Олесь Гончар. Людина i зброя
страница №10
...о стояв трохиосторонь, нiяково усмiхаючись. - Вчитель тутешнiй, хортицький, вiн
Київський унiверситет кiнчав.
- Голобородько, - чемно назвався вчитель, пiдiйшовши ближче, i на
запитання Духновича, хто ж вiн за фахом, вiдповiв: - Мовник. А ви?
- Ми колишнi iсторики.
- Чому колишнi?
- Ну, може, й майбутнi. Бо зараз поки що, замiсть iсторикiв, мовникiв,
поетiв, - Духнович iронiчно глянув на Степуру, - ми всi тут тiльки -
активнi багнети.
- Це правда, - сказав учитель неголосно.
Був вiн середнього вiку, з привiтним обличчям i одягнутий так, нiби
збирався не в бої, а на вчительську конференцiю, одну з тих традицiйних
конференцiй, що саме проходили б у цей час: в новiй кепцi, в чистiй з
вiдкладним комiрцем сорочцi, в сiрому новому костюмi, нещадно
перетягнутому зверху патронташем.
- Якi степи! - в захватi промовив Вася-танкiст, присiвши зверху на
бруствер i озираючи мiсцевiсть. - Ось де нам треба було танкодроми робити!
- Колись у цих степах дикi тури водились, - лагiдно пояснив йому
вчитель.
Танкiста одразу взяла цiкавiсть;
- Що за тури?
- Тур - це предок свiйського бика, вiльний житель степiв. Останнiй тур,
як свiдчать лiтописи, загинув на початку сiмнадцятого сторiччя.
- Славний край, нiчого не скажеш, - задивився в степ Вася-танкiст. -
Тiльки чому ж противника нi слуху нi духу? Розвiдка, правда, нiкудишня. У
нас, танкiстiв, за таку розвiдку по шиї дають, i хiба й не слiд, як
вважаєш, Богдане? Тюхи-матюхи, краще б нам доручили, еге ж?
Богдан дивився на нього з посмiшкою. Йому подобався цей хлопець. Малий,
коренастий, вiком майже пiдлiток, а вже зсутулений у плечах, наче
зсутулило його вiд довгого сидiння в танку. Обличчя землисте, з шрамами
вiд опiкiв, а очi свiтлi, широко посадженi, бешкетнi, - так i жди вiд
нього якоїсь витiвки. Богдан ще з госпiталю знає, що родом Вася
саратовський, перед тим як пiти в армiю, вчився на Уралi в автодорожному
технiкумi, а службу вiдбував на кордонi i вже з перших днiв вiйни брав
участь у танкових боях. Вiн i зараз не втрачав надiї, що рано чи пiзно
пересяде "з лопати на танк".
- Це правда, що ваша Хортиця, - звернувся вiн до вчителя, - була колись
столицею запорозьких козакiв?
- Була якийсь час.
- Так тi ж воювали! А ми що - не тiєї костi? Пороху не зосталося в
порохiвницях? Вiддати їм усе оце... Заводи он ще працюють. Днiпрогес на
ходу. Це ж по цих дротах струм iще йде, - показав вiн на щоглу з товстими
дротами неподалiк. - Високовольтна рiч!
- У нас тут усе високовольтне, - пiдкинув iз сусiднього окопу роботяга.
- Зайдеш до їдальнi пообiдати, то навiть бiля буфету почуєш: "Сто грам
"високовольтної", будь ласка".
- Що ж воно за "високовольтна"?
- П'ятдесят шiсть градусiв мiцностi, i нiяк не менше.
- Здорово, - прицмокнув язиком танкiст. - А пам'ятаєш, Богдане, козака
Дудку, що з нами в палатi лежав? - обернувся вiн до Богдана. - На шостий
день пiсля операцiї сто грам уже забажав, i молодиця, каже, приснилася.
Ох, Дудка, смiх один! Як почне витiвати, вся палата регоче, аж шви на
хлопцях трiскаються!
За розмовами, за жартами минув цей день.
Вночi кiлька пiдроздiлiв було знято з кряжiв, i командири, кваплячи,
повели їх кудись на нове мiсце. Спершу гадали, що перекидають їх на
Хортицю, бо дiйшли чутки, що острiв уже захоплений ворожим десантом: там -
чути було - весь час iде бiй. Але, здається, не на Хортицю їх ведуть.
Iдуть через селища правого берега, де все потопає в садках i лише дахи
будиночкiв поблискують пiд мiсяцем черепицею. Не тримаючись дорiг, бредуть
навпростець, i трiщать пiд ногами бiйцiв поваленi паркани, палiсадники,
квiтники, толочаться виплеканi робiтничими руками кущi винограду з лапатим
росяним листям i важкими холодними гронами плодiв. Час вiд часу
зупиняються в садках, i командир їхньої роти старший лейтенант Лук'янов,
пiдкликавши Колосовського, як тутешнього, починає радитися з ним, i
Богдановi соромно, що вiн не впiзнає цих мiсць: почуває, що вони знайомi,
але не впiзнає, - чи так розрослися запорiзькi садки за останнi роки та
набудувалися новi селища, чи воєнна ця нiч усе так змiстила, змiнила,
переплутала. I роса, i блиск яблунь мiж листям, i запах квiтiв нiчних -
все було якимось напiвфантастичним, причаєним, тривожним i вiдгукувалось
болем в душi.
Доки вони там звiряють з картою мiсцевiсть, Степура стоїть мiж деревами
i слухає, як соковито хрумтять яблука на солдатських зубах, а в нiчному
небi гудуть лiтаки. Тривожно гудуть, бомбами нависають над цiєю землею -
землею росяних садкiв, i гiдроспоруд, i нових робiтничих селищ, а земля
пiд ними вiдкрита для ударiв, для всiх їхнiх пекельних бомбових вантажiв,
вона протистоїть бомбам лише своєю нiчною красою, лише яблуками, що
поблискують мiж гiллям, та нiжними пахощами любисткiв, фiалок, м'яти.
"Красою проти вiйни, - думає Степура, - нi, цього не досить. Тут ще
потрiбна сталь, безжальнiсть i жадоба винищення їх, потрiбнi проти них
сталевi дощi-урагани, що могли б прикрити, вiдстояти це все". Нiч свiтла,
висока. Насторожилась садками безшелесними, прислухається до чогось.
Для пiсень дiвочих, для чарiв закоханих була ця тиха заворожлива нiч
приднiпровська. Не чути зараз пiсень, вiйна владарює садками. Хтось
труснув поблизу гiлку, i яблука гупають на землю, мов ядра. Пiд другим
деревом чиїсь руки шарудять мiж листям i зривають яблука разом з листям,
вгризаються в них, аж чвиркає соком. А Степура не рве, чомусь боїться
зiрвати, стоїть i дивиться на облите мiсяцем дерево, що поблискує над ним
правiчною ряснотою плодiв.
- Рвiть, - чує вiн бiля себе тихий доброзичливий голос. - Чого ви не
рвете? Це вчитель Голобородько.
- А то ось, прошу, вiзьмiть мого, покуштуйте. Добувши з пазухи яблуко,
вiн подає Степурi., i цей, перш нiж гризнути, понюхав, як воно пахне. Воно
пахло всiма садками цього краю, всiєю мирною сонячною довоєнною
дiйснiстю... А дерево, що блищить яблуками, уже штурмують, хтось нещадно
нагинає гiлку, його застерiгають:
- Обережнiше, вiдчахнеш!
- Не вiдчахну!
I одразу ж чути трiск, гупають яблука, їх збирають, а до дерева вже
набiгли iншi, опали, трусять...
