от зрушить,
розламає i решту греблi.
Ввiрватись на греблю, побачити вир i назад? Це було понад їхнi сили.
Але iншого виходу не було. Що ж зостається?
- За мною! - скомандував Колосовський. - Проб'ємося в iншому мiсцi! В
плавнях переправимось!
I за мить загiн їхнiй уже бiг табуном по греблi назад в темряву правого
берега. Нiмцi ще не встигли як слiд i схаменутись, як вони промчали через
трупи вартових бiля греблi i, переслiдуванi лиш спалахами ракет та
безладним вогнем трасуючих, вже зникали в нiчних садках, в залiзних хащах
трансформаторного лiсу.
З лiвого ще чутимуть їх. Ще живий стоїть на березi генерал, командувач
їхньої армiї, що згодом битиметься й сам в оточеннi i разом з усiм своїм
штабом геройською смертю поляже в Запорiзьких степах. Ще кiлька тижнiв
триматиметься Запорiжжя. Ще на деякий час вiдiб'ють у ворога Хортицю, i
секретар ЦК скаже крилату у вiйськах фразу: "Чим хвалитесь? Запорожцi й не
здавали її нiколи!" - i це прозвучить як докiр, про який вони
пам'ятатимуть всю вiйну. Кiлька тижнiв ще рiзатимуть на заводах домни, щоб
по частинах їх вивозити звiдси, десятки тисяч вагонiв з заводським
устаткуванням пiде з мiста на схiд.
Але рани Днiпрогесу уже не закрити. День i нiч клекотатиме рана, i
заголосить затоплювана, тонуча в нежданих розлийводах вся понизова частина
мiста, буйна повiнь топитиме застрялi у плавнях вiйська, а вище, на
обмiлiлому озерi Ленiна, коли спаде вода, вирине старий Кiчкас, вилiзуть
один за одним з води чорнi, заплiснявiлi, зеленим слизом покритi пороги,
вилiзуть i заревуть на всю Україну.
46
Ще безмiрно далеко той день, коли нашi полки, наступаючи, форсують
Днiпро i створять на правому березi перший плацдарм. Ще ворог сам створює
плацдарми, нестримно рветься через Днiпро на Лiвобережну Україну, щоб iз
захоплених плацдармiв розвивати наступ далi на схiд, долати новi простори
серед пожеж, серед спеки та куряви цього чорного лiта...
Латвiя, Литва, Естонiя вже захопленi ворогом. Фашистськi дивiзiї
збились пiд стiнами Ленiнграда. До тяжких оборонних боїв готується Москва.
Палає Смоленщина. В лiсах Бiлорусiї розгортається партизанська боротьба.
Настане час - i страшними для ворога стануть брянськi, бiлоруськi та
українськi лiси, зачорнiють ворожим трупом снiги Пiдмосков'я, i
обмороженi, засопливленi колони фашистських воякiв брестимуть,
згорбившись, пiд нашим конвоєм, а поки що вiн, самовпевнений зайда, ще
повен вiри i, навiть потрапивши в руки до нас, по числах розказує, коли й
яке з наших мiст буде взяте, коли його армiя вийде на Волгу i на Урал i
коли ми загинемо.
Курява вiйни вирує над Україною. Мiльйони людей викинуто на шляхи - на
тяжкi шляхи вiдступу, знеможеностi, розпуки. Почорнiлi вiд куряви i горя
бредуть шляхами бiженцi, а їхнiй вiдступ прикривають такi ж почорнiлi,
знеможенi вiйська. Командири i комiсари в перетлiлих гiмнастьорках,
невтомнi трудiвники вiйни - рядовi, вони тепер беруть на себе найтяжчi
удари. Вiдступаючи на схiд, вони весь час обернутi обличчям й грудьми до
заходу, до його танкiв, мiнометiв, до його моторизованих дивiзiй.
Дорого коштувала вороговi битва на Днiпрi, битва за лiвобережнi
плацдарми. Проте Гiтлер i його генерали не хотiли помiчати втрат. В
серединi вересня моторизованi вiйська ворога, перейшовши в наступ з
Кременчуцького плацдарму на пiвнiч, прорвали нашу оборону на
200-кiлометровому фронтi i, з'єднавшись своїми танковими групами в районi
Лохвицi, вiдрiзали численнi вiйська Пiвденно-Захiдного фронту, що героїчно
боронили Київ, а потiм тримали оборону по Лiвобережжю на схiд вiд Києва.
Довго ще вдень i вночi точитимуться тут бої, пробиватимуться на схiд групи
оточенцiв, гинутимуть у нерiвних боях. Серед полеглих будуть i командувач
фронту генерал-полковник Кирпонiс, i штабнi його офiцери, i письменник
Гайдар. Ще лунатимуть тут пострiли оточених, а танкова група фон Клейста,
вивiльнившись звiдси, вже ринеться на пiвдень, рiжучи тили наших армiй,
займе Орiхiв, пiде на Марiуполь, i загроза оточення нависне уже над
пiвденними нашими вiйськами. Несподiваною буде поява ворожих танкiв у
нашiм тилу, в Запорiзьких степах. Ще не вивезений хлiб золотими горами
лежатиме на колгоспних токах, ще рухатимуться валки евакуйованих цим
краєм, а вже зав'яжеться тут жорстока битва на смерть. Непримиреннi, якi
тiльки в оточеннях бувають, бої виникатимуть тут, на останнiх рубежах;
розбившись на бiльшi й меншi групи, в фанатичнiй затятостi пробиватимуться
на схiд оточенцi. Потiм настане той день, коли в осiннiм присмерку в
терновому степовому байрацi генерал - командувач армiї - збере всiх ще
живих - їздових, шоферiв, штабних офiцерiв i навiть поранених з польових
госпiталiв, всiх, хто ще здатен тримати зброю, - збере i скаже:
- Товаришi, ми в оточеннi. Поки зброя при нас, ми залишаємось бiйцями
Вiтчизни.
Кинувши в балцi легкову, вiдмовившись вiд лiтака, яким вiн мiг ще
вихопитись звiдси, генерал поведе рештки своєї армiї на прорив. Цiлу нiч
точитиметься нерiвний бiй з ворожими засадами, аренами схваток стануть
колгоспнi подвiр'я, зацькованi червоноармiйцi вiдстрiлюватимуться з-за
сiвалок, iз садкiв, iз посадок, а на ранок бiля, лiсозахисної смуги за
селом лежатимуть купи трупiв нiмецьких, купи трупiв наших, помiж рядовими
лежатиме генерал, а бiля нього - двоє бiйцiв по боках.
