Олесь Гончар. Людина i зброя
страница №3
...каже раптом:- Царi були неграмотнi.
I знов мовчить.
Про все в нього своя думка, свiй присуд, i Танi подобається, що вiн
нiкого нiколи не боїться, а про Днiпро та про пороги днiпровськi говорить,
як про своє подвiр'я.
Човни, що стоять прикутi лаццюгами в затоцi, здебiльшого мають
наймення, i по самiй назвi вже можна вгадати чий. Великий голубий "Арго" -
це професора з гiрничого, що одружується втретє; трохи далi "Єрмак"
старого прокатника з заводу, за ним заводський парусник "Скiф", а бiля
самого причалу скромна двовесельна батькова "Мрiя".
Батько Танин працює прокатником на заводi, а у вiльний час пiсля роботи
- завзятий рибалка, цiлi ночi на Самарi бiля рибальських вогнищ. Першi
враження її дитинства - це вранiшнi гудки, що кличуть батька заступати на
змiну, i високi заводськi дими на лiвому, i ще невiддiльне вiд її
дитинства - це отi двi райдуги залiзничного мосту через Днiпро, що бiлiють
за скелями Комсомольського острова, i самий острiв, що блищить камiнням
серед Днiпра; весь мовби огорнутий серпанком дiдусевих легенд. Це той
острiв, де княгиня Ольга рятувалась з своїм флотом вiд бурi, де Святослав
робив перепочинок, iдучи в похiд на Вiзантiю, а горби отi скелястi - це
тi, що з них козаки, прямуючи з верхiв'їв, уже виглядали Сiч.
Гарний Днiпро у верхiв'ях, чарiвний бiля Києва, але не менше в ньому
краси i тут, де вiн вбирає в себе Самару, де так широко й вiльно
розкинувся перед степами, що розляглися на пiвдень i на схiд. Нiде нема
стiльки вiльностi й простору, як тут. Днiпро розлився, як небо, вiн бiля
острова мовби хотiв зiбрати всю свою силу, щоб здвигнути камiнь,
перебороти скелi i ще швидше ринути далi через пороги вниз. Звiдти з
татарщини, на отi горби за Самарою, вискакували колись на диких своїх
конях ординцi-кримчаки з напнутими луками, там десь народжувалась дума
"Про трьох братiв озiвських"...
Увечерi, коли з тiєї татарщини, з синьої мли засамарської сходить
мiсяць, Таня, вмостившись бiля дiдусевих нiг, слухає його сумовитi
легенди, що їм кiнця краю нема. З правiку селилися тут по зимiвниках
запорожцi та лоцмани днiпровськi, мужнi й вiдважнi люди що знали всi
примхи порогiв i, ризикуючи життям, проводили вниз i князiвськi вiтрила, i
купецькi каравани i заробiтчанськi чайки.
Хто знає, чи не дiдусевi легенди, спогади та перекази про давнину i
заронили в Танину душу першу любов до рiдного краю, ще з шкiльних лiт
розбудили мрiю вивчитись, стати дослiдником оцих островiв i степових
могил, що їх все життя розкопував дiдусiв знайомий - академiк Яворницький,
стати iсториком рiдного Днiпра з могутнiми заводами по його берегах.
Коли перд нею, дочкою робiтника, вiдкрилися дверi унiверситетськi i
вона стала студенткою, то здавалося, що цим уже досягнуто все
найзаповiтнiше. Унiверситет був її мрiєю, але вiн перевершив мрiю: вiн дав
їй кохання. Покохати! Вперше покохати! До зустрiчi з Богданом при всiх
буйнощах своєї фантазiї Таня не могла уявити, скiльки чарiв, скiльки муки
й щастя таїть у собi це людське почуття.
I ось тепер, коли це почуття з такою повнотою виколосилось в нiй, коли
навiть i сама наука з її скiфськими могилами вiдступила перед ним, дiвоче
серце вже по вiнця мусить налитися гiркотою розлуки, i життя тепер
перетворюється в невщухаючу тривогу за нього, за найдорожчого, котрого в
будь-який день, в будь-яку мить вiйна може вiдiбрати назавжди.
Зникла у балцi колона студбату, потiм ще раз з'явилась по той бiк балки
на пагорбi i пiсля цього, сховавшись, уже не з'являлась.
Пiшов Богдан, зосталося для Танi мiсто порожнє без нього, порожнi
гуртожитки, куди не хотiлося повертатись.
- Ходiм до мене, - вiдчувши її настрiй, запросила Мар'яна, i Таня
одразу погодилась.
Пригасла, без посмiшки, маленька, змучена ходьбою, - такою тепер дибала
поруч Мар'яни.
Мар'янинi батьки живуть край заводiв у селищi тракторного. Добуватись
звiдси в унiверситет Мар'янi далеко, i вона вивоювала собi мiсце в
гуртожитку. Тепер їй те мiсце, здається, вже буде не потрiбне.
Селище зустрiло їх садками, бурiючими вишнями червня. Таня й ранiш
бувала тут. I хоч це селище зовнi не схоже на те, де виросла вона, - тут
все розмiрене, розплановано, будиночки все новi, i кiнотеатр модерний, що
вгруз в землю, як бомбосховище, - проте сама атмосфера робiтничого
передмiстя нагадувала Танi домiвку, i завжди приємно було їй опинитися в
середовищi цих простих трудових людей. Надвечiр тут заводили патефони,
було повно музики, по садках бурхала iз шлангiв вода на зелень, на квiти,
за столиками пiд деревами виклацувало домiно, так виклацувало, нiби через
селище проходила кiннота. Зараз нiчого цього не було. Була якась
пригнiченiсть, напруженiсть, безвiдраднiсть.
Бiля хвiртки зустрiли Мар'янину матiр. Непривiтна, сердита, вона несла
кудись пiд пахвою радiоприймач з обривками антени та заземлення, що так i
телiпались бiля нiг.
- Куди ви, мамо? - запитала Мар'яна.
- Здавати несу.
- Отаке! Нащо?
- Загадали.
Мар'яна здивувалась: - А як же зведення слухатимем?
- А щоб не слухали. Щоб нiчого не чули! Клава он приїхала, таке
розказує, що душа холоне!
Клава - це старша Мар'янина сестра, уже замiжня. Застали її в садку
бiля столика: приклавши до грудей дитину, вона саме годувала її.
- Клаво, сестро! - кинулась до неї Мар'яна. - Ти прямо звiдти?
Звiдти - це значило аж з-пiд самого кордону, там служив її
чоловiк-лейтенант, i вона була з ним. Сама ще молода, а вся перемучена,
сидить, зсутулившись, i по плечi розповзається важкий клубок кiс, так само
чорних, густих, як i в Мар'яни. Очi в Клави схiднi, мигдалевi, в них повно
смутку, повно ще не прочахлого горя - видно, набачилась страхiть.
- Розказуй же, як там? Ваня живий? - Не знаю. Нiчого не знаю. - Клава
зiтхнула тяжко. - Коли
почалося, забiг на хвилину: "Клаво, бери малого - i на вокзал". А вокзал
уже горить, вибухають цистерни, палає хлiб у вагонах, той самий хлiб, що
його вiдправляли їм же якраз, у Нiмеччину. I оце, як була, без вузлика
вирвалась, без нiчого, тiльки з ним, з оцим, - вона притиснула дитину до
грудей.
- Не страшно, житимеш у нас, i я ж солдатка тепер. Разом житимем, поки
все скiнчиться. Я певна, i це скоро кiнчиться.