- Грiх Адамiв починався бiля такого дерева, - гiрко пожартував Степура
до вчителя.
- Справдi, як ми трощимо цi садки, - з жалем сказав учитель. - Як
знецiнилась раптом праця людська. Знаєте, тут же кожен з робiтникiв ще й
садiвник, i квiтникар, i виноградар.
- В мене батько теж садiвник, городник.
- Я чув, що ви - поет. Це правда? Коли я вчився в КДУ, були в мене
друзi - чудовi молодi поети Гнат i Леонiд. Скiльки наших Шекспiрiв i
Чехових ми втратимо пiд це лихолiття, винахiдникiв, талантiв народних... -
I пiсля паузи провадив далi: - Звичайно, кому хочеться вмирати, кожен
хотiв би вижити, але якщо вижити, то тiльки для нашого життя, а не для
того, щоб бути рабом у чужинцiв. Ви чули, яку вони комедiю розiграли у
Ровно?
- Не чув.
- Привезли у своєму обозi якогось Вишиваного, покидька, жалюгiдного
претендента в гетьмани...
- Знаємо цiну таким штукам. По чехах, поляках, по народах Європи видно,
що з ними робить фашизм. Це ж саме, або ще й гiрше, несе вiн нам.
Знов їх кудись ведуть. В будиночках селища розгардiяш, плачi, дверi
порозчинювано навстiж, в руках у людей вузли, - там, видно, збираються в
евакуацiю. Туча якась виникає над бiйцями, заступивши мiсяць. Туча - то
дуб, крислатий, могутнiй. Розкинувся вiттям у всi боки - кiлька взводiв
бiйцiв могли б вiд зливи або вiд спеки сховатись пiд ним.
- Це козацький дуб, - пояснює вчитель Степурi. - Понад сiмсот рокiв
йому. Ми ще цiєї весни ходили до нього на екскурсiю з школярами. Колись
Тарас Григорович у затiнку цього дуба спочивав. Скiльки тут молодi у свята
збиралось! Колгоспнi збори влiтку теж були не в клубi, а пiд цим дубом.
Стоїть велетень, не шелесне. Столiття вистояв, чув голос битв далеких,
чув гомiн Сiчi, дзенькiт шабель козацьких. З столiття в столiття все шумiв
на вiтрах, все вигонивсь незламно вгору, розроставсь.
Бiйцi з-пiд касок позирають на нього. Сила, могуття. Такого нiякiй бурi
не зломити, такому й блискавка не страшна.
I знову йдуть далi, петляючи по селищу, плутаючись у виноградних лозах,
спотикаючись по ядрах яблук, що встеляють цю багатющу землю.
Зненацька над садками спалахнула ракета, одна, друга, стало чути
вiддалену стрiльбу.
Перебiгаючи табуном через дорогу, зустрiли групу цивiльних, що, як
виявилось, були працiвниками мiсцевого райкому партiї, з ними також
командир винищувального батальйону.
- Ворог близько, - попередив вiн. - Танки щойно обстрiляли вантажне
авто наших розвiдникiв, ми посилали їх по днiпропетровськiй дорозi. Машину
розбито снарядом, а людей частина вернулась.
В цих же садках почали квапливо займати оборону. Степура одразу взявся
копати ячейку, рубаючи саперною лопатою м'язисте яблуневе корiння. Важко
було рубати. Степура чув, як болить корiнню вiд кожного його удару.
Ще не встигли окопатися тут, як їх уже пiдняли i бiгцем повели в iнше
мiсце, де теж садки й виноградники, i лопатки їхнi вже крешуть по iншому
живому корiнню.
Ракета щораз ближче, стрiльба лункiше. Неподалiк вiд них за садками
чути гуркiт тривожний, гуркiт, що просувається в бiк Днiпра.
- Там уже танки проходять!
- Не танки - танкетки...
- Один чорт!
- Курсант Колосовський, - почувся з-помiж дерев голос командира роти. -
Вiзьмiть групу добровольцiв i розвiдайте, що за гул...
В групi Колосовського - Степура, Вася-танкiст, вчитель-ополченець, ще
кiлька бiйцiв i ополченцiв.
Перебiгши через подвiр'я, через городи, вони опинилися в якомусь
скверику з пiдстриженими кущами, з дорiжками, притрушеними пiском. Ракети
вже розсипаються зовсiм близько, летючi разки трасуючих куль пересновують
темряву скверу, трощать десь поблизу скло вiкон, черепицю, оббивають листя
з дерев, i воно, як пiд час граду, з гiллячками сиплеться на розвiдникiв.
Колосовський наказав лягти, пробиратись далi поповзом, ближче до
гуркоту, до ракет. Кущi туї дурманливо пахли, пiсок шелестiв.
- Хтось он стоїть мiж деревами, - штовхнув Степуру незнайомий боєць.
Степура приник до землi.
Справдi, мiж деревами бовванiла чиясь постать. Трасуючi кулi,
пронизуючи сквер, летiли нарiвнi з нею, а вона стояла, не падала.
- Та то ж Ленiн! - тихо вигукнув учитель, що лежав попереду Степури.
Вони швидко поповзли туди, де виднiлася постать. Так, це був Ленiн.
Скромний бронзовий Ленiн на високiй клумбi робiтничого селища.
Гаряче дихаючи, бiйцi пiдповзли аж до монумента i залягли бiля нього
щiльним пiвколом. Ракетами його освiтлюють, а вiн стоїть. З кулеметiв по
ньому - аж кулi плавляться, а вiн не зворухне.
Мить передихнувши бiля нього, бiйцi поправили каски, поповзли далi
вперед. На гул, на свiтло ракетне, що все ближче розплiскується над ними,
пiд вихровище куль, що хвиськають, сичать назустрiч.
Недалеко вiд Степури хтось ойкнув злегка, нiби зiтхнув. Степура пiдповз
до нього. Вчитель Голобородько. Сорочка вишивана темнiє, береться гарячою
кров'ю. Нахилився, чи дихає, але той уже не дихав, i тiльки потом та
яблуками вiд нього пахло: яблук була в нього повна пазуха.
42
Днiпрогес працює.
Безперервний рiвномiрний гул стоїть у машинному залi. Вiд роботи турбiн
все примiщення злегка двигтить; i могутнi лапатi генератори, що
вишикувались один за одним через зал, сповненi внутрiшнього потужного
гулу.
Машинний зал повен сонця. Тут поруч живуть зеленi пальми i
оливково-срiблястi багатотоннi генератори, помiж якими господарем походжає
людина. Вiдтодi, як пущено першу турбiну, i до сьогоднi не перестають
крутитись вали, не перестає вироблятися струм. Ритм i розгiн тут взято
нiби на вiчнiсть.
Вище машинного залу - пульт головного управлiння, свiтле, напiвкругле
примiщення з вiкнами в усi сторони свiту.
Як i вчора, як i позавчора, як рiк i два тому, стоїть на вахтi бiля
щитiв черговий iнженер-енергетик, звично стежачи за роботою приладiв,
пiдтримуючи зв'язок з тими, хто вiддалений вiд нього степовими вiдстанями
i хто протягом рокiв одержує звiдси по дротах енергiю Днiпра.
Приймаючи пiсля нiчної змiни вахту, iнженер виявив, що все тут гаразд,
принаймнi вiн так визнав, хоч, розписуючись у вахтенному журналi, вiн, як
i його попередник, що стояв тут, обидва виразно чули кулеметну стрiльбу
десь на околицi Четвертого селища, чули, як рветься шрапнель уже над
Днiпрогесом.