Нiмцi поховають його з почестями, навiть пам'ят- ничок поставлять йому
в степу, вiддаючи належне хо- робростi радянського генерала (тодi вони ще
дозволяли собi такi жести). А пiсля вiйни це степове село буде названо
його iменем i здiйметься в центрi села високий обелiск з викарбуваним
написом на ньому: "Генерал - лейтенант Смирнов Андрiй Кирилович (1895 -
1941)".
Гинули армiї, i, може, декому це вже здавалось кiнцем, але це був ще
тiльки початок. В цi гiркi днi, коли однi гинули, другi, пробиваючись з
оточення, iшли степами на схiд, були ще в цих безкраїх просторах мiсця,
куди не докочувався гуркiт вiйни, де блищали край степу тихi свiтлi лимани
i ще не полохане жодним пострiлом птаство мирно паслося понад морем перед
своїм осiннiм вiдлетом...
47
Ногайщина, степ i море, i двiйко дiвчат iдуть по безлюдному узбережжю.
- Так оце ти тут виростала, Ольго?
- Тут, Таню, тут. Ото он в море потяглась коса Бiлосарайка, маяком
бiлiє, - той маяк мигав менi все дитинство. Не знаю, як зараз: погас чи ще
мигає.
- Дiждемось вечора - побачимо.
У розлогiй западинi, що тягнеться понад морем, то тут, то там
дзеркально свiтяться спокiйнi лимани, а мiж плесами води земля в розливi
чогось синього, нiжного, бузкового.
- То що таке? - запитує Таня.
- Кермек цвiте. Цiлу осiнь синiє до самих холодiв. Це такий наш
безсмертник. А ото ж - орли!
Дiвчата, зупинившись, задивились у небо, на птахiв. Це було рiдкiсне
видовище: бачити, як орли величаво, саме величаво - iншого слова не найти!
- роблять кола у високостi, у тiй високостi, звiдки весь свiт, мабуть,
здається iнакшим.
- Справжнi орли?
- Так, справжнi степовi орли... все лiто отак кружляють у небi над
степом i морем.
Стояли, дивились на орлiв у небi, а думали про людей на землi.
Потiм тихо рушили далi.
- Пiд осiнь скiльки тут перепiлок, - розповiдала подрузi Ольга, -
шпакiв, дичини всякої збирається. Повне узбережжя птахiв...
Вони йдуть, а чайки бiлi все летять за ними, кигичуть.
- Цих чайок у нас каганцями та героликами звуть.
- Як тихо тут. Тiльки чайки й скрикують.
- I на морi нiкого. Пригадую, як ще малою стою на березi, а далеко
отам, аж на обрiї, на тихому морi, в маревi, бiлi вiтрила одне за одним
пропливають. По морю марево голубе, а вони крiзь марево - слiпучо-бiлi вiд
сонця, фантастично красивi, мов каравели якi-небудь. Питаю маму, що то. А
вона: то пiшли з коси по глину на Крутеньку. Так просто, буденно: по
глину...
Вiйни поки що тут не було, на цьому тихому забутому узбережжi, i нi цi
чайки, нi орли не чули тут iншого пострiлу, крiм хiба що мисливського.
Безлюддя, пустеча. Тiльки фелюги рибальськi, каюки, баркаси та байди
просмолено чорнiють по березi, лежать якiсь осиротiлi, покинутi, деякi
навiть порозсихалися, видно, давно їх не торкалась рибальська рука.
На однiй iз таких фелюг дiвчата сiли перепочити. Давно вони не
зазнавали такої тишi, такого супокою, що ллється просто в душу.
Як птахiв кидає в повiтрi пiд час бурi, так кидало їх останнiм часом у
вировищi подiй. З окопних робiт вони знов повернулись до Харкова. Мiсто
було вже якесь розбушоване, непривiтне, на вулицях металевi їжаки
протитанковi, мiшки з пiском. Всюди багато продуктiв, на майданi бiля БЧА
розпродують вершкове масло, червоноармiйцi - коли нема в що - беруть його
просто в каски.
В унiверситетi, куди вони найперше забiгли, з-помiж iнших знайомих, якi
саме одержували стипендiю, зустрiли й Мар'яну. Вона була якась вiддалена,
одсторонена вiд них своїм горем. Дiзнались, що вона працює на заводi, але
завод незабаром має виїхати.
- I ти з ними?
- Там видно буде, - вiдповiла скупо i якось багатозначно глянула на
глухi, оббитi цератою дверi спецвiддiлу, бiля якого вони її зустрiли. -
Залишитись хочу.
- Як залишитись?
- А так... радисткою, диверсанткою та ким завгодно пiду, менi тепер
нiчого втрачати, - сказала вона з озлобою в голосi.
З дiвчатами вона розпрощалася майже холодно.
В аудиторiях, в коридорах на вузлах з пожитками якiсь незнайомi люди;
виявилось, що все це евакуйованi сюди з Київського унiверситету. Серед них
тiльки й розмов, що про бої пiд Києвом, де в лавах захисникiв мiста було
багато i їхнiх студентiв, що теж пiшли добровольцями на фронт. Завтрашнє i
київським, i харкiвським малюється однаковим - евакуацiя, дорога,
Кзил-Орда, там десь у просторах Середньої Азiї вони мають знайти притулок.
Дiвчата були далекi вiд цих планiв, вiрнiше, їхня Кзил-Орда малювалась
їм не iнакше, як з тими, кого вони мусять розшукати. Пiсля того як вони
одержали листи, що ждали їх на факультетi (Танi - вiд Богдана, Ользi - вiд
Степури), й дiзналися, що хлопцi пораненi i з ними можна побачитись, нiяка
сила не могла вже втримати їх тут. Того ж дня вони виїхали в Марiуполь
(звiдти писав Богдан), домовившись, що по дорозi заїдуть до Степури в його
донбаський госпiталь.
В госпiталi Степури вони вже не застали, тiльки й довiдались, що вiн
теж у Марiуполi, в тому дивному виздоровбатi. Помчали туди. З унiверситету
везли хлопцям новину, що вiйна для них кiнчилась, що студентiв тепер
вiдкликають i їх знову жде унiверситет, навчання.
Вже бачили себе знову разом з хлопцями, разом з ними мчали кудись в
азiатськi простори.
- Це ж здорово, - сказала Ольга, - що така велика у нас країна, що є на
свiтi Заволжя, Урал, степи Казахстану, Киргизiя, куди не долетить нiяка
куля, не дiстане нiяка вiйна.
В Марiуполi їх ждало гiрке розчарування. Вiд Лимара, якого дiвчата
зустрiли серед штабних писарiв, вони дiзнались, що хлопцiв два днi тому
знову вiдправлено на фронт.