- Ой навряд. Там стiльки танкiв вони пустили, в небi вiд лiтакiв чорно.
Чим нашi досi тримаються, самiй дивно, зовсiм зненацька це нас застало.
Перед самим наступом нашу артилерiю якраз на ремонт вiдвели, треба ж
додуматись...
Вона стала розповiдати, як бомбили їх у дорозi, як горiли станцiї, на
однiй з них i вона мало не загинула. а подругу її, теж дружину
прикордонника, розшматувало з дитиною в неї на очах. В пожарищах, у
смертях людських, у трагiзмi нерiвної боротьби поставала перерв ними
країна з Клавиних розповiдей.
Незабаром повернувся з роботи батько. Стримано поздоровкався, наче не
дуже й здивований появою старшої дочки, наче й сподiвався її тут зустрiти.
Взявши в Клави з рук малого, уважно розглядав його:
- Ну, прикордоннику? I, скупо полоскотавши внука настовбурченим вусом,
знову повернув його Клавi.
- А де ж мати?
- Понесли здавати приймач, - сказала Мар'яна.
- Що ти мелеш? Який приймач?
- Наш, звичайно.
Батько засопiв, пiдiйшов до умивальника пiд деревом i, сердито
брязкаючи краником, почав мити руки.
Таня, дивлячись на його руки, вiдзначала собi, що вони такi ж великi та
огрублi в роботi, як i в її батька, i ще думала, що цими руками старий
робiтник на барикадах колись здобував оце життя, яке сьогоднi пiшли
захищати Богдан та всi їхнi хлопцi-волонтери. Якою цiною воно буде
вiдстояне? Чиїм життям i чиєю кров'ю?
Тут же, в садку, за саморобним столиком, над яким нависало вишневе
гiлля, дiвчата лаштували обiдати. Посiдавши за стiл, чекали матiр.
Клава розповiдала батьковi знов про свої митарства, а вiн сидiв
мовчазний, дивився кудись вподовж вулицi, в кiнцi якої вiдкривалися вже
поля, голубiло колгоспне жито. Мабуть, воно нагадало старому Кравцевi, як
рокiв з десять тому тут, де зараз селище тракторобудiвникiв, i далi на
пiвнiч, де розкинувся своїми цехами тракторний, було отаке ж жито,
вiдкрите поле, а коли будували завод, то перший директор їхнiй, старий
чекiст, верхи на конi їздив по територiї, бо не пройти було пiшки по
осiннiй .грязюцi. В бараках жили тодi, iнженерiв не вистачало, i в нього
вдома був цiлий гуртожиток - п'ять племiнникiв тiснилося, що приходили з
села до нього, до дядька, з дерев'яними сундучками. Всiх повчив,
повлаштовував - поповнили робiтничий клас. Здається, це так недавно було.
I директор на конi, i перший трактор, що виходить, з ворiт цеху пiд
музику, i Мар'яна в школi серед дiтей-iноземчат - там у них був цiлий
iнтернацiонал, бо на заводi працювали в тi роки американцi, i чехи, i
нiмцi, i англiйцi, поприїздивши сюди разом iз своїми сiм'ями. З-помiж
нiмцiв був один у них iнструктор в цеху, якого дiвчата так i називали:
фашист. "Руськи ремонт - капут машина", - улюблена була в нього фраза. А
тепер давно вже працюють без iноземних спецiалiстiв, - i машина не
"капут", тисячi тракторiв їхнiх пiшли на поля, i самi робiтники вже з
баракiв перебралися жити в оцi будиночки, що потопають у садках. Вишняки
порозростались - випирають гiллям через паркани на вулицю, суниця та садок
стали Кравцевi другим заняттям, I для нього та для його товаришiв по
ковальському кращого заводу i кращого соцмiстечка на землi нема.
Вiн чує, як Мар'яна розповiдає Танi теж про це, як дерева тут першi
садили, як батько з матiр'ю засперечалися тодi, що саджати:
- Тато - вишнi, бо з кожної вишнi, мовляв, щонайменше буде по вiдру
ягiд, а мама - тополi. "Що з тих тополь - один пух летить". А кiнчилося
тим, що посадили, бач, i вишнi, й тополi.
Вишнi давно вже родять, i пух iз тополь летить, як цвiтуть на початку
червня, i Мар'яна любить той пух.
Мати прийшла хоч i без приймача, але в якомусь мовби легшому настрої,
нiж iшла з дому.
Присiвши до столу, стала розповiдати:
- Тiльки що в Писаренчихи на пiвнiв ворожили. Спершу їхнiй уже був
зверху, а тодi наш розправив крила, як накiрчив, аж пiр'я з Гiтлера
полетiло!
Iншим разом смiшно було б таке слухати, але зараз не смiялись, лише
Клавине маля, розiгравшись, розпускалось в усмiшцi та все ловило рученям
бубку на вишневiй гiлцi.
Батько на нiч зiбрався знов на завод. Перед тим як пiти з двору, ще раз
схилився над внуком, якого Клава прилаштувала пiд вишнею в гамацi.
- Не падай духом, козаче, не падай, - глухо казав старий до внука. -
Коли в колисцi бомба не взяла, тепер житимеш... Все ще в нас попереду. Ще
трiскатиметься вiд наших болванок їхня погана земля...
Клава з дитиною в цей вечiр рано лягла спати, вимучилась з дороги.
Тiльки Таня з Мар'яною ще довго стояли .бiля хвiртки, мовби ждали когось,
та слухали, як над ними вгорi шелестить вершечком ровесниця тракторного -
тополя.
11
Летять студентськi чуби!
Купою лежать вони на землi, мiшма - русявi, чорнi, каштановi, бiлявi,
ноги по них топчуться, грубо збиваючи в солдатську повсть.
Бiля лазнi, в тiнi зелених розлогих дерев, де стрижуть волонтерiв,
тiльки й чути регiт та вигуки:
- Готовий! Далi!
З усього табору, мов на розвагу, сходяться дивитись на цю процедуру.
На помiч солдатовi-перукаревi став сам помком взводу першої роти
студбату надстроковик Гладун, для якого власноручно знiмати чуби з ученої
братiї є, видно, справжньою насолодою. Чоботи його з явною зневагою
топчуться по студентських чубах, по отих русявих , та бiлявих, а зуби вiн
аж зцiплює, ведучи машинкою по студентськiй головi, i той, що попався йому
в руки, тiльки покректує та зойкає, коли вже терпiти несила.
- Терпи, студенте, пiхотою будеш - примовляв крiзь зуби Гладун. - Це
тобi, брат, армiя, а не унiверситет, де мiг патлами метляти!
Сядеш, не встигнеш оглянутись, як чуб уже злетiв, i вже ти голомозий,
гребiнець свiй можеш закинути в кущi. Смiшними виходять хлопцi з-пiд
машинки, голови стають бугруватi, в того якась гунадза випирає на тiм'ї, в
того кущ зостався за вухом, а Духнович без своєї густої каштанової
шевелюри став зовсiм якимсь жалюгiдним: всi помiтили одразу, що голова в
нього витягнута, гостра i нагадує формою диню, а на нiй незграбно
стовбурчаться величезнi червонi вуха, що одразу стали предметом дотепiв.
Хто без чубiв - мовби поменшали всi на очах. Зовнi студенти сприймають
усе це як належне, розстаються з чубами нiбито легко, кепкують один з
одного, перестрiлюються жартами, але в їхньому смiховi й жартах чується
жаль i присмута за втраченим, вловлюється вiдчуття якоїсь приниженостi, що
її завдано їм оцiєю процедурою. Разом з чубами мовби летять у небуття
якiсь знаки їхнiх iндивiдуальностей, те, що робило їх не схожими мiж
собою, летить у минуле їхня студентська розхристанiсть, безтурботнiсть,
звичка жити й поводитись, хто як хоче. Замiсть рiзномастих чубiв, тепер
однi голi, зведенi старшиною до стандарту лоби.