Iнженер, що заступив оце на вахту, - високий, прихоплений сивизною, з
худорлявим обличчям аскета - був iз когорти кадрових робiтникiв
Днiпрогесу, з поколiння тих людей, для яких ця споруда на Днiпрi була
їхньою комсомольською молодiстю, i мужньою зрiлiстю, i найбiльшою гордiстю
їхнього життя. Босим пiдлiтком-грабарем прийшов вiн сюди iз села, ламав
днiпровський камiнь, мiсив бетон, тут i вчився, а тепер стоїть iнженером
на пультi, i давно вже його нiхто не називає Ваньком, давно вже вiн тут
для всiх Iван Артемович.
Вночi вiн вiдправив сiм'ю в евакуацiю. Разом з сiм'ями iнших
днiпрогесiвцiв дружина його з вузлами та дiтьми тепер уже на лiвому
березi, сьогоднi ж ешелон їхнiй вiдправиться на схiд, пiде невiдомим
маршрутом - Iван Артемович тiльки приблизно знає, що ешелон пiде кудись на
Пiвнiчний Кавказ. Де їх розшукувати? Домовились так: днiпрогесiвки їхнi
там, де зупиняться, щодня виходитимуть на станцiю, по черзi вартуватимуть
вдень i вночi пiд станцiйним дзвiнком, щоб не пропустити своїх, останнього
запорiзького ешелону...
Вся нiч минула в шарварку, в плачах, дiти краяли душу своїм розпачливим
криком, чуючи, як кулi б'ють по черепицi будинкiв, бачачи - вперше в життi
- над садками моторошне свiтло чужих ракет.
Проводжаючи своїх, Iван Артемович не встиг поголитись, зарiс, чує
долонею тепер колючу щетину на щоцi, i це дратує його: не годиться в
такому виглядi з'являтись на вахту.
Монтери, збившись бiля вiкон, що виходять на Хортицю, обговорюють
кимось принесену чутку, що нiмцi нiбито вже в Нiкополi, вдерлись
зненацька, захопили й мiлiцiю, i НКВД, i мiськком, що саме засiдав,
обговорював заходи по змiцненню оборони мiста.
- Хто це може знати? Де той Нiкополь? - сердиться на цi розмови
iнженер.
Як комунiст, вiн вважає, що не личить пiддаватися таким чуткам, вiн
вважає своїм обов'язком заспокоювати людей, домагатись, щоб тривога не
заповзла сюди. Тривога, що вже розлита над Днiпрогесом, над цiлим краєм,
вона не повинна дiстати право доступу сюди, на пульт. Людина тут має бути
спокiйна, як отi прилади, що не знають вiдхилень, як отi сигнали, що
суворо й виразно спалахують рiзнобарвними вогниками лампочок на чорних
панелях.
Тут тiльки стеж, щоб не було аварiй.
Серйозних аварiй Днiпрогес не знав вiдтодi, як його збудовано, вiдтодi,
як станцiя виросла на оцих надiйних гранiтах Днiпра. Багато гiдростанцiй
бачив Iван Артемович, у Францiї був у вiдрядженнi, але такої, як ця, нема
другої на свiтi. Красуня! Серед пiвденної природи, в садках уся, абрикоси
навеснi зустрiчають тебе бiлим цвiтом, коли йдеш на змiну, i з вiкон
станцiї теж видно всюди садки. Весною найбiльше помiчаєш, як багато тут
плодових насаджень: ще листя нема на деревах, а вишнi та абрикоси вже
забiлiли своїм цвiтом по яругах, пiдгiр'ях, на мiсцях колишнiх смiтникiв
та пустирищ. Але найближча серцю енергетика повна сили днiпровська вода.
По-рiзному вона себе тут виявлає. Де пласт води тонкий, там вона ллється з
греблi, як бiлоснiжне, щойно виткане мереживо, стiкає рiвно, ласкаво, а де
рине могутнiй натиск весняних вод, де сотнi тонн води падає водночас, там
вона летить блискавично, обвалюється важко, мов розплавлений метал, i
внизу вибухає з гуркотом грiзним, глибинним. Пiд час повенi, коли скидають
зайвi води, все тут реве лев'ячим ревом, шум могутнiй стоїть наокiл, а в
нижньому б'єфi, падаючи з греблi, бушує бiла буря весняних вод, навкруги в
повiтрi здiймається сяюча курява розбитої в пилюку, в промiння води! Нiби
розщепилася вода, все перейшло в енергiю, в свiтло. Гуркiт, райдужна
курява збунтованої води i твоє вiдчуття, що все це ти можеш приборкати,
обернути користю для людей...
Потiм з'явилися чорнi величезнi штори в примiщеннi пульта, з'явилися
штори i в машинному залi - на всю скляну стiну еркера, i вже тими
шторами-запиналами вони на цiлу нiч стали одгороджуватись вiд зоряного
неба, вiд Днiпра, вiд лиховiсного гулу чужих лiтакiв у небi. Потiм чули
далекi вибухи, схожi на тi, що долинають сюди, коли рвуть камiння десь
унизу, на далеких кар'єрах. Але то не були кар'єри, то вже падали бомби.
Одна з бомб упала в аванкамеру, друга кресонула в скелю на Днiпрi, i
ударом повiтряної хвилi так обдало Днiпрогес, що скло їхнього величного
еркера потекло вниз, як вода. Подовбали берег, наглушили риби, а тепер
бомблять потойбiчнi заводи, налiтають майже щоночi.
Днiв десять перед цим вiдступали через греблю вiйська десь з-пiд Одеси,
тi, що уникли там оточення. Пройшли, i не стало. А тут життя
продовжується, кожен залишається на своєму посту, працює Днiпро, i не
вщухає вiчний вiтер турбiнних валiв.
День за днем проходили через греблю закiптюженi вiйська, пiдводи з
бiженцями, череди, трактори, комбайни. Мовби все Правобережжя, знявшись,
рухалося через днiпрогесiвську греблю на схiд, i корови тужливо ревiли,
бредучи повз блискучi вiтрини соцмiста...
Лавина евакуйованих тепер уже перейшла, i кiлька днiв уже нишпорять по
Днiпрогесу команди мiнерiв на чолi з полковником, приглядаються, про деякi
речi полковник розпитує робiтникiв i його, Iвана Артемовича.
- Принцип у нас такий, - говорив йому полковник, - якщо доведеться
руйнувати, то руйнувати так, щоб це було лише на час вiйни. Вивести з
ладу, а не знищувати навiчно, - i пояснював, як це вiн собi уявляє: -
Розламати частково греблю, попалити генератори, випустити мастило з
пiдшипникiв. Одне слово, робити так, щоб ГЕС вивести з ладу приблизно на
рiк.
"Отже, через рiк повернемось, - подумав iнженер. - Це вiн хотiв
сказати".
Проте iнженеровi в думцi все ж не вкладалось, що й тут може дiйти до
руйнувань. I цi команди мiнерiв, I ота стрiльба за селищем, i. вiд'їзд
сiм'ї цiєї ночi - все це здається Iвану Артемовичу якимось недiйсним,
примарним, таким, що не похитне Днiпрогесу й того ритму, яким вiн живе.
Щоразу, коли Iван Артемович приходить сюди й затупає на вахту, почуває
себе тут у своїй електричнiй фортецi певнiше й безпечнiше, нiж будь-де.