Вперше за час вiйни Таня тодi розридалась. Досi, за весь час розлуки з
Богданом, Таня нi разу не плакала, Ольга принаймнi нiколи не бачила її
слiз, а тут не втрималась. Зате пiсля того в її характерi з'явилась якась
зла упертiсть, затятiсть.
Тiльки трохи їх i втiшило те, що хлопцi вiдправлялись, як сказав Лимар,
в доброму настрої та що вже пiсля їхнього вiдбуття прийшла на штаб
Богдановi звiстка про орден, яким його нагороджувалось за якiсь подвиги ще
за Днiпром.
- Орден Червоного Прапора, - розповiдав Лимар. - Такi нагороди рiдко
дають, а йому дали. Пишайся, - казав вiн до Танi i ще хвалився, що його
кудись там переводять, вiдкликають, але Таня його вже не чула. Вона вже не
чула нiчого на свiтi, крiм голосу власного серця, що рвалось услiд
Богдановi, шукало його по всiх фронтах.
Куди ж було тепер? Назад, в унiверситет?
Таня сказала:
- Нiзащо.
Вчитись далi самiй, поки вiн воює, опинитись на рiзних курсах з ним? В
цьому було щось абсолютне неприйнятне для неї. Нi, чекатиме, чекатиме,
скiльки б не довелося. Разом довчатимуться колись.
Звiдси не хотiлося їхати. Цi мiсця стали дорогими для них уже тому, що
тут ходили їхнi хлопцi, тут залiковували свої рани, звiдси писали дiвчатам
листи. Це була їхня остання адреса, мiсце побачення, яке не вiдбулось, i
коли дiвчата залишаться тут, то вони будуть мовби найближче до них, до
своїх.
Дiвчата пiшли в мiськком комсомолу, попросились на роботу, на будь-яку,
бо не було зараз на свiтi роботи, за яку б вони не взялись. На кiлька днiв
їх посилали на будiвництво степового аеродрому. Потiм вони влаштувались
працювати в госпiталi, стали донорами, збирали в пiдсобному господарствi
за мiстом городину для поранених. З ранку й до вечора збирали помiдори на
плантацiях, а повз них шляхом весь час iшли на Таганрог валки
евакуйованих, i вони бачили дiтей, постарiлих вiд плачу, i жiнок, що
родили на пiдводах, а дiвчата тiльки й могли допомогти цим людям тим, що
носили їм помiдорiв на дорогу. Потiм i городину було зiбрано, i госпiталь
їхнiй виїхав, i з'явився у зведеннях новий. Мелiтопольський напрям.
Танi нiчого не залишалося, як прийняти запрошення Ольги i податися з
нею до її батькiв. I ось вони сидять тепер на чорнiй розсохлiй фелюзi.
Таня, добувши з чемоданчика студентське Богданове фото, стала - в який уже
раз! - знову видивлятися на нього. Вiн. ЇЇ суджений. Найкращий з усiх. I
цей повносилий високолобий юнак, вiн може бути вбитий? Невже зiтлiє в
землi оця слiпуча юнацька усмiшка? Невже тлiном стануть руки, що палко її
обнiмали, i високий оцей лоб, де в головних пiвкулях мозку зiбралось
стiльки знань вiд ассiро-вавiлонян i до наших днiв?
- Що буде, коли його не стане, Ольго? Я не уявляю себе без нього,
просто не уявляю. Я вiдчувала щастя просто бути з ним, навiть коли ми були
у сварцi й сидiли нарiзно, в рiзних кутках аудиторiї. Життя, в якому б
його не було, для мене втратило б доцiльнiсть.
- Жени геть такi думки, - порадила Ольга. - Чому вiн обов'язково мусить
бути вбитим? Уявляй його краще героєм, змужнiлим в боях командиром, з
орденом Червоного Прапора на грудях... Ти ж чула, його вже нагороди
шукають...
Пiдвiвшись, дiвчата рушають далi.
Знов кермек цвiте, i солонець стелеться темно-зелений, безлистий,
мабуть, зрiднi скупiй тундровiй рослинностi або тiй, що, можливо, росте
десь на Марсi.
Велике село розкинулось по узбережжю за кiлька кiлометрiв попереду,
гуртик тополь височить майже над самим морем.
- Ото, де тополi, там ми живемо.
А Танi згадалась пiзня осiнь у Харковi, холодний вiтряний вечiр
листопада, i вiтер жене листя тополь по алеї Шевченкiвського парку, де
вони йдуть iз Богданом з останнього сеансу кiно. Листя ще зелене, але вже
мерзле i дзвенить по нiчному асфальту, немов залiзне. Чи дзвенiтиме те
листя ще коли-небудь їй iз Богданом, чи все те - вже навiки минуле i йому
повороту нема?
48
Дома, у Ольжиних батькiв, повна хата тривоги. Метушня, розгардiяш,
збирання в дорогу. Мати - ставна, смаглява гречанка, що була нiби старшою
сестрою Ользi, - саме ув'язувала вузли, коли дiвчата зайшли до хати. В
першу мить вона аж розгубилась, потiм з сльозами кинулась обiймати дочку.
- Я вже не знала, що й думати! Не пишеш, нiякої звiстки вiд тебе... А
це ж хто? - пiдступила вона до Танi.
- Подруга моя, - сказала Ольга. - Найближча поруга.
- От i добре. Удвох не так сумно вам буде.
Вона одразу посадила дiвчат обiдати, наче знала, якi вони голоднi.
Продовжуючи свою роботу, розповiдала, що тут коїться, яка знялася сьогоднi
зранку веремiя.
До останнiх днiв тут працювали спокiйно, розмови про евакуацiю
вважалися мало що не виявом малодушностi, адже на заходi були ще Днiпро,
Каховка з оборонними спорудами, Мелiтополь, тисячi людей - i мiсцевих, i
десь аж iз Середньої Азiї, - цiлими трудармiями правили їх туди на риття
протитанкових ровiв; ворог десь там мусив найти собi могилу. I всупереч
всьому цьому раптом з району телефонада: виганяти трактори, негайно гнати
за Кальмiус худобу, евакуювати сiм'ї активу.
Одним ударом було й тут зруйновано життя.
- А Федорка ж Михайлова поїхала на фронт, - розповiдала мати про
сусiдку. - Чутка була пройшла, що Михайла вбито, а вiн оце днями
об'явився, iз Захарiвки дзвонить на сiльраду: викличте менi сiм'ю до
телефону. Виконавець не вiрить, каже, тебе ж нема, а вiн кричить, лається:
це я! Побiгли в сiльраду мати й жiнка, плачуть бiля трубки, а трубку взяти
бояться. Потiм Федорка таки взяла, перебалакала з ним, того ж дня
випросила бiдку в бригадира i гайнула до Михайла в Захарiвку, - вiн там
при своїй частинi...