Безчубi, з бугруватими, гулюватими головами пiдхопили вiд когось iз
надстроковикiв i вже охоче завчають, замiсть премудростей
унiверситетських, жартiвливi заповiдi солдата:
1. Будь далi вiд начальства, бо дасть роботу.
2. Держись ближче до кухнi.
3. Коли що незрозумiле - лягай спати.
Всiм студбатiвцям, зважаючи на їхнє звання курсантiв видали
обмундирування командирське, в тiм числi i добреннi, з халявами вище колiн
юхтовi чоботи, якi до цього, мабуть, роками лежали десь на складах,
чекаючи вiйни. Помкомвзводу Гладун, роздаючи їм цi чоботи, не мiг
приховати своєї заздростi i ревнощiв до тих, хто їх одержує, бо сам вiн,
незважаючи на свою надстрокову службу, носить кирзовi i юхтових йому й
зараз не належало.
- Ну, за що тобi такi чоботи? - каже вiн, недбало кидаючи Духновичу
його пару. - Щоб їх заслужити, треба сiм пудiв солдатської солi з'їсти. А
ти? Ну хто ти є?
Духнович з таємничим виглядом, стишено зiзнається йому:
- Ми - iнтелектуалiсти.
- Це що воно? - той дивиться на нього з пiдозрою.
А зоставшись самi, хлопцi регочуть:
- Ось побачиш, заявить...
- Вiн тобi дасть iнтелектуалiста? - каже Дробаха. - Свого часу одного
художника, кажуть, мало не посадили за те, що назвав себе маринiстом.
З помкомвзводу Гладуном у студбатiвцiв з першого ж дня встановились
стосунки взаємної неприязнi. Призначений командиром до iсторикiв. Гладун
зрозумiв свiй обов'язок так, мовби це дали йому табун коней i вiн повинен
їх об'їздити, повинен ловити їх, триножити, крутити їм храпи i всiма
засобами прагти якнайшвидше насадити на кожного армiйське, всiма статутами
передбачене сiдло. Для цього йому насамперед належало вибити з них отой
унiверситетський дух, оте вiльнодумство, що вони його принесли з собою до
табору. Улюбленим прислiв'ям для нього стало: "Це не Вiльна академiя, це -
табiр, ясно?"
Сам вiн навiть серед надстроковикiв видiляється своєю пiдтягнутiстю та
бравим, молодецьким виглядом.
Здоровий, дебелий, з в'язами такими, що хоч обiддя гни, йде на тебе, i
в очах - холод, а лоб упертий, хоч яку стiну проб'є. Поза табором, серед
чугуївських молодичок, вiн здобував немало парубоцьких перемог i, кажуть,
нiбито вiв навiть список своїх любовних жертв. З вигляду бравiшого в
таборi не найти: все на ньому як влите, наче родився в цьому
обмундируваннi пiлотка вiд вуха рiвно на два пальцi, комiрець довкола
налитої кров'ю шиї навiть у найбiльшу спеку блищить бiлоснiжним пружком.
Не помкомвзводу, а просто живе втiлення табiрної дисциплiни, незламного
духу i букви i статутiв! Цей табiр, його посипанi пiсочком алеї серед
столiтнiх дерев, грибки, намети, подiрявленi кулями i мiшенi, спортивнi
снаряди та смуги перешкод усяких - це був свiт, без якого не уявити було
Гладуна, а Гладуна без усього цього.
Вiн тiшився своєю владою над студентами, своїм правом вдиратися на
свiтаннi до них у намети i витрясати з iнтелектуалiстiв їхнiй ранковий
сон:
- Ану, пiдйом! Пiдйом! Годi нiжитись! Сьогоднi стройова, а не бiноми
Нутона!
На плацу вiн їх ганяє до сьомого поту. Де найглибшi рiвчаки, де
найколючiшi будяки, там вони кiлометрами повзають пiд його наглядом
по-пластунському, а коли котрись, не витерпiвши, спробує нарiкати - такий
начувайся! Iншi стануть на перепочинок, а цьому й тодi перепочинку не
буде, вiн i тодi пiд палючим сонцем займатиметься шагiстикою або додатково
тренуватиметься по штиковому бою, до очманiлостi колючи раз за разом
напханi соломою опудала.
Звичайно ж, найбiльше цього щастя перепадало Духновичу, проте й пiсля
помкомвзводової надбавки вiн не мiг тримати свiй язик на припонi:
- Та що це, справдi? - казав вiн, вiдпльовуючи землю, якої пiд час
повзань завжди умудрявся наїстись. - Миколаївська муштра? Кос-Арал? Це
тiльки Шевченка колись так ганяли, як ви оце нас...
Цього було досить, щоб сорочка Духновича в той день не просихала.
- Я тобi ось покажу Кос-Арал.
- Не "тобi", а "вам".
- Це однаково.
- Кому однаково, а кому нi.
- Комiсару пожалiєшся? Чорну корову, думаєш. за це дасть? Нi, ми й не
таких уламували. - Все це Гладун говорив з скривленою черствою усмiшкою, з
недобрим блиском у хижувато примружених очах. - Встать! Кому сказано -
встать? До тiєї он кобили по-пластунському - туди й назад - марш!
Духнович, пiдвiвшись, все ще, видно, думав, що Гладун тiльки залякує, i
не спiшив виконувати команду. Але Гладун крикнув погрозливо:
- Спольняй!
Боляче дивитись було, як Духнович, що тiльки-но присiв бiля них, де
вони вивчають статут, мусив знов iти, кидатись в пилюку, повзти по
гарячому, розпеченому сонцем плацу в повнiй викладцi, на лiктях долаючи
вiдстань до тiєї кобили, що пасеться десь аж на виднокрузi. Виконуючи
команду, вiн таки лiг, не лiг, а повалився в пилюку всiм своїм незграбним
довготелесим тiлом i розморено, важко поповз.
- Бач, як пливе. Ось-ось пiде на дно, - презирливо кидає вслiд йому
помкомвзводу.
Духнович вiдповзає все далi, сiрi вiд пилюки чоботи його ледве
ворушаться по плацу, i навiть з вiдстанi почуваєш, як важко йому там, як з
кожним ривком уперед, з кожним подихом вiн натужно втягує в себе гаряче
повiтря й гарячу пилюку.
Колосовський, хмурячись, деякий час дивився вслiд товаришевi, а потiм
несподiвано пiдвiвся, поправив ремiнь i за всiєю формою звернувся до
Гладуна:
- Товаришу старший сержант! Якщо вже так треба, дозвольте менi за нього
проповзти вказану вами вiдстань.
Гладун був щиро здивований, що Колосовський, один з найпримiтнiших у
студбатi правофлангових, небагатослiвний i сповнений бiльше, нiж iншi,
поваги до вiйськової науки курсант, бере раптом пiд свiй захист Духновича,
цього явно ж бездарного до вiйськової служби невдаху, та ще й баламута.
- Чого це у вас, Колосовеький, за нього шкура болить?
- Вiн мiй друг, - сказав Богдан. - До того ж у нього кволе здоров'я.
- А чого вiн тут? Чого йшов? Теж менi доброволець. Обiйшлись би без
такого! Сiм лiт мак не родив, та й голоду не було. А коли вже сюди
попавсь, то хай знає, що тут кволих нема. Армiя всi болячки як рукою
знiмає.