Нiде, певне, людина не усвiдомлює так свою силу, як тут, на пультi. Коли
iнженер заступає на чергування, вiн на всю змiну стає мовби електричним
володарем цього краю, бо його волi на цей час пiдкоряються i Днiпро з його
титанiчною силою, i робота потужних агрегатiв, i лiнiї електропередач, що
йдуть на сотнi кiлометрiв звiдси. Тi, хто звик бачити Iвана Артемовича
скромним рибалкою на Днiпрi, хто зустрiчає його у вихiднi десь аж у
плавнях на моторцi, в самих трусах, худореброго, безтурботного, не
впiзнали б його, коли вiн одягає на себе синю робочу блузу i стає до
щитiв. Пiвколом бiля нього - чорнi панелi з приладами на них, рiзнобарвно
змигують на щитах свiтловi сигнали, автоматичнi пристрої самi ведуть
записи на паперових стрiчках - однi записують температуру, iншi напругу,
чистоту, i все це сходиться до нього. Тут зовсiм iнший вираз з'являється
на обличчi Iвана Артемовича; розписавшись за долю Днiпрогесу у вахтенному
журналi, вiн починав жити iншим життям, завжди напруженим, небуденним.
Перед його очима постають у зримiй реальностi всi, кого вiн постачає, -
рудники Криворiжжя, i металургiйнi заводи Приднiпров'я, i далекi шахти
Донбасу, i безлiч колгоспних токiв у степах, що цiлими ночами працюють на
його струмi, при його свiтлi. З тими далекими забирачами енергiї у
днiпрогесiвцiв завжди контакт, з ними Iван Артемович зв'язаний
невiддiльно, i важко йому уявити, що зв'язки цi можуть раптом порушитись,
обiрватись i весь край погасне.
В глибинi селища все виразнiше чути стрiлянину, з Хортицi гухкає в степ
артилерiя. Добре б'є, може, ще вiджене i становище стабiлiзується.
- Iване Артемовичу!
Лiда, бiлява, серйозна не по лiтах дiвчина-практикантка, кличе його до
телефону. Вiн пiдходить до столика, бере трубку.
- Черговий по щиту слухає.
- МИ - КРИВИЙ РIГ! НАС ОТОЧУЮТЬ ТАНКИ! ВIДКЛЮЧIТЬ НАС!!!
Одна з найбiльших пiдстанцiй, що її живить Днiпрогес своїм струмом,
вимагає вiдключити її, умертвити одним ударом. Вiн чує, як кров приливає,
б'є йому в скронi. Вiдключiть, вiдключiть!... Щоб вiдключити - досить
повернути вимикач. Очужiлий, ворожий сам собi, iнженер пiдходить до щита,
кладе руку на чорний ебонiтовий ключ вимикача... Треба зробити один рух,
але йому тяжко, i страшно, i ненависно зробити цей рух. Але ж треба, роби!
Лiда, пiдскочивши, вирячилась на нього, як на божевiльного.
- Iване Артемовичу! Що ви хочете?
- Вiдiйди.
Посiрiлий з лиця, вiн рвучко повертає ключ вимикача.
- Що ви робите? - скрикує Лiда, кидаючись до нього так, що, здавалось,
очi йому зараз видере.
I в цю мить знову дзвiнок. Хто це ще? Iнженер приклав трубку до вуха.
- Щит слухає.
- МИ - ДНIПРОДЗЕРЖИНСЬК! ПIДСТАНЦIЯ В НЕБЕЗПЕЦI! НЕГАЙНО ВIДКЛЮЧАЙТЕ
НАС!!!
Погляд iнженера знов на щитi. Важкий прощальний погляд. Вкритий рясним
потом, вiн повiльно йде, зупиняється проти панелi приладiв, i рука його
раптом ще лютiше, з силою повертає ключ вимикача. Практикантка плаче,
впавши головою на стiл, в нестямi стискає кулачки...
- Ви їх самi... Ви їх вбиваєте... Весь правий берег вiдключили...
Вiн вiдповiдає їй мовчки: "Так, вiдключаю. Вiдключаю заводи, що
живились нашою силою. Вiдключаю степи, що ми їх освiтлювали ночами.
Вiдрiзаю вiд себе все те життя з нервами, з кров'ю".
Зостається ще лiвий берег, що вони його живлять. Лiвому потрiбен струм
- там працюють крани на заводах, iде демонтаж. Струм туди мусять подавати
до останнього.
З прохiдної дзвонить Поля-прибиральниця.
- Iване Артемовичу! Я тут сама! Перепустки на столi, вся документацiя
лежить вiдкрита, в кабiнетах розмiщаю поранених. Що менi далi робити,
скажiть?
- Будь там. Не пускай на територiю нiкого.
- А поранених?
- Поранених пропускай.
Монтери i Лiда вже товпляться бiля вiкна, що виходить на лiвий.
- Iване Артемовичу, сюди! Гляньте, що то вони роблять.
Видно грузовики, що пiд'їжджають з лiвого берега аж до виходу з
потерни, i постатi бiйцiв, що, згинаючись, кидаються носити в тунель якiсь
ящики.
Лiда слiдкує за ними в тривозi.
- Що то вони носять?
Iван Артемович знає що. Вiн знає про це ще з учора. Вибухiвку заносять
в потерну! Головний iнженер та вiйськовi пiдривники зараз уже все там
готують до вибуху. Але що їй сказати, чим вiдповiсти оцiй
дiвчинi-практикантцi, яка приїхала сюди вчитись мирної працi, набувати
мирного фаху, а бачить, як начиняють Днiпрогес вибухiвкою, вiд якої разом
з розламаним бетоном греблi, може, злетять у повiтря й вони, люди
останньої змiни?
- Невже це буде, Iване Артемовичу? Невже всьому кiнець?
Дiвчина дивиться на нього з благанням, щоки її мокрi й червонi вiд
слiз, i вiн почуває щось схоже на сором перед цiєю юною практиканткою iз
заляканими, як у птицi, очима, сором за все те, що дiється навкруги,
поглинаючи її сподiвання, плани, майбутнє.
- Тобi тут бiльше нiчого робити, Лiдо. Вiдправляйся на лiвий.
- А ви?
- Нам ще треба.
- Чому - треба? Чому?
- Чому та чому! - сердиться один з монтерiв. - Ми - комунiсти, ось
чому. Ми пiдемо звiдси останнiми.
- А мене першою? - захлипала дiвчина. - Не пiду, не можу, я буду з
вами!
Iнженера лютить її впертiсть.
- Тобi сказано вiдправляйсь!
- Не кричiть! Я маю право... Я практикантка!
- Кiнчилася твоя практика.
Вона плаче ще дужче.
- Для чого ж я вчилась? Для чого старалась? Щоб побачити смерть
Днiпрогесу?
- Цить! Не побачиш ти його смертi! - гримнув Iван Артемович, втрачаючи
самовладання. - Iди! Геть звiдси!
У дверi вона вже вийти не може. По дверях уже б'ють снайпери. Вхопивши
дiвчину за плече, iнженер пiдвiв її до лiфта, сердито штовхнув у клiть,
брязнув за нею залiзними дверима. Крiзь металеву сiтку вiн ще раз побачив
заплакане, скривлене болем її обличчя, перш нiж воно з клiттю провалилося
вниз.
Коли вiн повернувся до зали, монтери приголомшили його новою звiсткою:
- На Хортицi нiмцi!
