Олесь Гончар. Людина i зброя
страница №6
...i всi, хтобув у цей момент на КП, посхоплювались i, виструнчившись, звернули погляди
до входу. Останнiм у пiдвалi пiдхопився майор Краснопольський з
перележаною пiд час сну щокою.
По кам'яних схiдцях, що вели до пiдвалу, спускався Дев'ятий. Кремезний,
широкоплечий, з вольовим маслакуватим обличчям, що було мiсцями у плямах
рум'янцю, як ото буває обпалене морозом. Незважаючи на спеку, на ньому
була шкiряна куртка нарозхрист, з-пiд неї на гiмнастьорцi виднiвся мiцно
загвинчений орден Червоного Прапора; всi знали - той орден у Дев'ятого за
фiнську. Вiком вiн був значно молодший за командира студбату
Краснопольського, старого вояку, учасника громадянської, якого тiльки
вiйна пiсля тишi вiйськової кафедри поставила на командування курсантським
батальйоном одначе рiзниця у вiковi, видно, на цей раз для Дев'ятого не
iснувала. Влучивши очима Краснопольського, що виструнчився перед ним,
сивий i закошланий пiсля сну, з рубцем вiд чиєїсь шинелi на щоцi, Дев'ятий
безцеремонне накинувсь на нього:
- Спите? Iншi воюють, а ви рухтите?
Можна було б йому заперечити, що командир студбату прилiг всього на
годину пiсля безсонної ночi i що попереду в нього мала бути знов безсонна
нiч, однак сказати про це Дев'ятому - означало б викликати ще бiльшу бурю
гнiву i лайки, i тому нiхто про це не заїкнувся.
Пройшовши до щiлини вiкна, що виходило на рiчку, Дев'ятий виглянув
туди, запитав, чи не повернулася розвiдка.
- Розвiдки ще нема, - сказав комiсар Лещенко, - але завдання, гадаємо,
виконано.
- Ви все гадаєте. Якi пiдстави?
- Тiльки що ми чули звiдти великої сили вибух.
- Е, до чорта тепер всяких вибухiв, - махнув рукою Дев'ятий, одходячи
вiд вiкна, i тим нетерплячим рiзким рухом мовби одразу вiдкинув
розвiдникiв кудись у минуле, перевiв у розряд тих, про яких бiльше не
говорять.
Наступ! Перейти в наступ! - про це вiн заговорив, широко крокуючи по
пiдвалу, i це, видно, зараз володiло всiма його думками, сюди була
спрямована i вся його бурхаюча енергiя.
Наказав негайно викликати сюди на КП командирiв рот i полiтрукiв, вiн
сам пояснить їм завдання, пiднiме їхнiй бойовий дух. Ходив з кутка в
куток, як лев, у цiй кам'янiй клiтцi КП i все тлумачив Краснопольському,
що не такий чорт страшний, як його малюють, що там, за рiчкою, їх як кiт
наплакав, а коли командири та полiтруки один по одному посходились,
заповнивши пiдвал, могутнiй голос Дев'ятого залунав ще дужче, а сiрi
скалки його очей, глибоко запалих пiд надбрiвними кiстками, збуджено
розблищалися, нiби вже бачили довкола себе вировище бою i повержених
ворогiв. Так! Вiн переходить зараз на цiй дiлянцi в наступ. Наказує
негайно готувати атаку! За його даними, ворог вiдтягує звiдси сили, може,
там, за рiчкою, взагалi вже нiкого нема, а ми тут, як ховрахи, зарилися в
землю i тiльки прислухаємось, як гоготить на iнших дiлянках фронту вiйна.
Вiн уже розмахував картою, вихопленою з планшета, тикав пальцем на якiсь
пункти: захопимо цей, захопимо той, до вечора i той розпроклятий
залiзничний мiст уже буде в наших руках, втрати якого нам досi не може
простити старший хазяїн. Запалюючи iнших, вiн розпалювався й сам, видно
було, як душа його щиро жадає атаки, бою.
Спартак дивився на нього захоплено. Отаких би нам бiльше! Прощав йому i
брутальнiсть, i гарячковiсть, i навiть мордобiй, до якого, як чув вiн,
Дев'ятий iнодi вдається, все прощав йому за оцю залiзну волю, жадобу
кинутись на ворога, зiм'яти його, перемогти.
- У вас там хто бiля переправи? - звернувся Дев'ятий до
Краснопольського.
- Третя курсантська.
- От i пiднiмiть її для початку.
Краснопольський спробував був заперечити, що зараз, мовляв, не такий
уже вдалий час для атаки, до того ж без артпiдготовки, серед бiлого дня, -
може б, краще спробувати атаку нiчну, щоб запобiгти зайвих втрат, але все
це не похитнуло Дев'ятого в його намiрi.
- А ви ж думали як? - присiкався вiн до майора. - Вiйна - i щоб без
втрат? З моїх ось що залишилось, а ви над своїми все тремтите?
З самого прибуття сюди майор Краснопольський, як i його друг комiсар
Лещенко, вiдчули незрозумiлу неприязнь до себе i до свого батальйону з
боку цiєї людини, якiй тепер належить влада розпоряджатися ними, їхньою
долею.
"А ми що - гiршi?" - це було перше, що почули вони вiд Дев'ятого, коли
вiн дiзнався, що в його пiдлеглiсть передається батальйон
студентiв-добровольцiв. Дев'ятому чомусь здалося, що командування студбату
претендує на якесь особливе, винятково бережне ставлення до своїх
вихованцiв, бо все ж це, мовляв, люди, якi ще вчора сидiли за студентською
лавою, а тепер ось з власної волi змiнили затишок аудиторiї на фронтовий
окоп. До того ж все це були курсанти, без трьох днiв не полiтруки та не
комiсари, i хоч насправдi нi про якi привiлеї вони й не думали, але
Дев'ятий, сам приписавши їм це, вважав своїм обов'язком швидше переламати
в них цей дух винятковостi, нещадно пiддати їх гартовi i тим
випробуванням, яких уже зазнали його кадровики.