Вбiг до хати маленький, жвавий, до чорноти засмалений спекою носатий
грек, що виявився Ольжиним батьком. Привiтався з дочкою, потiм мимохiть,
окинувши бистрим поглядом Таню, обiйняв i її, як свою, i сказав майже
весело:
- Ви ж тримайтесь тепер наших. За Кальмiусом зустрiнемось.
Механiк МТС, комунiст ще з двадцятих рокiв, вiн дiстав тепер завдання
супроводити трактори. Трактори вирушили зараз, а сiм'ї з пiдводами мали
виїжджати рано-вранцi.
- Ось тiльки без цього, без цього, - обережно одривав вiн вiд себе
дружину, що зайшлася в риданнi. - Ще ми з тобою поспiваємо, стара! Чуєш? -
Батьковi й тут, у хвилину прощання, згадалось, яка в них сiм'я спiвуча,
скiльки в цих стiнах пiсень переспiвано...
Вузол з харчами був йому вже наготований, i, пiдхопивши його, вiн
вискочив з хати. За хвилину дiвчата вже бачили його на одному з тракторiв,
що з гуркотом проходили вулицею.
А незабаром пiсля цього - крик по всiй вулицi: Федорка вернулася з
фронту, з оточення бiдаркою вискочила!
На подвiр'ї в неї, куди побiгли й дiвчата, вже повно було людей, а
Федорка - блiда, чорнява молодиця ще дiвочої стрункостi - стояла бiля
запряженої бiдки й схвильовано, гордовито розповiдала про свого Михайла:
- Вибрехали ж ото про нього, що вiн убитий, а вiн тепер уже лейтенант i
командує взводом артилерiї. Сама я бачила його гармати i повний бойовий
припас бiля них у зар'ящиках. "Дивись, - каже, - Федорко, в якiй кашi
були, а нiчого не покидали, i наша гармата, даром що мала, їхнi танки
бере!" Десь вони ще за Чернiгiвкою потрапили в таке окруженiє, що вже нiби
смерть усiм, i один лейтенантик з переляку давай переодягатися в рядове,
пiдбiг, став просити його: "Вiддай, - каже, - менi свою гiмнастьорку!"
Михайло вiддав йому, а самому ж не бути без сорочки, одяг його
лейтенантську. Потiм, коли тривога вляглася, потрапив мiй на очi
генераловi, той зупиняє: "Товаришу лейтенант!" А Михайло йому: "Я не
лейтенант, я рядовий, це тiльки форма на менi лейтенантська". I розповiв,
як було. А той вислухав i каже: "Ну й будь тепер лейтенантом. Таке тобi
званiє за те, що ти не розгубивсь!" - гордо переповiдала все це Федорка.
Сусiдок, одначе, цiкавило iнше:
- Чи мого там не бачила?
- А мого? А мого? - сипалось звiдусiль.
- Ваших не бачила, тiльки Грицька Харченка з Бахтарми зустрiла, вiн при
Михайловiй батареї движеться. Я їм ще й вечерю варила з тiєю хазяйкою, що
вони в неї в садку стоять. Наварила їм вечерi, переночувала, а на ранок
там як знялась веремiя, Михайло каже: "Ну, Федорко, вiдкомандировуйсь,
двигай додому, бо нам воювати. Тiльки далi вiд центрових - темними
дорогами пробивайсь. А дома передай там усiм, що вiдступ - це ще не
смерть, панiцi не пiддаємось, маємо гармати, маємо снаряди, чого нам їх
боятись". Вiн же в мене, знаєте, який бойовий, та ще й комунiст, вiн i в
Берлiнi побуде - ось побачите!
Натовп ще не розiйшовся, як iз степу залетiв у село вiйськовий грузовик
з двома червоноармiйцями. Зупинилися бiля двору, стали питати, де лiкарня.
- Перев'язочного матерiалу шукаємо. Щойно пiд Мангушем був бiй, там
нашi пораненi лежать, треба пiдiбрати. Може, й з вас хто поїде?
- А чого ж! Я перша поїду, - згодилася Федорка. - Я вже там була, в
мене чоловiк лейтенант.
- I ми теж поїдемо, - сказала Таня.
- Ми студентки, - пояснила червоноармiйцям Ольга, - проходили курси
ГСО...
- Сiдайте!
Набравши в опустiлiй лiкарнi медикаментiв та бинтiв, помчали в степ.
По дорозi дiзнались вiд червоноармiйцiв, що танковi частини ворога,
прорвавшись десь вiд Бердянська, ринули трактовим шляхом на Марiуполь,
рухаються вперед, не заходячи в цi села. Все узбережжя тепер з десятками
колгоспiв, рибзаводом, сiльрадами та Бiлосарайським маяком на косi
опинилось вiдрiзаним, ворог вiдтяв його, як скибку, i кинув, не звертаючи
бiльше сюди уваги, знаючи, що все це вiд нього тепер не втече.
Посмутнiлi, якiсь беззахиснi, дiвчата принишкли в кузовi. Що ж тепер?
Ще вранцi iшли понад морем i впивалися тишею та спокоєм, не вiдчували
близької небезпеки, а тепер ось цi розкиданi по Приазов'ю греко-українськi
села, що стали для них останнiм притулком, вже й самi опинилися пiд
загрозою оточення.
- Не сумуйте, дiвчата, - каже Федорка, помiтивши їхнiй настрiй. - Я ж
ось була в окруженiї та й жива, хоча там хiба ж таке робилось. Всiх не
оточать. Вiйсько, воно, як вода, крiзь пальцi протече.
- Протече, - сердито заговорив насурмлений червоноармiець, що весь час
зiрко роззирався по степу. - А ви бачили, що пiд Чернiгiвкою творилось?
Бачили, як танкiсти нашi самi себе спалювали в танках, коли кiнчились
снаряди?
- Ти менi не розказуй, в мене в самої чоловiк там, - гордовито твердила
Федорка своє. - I снаряди в нього є, i голова на плечах - вискочить.
Такий, як мiй, з пекла вискочить. На морi шкiпером був, а тепер лейтенант
артилерiї, командир, а я - командирська жона...
Пiдводи якiсь мчать галопом по степу, грузовики з зенiтними кулеметами,
нацiленими в небо, попiд лiсо- смугами бродять покинутi конi, пораненi,
безпритульнi. Грузовик їхнiй зупинився бiля високої нескошеної суданки.
Пораненi червоноармiйцi, повиповзавши з суданки, зустрiли їх з
неприхованою радiстю:
- Ми вже й не думали, що ви приїдете. Бiйцi всi були молодi-молодi, i
Таня вiдчула, що мимохiть шукає серед них знайоме, найрiднiше обличчя.