Вiн кинувся до пiвденного вiкна. Те, що вiн побачив, не могло бути
виплодом кошмару чи маячiння: розкинувшись, як для облави, он вони,
пришельцi, повiльно спускаються по схилах острова вниз до Днiпра, до
розкиданих над рiкою будиночкiв. Звiдти їм уже видно весь Днiпрогес. Вони
вже поганять славну споруду днiпровську своїм завойовницьким оком, вже,
певне, вважають її своїм найбагатшим трофеєм. Живий, дiючий, рiдний
Днiпрогес i лави наступаючих фашистiв перед ним - вiд цього можна було
збожеволiти. Отже, все те, значить, реальнiсть: i прорив бронетанкових
їхнiх авангардiв, i зненацька захоплений Нiкополь, i десанти... Були перед
цим ночi тривог, аеростати в небi, бомби падали в воду аванкамери, i
дружину вiдправив, але аж до цiєї митi жеврiла в серцi надiя, що все це
якось не торкнеться Днiпрогесу, що дух руйнування не запанує тут. I ось
тепер, дивлячись на отих, що топчуть своїми чобiтьми священну землю
Хортицi, на власнi очi побачивши фашистiв з вiкна Днiпрогесу, iнженер
вiдчув, як i в ньому самому вже прокидається руйнiвник, росте жорстока
готовнiсть хоч цiєї ж митi висадити в повiтря все, що будував, що протягом
рокiв було красою i славою народу. Хай горять генератори! Хай розламається
гребля! Хай купа руїн залишиться тут вiд усього, аби тiльки їм не
дiсталось!
Iнженер кличе з собою монтерiв, i, вiдiйшовши вiд вiкна, вони вже
радяться про те, чим закiнчать цю свою останню погибельну вахту.
43
Важка залiзна брама вiдчинена навстiж, кров запеклась на бетонованiй
дорiжцi, що веде на територiю Днiпрогесу. Днiпрогесiвська територiя, ця
свята святих, куди ранiш без дозволу не мiг ступити нiхто стороннiй, тепер
вiдкрита, без перепусток приймає групи поранених. Свiжi рани, кров, бинти
- це зараз єдинi перепустки, на якi зважає начальниця прохiдної тьотя
Поля. Директор сказав: сиди - i от сидить, стереже. Пропустить поранених,
пильно придивляючись, чи нема мiж ними, закривавленими, здорового
дезертира, гукне їм: "Отам у садках розташовуйтесь", - а сама знов займає
мiсце на посту бiля вiкна бюро перепусток, там, де сидiли ранiш караульнi
начальники в низько насунутих на лоби кашкетах. Ще не висохло чорнило в
чорнильницi, ще не використанi шорсткi книжки перепусток лежать на столi з
корiнцями, простроченими, як на швейнiй машинцi. Вперше сiла вона за цей
стiл. I руки її, грубi, великi, що потрiскались вiд роботи, що знали
тiльки ганчiр'я мокре, щiтки та вiдра з помиями, тепер на столi, на
порожнiх, незаповнених перепустках лежать владно.
Поля, Поля-прибиральниця... Як назвали так, коли була молодою, так i
осталась для всiх на Днiпрогесi з дiвочим iм'ям, хоч давно вже минув той
вiк, коли могли так називати. Для всiх зосталася тут по iменi, мовби
дiвчиною-днiпрогесiвкою, хоча вона вже мати дорослого сина, студента
авiатехнiкуму, якого позавчора проводжала до армiї. Одинока тепер. З
самого ранку на прохiднiй, на посту, з польським карабiном, з якого не
вмiє стрiляти, серед документiв, що їх позалишали хлопцi з секретної
частини, подавшись туди, на виселок, де бiй, де з ночi не вщухає
стрiлянина.
Волею подiй поставлена Поля ось тут на воротях Днiпрогесу. Сидить над
нiкому вже не потрiбними перепустками, прислухається до вiддалених звукiв
стрiлянини в робiтничому селищi. Сiрi очi великi, обличчя широке, суворе,
в раннiх зморшках - не дуже багато посмiшок знало, зате вiд плачiв
кривилось не раз. Всяко бувало в життi: було i кривджено її, було й
премiйовано, але все це тепер кудись вiдiйшло, коли її отут залишено, нiби
саму на вартi Днiпрогесу: стiй, стережи. Сама тут тепер i за НКВД, i за
дирекцiю. Хоч малописьменна жiнка, а так ясно їй видно зараз, що було
добре в життi i що не гаразд. Гарно умiли будувати, ночами з музикою
приходили сюди iз заводiв робiтники помагати днiпрогесiвцям, i цiлi ночi
кипiла робота в котлованах при прожекторах. А як рятували його вiд
весняної повенi, не боячись нiяких простуд, не жалiючи себе! I ось вiн
вигнався над дикими скелями, їхнiй Днiпрогес. Щолiта екскурсiї iшли сюди
потоками, зачаровано роззиралися серед цього електричного царства, де бiля
самих трансформаторiв яблука наливаються, де червонi троянди цiле лiто
буйно горять серед чорного лiсу металевих конструкцiй. Тепер там уже
хвиськають кулi, бродять по садках пораненi, яких вона туди направляє,
б'ють снайпери по вiкнах, по дверях, i монтерам, щоб потрапити на вiдкриту
пiдстанцiю, доводиться пробиратись пiдземними ходами. А на. тому боцi до
потерни пiдвозять вантажними машинами вибухiвку. Краще б ослiпнути, нiж
бачити їй, як начиняють вибухiвкою греблю Днiпрогесу, ту греблю, де кожна
крапля бетону, де кожен прут арматури мовби вкладений нею самою, де нiби
не iнженери все планували, а розпланувала усе вона сама...
Вiльнiсть якась у природi i чистота - оце Днiпрогес. Навiть птахи його
люблять. Ластiвки в греблi коло шлюзу, в неприступних мiсцях пiд виступами
бетону повилiплювали собi гнiзда - цiлi купи, цiлi колонiї гнiзд. А цiєї
весни все зозуля кувала. Не у вербах, не десь у садках, як iншi це
люблять, а на самiй греблi, на високому кранi, кувала, в його залiзнiй
гущавинi. Невтомна, багато лiт накувала Днiпрогесовi - що ж, збрехала,
виходить, зозуле?
Таке ось лихо їх спiткало тепер. Скiльки хвалилися, що битимем ворога
на його територiї, а тепер уже на територiї Днiпрогесу свищуть кулi,
смертю дзенькають об бетон. Де ж ви, генерали, iз своєю наукою? Де вашi
лiтаки, де ваша броня, щоб прикрити нею оцих нещасних, що, стiкаючи
кров'ю, з самої ночi стримують на селищi ворога, доки iншi тим часом
мiнують потерну?
Прохiдна вже в кровi, в кровi поранених бiйцiв, яких вона пропускає на
територiю.
В другiй половинi дня поранених стало прибувати ще бiльше.
Ось двоє ведуть пiд руки третього, майже волочать його чобiтьми по
асфальту, такий, видно, важкий. Каска насунулась йому низько на очi, а
ротом - кров.
- Сюди, сюди його, - вказує Поля, заводячи їх через вiдкритi ворота на
територiю, де сади, де затiнки. В садку недавно скошено сiно, воно лежить
ще покосами, сушиться. Пораненого кладуть на покосi пiд яблунею в холодку.
Весь у кровi: i груди, й живiт, сяк-так перев'язанi якимось простирадлом,
що вже набрякло кров'ю i стало як ота червона матерiя китайка, що нею на
зборах накривали столи.
- Знiмiть з мене каску, - просить поранений.
Ремiнець каски, видно, давить йому на горло.
Зняли.
Тi, що привели - один якийсь наче пiдслiпуватий, у щетинi рудiй, а
другий теж у щетинi, але чорнiй, циганськiй. Обоє сумно стоять над
товаришем.
Поранений запитує кволо:
- Що це пахне? Сiно?