- Жорстокiсть без потреби нiде не може бути виправдана.
Вони стояли один проти одного, нiби примiряючись перед тим, як
зчепитись.
- Не до лиця вам, товаришу Колосовський заступатися за таких
розгiльдяїв. Самi ж ви зразковий курсант. Яка мiж вами може бути дружба?
Перед вами дорога може, в Герої Радянського Союзу, а перед ним куди?
- Одна у нас дорога.
- Киньте цi дурощi. Хай повзе. Нiчого покривати таких.
- Не розумiю, чим вiн так уже провинився, наш Духнович? - спокiйно
втрутився в розмову Степура. - На два чи на три пальцi пiлотка вiд вуха -
не це зараз головне.
- I не тут головне, - похмуро вкинув Лагутiн.
- А де головне? - Гладун насмiшкувато прискалив око.
- Головне зараз там, де нас з вами нема, - стояв на своєму Лагутiн.
- Зрештою, ми записувались на фронт, - додав Дробаха, а не щоб
шагiстикою отут займатись.
- Туди встигнете, - осмiхнувся Гладун. - Там таких треба буде ого
скiльки!
- Так i вiдправляйте!
Гладун глузливо похитав головою:
- Ех ви, iнтелектуалiсти! Вчили вас, вчили, а голови гарбузовим
насiнням набитi.
Коли вiн пiсля цього одлучився вiд них, пiшовши наглядати за Духновичем
зблизька, Дробаха майже з ненавистю кинув йому вслiд.
- Дерево. Аракчеєвський покруч.
- В мене таке враження, що вiн вирiшив всю вiйну вiдсидiтись у таборi,
- сказав Лагутiн, втираючи хусточкою пiт з свого вже обгорiлого обличчя. -
З шкури пнеться, аби тiльки мiсця тут не втратити.
- Ще, чого доброго, й вiдсидиться, - пошкодував Мороз. - Зараз ганяв
нас, потiм ганятиме iнших.
- Такий де завгодно зробить Кос-Арал, - зауважив Степура.
Колосовський, якого помкомвзводу залишив старшим замiсть себе, сiв з
хлопцями продовжувати заняття по статуту. Мiсце, де їх кинув Гладун, було
вiдкрите, спека палила нестерпна, i нiщо не лiзло в голову, сонце,
здавалось, розтоплювало мiзки. А зовсiм неподалiк був затiнок, зеленiли
дерева.
I сталося так, що коли Гладун повернувся з Духновичем, який насилу
плентався за ним, то вже не застав свого взводу на старому мiсцi.
Невгамовний пiдроздiл самовiльно перемiстився в затiнок.
- Хто дозволив? - вирячився Гладун на бiйцiв.
Колосовський став струнко.
- Я дозволив.
Вiн ждав, що Гладун накладе на нього стягнення, але той чомусь не
вдався до цього, стримав себе.
Тiльки немилiсть помкомвзводу впала на них пiсля цього ще нещаднiше.
Iншi командири повели вже своїх на обiд, вже тiльки кушпела влягається за
ними по плацу, а Гладун ще й досi тримав свiй взвод на пустирищi, де спека
тридцятиградусна i води нi ковтка. Веде їх з плацу останнiм, веде, налитий
люттю, мстивими вогниками в банькуватих пiд крутим лобом очах. I хоч
курсанти його всi вже як викрученi, але вiн приберiг для них ще одне:
- Запєвай!
Вони мовчать.
- Запєвай!
Мовчать.
- Заспiвуй!!!
Як у рот води. Iдуть i нiби поглухли, понiмiли. Гладуновi такi вибрики
добре знайомi. Тiльки ж не до того в руки попались! В нього заспiваєте,
вiн з вас виб'є цей дух.
- Бiгом... арш!
Це вони одразу виконують. Важко пiдняли ноги, побiгли, погупотiли.
Дасть ось добру пробiжку, впаряться, послiпнуть вiд поту, тодi
заспiвають...
Гладун не зводив з них ока.
- Швидше!
Дедалi швидше i швидше бiжать вони, бiжать, зцiпивши зуби, пiдiбравши
тощавi студентськi свої животи, i тiльки чути посилене їхнє дихання, та
юхтове чобiття гупає в важкiй одностайностi через плац.
Гiрше, правда, що й самому помкомвзводу доводиться, не вiдстаючи, бiгти
поруч з ними, i пiт градом уже котить з нього теж, i чим бiльше кушпели
вiн ковтає з-пiд їхнiх чобiт, тим бiльша злiсть його розбирає, гнав би,
поки попадають, але й самому йому вже духу не вистача, хочеш не хочеш -
треба спиняти.
- Направляючий! Стiй!
Одначе вони не зупиняються. Не почули, чи що? Все бiльшає вiдстань мiж
ними i їхнiм табунником. Зiбравши всi сили, якi тiльки в них-ще зостались,
всю буйну оту непокору, яку вiн ще не встиг iз них вибити, мчали кудись
навмання, справдi як отой табун необїжджених коней, який швидше
розiб'ється, нiж зупиниться на окрик. Женучись за ними по спустiлому
величезному плацу. Гладун уже й сам був не рад, що скомандував їм оте
"бiгом!", боявся, що без нього вони отак влетять i мiж намети, на головну
лiнiйку, на очi командирам.
- Стiй же! Стiй! - волав вiн захекано.
А їм не було впину, єй же єй, прогупотять отак без нього мимо їдальнi,
де жде їх гречана солдатська каша, пробiжать мимо вартових пiд грибками,
вилетять iз табору на простiр, i лови їх тодi аж отам десь серед їхнiх
вiльних академiй...
Кинувшись навпростець, вiн таки перейняв їх, зупинив уже серед перших
наметiв в тiнi гiллястих дерев
Вклякли на мiстi, задиханi, запаленi, в мокрих, хоч викрути,
гiмнастьорках, а на виду одна покора, одна слухнянiсть, тiльки в очах у
кожного та в закушених губах Гладун читав прихованi насмiшки i повне
вдоволення, що так провчили його, свого муштрувальника.
- Чому не зупинились? Чому не виконали команду?
- Яку команду? - знизав плечима Дробаха. - Нiчого не чули, чоботи дуже
гупають. Iншi теж - як овечки покiрнi:
- Хiба ви гукали?
- Була команда "бiгом", ми й бiгли, а "стiй" нiхто не чув.
З посиленим апетитом їли вони в цей день добре змащену солдатську кашу,
i Гладун їв разом з ними, мовби нiчого й не сталось.
А коли, вставши iз-за столiв, останнiми пiшли з їдальнi до себе на
мертву годину, то навiть без помкомвзводового "запєвай!" дружно, бадьоро,
всiма горлянками грякнули на весь табiр:
Дан приказ ему на запад...
I цiєї пiснi їм вистачило до самих наметiв.
12
Ще був Брест. Ще були їх десятки, сотнi бiльших i менших Брестiв, цих
розкиданих по всьому палаючому прикордонню вузлiв опору, що, стiкаючи
кров'ю в болотах, в полях i лiсах, вiдрiзанi, оточенi, билися до
останнього, а крiзь проламанi пояси прикордонних укрiплень уже неслася на
схiд, стугонiла всiєю своєю важкою силою блискавична вiйна, блiцкрiг.
Ревла моторами, скреготiла залiзом танкових армад, торохтiла по вишневих
подiльських садках мотоциклами, вигукуючи над Україною, як бойовий свiй
арiйський девiз:
- Млеко! Яйка!