Його не було, але був серед них один чимось схожий на Богдана - зарослий
щетиною, смаглюватий лейтенант, видно, кавказець. Вона кинулась його
перев'язувати. Вiн сам пiдняв на собi закривавлену, забиту пилюкою
гiмнастьорку, показав рану, вирвану на спинi.
- Видно, легеню пробило.
- У Горького теж була пробита легеня, - перев'язуючи, втiшала Таня
його, - а скiльки прожив. Ви теж будете жити.
Поранений глянув на неї з вдячнiстю за цi слова. Повен кузов набрали
поранених i вже хотiли їхати, як один з поранених раптом приголомшив:
- Стривайте. Там ще бригадний комiсар... Вiн теж поранений.
- Де вiн? - кинулась Федорка.
- Отам, пiд посадкою.
Завернули на край суданки, де вона пiдходила до колючої густої
лiсосмуги. Кiльканадцятеро бiйцiв займали тут оборону. Лежали кожен
обличчям до заходу.
Бригадний комiсар теж був мiж ними, лежав за станковим кулеметом.
Заросле щетиною, закiптюжене обличчя в якихось саднах, очi ввалились, i
тiльки десь там, у глибинi їх, ще видно живий упертий блиск... Голова
перев'язана запилюженим бинтом, командирський кашкет валяється осторонь.
- Ми за вами, - гукнула йому Федорка. - Сiдайте мерщiй.
Вiн не поворухнувся. Як лежав за кулеметом, так i зостався лежати.
- Сiдайте, кажу! - розпорядливо повторила "командирська жона".
- Їдьте, - почули вони у вiдповiдь його сухий владний голос. - Ми
прикриватимем.
- Ви ж пораненi!
- Це вас не стосується.
Видно було, що комiсара їм не умовити. Так вони й поїхали, а вiн
зостався з бiйцями за колючою степовою посадкою.
Їдучи, дiвчата все озирались туди, де вiн зостався, дивний цей
прикривач комiсар, i здавалось, що вiн один залишається там, серед
величезного степу, серед безлюддя, затишшя, куряви...
Вже були вони бiля села, коли почули вiд посадки кулеметний клекiт.
Наче в пустинi десь проклекотiло.
- Оце комунiст, - сказала Федорка. - Я чомусь так i думала, що вiн не
поїде.
- Чому - думала? - запитала Ольга.
- Бо я вже бачила таких. Казав менi мiй: "Ти не знаєш, Федорко, що таке
солдатський сором, який вiн гiркий. В вiчi не можемо глянути людям за цей
наш вiдступ".
Над селом вставав дим. Горiла щойно пiдпалена емтеесiвська нафтобаза,
вулицями мчали пiдводи кудись униз, до моря.
- На косу давайте, на косу! - гукнув їм голова сiльради, коли вони
зупинилися бiля лiкарнi. - Район уже не вiдповiдає, - на пiдтвердження
своїх слiв вiн показав їм затиснуту в руцi телефонну трубку з обiрваним
проводом.
Хоч як спiшили, а таки заскочили до тiтки Федори додому, щоб вона
захопила дещо з речей, зупинились i коло Ольжиного двору, але в хатi та в
дворi уже пусто - тiльки цуценя пiд хлiвцем покинуте скавулить.
На центровiй вулицi догнали Ольжину матiр, що пiдбiгцем iшла за
пiдводою з iншими жiнками.
- Там на косi нас ждiть! - гукнула вона дiвчатам.
Їхнiй грузовик помчав теж униз до моря. Здається, все, що було живого,
з усього узбережжя кинулось тепер на косу, що виднiла вдалинi деревами,
маяком. Бiгли до моря з вузлами, мчали кiньми, бiдками, тачанками.
Звiдкись тягли туди трактором навiть комбайна.
Коли дiвчата з пораненими в'їхали на косу, їх вразило жахливе видовище:
понад самим морем, збившись, стояли трактори, а озброєнi ломами
трактористи - i Ольжин батько-механiк серед них - ходили помiж тракторiв i
грякали тими ломами по моторах... Розбивали мотори. На Марiуполь вже їм не
вдалося прорватись. Колона з пiвдороги вернулась сюди, i тепер тут
назавжди кiнчалась дорога цих тракторiв, здебiльшого ще нових, ще, може,
навiть у цьому роцi випущених Харкiвським тракторним.
А далi, з глибин коси, де чорнiли понад берегом судна риболовецького
флоту, чувся лемент, там юрмились люди - голови узбережних сiльрад на ходу
заповнюють евакуацiйнi листки, мовчки б'ють по них до колiна печатками.
На фелюги, на баркаси вже вантажили борошно, рiзнi продукти, i чути
було чийсь розкотистий голос:
- Де паруси? Шукайте паруси!
49
Виявилось, що паруси на складi, а склад замкнутий, дверi взято на
прогонич i ключiв нема.
- Чого ви дивитесь? - одразу втрутилася в дiло тiтка Федора. - Цiлувати
будете той замок? А вiкно?
I, схопивши весло, що попалось пiд руку, з розмаху шарахнула ним у раму
вiкна. Вiкно й дверi незабаром виламали, почали тягти зi складу брезенти.
Таня з Ольгою теж волочили до берега важкi цi брезенти, що мали незабаром
наповнитись вiтром i стати тугими вiтрилами на їхнiх суденцях.
Декотрi судна, на яких були справнi мотори, уже вiдпливали, iншi
готувались до вiдплиття, а вони на своєму ще довго вовтузились, ставили
парус, i командувала тут тiтка Федора, бо вона все вмiла. Захлюпана водою,
розтрiпана, натягала парус, хвальковито розповiдала своїм молодим
помiчницям:
- Бо i сама я, дiвчата, рибачка, i родилась на морi. Вийшли батько з
матiр'ю на лов, далеко вiдiйшли, а тут i я озвалась, - там, серед моря, й
пуп менi зав'язали...
Вже робота наближалася до кiнця, коли налетiв фашистський лiтак, став
кидати бомби на косу, одна з бомб зi свистом летiла просто на їхню фелюгу,
i Таня, забившись пiд паруси, бачила краєм ока, як скривлений жахом
вчитель-iнвалiд в нестямi рвав на грудях сорочку. Як i їй, йому, видно,
здалося, що це на нього з свистом летить уже смерть, але бомба, впавши
неподалiк фелюг у море, тiльки здiйняла воду важким фонтаном i нiкого не
зачепила. На косi здичавлено iржали конi, кричала не своїм голосом якась
жiнка, поранена чи, може, з переляку, а тiтка Федора, ще бiльше
зблiднувши, розпоряджалася:
- Сiтки давайте! Сiтки розпинайте!