Йому, мабуть, дивно, що на Днiпрогесi пахне сiном. Не тiльки сiном, а
ще й яблуками спiлими. Пiд деревом, де його поклали, стирчать шпичаки
скошеного бур'яну i яблука, нападавши, густо лежать на стернищi. Бiля
плеча пораненого лежить одне блискуче, червонобоке, накололося на
стернину, скипiлося соком. Пахучi, теплi, нагрiтi сонцем яблука, вони тут
сповнюють пахощами повiтря, i поранений, певне ж, чує, як вони пахнуть
йому пiсля пороху, толу, газу...
- Пити, - важко хрипить вiн.
Поля кинулась до прохiдної, там у неї ще є вода, але один з тих, що
привiв пораненого, худий та чорний, схожий на осетина, зупинив її:
- Не треба, тьотю Полю. Йому не можна. Вiн назвав її тьотя Поля. Вона
здивовано глянула на нього:
- Хто ж ти, що знаєш мене?
- Колосовського пам'ятаєте? Я його син...
- Невже це ти... як пак тебе... Богдан? Нiзащо б не впiзнала.
- А вас я одразу впiзнав. Ви все - така ж.
Син Колосовського. Так, це вiн. I сухим блиском карих очей, i
довгобразим обличчям, i всiєю вояцькою вродженою ставнiстю вiн справдi
нагадує батька, того червоного командира, що його всi тут знали на
Днiпрогесi i якого було потiм забрано. Коли той бравий вусатий
Колосовський проводив, бувало, навчання iз своїм днiпрогесiвським полком,
вона пам'ятає, що бiля червоноармiйцiв все, було, крутиться смагляве
командирове хлоп'я, що так i росло бiля полку. Чи давно хлоп'ям бiгало, а
тепер ось високий юнак стоїть перед нею, защетинений, до чорноти
прокопчений сонцем. Одяг зашмарований по окопах, весь у пилюцi, в кровi, а
рука з мiцним волохатим зап'ястям тримає важкий - наш уже - автомат, що їх
рiдко в кого iще й побачиш. Перед тим як пiти, молодий Колосовський
нахилився над пораненим, а коли пiдвiвсь, то в очах його було блискучо вiд
слiз.
- Ви ж тут догляньте його, тьотю Полю... Найкращого товариша вам
залишаю...
Не встигла вона й розпитати Колосовського, що там у селищi, як вiн уже
був з товаришем коло прохiдної, а далi подалися обидва до задимлених боєм
садкiв.
- Пити, пити, - знов хрипить поранений i крутить головою так, наче все
душить його той ремiнець каски, хоч каска вже лежить осторонь, печеться на
сонцi.
- Не можна тобi пити, голубе...
- Усе вже можна, - стогне вiн тяжко. - Вогнем все горить у менi...
Богатирського здоров'я, видно, хлопець. Кров дзюрить з нього, як iз
вола, життя з нього витiкає, а вiн живе. Нутрощi всi йому порвано, груди
порванi, а серце могутнє б'ється, не хоче вмирати. Хрипить, хапає ротом
повiтря. Помутнiлi очi блукають десь угорi, де над садками здiймається
залiзо металоконструкцiй, об нього дзвiнко вицокують кулi, i бiлим
череп'ям обсипаються розбитi чашки iзоляторiв.
Рука пораненого, помацавши на животi, витягла з кривавого мотлоху якусь
закрутку, чорну, маленьку.
- Вiзьмiть ось...
Поля догадалась: оце вiн i є, медальйон смертi, - вона чула про них;
невмiло вiдкрутивши медальйон, добула з нього смужечку паперу: Степура
Андрiй Минович.
Вона не дочитала. Її вже настирливо кликав до себе з прохiдної дзвiнок
телефону.
- Ти що, оглухла там? - почула в трубцi голос чергового iнженера. -
Кидай пост i бiгом сюди.
- А документацiя?
- К чорту твою документацiю!
- А поранених?
- Їх теж направляй сюди.
- До греблi?
- Та ти що, нiчого не бачиш? По греблi вiн уже мiни кладе. Потерною
вiдступатимем. Поспiши, не ждатимем!
Вона чула, як iнженер кинув трубку.
Оце ж тобi... Мiнами вже ворог б'є по Днiпрогесу... пост наказано
залишати... Мовби тiльки аж тепер збагнула Поля всю ступiнь небезпеки.
Мерщiй хапати вузол i бiгти! Вузол її в кутку. Вранцi прихопила на роботу
з собою, щоб усе було тут, напохватi, коли доведеться знiматись в
евакуацiю. А що з оцими паперами, купами перепусток незаповнених! I в
кабiнетах шафи набитi паперами, що їх начальство називало поважним словом
"документацiя", - куди все це?
Нi, так цього вона не може залишити.
Вхопила свiй вузол - величезний напiрник, напханий всякими домашнiми
речами, витрусила з нього все, навiть ковдру з клаптикiв, що сама пошила,
- нiяке ганчiр'я тепер не дороге! Натомiсть похапцем стала напихати в
напiрник папки, книжки ордерiв, папери жужмом... Нiколи не думала, що
папiр такий важкий, ледве пiдняла цей напiрник-канцелярiю, а чорнильницю,
щоб тим не дiсталася, змахнула рукою зi столу, аж бризки чорнила заляпали
стiну.
В садку поранених вже не було, тiльки цей, Степура Андрiй Минович, як i
ранiш, лежав на своєму мiсцi, весь пiдпливши кров'ю.
- Що ж менi з тобою, голубе, робити? - ступила вона до нього. - Як тебе
заберу?
I враз одсахнулась. Заспокоєний перед нею лежав. Очi прикритi, спраглi
губи вже не просять води. Полi стиснулось серце: чому вона його не напоїла
днiпровою хоч наостанку. Хто ж поховає тебе тут, голубе? Садки будуть тобi
нашi запорiзькi шелестiти, Днiпро шумiтиме, та Днiпрогес буде тобi
пам'ятником!
44
З селища наближалася стрiлянина, насувався якийсь гуркiт, i за мить мiж
садками вже блиснуло масним боком страховисько танка. Ламаючи дерева, вiн
продирався в напрямi вiдкритої пiдстанцiї, пiдминав пiд себе клумби,
квiтучi троянди, обiрванi дроти.
Задихана, перехняблена пiд вагою напiрника, Поля бiгла вниз, до
потерни, i було їй уже нiчого не страшно, не згиналась пiд кулями,
захищена вiд них лише бурдюками свого надвоє мовби роздiленого напiрника,
що все з'їжджав їй на голову i сам пiдштовхував Полю вниз по крутосхилу.
Кулi б'ють, ляскають, залiзний град дроботить по iзоляторах, по металу
щогл.
Внизу бiля входу до потерни вже зiбралися всi, кого тут застало
нещастя: iнженер, монтери, пораненi бiйцi.
Коли Поля, задихана, розкудлана, зупинилася коло них i скинула з себе
напiрник, то всi жахнулися: напiрник ущент порваний кулями - клоччя з
нього висить, папери з дiрок вилазять.
Iван Артемович насупивсь:
- На бiса волокла ще цю канцелярiю?
- Не залишати ж їм, - сказала Поля i оглянулась туди, звiдки прибiгла.
Там, на величезнiй територiї їхнього Днiпрогесу, в цей час уже
розгулювали ворожi танки, трощили садки, розорювали гусеницями клумби.
Сюди кулi не залiтають. Звiдси видно, як ворог обстрiлює греблю, кладе
мiни точно по нiй, хоч там нi живої душi. Через греблю вже людям ходу
нема, пробиратимуться на лiвий через потерну.
Коли стали рушати i Поля знову взялася за свiй напiрник, до неї
пiдiйшов у закривавленiй гiмнастьорцi знайомий лейтенант iз спецчастини.