Вдень було жарко вiд спеки, а ночами вiд пожеж, вiд гарячих руїн
розбомблених станцiй. А вони, завойовники свiту, йшли i йшли i, вилiтаючи
з куряви шляхiв, розжахували по селах жiнок, виповнювали гелготом
подвiр'я, пожадливо розтiкалися по садках, по городах, i навiть вгорi на
гiллях садкiв, на червоних, нiби кров'ю обкипiлих вишнях, було видно їхнi
розкаряченi ноги i сiро-зеленавi, кольору гусенi, мундири. I це таки була
гусiнь - гусiнь розмiром з людину.
Студбат ще був далеко вiд цього всього, ще не пашiло на нього
розiгрiтим повiтрям фронту. Навлежки й з колiна стрiляли на стрiльбах по
давно пробитих мiшенях - туполобих касках уявних фашистiв, кололи штиками
тi самi опудала, що їх безлiч разiв уже було переколото курсантами
пiхотного училища та рiзними контингентами запасникiв, що проходили в
цьому таборi лiтнi перепiдготовки.
Може, тiльки в тому й була рiзниця з мирним часом, що навчання
проводилось прискорено, в гарячковому темпi, дисциплiна була ще суворiшою,
а сурми раз за разом сурмили над табором тривогу.
Без звички студбатiвцям важко було витримувати цей режим. Цiлоденнi
навчання, шагiстика, кушпела, спека, а вночi - пости, наряди, тривоги. Та
навiть у найтруднiшi хвилини, коли всi були замордованi цим, Колосовський
не давав собi розкиснути, щораз пришпорював себе нещадною думкою:
"А там, на фронтi, легше?"
Почував сором, що вiн ще не там, в окопному унiверситетi, серед
невiдомих своїх братiв та ровесникiв. Адже ж iшов вiн туди, а досi ще тут,
на такiй вiдстанi вiд фронту. Щоб не так гризло сумлiння - всю душу
вкладав у суворi табiрнi статути, в штиковий бiй, в стрiльби й тактичнi
заняття, нерiдко перевершуючи в цьому й самих учителiв - сержантiв
надстрокової служби, цих справжнiх богiв крутої табiрної науки. Було щось
заразливе в цiй науцi, вона розворушувала в Богдановi честолюбство, i хоч
нiяково було перед товаришами, але ловив себе на тому, що й приємнiсть
вiдчував, коли доводиться робити з шеренги три кроки вперед i
вислуховувати перед всiма командирську подяку. Особливе дiстав
задоволення, коли якось в таку мить, стоячи перед строєм на вечiрнiй
повiрцi, пiймав на собi погляд Спартака, погляд, сповнений ревнивого
подиву: як це так, що не я, а ти стоїш перед строєм i вислуховуєш похвалу?
Зате на полiтгодинi, коли треба було читати фронтове зведення, це робив
завжди Спартак. Невдячним, щоправда, було це заняття, тяжко було читати,
але вiн читав першим випивав неминучу чашу гiркоти: "Пiсля упертих боїв
здано... Пiсля жорстоких боїв залишено..." Внутрiшнi райони країни, якi ще
вчора видавались недосяжно далекими для ворога, сьогоднi ставали аренами
битв.
В першу ж недiлю прийшли до студбатiвцiв дiвчата. Тiльки кiнчилась
полiтгодина, вартовий прокричав з-пiд грибка:
- Колосовський, на лiнiйку! Лагутiн, на лiнiйку! Закоханi, всi на
лiнiйку: дiвчата за табором ждуть!
I не тiльки тi, кого викликали, але всi, хто був у цей час вiльний вiд
нарядiв, кинулись радiсно на вихiд, бо це таки стосувалося всiх, це нiби
послав дiвчат до них на побачення сам унiверситет, саме їхнє недавнє
вiльне й безтурботне студентське життя.
Дiвчата стояли за вхiдною аркою пiд деревами, осипанi пелюстками сонця,
що просiвалось на них крiзь листя.
Богдан ще здалеку помiтив мiж ними Таню. Всмiхаючись, пiшла йому
назустрiч, притискаючи букетик польових квiтiв до грудей, маленька,
зiщулена його Тетянка. Бачив спершу усмiшку її, ясну, неповторну, i лише
згодом помiтив, що боса зупинилась перед ним, а босонiжки тримає в руцi.
Ноженята закуренi з дороги, пилява ще лежить на обцьвохканих бур'янами
тугих загорiлих литочках.
- Пiшки?
- Та нi, трохи й пiд'їхали. На, вiзьми, - вона подала йому квiти, серед
яких найбiльше було василькiв та волошок, саме того польового зiлля, яке
вiн любив. Вiн почав вдихати, жадiбно втягуючи нiздрями густi пахощi
степу.
- Де назбирала?
- А там, понад шляхами, як iшла.
- Втомилася?
- Трiшки.
- Ех ви, пiхота!
Вiн чув, як голос йому зривається вiд нiжностi, що переповнювала зараз
його.
Нiколи ще не була вона для нього такою дорогою. Тiльки тут вiдчув, яким
убогим був би без неї, без її усмiшки, без цiєї вiдкритої безоглядної
вiдданостi, що привела її сюди. Звичайнiсiнька дiвчина, що була, може,
навiть непоказна для iнших, для нього вона видiлилась з-помiж усiх людей,
яких знав i знатиме, i вже стала найрiднiшою, незамiнимою з цiєю
безконечною ласкавiстю погляду, з маленьким носиком i ямочками на щоках, з
п'янливою принадою знайомих, призначених йому для поцiлункiв груденят...
Йому стало чомусь до болю жаль її, жаль, що вiн може зробити її нещасною,
адже його смерть розбила б i їй життя, розбила назавжди. I якщо вiн хотiв
би не загинути у вiйнi, то хотiв би цього насамперед для неї, для її
щастя. Усмiхаючись, дивився, надивлявся на все оте, що вона принесла йому
в ясних своїх оченятах.
- Чому додому не поїхала?
Губи її здригнулись винувато. Так, збиралася ж, а не поїхала... Не смiє
навiть i сказати йому, що зосталась тут ради нього, щоб бути до нього
ближче. I хiба не винагородила її доля за це? Ось вiн знову стоїть перед
нею. Стоїть, осмалений сонцем, острижений i мовби ще бiльше витягнутий та
схудлий у своєму новому вiйськовому вбраннi, в новiй, з червоною зiрочкою
пiлотцi. Вiйськове йому личить, в ньому є вiйськова жилка, передалась,
мабуть, вiд батька. Стрункий, високий, навiть i на каблуках вона сягала
йому лише до плеча, а зараз i зовсiм перед ним маленька. Скiльки за цi днi
передумала про нього, пiсля розлуки вiн ще бiльше вирiс в її очах! Почуття
ii до нього заполонило всю душу, вона весь час тепер ходить, мовби
заслiплена ним. Iнодi їй здається, що вона стала жорстокою для всiх, крiм
нього, не поїхала ось до батькiв у такий час; ловила себе на тому, що про
рiдного брата згадує в цi днi менше, нiж про Богдана, хоч брат у неї
льотчик, вже вiн десь у самiм вогнi, вже, може, й живого нема...
- З понедiлка вiдправляємось всiм унiверситетом на окопи. Протитанковi
рови ритимем десь пiд Красноградом.
- Де, де? - Пiд Красноградом.
"Протитанковi пiд Красноградом? По цей бiк Днiпра?" - сумно подумалось
Богдановi, i, одганяючи вiд себе чорнi думи, вiн взяв Таню за руку.