Дiвчата, пiдхопившись, почали тягти з берега на фелюгу порванi
рибальськi неводи, плутаючись, розвiшували їх так, щоб було видно лiтакам,
що вони мирнi, може, таки заговорить у тих бандитах щось людське...
Пiсля нальоту повантажили на визначену для них фелюгу поранених iз
свого грузовика, сiли з ними ще Ольжина мати, метушливий кооператор з
портфелем i той вчитель-iнвалiд. Останньою, просто з тачанки, до них
перехопилася закiптюжена жiнка з двома дiтьми - сiм'я якогось працiвника з
району. Чоловiк тiльки допомiг їй зiйти на фелюгу, з рук в руки передав
дiтей, а сам, попрощавшись, знову скочив на тачанку i щодуху помчав у
степ, - вiн залишався тут партизанити.
Фелюга їхня вже готова була вiдчалити, коли з берега, брьохаючись по
водi, до них розiгнався ще один - мордатий пожежник з мiсцевої пожежної
команди. Федорка люто зчепилася з ним. Вiн лiз у фелюгу, а вона його не
пускала. Щось вiн їй белькотiв, а вона галасувала на всю Бiлосарайку:
- Не пущу! Який ти в чорта комунiст? За пияцтво скiльки доган маєш? Он
у мене комунiст - так у боях прокипiв! Ось полiтрук - комунiст, так в
ранах лежить! Он той з кулеметом в посадцi прикриває степ - так то
комунiст! А чаполочi нам не треба.
Вона таки зiпхнула його в воду, i вiн, побачивши, що нiчого з нею не
вдiє, кинувся до iнших фелюг.
Надвечiр вийшли в море. Обов'язки капiтана на їхньому суднi взяла на
себе Федорка, вона знала, куди вести:
- На Кубань пiдемо. На Должанську косу.
Таня, вмостившись з Ольгою на кормi помiж подертими рибальськими
неводами, очей не могла одiрвати вiд берега, який все вiддалявся, вiд
землi, яку вони покидали - покидали невiдомо на скiльки.
Узбережжя було краси фантастичної.
Всi обрiї над землею i морем повитi молочним матовим свiтлом, стiнами
свiтла стоять, а в ньому розлите золото, i на стiнах тих золотих
тримається небо високе, прощальне. Ось i цей уже край вони залишають, цю
крихiтну українську Елладу з її спiвучим дiалектом...
Ближче i далi по морю виднiють судна, бiльшi й меншi, парусно-моторнi й
просто на самих лише вiтрилах та вiтрильцях фелюги, байди i ледве примiтнi
при водi каюки, баркаси - всi виходять у вiдкрите море, летять на темних
рибальських своїх вiтрилах до тебе, далека, не зайнята ворогом земле
Вiтчизни!
Довго ще їм видно Бiлосарайський маяк на косi. Коли звечорiло, вiн не
заблимав до них своїм вогником, як блимав тут у морi до рибалок протягом
багатьох лiт. Замiсть маяка червоно, тривожно свiтить їм цiєї ночi
палаючий Марiуполь - горить порт, горить "Азовсталь".
Нiч застала їх у вiдкритому морi далеко вiд берегiв. Розплилися далеко
один вiд одного парусники, розгубились у темрявi. Кругом вода i вода.
Таня, промерзнувши на вiтрi, перебралася з Ольгою вниз, вмостилася мiж
пораненими пiд захистом цупкого важкого брезенту, яким вони вкритi.
Холодно. Дрож проймає тiло, а душу не покидає тривога. Стогнуть пораненi.
Один ще з берега був у маячiннi, все скрикував, кликав якогось Мартинова,
а потiм раптом змовк, притих, i котрийсь iз його сусiдiв сказав з-пiд
брезенту:
- Вiдмучився.
Федорка з допомогою Ольжиної матерi поклала його на якусь дошку.
Зiтхнули обидвi. Потiм пiдважили i, за морським звичаєм, спустили за борт.
- А документи в нього взяли? - запитав кооператор.
- Все як треба, - буркнула у вiдповiдь Федорка. Незабаром, певне,
бажаючи розвiяти гнiтюче враження, вона голосно почала розповiдати комусь
у темнотi про свого чоловiка-лейтенанта та про його непереможну артилерiю,
а згодом перейшла на свого дивовижного свекра:
- Дев'яносто дев'ять лiт прожив i хвороб нiяких не знав, тiльки гунадзи
по руках вiд труда, вузли жил. А в той день, що сповнилось йому дев'яносто
дев'ять, пiдкликає мене й каже: "Сповiсти, Федорко, на море й на сушу, хай
сини поспiшають до мене мерщiй. Тiльки сповiсти, що я вже помер". - "Так
ви ж iще живi!" - "Не твоє дiло. Скажи - помер". Так i сповiстила, бо
такий, що не можна було йому перечити. Прибувають сини надвечiр, а
батько... сiно смиче в дворi. Вони накинулись на мене, чого, мовляв, даром
їх вiд роботи вiдiрвала, а батько до них: "Нi, недаром. Це я їй так
звелiв". Сiли обiдати, а батько тим часом на лавi прилiг. "А де ж
Федорка?" - питає. "Я ось тату. Це ж я".
Вiн уже не впiзнав мене. "Дай води холодної". Я подала, тiльки хатньої.
"Нi, дай колодяжної". Принесла колодяжної, дала, випив, а ми собi далi
обiдаємо. Раптом один iз синiв пiднявся й каже: "А тато вже померли". I ми
поклали ложки, i встали всi. Так вмирали ранiш. Вижив своє - i як заснув.
Не те, що зараз, коли ось така передчасна смерть людину розтерзує. Якого,
бач, молодого забрала. Не в дев'яносто дев'ять, а, мабуть, у
дев'ятнадцять.
Бiля Танi пiд брезентом лежить поранений, той, що схожий на Богдана.
Втратив кровi багато i тепер дрижить, замерзає. Коли iншi притихли, почали
дрiмати, вона раптом вiдчула боязку його руку на собi, бiля самих грудей,
де тiльки Богдановiй руцi колись дозволялося бути. Вiд доторку цього їй
стало i боляче, i гарно. Не вiдсуваючись, вона деякий час грiла пораненого
своїм тiлом, безсоромно грiла.
Але руку його потiм обережно прийняла.
- Чому? - ледве чутно спитав.
- Не можна, - тихо вiдповiла йому.
- Чому не можна?
- Так, не можна.
- Ти мене перев'язувала вдень. Ти так на мене дивилась. На мене ще
нiхто в життi так не дививсь... Скажи... ти... коли-небудь... могла б мене
покохати?