Нахилившись над напiрником, вiн порився в ньому серед паперiв, потiм добув
з кишенi сiрники, черкнув, i за хвилину вся Полина документацiя, витрушена
на землю, вже пойнялася жарким полум'ям.
З усiх документiв залишено було тiльки один - вахтенний журнал
останньої змiни, що його тримав пiд пахвою черговий iнженер Iван
Артемович. Так iз журналом пiд пахвою вiн i вступив у потерну.
Потерна - це кiлометровий тунель глибоко пiд водою у бетонному тiлi
греблi. Ранiше грузовик мiг пройти по нiй, а зараз, може, так уже начинена
вибухiвкою, що й людина не пролiзе. Вхiд до потерни напiвзавалений мiшками
з пiском.
- Нащо це? - питають пораненi. - Для чого тут ця барикада?
Iнженер мовчить. Вiн знає, що цей завал, ця гора мiшкiв iз пiском для
посилення вибуху, який незабаром стрясоне зсередини всю споруду.
Вогкiстю льоху, холодом пiдземелля вiйнуло на людей, коли вони стали
заглиблюватись в потерну. Вода плющить, як у шахтi, товстi кабелi
тягнуться по стiнах; iз стелi звисають, як сталактити, вапняковi бурульки
- вимите з бетону фiльтруючими водами вапно.
Попереду йдуть групою iнженер, лейтенант iз спецчастини, монтери.
Поля-прибиральниця - за ними, розтягнувшись, сповнюючи стогоном тунель,
бредуть пораненi. Їх, здається, там безлiч. Когось несуть, когось
пiдтримують на ходу, рухаються повiльно. Далеко не всi ще тут усвiдомлюють
небезпечнiсть цього переходу, далеко не всi почувають титанiчну темну силу
Днiпра, що мiльйонами тонн збуреної води зараз нависає, нуртує над ними.
Iдуть, шкандибають, не квапляться.
"Як повiльно! - думає iнженер. - А треба бiгцем би пробiгти цей
пiдводний кiлометр! Бо там не ждатимуть, там i нами пожертвують, якщо
ворог тiльки вдереться на греблю..."
Головiнж, передаючи з того берега по телефону розпорядження Iвану
Артемовичу - негайно забирати людей i вiдступати потерною на лiвий, - не
сказав йому всього, але по тривожнiй нервовостi голосу начальника
вахтенний iнженер зрозумiв, що там уже все вирiшено i досить тiльки
натиснути кнопку. Коли її там натиснуть? Ноги спiшать самi, хочеться
рвонутися й мчати, але пораненi не побiжать, їх не кинеш, i вiн,
обернувшись, тiльки вимагає сердито, щоб вони набавили крок.
Котрийсь iз поранених, накульгуючи, бубонить не-вдоволено:
- Нiкуди тепер спiшити.
- Є куди.
- Може, скажеш куди? - огризається знову той. Iнженеровi нiчого не
залишається, як вiдкрити їм те, про що пораненi навiть i не пiдозрюють.
- Гребля незабаром буде висаджена в повiтря.
Тривожний гомiн прокотивсь по тунелю.
- Не може бути!
- Буде.
- Коли?
- Може, через годину. Може, через хвилину. Може, в цю мить!
Пiсля цього навiть пораненi гунули жарким натовпом уперед.
Заглиблювались в похмуру тунельну лункiсть, бачили нависаючi вапняковi
сталактити над головами, чули плющання вод, що фiльтрувалися крiзь бетон.
Дедалi тунель нiби вужчав, i, здавалось, ще нижче нависало над ними мокре
бетонове склепiння в розводах бiлих вапнякових плям, що серед
гiдробудiвникiв звуться "бiлою смертю". Протягом рокiв "бiла смерть" не
розмила, не здолала греблю, зате чорна воєнна смерть уже ось нависає над
нею, давить на цих крокуючих в пiвтемрявi людей всiм тягарем приреченого
на розшматування бетону. Iдучи, вони вiдчувають цей тягар, як шахтар
вiдчуває в штрецi вагу земних пластiв, пiд якими от-от може затрiщати
крiплення. I все ж, незважаючи на це, почували в душi, що мусять бути
вдячними тим будiвникам, якi, закладаючи греблю, мовби передбачали вже
далеке можливе лихо, яке сьогоднi загнало їх сюди, в цей днiпровський
пiдводний тунель.
Чи врятує вiн їх? Чи встигнуть проскочити вони цим бетонним пiдводним
пiдземеллям на той бiк, де всi свої, чи, може, шнур уже пiдпалено, i вибух
ось-ось стрясоне тунель, розламає _бетон на брили, i безлiч тонн
днiпровської води, що нависають зараз над ними, розплющать їх, затягнуть у
свiй темний вир?
- Швидше, товаришi! Швидше!
Тунелевi, здавалось, не буде кiнця. Здавалось, скiльки йтимуть, все
буде оця вогкiсть, вапняковi сталактити, гулка беззвучнiсть склепу, куди
не долинає жоден звук верхнього свiту. Лункi кроки. Пострiли крапель
згори. Важке дихання людей i нестерпне чекання щомитi вибуху...
- Стiй!
- Що таке?
- Потерна перекрита!
Так, перекрита. Гора ящикiв, виникла попереду з темряви, захаращує весь
прохiд. Ящики з вибухiвкою. Пiдiйшли, зупинились. Миша не пролiзе, так
щiльно вони вкладенi, цi важезнi, начиненi толом ящики. Тупик. Мiшок.
Лобами в тол! I виходу нема. Живi в могилi! Саме так - живими в могилi -
вiдчули себе.
I в цей час iнженерiв голос:
- Товаришi, хiд є.
В одному мiсцi через звалище ящикiв - вузенький прохiд - якраз людина
протиснеться. Прохiд, видно, спецiально залишений мiнерами для них.
Стали в темрявi перелазити через ящики, пропихатись тiлами в щiлину.
- Поранених вперед!
Це була мука - протискувати в прохiд поранених з потрощеними кiстками,
незважаючи на зойки, пхати їх мiж тi ящики, i все це тривало безконечно
довго, а вирiшальна хвилина наближалася. Пропускаючи поранених, Поля та
Iван Артемович все стояли осторонь, ждали, ждали, поки всi пройдуть, i
пробрались останнiми.
Вибух не застав їх у потернi. Коли вийшли нарештi з пiтьми тунелю,
перше, що їм ударило у вiчi, - наповненi свiтлом червонi хмари з неба.
Червонi, свiжi, живi, як уранцi, коли сходить сонце iз-за Днiпровських
скель. Але зараз воно не сходило. Зараз воно заходило. Там, за греблею, за
кранами Днiпрогесу, падало в кривавi пожарища степовi.
На березi коло шлюзу зiбрався штаб армiї, все якiсь високi чини, i
Поля, байдужа до їхнiх вiдзнак, одразу накинулась на них, на полковникiв
та генералiв, i, плачучи, стала докоряти за погану оборону. Вони не
вiдповiдали їй, але слухали i все мовчки поглядали крiзь бiноклi на той
бiк Днiпра та на греблю.
Шофер директорiв Микола Страшний, пiдiйшовши до днiпрогесiвцiв,
схвильовано почав розповiдати, що вiн теж возив сьогоднi грузовиком тол у
потерну з аеродрому.
- На мiсцi навiть толу не знайшлось, його лiтаками доставляли в
Запорiжжя.
- Багато ти знаєш, - розсердилась Поля. - На тому боцi повен вагон
зривчатки стоїть. Так покинули.