Досить було Богдановi взяти її за руку, стиснути її маленьку долоню в
своїй, як Таня одразу про все забула. I вiйна нiби зникла, i чудесним став
свiт!
- Подобається менi тут у вас, - сказала Таня.
На ходу розгойдуючи сплетеними руками, вони пiшли помiж деревами в
глибину лiсу, повного свiжостi, холодкiв, трави, буйно листатої папоротi.
- Скiльки тут людей перейшло, можеш уявити, - заговорив Богдан,
озираючи лiс. - Тут ще й до революцiї були табори. Оцi дуби ще дiдами
Рєпiна посадженi. Ти ж знаєш, Рєпiн звiдси родом, з чугуївських вiйськових
поселенцiв, - ми були на тiй сотнi, де вiн народивсь.
- Ти й тут дослiджуєш? - засмiялась Таня.
- Найкраще менi оце дослiджувати, - сказав Богдан i, пригорнувши Таню,
почав цiлувати її в шию, в губи.
- А менi й не соромно, - смiялася Таня. - Хай дивляться, я ж твоя...
Богдан озирнувся. Помiтивши вiддалiк кiлькох курсантiв, а за ними, в
гуртi дiвчат перед табором, худорляву постать Ольги-гречанки, запитав:
- До кого то Ольга прийшла?
- Ольга? - схаменулася Таня, тiльки тепер, видно, згадавши про подругу.
- Вона просила нiкому цього не казати... Але тобi скажу. Бо ти - це ж я?
До Степури вона прийшла. Ольга давно вже в нього закохана, а його щось,
бач, там i не видно.
- Вiн на посту, - пояснив Богдан. - Скоро змiниться. А про Ольгу я
цього й не знав. Тiльки пiсля Мар'яни навряд чи вiн кого здатний помiчати.
- А з Лагутiним у них як?
- Ще й досi на ножах. Просто бiда з ними. За ростом випало ходити їм
поряд в строю, iдуть i супляться один на одного, а хлопцям, звiсно, тiльки
подай. Духнович уже пропонував їм себе в ролi секунданта.
- А вiн, Духнович¼ освоїв статути нарештi?
- На стрiльбах маже безбожно, бiдолаха, всi кулi в небо посила. За це ж
i дають йому. Замордував його помкомвзводу. Боляче просто дивитись, чим
стає hоmо saрiеns[2] на плацу.
Крiзь зелень кущiв перед ними заблищала вода внизу, в очеретах.
- Далi не пiдемо, - сказав Богдан, зупиняючись над урвищем.
- Далi рiчка, - засмiялася Таня.
- I не тiльки тому.
- А чому?
- Треба, щоб на випадок тривоги табiр чути було. Не забувай, що перед
тобою солдат.
Блискiтки сонця стрибали в його карих очах. Вони, оцi рiднi глибокi
очi, смiялись до Танi, а вона дивилася в їхню глибину з таким передчуттям,
нiби ось-ось має їх втратити, надовго, може, й назавжди з ними
розлучитись.
- Ви ще довго тут пробудете?
- Навряд. По тому, як ганяють, видно, що поспiшають з нами. Та й хлопцi
самi рвуться.
- Як це добре, що ми вас застали. Ми i в ту недiлю прийдемо, не
заперечуєш?
- Ще б пак!
- Давай сядемо.
Сiли, вона злягла йому на руки, ловила кожну блискiтку в його очах,
кожну рисочку Богданову хотiла запам'ятати. Справдi, вона заслiплена ним i
щаслива цiєю заслiпленiстю, цiєю безмежною вiдданiстю йому. Хай скаже -
кинься отут з урвища в воду, хiба не кинеться? Вона готова будь-коли
вiддатись йому, не задумуючись про майбутнє, про те, як там буде далi.
Руки його великi, загорiлi, справдi солдатськi, а як нiжно зараз вони її
обiймали. Iнодi їй здається незрозумiлим, чому вiн покохав саме її, а не
таку красуню, як Мар'яна, або Майя Савенко з геофаку, або... Та для нього
найкраща красуня була б рiвнею! Одна з педiнституту просто очей не зводила
з нього в бiблiотецi, завжди норовила сiсти навпроти, хоча - що вона знала
про нього? Тiльки Таня знає, скiльки за цiєю зовнiшньою стриманiстю,
навiть суворiстю криється любовi, скiльки гарячої пристрастi в грудях,
скiльки допитливого розуму в отих випуклих пiвкулях смаглявого юнацького
лоба. I все це може згаснути, зникнути, збезжиттєвiти в одну мить вiд
маленької скалки, вiд шматочка смертоносного металу!
Вiн наче вгадав її думки.
- Отаке наше лiто. Отака наша Ольвiя, Таню.
- Липа як тут пахне... I не хочеться думати, що десь вiйна...
- А вона йде.
- Iде. Як буря, як ураган, iде. Саме такою вона менi чомусь уявляється
- ураганом, чорним, смертоносним... Десь я читала про льотчика, що не мiг
сiсти на землю, охоплену ураганом. Льотчиковi нiчого не лишалося, як
повести свiй лiтак вище i вище в небо, куди не сягав ураган, i спробувати
пройти над ним.
- То льотчики, - сказав Богдан, i Таня впiймала на собi присмучену його
усмiшку, - а нам, пiхотi, нiчого не лишається, як тiльки пробитися крiзь
все це, - вiн враз спохмурнiв, - i крiзь все це пройти.
- А може, ще пригасне? Як фiнська?
- Навряд. З фронту все гiршi вiстi.
- Не думай про це.
- Як не думати. Таке розгоряється, бурхає аж сюди... Цiєї ночї пiдняли
нас: десь за Чугуєвом нiбито десант викинувся, побiгли, обшукали все
довкола, потiм, правда, виявилось - марна тривога... А стiй! - Богдан
раптом напружився весь. - Сурмлять!
Вiн схопився на ноги. Таня теж пiдхопилась, розгублена, поблiдла.
- Богданчику... Серденько... Вiн притиснув її до грудей, обцiлував
жадiбно, нашвидку.
- Мушу бiгти!
- Не кидай мене тут...
Вхопивши Таню за руку, Богдан потяг її за собою, так що вона аж
пiдлiтала, спотикалася на бiгу.
В одному мiсцi, наполоханi тривогою, з гущавини вискочили Мар'яна й
Лагутiй. Мар'яна була розшарiла, сум'ятлива не по-дiвочому, щось там
поправляла на собi, застiбала блузку на грудях, i Танi аж заздрiсне стало,
що вони з Богданом близькостi такої не встигли зазнати.
Сурма кликала, звiдусiль бiгли до табору, i ось уже й Таня з Богданом
опинилися бiля входу, де арка i куди дiвчинi вхiд заборонено.
- Бувай! - мiцно стиснув їй руку Богдан.
Вiдбiгши кiлька крокiв, вiн раптом вернувся, простягаючи їй свiй
студентський матрикул:
- Ось на, вiзьми, збережи...
Щось було на цей раз таке незвичне в голосi його i в трохи аж нiби
розгубленiм виглядi, що їй тенькнуло в серцi:
"Востаннє!"
Взяла матрикул i з великими, до слiпоти налитими слiзьми очима
притримала його руку в своїй:
- Богданчику, любий, якщо... коли що... ти ж - пиши? Чуєш? Хоч у думках
пиши, як не буде змоги... Знай, я думки твої i на вiдстанi почую! За
тисячу верст!
"За тисячу верст!" Дiвочий цей зойк так i ввiйщов йому в серце.