- Нi.
- Чому?
- Бо я вже покохала iншого.
Вiн бiльше не чiпав її.
Все далi холодна роз'ятрена заграва над Марiуполем, а над морем гудуть
лiтаки. Фелюги iдуть без вогнiв. Мов темнi тiнi - над темною поверхнею
вод.
Багато хто вже спав, тiльки тiтка Федора чатувала бiля паруса, - звiдти
чути було її голос; розповiдала комусь, як вони доберуться на Кубань, на
Должанку, де в рибцеху працює брат її чоловiка. Кубань - то вже
порятунок...
При словi "Кубань" Танi згадалось, що це ж Богданова мати десь там.
Таня нi разу не бачила її, але вiд Богдана вона знає про Таню, як i Таня
про неї, про її вдачу, про її нiжнiсть до сина. Вона там в якомусь
радгоспi вчителює. Як би пригодилась зараз її адреса! Розшукала б,
з'явилась би до неї: "Я Таня, я Богданова наречена..." Спробує розшукати,
знайде, разом працюватимуть, разом ждатимуть його.
З другого боку вiд Танi, зiщулившись, лежить Ольга. Таня думає, що вона
вже спить, а вона не спить.
- Пропали б ми з тобою, Таню, якби не оцi парусники, - говорить вона
пошепки. - Тепер я чомусь певна, що неодмiнно зустрiну Андрiя, розкажу
йому про все, про цю нашу нiч у вiдкритому морi... Коли єдиний маяк, по
якому ще можем орiєнтуватись, - палаюча хмара над Марiуполем...
- А я оце думаю про того комiсара, що зостався з кулеметом прикривати
степ. Один на весь степ... Чи врятується вiн? Скiльки їх розсипано по
степах...
По тону її Ольга вiдчула, що вона думає знов про Богдана.
- Врятуються... Ще повернемося ми в Бiлосарайку, Таню... Ще скличе нас
унiверситет...
Вiддавшись мрiям, вони вже полинули думками в майбутнє, коли станеться
перелом на фронтах, i все буде iнакше, i рано чи пiзно хлопцi їхнi живими
повернуться до них iз вiйни.
Була вже пiзня нiч, коли вони почули з темряви моря чийсь голос,
волаючий, зiрваний, захриплий вiд крику:
- Ей, люди, люди! На помiч! Рятуйте! Виявилось, що вони проходять повз
маленький острiвець, яких тут немало в Азовському морi. Голий пiщаний
зализень серед морського простору, дранi рибальськi куренi i одним
однiсiнька постать мечеться в темрявi бiля води, надриваючись вiд крику.
Пiдпливли ближче, пiдiбрали цього Робiнзона. Вiн був мокрий увесь, бiг до
них по водi, аж падав, а коли, захеканого, втягли його через борт, дихнуло
вiд нього горiлчаним перегаром. Тiтка Федора впiзнала його: заготовач iз
Мелекiна. Вiдплив вiн ще з першою моторкою, звечора тут у них був привал,
добре випили, вiн заснув, i його забули. Навiть тепер, опинившись в них на
суднi, вiн ще не вiрив своєму порятунковi, протверезений, трясся вiд
переляку. Трохи отямившись, почав розповiдати, як вiн бiгав тут та кричав
до всiх парусникiв, що проходили в темрявi, а вони не чули, минали, i вже
думав, що так i зостанеться один серед моря бiля драних отих куренiв та
крилатих голодних мартинiв, яких там повно на островi.
Перед свiтом, коли на обрiї вже з'явилася смуга кубанського берега,
вiтер подужчав, їх стало кидати серед хвиль, загойдувало. Таня, зморена за
день, зiгрiвшись пiд брезентом, задрiмала. В дрiмотному забуттi зовсiм
виразно побачила перед собою Богдана, вiдчула його теплу руку на собi їй
стало солодко, приємно, що вона прокинулась. Але це було чиєсь, не його
тепло, i воно одразу перестало її грiти. Вiдсунулась, скоцюрбилась
самотньо, i їй так захотiлось раптом побачити хоч на одну-єдину мить того,
для кого береже себе, свою нiжнiсть, дiвочi нерозтраченi почуття. Вже не
могла пiсля цього заснути, все думала про нього. Чи ти є? Чи живий? Чи,
може, лежиш десь у степу серед таких молодих-молодих, як отi, що їх
пiдiбрали бiля суданки? Хмарою суне ворог, день за днем вiдступають
степами на схiд почорнiлi вiд горя вiйська, i гусеницi ворожих танкiв
пiдминають пiд себе людськi життя разом з їхнiми мрiями, пориваннями,
разом з їхньою спраглою розтерзаною любов'ю. Кудись пiд холодними зорями
жене вiтер цей її туго напнутий парус, i той, кого вона жде, все
вiддаляється в мороцi ночi, чи, може, його й зовсiм уже нема, а їй усе
чується через вiдстанi голос його, все зблискують крiзь куряву вiйни його
далекi усмiшки.
50
Листи з ночей оточенських
Ми не загинули. Ми живi. Попереду нам, як скiфам, степи стеляться
порожнi. Лише лiтаки в небi нагадують: ХХ вiк!
Небо величезне, степове. Ночi сухi, зорянi, запашистi. Людським
потоком, пилюкою, полинами пахнуть цi ночi, з вечора й до свiтання сухими
травами, євшан-зiллям шелестять...
Це ми йдемо, оточенцi.
Люди поза законом, люди обiрваних зв'язкiв, тi, кого звiдусiль
пiдстерiгає смерть.
Цiлу нiч iдемо не присiдаючи. Птахи пурхають у нас iз-пiд нiг, i нам
самим хочеться бути птахами. Хочеться пiдняти в повiтря свої тiла, свої
рани, свої ще не розтрощенi кулями мiзки, злетiти понад заграви пожарищ,
понад ворожi заслони i вирватись з цiєї злощасної пустелi, що зветься
оточенням, з цього величезного вакууму, який ми неспроможнi заповнити.
Нас мало. Нас жменька. Ми тiльки одна iз тих численних груп, що
пробиваються зараз степами на схiд пiсля того, як нас розбито, пiсля того,
як i штаб нашої армiї на чолi з генералом Смирновим полiг у бою пiд
Чернiгiвкою. Ми вели бої до повного виснаження сил - i не ми винуватi, що
так сталось.
I тепер цей виснажливий похiд.