Серед вiйськових були i їхнiй директор, i головний iнженер, i навiть
нарком електростанцiй, що був тут як уповноважений Ставки. Iван Артемович,
пiдiйшовши до нього, передав йому вахтенний журнал.
Той взяв, глянув, усе зрозумiв:
- Товаришу iнженер, через рiк знов прийматимете вахту.
Приїхали секретарi обкому i теж стали дивитись у бiноклi на той бiк та
на греблю, по якiй все ще гахкали мiни.
Молодий порученець, повернувшись iз завдання, доповiдав своєму
начальниковi, що побережнi квартали вiдмовляються виселятись. Йшлося про
ту понизову частину мiста, яка виросла за останнi роки i жила пiд захистом
днiпровської греблi:
- Чому вiдмовляються?
- Не вiрять, що гребля буде зiрвана. З мiста пiдiйшли трамвайницi (бо
трамваї їхнi зупинились), пiдiйшли й питають:
- Коли ж струм буде?
Їм нiхто не вiдповiдає.
Вони ще ждуть струму, не знаючи, що гребля ось-ось злетить у повiтря.
Сонце зайшло. Небо в пелехатих червоних хмарах згасає, сивi сутiнки
оповивають усе навкруги, а люди, що зiбрались на березi - i генерали, i
рядовi, i обкомiвцi, i днiпрогесiвцi, - всi дивляться на греблю, мовби
надивляючись на неї востаннє. Повита сутiнню кiлометрова гребiнка з
десятками бетонних бикiв, водовипускних прогонiв, щитiв - усе застигло,
все наче жде чогось...
Вибух, був вiн чи нi? Це бiльше нагадувало землетрус. Нiби вiд
землетрусу, здригнулась всiма своїми гранiтами земля. Iнженери й робiтники
поскидали кашкети й напружено дивилися з берега, як поступово, немов на
уповiльненiй кiнострiчцi, розламується гребля. В пролом одразу ринула
вода, ревище збуреної води, а над нею з'явилася, розпливаючись при свiтлi
заграв, темна вибухова туча. В чорному хаосi вирви вже скаженiла стихiя
води. Вже вона сама усе там робила, доламувала, вивертала бетон, бушуючи
серед руїн, стрiляючи бризками в небо - все небо було в бризках.
Як голос минулого, з'явився в сутiнках над Днiпром грiзний, порожистий
гул, глибинний гул прiрви, в якому було щось первiсне, дике й похмуре.
Гуло, ревiло. Приголомшена тим гулом-ревищем, стояла Поля в мовчазному
гуртi вiйськових та Днiпрогесiвцiв, що зiбрались на березi коло шлюзу.
Нестямно вчепiрившись руками в бетон парапету, все дивилась у сутiнки на
ту чорну клекочучу рану свого Днiпрогесу, i були це тi хвилини, коли
пекучi сльози самi застилають зiр, i свiт темнiє, i хочеться вмерти.
45
Вночi пiдiйшли танки. Спiшили обороняти Днiпрогес, але не встигли -
запiзнились всього на кiлька годин. Приглушивши мотори, стали на Шостому
селищi нацiленi лобами до Днiпра. Чи не можна якось перебратись на правий?
Чи не можна через проламину в греблi зробити висячий мiст для танкiв? Це
зараз цiкавило танкiстiв. На греблю було послано розвiдку. Розвiдники
дiйшли аж до мiсця вибуху. Нi, про висячий мiст тут не могло бути й мови.
Метрiв на вiсiмдесят вирвало живу частину греблi, i в пролазинi зубатих
бетонних руїн з дикою силою кипить вода. Безформне нагромадження брил
знiвеченого бетону. Деякi брили висять на прутах арматурного залiза високо
над водою. А внизу вирує, реве водопад, бушує у чорнiй прiрвi так, що
двигтить весь бетон уцiлiлої частини греблi.
З примiщення гiдростанцiї, з машинного залу бурхає полум'я - горить
обмотка генераторiв, горить усе, що сьогоднi було ще в дiлi.
А на правому березi ще спалахують ракети i чути стрiлянину. Там бiй.
Там ще б'ються тi, хто не встиг вiдступити на лiвий або кому забули дати
наказ про вiдступ.
Серед тих, хто залишився на правому, був Колосовський.
День бою - як життя, так багато вмiщається в ньому. Вранцi Колосовський
був командиром вiддiлення, потiм став взводним, коли поранило взводного, а
годиною пiзнiш, коли вбило командира роти, вiн очолив роту, вiрнiш, рештки
її. В спадщину вiд ротного йому дiстався оцей вiтчизняний автомат, що
скосив сьогоднi немало фашистiв.
Крiм Васi-танкiста, Духновича та ще кiлькох бiйцiв iз старого складу
роти, були тепер у нього вже й ополченцi з мiста, i бiйцi мiсцевого
винищувального батальйону, були ще якiсь люди з розбитих пiдроздiлiв, якi,
не маючи де дiтись, приставали до нього. Мiсцевi хлопчаки, яким ще не
вiдомий був страх, добровiльно зголосились розвiдувати ворога, приносили
звiдкись бiйцям то гранати без запалiв, то запали без гранат...
Це був жахливий, неймовiрної напруги день. Зранку вони стримували на
околицi селища ворожу пiхоту, яка прибула на бронетранспортерах i,
висипавши з них, з п'яним гелготом пiшла в атаку. Позадиравши голови,
вперши автомати в пузо, автоматники iшли просто на садки, iшли i строчили,
як слiпi.
Богдан пiдпускав ворога для близького бою, пiдiймав кiлька разiв своїх
у контратаку. Дивний це стан душi: iдеш у контратаку, i нiчого не страшно,
не боїшся вмерти, а тодi, опiсля, не можеш цигарку скрутити - руки
дрижать, аж самому гидко. Вiдтиснутi ворогом в глибiнь селища, вони вели
вогонь з Будинку культури, позасiдавши на горищах, вiдстрiлювались iз
кущiв у скверах, iз якихось веранд, - на однiй iз таких веранд мало не
вбило й Богдана - нiмецька з довгою ручкою граната, впавши, вже крутилася
в нього бiля нiг, в останню мить встиг вiн ударом чобота одкинути її
назад, за рiг будинку. Потiм вони бились з танкетками, що прорвались у
вулицю, i в цьому бою втратили Степуру. Буває, що боєць iде на подвиг з
вiдчаю, з необхiдностi, Степура пiшов на подвиг свiдомо: з пiднятою в руцi
важкою гранатою вiн кинувся з садка наперерiз танкетцi i ударом гранати
зупинив її, хоча й самого пошматувало, порвало, чи й виживе.
Бачили ворога в цей день зблизька, з малих вiдстаней стрiляли по
зеленаво-сiрих мундирах, що повзли по городах, енергiйно пiдкидаючи
задами, чули гавкiт чужоземних команд iз-за сусiднiх будинкiв, а подекуди
билися i врукопаш.
Потiм налiтали штурмовики. Дзвенiло у вухах вiд гуркоту їхнiх моторiв.
Суцiльний дим i курява стояли там, де вони кружляли, а коли їхнi хрестатi
тiнi, майнувши по дворах, зникали з певнiстю, мабуть, що винищили все тут
живе, то й пiсля цього з кущiв, iз льохiв з'являлися живi бiйцi, i
Колосовський знову збирав, збивав їх у загiн, здатний продовжувати бiй.
В короткi перепочинки, майже припертi до Днiпрогесу, вони все ждали, що
їм з лiвого передадуть наказ про вiдступ. Коли Богдан дивився туди, на
лiвий, на високi корпуси соцмiста, на гарячi потойбiчнi скелi днiпровi, до
яких звiд...