А сурма сурмила над табором дедалi настiйливiш, дедалi вимогливiш.
Мовби пiдцьвохкуванi її звуком, студбатiвцi швидко пробiгли, позникали за
аркою, мiж рядами напнутих наметiв, i перед гуртиком засмучених дiвчат
знов стояв лише табiрний вартовий з гвинтiвкою бiля ноги - мовчазний,
непiдступний.
13
Збiр, виявляється, був для того, щоб одержувати зброю. Замiсть старих,
з тригранними багнетами гвинтiвок, якими курсанти були досi озброєнi i
якими, мабуть, воювали, ще їхнi батьки, для студбатiвцiв привезли зброю
найновiшого зразка: десятизаряднi напiвавтомати з плескатими
багнетами-ножами. Потiм, уже на фронтi, вони намучаться з тими
гвинтiвками, якi, тiльки побувавши в пiску чи багнюцi, переставатимуть i
стрiляти, з люттю кидатимуть їх, пiдбираючи в убитих знову старi, батьками
випробуванi трьохлiнiйки, а поки що нова зброя викликала щире зацiкавлення
в тих, кому вона призначалась.
Гвинтiвки лежали в нових заводських ящиках. Вкладенi були так дбайливо
i були так щедро змащенi густим заводським мастилом, що, вiдкривши ящик,
не хотiлося їх i чiпати - хотiлося так, не чiпаючи, знову закрити їх в
ящику i вiдправити на вiчний схов.
Але старшина та помкомвзводiв вже вмiло видобували їх звiдти, роздавали
по списку, записуючи номери i вимагаючи, щоб той, хто одержує, тут же
запам'ятав свiй номер - закарбував у мiзку назавжди.
- Бо з цим номером, може, i вмреш, - казав Гладун, вручаючи гвинтiвку
Духновичу.
- Я невмирущий, - вiдповiдав на це Духнович. - Життя - ось мiй
орiєнтир!
До самого вечора озброювався батальйон новою зброєю. Крiм гвинтiвок, їм
ще видали й каски - зеленi, важкi.
- Чавуннi голови тепер ми, - крутив Дробаха своєю мiцною головою, яка в
касцi нiби ще нижче осiла йому на плечах.
А увечерi, ще й сонце не зайшло, батальйон уже вiдвечерявся i знову
шикувавсь: на цiлу нiч мав бути марш та бойовi навчання. Кожен з курсантiв
був нав'ючений повною викладкою, з флягою, протигазом, з достатнiм запасом
патронiв та з добовою порцiєю НЗ в солдатському ранцi.
Перед тим як вирушити з табору, старшини, роззувшись, перед
студбатiвцями, показували їм, як треба правильно обмотувати онучу, щоб не
понатирати ноги в походi.
Гладун теж сидiв перед хлопцями на стiльцi i, впевненими, чiткими
рухами обмотавши бiлою байкою свою лапищу, гордовито показував її, мало не
пiд носа тикав студентам.
- Бачите? - крутив сюди-туди ногою. - Як лялечка!
А перед самим маршем вiн, стоячи бiля цинкового бака з водою, пiдкликав
до себе кожного з своїх бiйцiв, i тут вiдбувалося таке: Гладун брав
скибочку чорного хлiба i, мовби чаклуючи, насипав зверху жменю солi, i всю
оцю сiль, що ледве трималася горою на хлiбовi, подавав курсантовi:
- Їж!
Той непорозумiло вiдступав: сiль їсти? Та ще пiсля вечерi? Та в таку
спеку, коли й без того воду жлуктиш без кiнця?
- Я ж не верблюд.
- Бери, кажу, їж!
Наказ є наказ, їси, аж на зубах трiщить той натрiй хлор. А коли з'їв.
Гладун вказує на воду:
- Пий!
Черпаєш кухлем, що вмiщує в собi, мабуть, не менше, як кiвш
запорозький, i п'єш, аж стогнеш, а помкомвзводу пiдбадьорює:
- Пий, пий, надудлюйся вволю, щоб живiт був як барабан. Бо на маршi й
краплини не дам.
Осторонь, посмiхаючись на цю сцену, стоять групою старшi командири,
серед них i той iз шпалами в петлицях, з сивиною на скронях, що був у
райкомi партiї, коли вони проходили комiсiю. Вони вже знали про нього:
батальйонний комiсар Лещенко. Старий полiтпрацiвник, довгий час працював в
авiацiї, але за станом здоров'я змушений був перейти в пiхоту. До табору
вiн прибув тiльки вчора й вже тут зостанеться: буде комiсаром студбату.
Колосовського вiн впiзнав одразу. Коли Богдан, виструнчившись перед
помкомвзводу, саме прожовував свою порцiю солi, комiсар пiдiйшов до нього:
- Ну як, товаришу Колосовський? - i, усмiхнувшись глянув на сiль. -
Солоне курсантське життя?
Богдан, якому аж щелепи зводило вiд оскоми, крутнув головою:
- Та солоне.
Комiсар знов усмiхнувся, чи то, може, глибокi, давно залеглi складки на
його обличчi надавали йому привiтного, усмiхненого виразу. Богдановi
радiсно було зустрiти тут цю людину, слово якої так багато важило. I у
вирiшеннi його долi там, у райкомi. Душею вiдчував, що йому зичать добра
оцi терново-чорнi проникливi очi, чимось близьким, майже батькiвським
вiйнуло на Богдана вiд мужнього довгобразого обличчя. Скронi вже срiбнi, а
сам ще стрункий, свiжий, смаглюватий, i вiд того сивина на скронях вiддає
ще бiльше. Нелегким, мабуть, i в нього було життя, коли з першого погляду
зумiв зрозумiти Богдановi почуття до батька, коли краще за iнших розгадав,
що принiс у своєму серцi Богдан у райком. Така i має бути душа в
комунiста!
- А з надстроковиками як ви тут, уже порозумiлись? Дружно живете? -
запитав комiсар, переводячи погляд на Духновича, якому Гладун саме насипав
на скоринку з усiєю щедрiстю гострої скалчастої солi. Духнович стояв перед
ним зiгнутий, мовби нав'ючений бiльше за всiх - у хомутi скатки, в касцi,
що наче придавила його своєю вагою, - стояв i ждав Гладунової порцiї солi
з якимось мученицьким фатальним виразом на обличчi.
- Важко з ними, товаришу батальйонний комiсар, - поспiшив доповiсти
помкомвзводу, зачувши, чим цiкавиться комiсар. - Нехлюйства ще в декотрих
багато. Забувають, що тут їм не унiверситет!
- А ви свого вимагайте, товаришу старший сержант, з усiєю суворiстю
вимагайте, - сказав комiсар. - Однак, вимагаючи, теж не забувайте, що
перед вами вчорашнi студенти, та все комсомольцi, та все добровольцi,
люди, що з власної волi вiдмовились вiд пiльг i йдуть захищати Вiтчизну.
Такi люди вартi належного до них ставлення, як по-вашому, га?
- Так точно, товаришу батальйонний комiсар!
- А потiм це ж такий народ, - веселим тоном вiв далi комiсар, -
сьогоднi вiн курсант, а завтра, дивись, йому вже кубики почепили, i вже
вiн командир, уже й вам, товаришу старший сержант, в когось iз них
доведеться бути пiдлеглим, як тодi, га? Спитає за все?
- Та вже я з нього спитав би, - пiд регiт товаришiв пообiцяв Духнович,
дожувавши свою сiль i повертаючись знову в шеренгу.