Iдучи в степах, всюди натрапляємо на слiди Днiпрогесу, натрапляємо, мов
на рештки загиблих цивiлiзацiй. Щогли. Порожнеча навкiл, i в нiй - стрункi
днiпрогесiвськi щогли. Наче дiвчата з коромислами на плечах, пiшли й пiшли
степами на схiд, через балки, через горби i пагорби, - ледве помiтнi
зникають у далечi степовiй... Обiрванi їхнi дроти бiля нас важко звисають
додолу, губляться в полинах. Iнодi ми зупиняємося бiля такої щогли, i вона
високо здiймається над нами, як монумент iншому життю, як нагадування про
життя електричне, трудове, коли бджолиний гул електромоторiв цiле лiто
чути було на колгоспних токах i лампочки Iллiча свiтилися в хатах
степовикiв. Тепер, одiрванi вiд Днiпрогесу, одрубанi вiд сходу, щогли
самотньо бовванiють в степах, безрадiсно опустивши додолу обшматованi
дроти. Струми, силою рiвнi блискавицям, проносились над степом по цих
дротах, а зараз нема в них нi iскри, i дроти звисають над полинами
безсило, мов жили, з яких випущено кров. Скiльки отак марно стояти оцим
щоглам? Скiльки бринiти в неволi на вiтрах степових? Покриєтесь iржею, i
полини, мабуть, виростуть вищi за вас, коли ми повернемось сюди.
Щодень нам тяжчає. Нас мучить спрага. Виснажує голод. А головне, що
нiхто з нас не знає, чим скiнчиться цей наш оточенський похiд. Чи
проб'ємось до своїх, чи в сутичцi з ворогом десь погинемо, чи ще гiрше -
концтабiр, полон. Полон - це лякає найбiльше, це гiрше, нiж смерть. Таких,
як ми, зараз виловлюють по степах, набивають ними кошари степовi,
кривавими колонами женуть на захiд, за Днiпро, звiдки повороту нема.
Заградотрядник каже менi:
- Коли що - стрiляйся. Iнакше спитають: чому? Чому зостався живий?
А я не хочу стрiлитись. До останнього подиху хочу боротися - хiба я не
маю права на це? Звиватись. Прикидатись. Причаїтись, де треба. Причаїтись,
нiби вмерти. Щоб раптом ожити, випустити пазури i загнати їх у ворога.
Ти скажеш: це на тебе не схоже, Богдане, коли ти цього навчився, адже
ранiш ти був добрим, я тебе знала нiжним, вiдкритим, незлобивим...
Так, були ми добрi. Книга, наука була нашим прапором. Цей ось вирощував
хлiб. Той учився. Той будував кораблi в Миколаєвi, а Заградотрядник
полював звiра в далекiй похмурiй тайзi. Багатi були ми кожен своєю працею,
творчiстю, мрiями, думками. Тепер ми маємо тiльки зброю - знаряддя смертi
в руках та душi, налитi пекучою зненавистю. Для людини це так мало! Он у
нього, в Заградотрядника, я знаю, бритва в протигазнiй сумцi. Вiн хотiв
нею зарiзатись, коли стало вiдомо, що нас оточили, а тепер готовий без
вагань черкнути нею горло першому-лiпшому ворожому вартовому, що
стрiнеться нам на путi.
Вчора один вiд нас вiдстав. Навмисне вiдстав, приховався. Коли ми
спали, вiн одповз вiд нашого гурту i залiг у соняшниках, ждучи, поки ми
пiдемо. Але, перш нiж рушити далi, ми його розшукали. Саме загрiбав у
землю документи. Глянули: нема вже в нього зiрочки на пiлотцi. Ще годину
тому була, а зараз нема, тiльки невилиняла цяточка на тому мiсцi. I нiби
погасла без тiєї зiрки пiлотка, погас вiн сам. В кишеню до нього - там
листiвка, пожовкла, вилиняла, потай пiдiбрана десь у степу. Раssiегschеin.
Перепустка в iнший свiт, не наш; перепустка до таборiв, до кошар, до
безправ'я, до палиць наглядачiв. I стали його топтати. Потiм, пiдвiвшись,
стоячи навколiшках перед нами, викачаний у пилюцi, вiн просив пощади вiд
нашого оточенського суду, жалюгiдно канючив життя, не бачачи, як
Заградотрядник за спиною в нього вже висмикнув бритву з протигазної сумки,
а ми всi дивимось зрадниковi нижче пiдборiддя, нашi вiдчуженi погляди там,
де адамове яблуко.
Ми пiшли далi, а вiн лишився в соняшниках, на бенкет воронню.
Такi ми стали. I за це найстрашнiший, непримиренний наш рахунок тобi,
Гiтлер, тобi, вiйна!
Знаємо, що є десь люди, якi живуть поза досягом кулi. I можуть нiч
спати. I можуть вiльно напитись води.
Безводдя - ось чим катує нас степ. Коли випадає перед свiтом роса, ми,
попадавши, по-собачому злизуємо її язиками з трави. Але скупо й роса
випадає. Якби тiльки напитись! Хоч раз якби погамувати спрагу! Ми згадуємо
повнi води Днiпра, ми i ввi снi припадаємо до них спраглими, потрiсканими
губами. Якось уночi у темрявi щось забiлiло перед нами у видолинку -
озеречко степове, плесо чи заплесок якийсь? Як ошаленiлi, кинулись ми до
нього. Забувши про обережнiсть, гупаєм чобiтьми на весь степ i бiжимо,
бiжимо... Аж ось i воно, озерце! Ждали, що захлюпає водою, а воно дзвiнко
загупало у нас пiд ногами: бiле, тверде! Солончак!
Шелестить трава пiд ногами, шелестять язики в пересохлих наших ротах.
Важко передати всю силу нашого устремлiння вперед, жагу вирватись iз
оточення. Вся сила, енергiя вся - на прорив. Вперед, вперед! Тiльки б
вирватись! Тiльки б пробитись! За всяку цiну! Будь-що!
В путi зустрiчаєм зорю свiтанкову, але вона не радує нас: перед нею,
перед свiтлом її, як нiчнi створiння, мусимо ховатись, щоб ждати знову
темноти.
Вдень нас не видно. Вдень ми як звiрина степова. Вiдлежуємося по
бур'янах, по колючих лiсосмугах та соняшниках, спимо, обливаючись потом,
бо сонце палить згори на нас i вiтер не проб'ється до нас у гущавiнь.
Прокинувшись, бачимо небо над собою i в ньому деколи орлiв.
Не знаємо, хто зостанеться з нас живий. Може, всi порохом станемо,
вiтром, травою... Може, отi орли вип'ють з нас очi в степах. Але,
здається, й травою ставши, почуємо радiсть, коли все це скiнчиться i
розтрощеними фашистськими танками та гарматами завалюватимуть вiдродженi
печi "Запорiжсталi".
Чи звiдси ти чуєш, Таню, мене? Може, справдi iснує в природi...