- А вам, товаришi курсанти, я теж зауважу, - перейшов на серйозний тон
комiсар, - менше iронiї, коли йдеться про солдатську науку. Бiльше поту в
учобi, менше кровi в бою, - це не фраза, незабаром ви в цьому
переконаєтесь.
Вiн помовчав, оглядаючи курсантiв, мовби перевiряючи, контролюючи
кожного.
- А тепер дайте й менi солi, - сказав комiсар Лещенко, звертаючись до
Гладунова. - Я теж з'їм. Випробуваний спосiб, - додав вiн, з'ївши сiль i
зi смаком запивши її кухлем води. - Напийся тут раз, та гаразд, а на маршi
в баклагу не заглядай.
Ще й не смеркло, як студентский батальйон разом з усiм училищем був у
походi.
Задушлива, мов у тропiках, була нiч, пахла потом людським та пилюкою.
Розтягнувшись у темрявi, iшли посиленим маршем через поля й села, через
балки та байраки, збивали сотнями нiг дорожню порохняву i самi ж ковтали
її цiлу нiч. Несли кулемети на собi, цинковi ящики з патронами, яких було
взято бiльше, нiж будь-коли. Батальйон обливався потом. Хомути скаток,
набитi патронами пiдсумки, речовi мiшки, каски, надiтi на голови, - все
гнiтило, важчало з кожним кiлометром.
Не раз цiєї ночi згадав Колосовський добрим словом помкомвзводу
Гладуна. Мабуть, багато хто з них не витримав би такої напруги походу,
якби не було на них все так добре пригнано, припасовано та якби ноги перед
походом не були обмотанi в кожного "як лялечки". Навiть Духнович i цей
тримався, допомогла-таки йому, видно, Гладунова сiль та наука. Як i iншi,
мав при собi скляну, в матер'янiм чохлi флягу з водою, але випити й ковтка
собi не дозволив, i не стiльки тому, що боявся порушити помкомвзводiв
наказ, скiльки совiсно було: адже iншi також терпiли, бо знали - почнеш
пити на привалах, тодi вже розморить тебе, розкиснеш, i вже не пiхота з
тебе - кисiль. А пити хотiлось, ой як хотiлось! Особливо коли десь з
темрявi iз-за бiлої хати поставав силует колодязя iз журавлем iз великим
цебром дерев'яним...
Привали були короткi, i пiсля них ще тяжче було вставати, всi кiстки
розламувало, сон склеплював очi. Iдучи далi, спали на ходу, заточувались,
носами клювали в спини переднiм.
Сонце вранiшнє застало їх у болотах якихось. Наступали, вiдступали,
форсували водянi перепони.
- "Де живеш, куличе?" - чути й тут було голос Дробахи, i сам вiн собi
вiдповiдав: - "У болотi".-"В ньому ж погано?" - "А я привик".
- З цих болiт, - озирався довкола Духнович, - ще, мабуть, доiсторичнi
пращури нашi воду пили, динозаври та мамонти тут водились, а тепер ми їм
прийшли на змiну.
Одна вода кiнчалась, починалася друга.
- Скидай чоботи!
Поскидавши чоботи, пiднявши зброю над головами, брели кудись за своїми
командирами, розполохуючи водяне птаство, обережно ступаючи по дну, щоб не
наколотись у водi на шпичаки поламаних очеретiв.
До табору повернулись, коли вже пора було обiдати. Але й їсти не
хотiлось - хотiлося спати, спати. Сяк так попоївши, похитуючись вiд втоми,
дотяглися до наметiв, попадали на матраци i - як убитi. За кiлька хвилин
уже весь табiр зморено спав, крiм вартових пiд грибками.
А за якiсь пiвгодини їх, вимордуваних нiчним походом, уже знову будила
табiрна сурма. Аж не вiрилось, що це не сниться, що це справдi вона
сурмить, так це було жорстоко пiсля безсонної, до краю напруженої ночi.
Але звук сурми будив, згонив, вiщував якесь нове випробування.
Схоплювались, на ходу затягали пояси i ще зi сном у очах бiгли напiвслiпi
до пiрамiд, розхапували зброю.
Наказ цього разу був незвичайний: брати з собою все, матраци й подушки
порозпорювати, повитрушувати, поздавати на склад.
Досi такого не було.
I на обличчях у командирiв вловлювалося щось нове, таке, що свiдчило
про незвичайнiсть цих хвилин, i сурмач грав тривогу якось особливо, нiби з
трепетом сердечним сурмив її.
Навiть тих, що були в нарядах, стояли на постах, зараз було повернуто в
батальйон, i вони зайняли своє мiсце в строю.
Рота за ротою виходять з табору. Без розмов. Без розпитувань.
Гвинтiвки, ручнi й станковi кулемети, вся записана за батальйоном зброя
вже на плечах у курсантiв, i разом зi зброєю виносять вони з табору i
якусь важкiсть на душах, нову, досi ще не звiдану тривожнiсть.
- Ось коли б я хотiв, щоб дiвчата були тут, - неголосно сказав на ходу
Лагутiн до Богдана.
Але дiвчат сьогоднi не було. Були зеленi дерева, пiд якими вони вчора
стояли, був закушпелений шлях, яким дiвчата звiдси пiшли...
Уже на чималiй вiдстанi вiд табору хлопцi помiтили, що Духнович чогось
пришкандибує.
- Змулив? - запитав Гущин, його сусiд злiва.
- Та нi. Вранцi, як брiв, ногу очеретиною проколов.
- Там мiг i на iржавий цвях напоротись, - зауважив Мороз. - Просто бiля
мене Iванов дошку з iржавими цвяхами з води витяг.
- Нi, я не цвяхом, я очеретиною, - мовби виправдувався Духнович.
Гущин i Мороз запропонували взяти частину його спорядження, але вiн
одмовився:
- Нi, я сам, сам... Кожному своє.
Попереду серед вiдкритого, розiмлiлого пiд спекою поля вже видно було
їм оазис залiзничної станцiї i довжелезний ешелон червоних товарних
вагонiв, загнаних на запасну колiю, майже в степ. Сумнiви тепер
розвiялись: для них. Вагони подано їм. Щоправда, ешелон був ще без
паровоза, стояв на запаснiй, але вже стояв, чекав. Наказано було
розташуватись вподовж ешелону i ждати розпорядження. Мабуть, поки подадуть
паровоз.
Куди ж повезуть? На яку дiлянку фронту їх кинуть? Це тепер цiкавило
найбiльше. В таборi тiльки й мрiяли, щоб швидше на фронт, а тепер, коли
дiждались вiдправки, стало наче й жаль розлучатися з табором, покидати
звичне життя, на змiну якому прийде iнше, невiдоме, сповнене небезпек.
Розташувавшись повзводно, сидять купами вподовж усього ешелону,
навпроти своїх вагонiв, ведуть тягучi розмови.
- Десь, видно, прорив, якщо нас так несподiвано пiднято.
- Ранiш чи пiзнiш це мусило статись.
- То хай краще буде ранiше.
Бiля Духновича, якому Степура саме перев'язував ногу, зiбрався цiлий
гурт iсторикiв. Нога на пiдошвi розчервонiлась, помiтно пiдпухла.
Духновичу аж трохи соромно було перед товаришами за цю свою таку недоречну
зараз болячку.
- Даруйте, що трохи порушуватиму стрункiсть ваших лав, - каже вiн i,
морщачись вiд болю, береться натягувати чобiт. - По можливостi
намагатимусь не шкандибати.
- Нiчого, Байрон теж накульгував, - зауважив Дробаха, розл...