В боях, тяжких, кровопролитних, Дев'ятий втратив на шляхах вiдступу
бiльшу половину довiреного йому особового складу. Зазначаючи з перших днiв
вiйни ударiв моторизованих частин ворога, зубами хапаючись за кожен рубiж,
вiн не щадив своїх людей, не щадив нi самого себе, нi найближчих
помiчникiв, а цих мусить жалiти?
- Хто поведе?
Майора Краснопольського i комiсара Лещенка, якi тут же виявили згоду,
вiн мовби й не почув, одвернувся вiд них, командира роти - лiтнього
вузькогрудого лейтенанта з чугуївських - вiн теж пропустив, аж поки погляд
його не впав на Павлущенка, що, виструнчившись в кутку, весь час дивився
на Дев'ятого захопленим поглядом.
- Ви хто?
- Комсорг, товаришу пiдполковник.
- От ви, комсорг, i очолите.
- Єсть! - вiдповiв Спартак, блiднучи.
Гладун, що принишк бiля виходу, видно, молив зараз усiх богiв щоб,
пронесло мимо нього цю чашу. Але не пронесло.
- А ви, старший сержант? Де ваша гвинтiвка? - крикнув на нього
Дев'ятий. - Щось багато вас тут тиняється без дiла! В атаку теж!
За кiлька хвилин Дев'ятий з револьвером у руцi вже стояв на самiй спецi
пiд стiною облущеного снарядами будинку бiля шосе, яке недалеко попереду
переходило в дерев'яний настил мосту, перекинутого через Рось. Комiсар
Лещенко та комбат теж стояли тут, стежачи разом з Дев'ятим, як з
картопель, з окопiв, з садкiв виповзають бiйцi третьої роти, скупчуючись в
кюветах шосе для атаки, їхнi каски вже густо зеленiли, поблискуючи по
кюветах, мов достигаючi кавуни.
Перед самою атакою Дев'ятому доповiли, що прибуло поповнення.
- Де воно? - крикнув вiн на пiдстаркуватого, з землистим обличчям
лейтенанта, який доповiдав йому про це.
- У садках он. Ще й окопатися не встигли. В глибинi садкiв цiлими
купами сидiли попiд деревами новоприбулi, десь там була кухня, i в декого
в руках уже димились маслаки з гарячого, щойно вiдвареного м'яса.
- Тiльки прийшли - i жерти? Сюди їх!
Лейтенант на мить зам'явся.
- Це здебiльшого приписники, колгоспники київськi, щойно з
вiйськкоматiв... В багатьох ще й гвинтiвок нема.
- Гвинтiвки добудуть! Зброю в бою добувають, ясно? Сюди їх!
Коли лейтенант потрюхикав виконувати наказ. Дев'ятий, обернувшись до
Лещенка та Краснопольського, кинув їм, як докiр:
- Бачите, скiльки резервiв? Людськi резерви у нас невичерпнi, їх тiльки
розворуши!
Незабаром пригинаючись в кюветах шосе, до студбатiвцiв уже наближалися
цiлими групами поповненнi, здивованi, оторопiло роззиралися на боки,
довiрливi, слухнянi.
В того гвинтiвка в руцi, в того граната, а в того й зовсiм нiчого нема,
крiм гарячого, щойно одержаного з польової кухнi маслака, що вiн його й
тут на ходу обгризає.
- Вперед! В атаку! - гукнув Дев'ятий, коли людей уже було повно в
кюветах.
Бiйцi один по одному повiльно почали пiдводитись, рушаючи кюветом до
мосту. Попереду твердою ходою iшли командир роти i Спартак Павлущенко.
Тиша гарячого лiта окутувала верби за Россю, жодного пострiлу звiдти;
здавалось, i справдi там нiчого нема, в тих зелених берегах, i що вiйна -
це тiльки мара, безглузда вигадка чиясь, i про реальнiсть її нагадував
лише тяжкий нудотний сморiд з мосту, де пiд палаючим промiнням сонця
розкладалися трупи вбитих.
Наближаючись до мосту, переднi спершу пригиналися, ждучи, що противник
ось-ось вiдкриє по них вогонь, але там все було тихо, i переднi,
осмiлiвши, випростались i вже в повний зрiст натовпом кинулись на
дерев'яний настил подiрявленого снарядами, але ще мiцного мосту. Затаївши
подих, стежили за ними з окопiв бiйцi. Вже першi атакуючi наближались до
тих трупних куп, що виднiли по мосту, коли з протилежного берега зненацька
сiконув по них довгою заливистою чергою кулемет.
Мiст, видно, був добре пристрiляний: з верб справа i злiва озвалися
кулемети, взялися люто сiкти по мосту перехресним вогнем, на шосе грякнули
по каменю першi мiни.
Звiдси, з-пiд будинку, де стояв Дев'ятий, видно було, як захлинулась
атака: видно, як падають на мосту атакуючi, а тi, що встигли перебiгти на
той бiк, скочуються попiд мостом униз, плигають у воду, рятуючись вiд
шквального вогню. Пальба, лемент, кров на поранених... Дев'ятий мовби
цього всього не бачив, а ловив своїм зором лише тих, якi ще не встигли
побувати на мосту, якi ще були живi й непораненi i щулилися по кюветах,
чекаючи команди. Вони, видно, ждали, що Дев'ятий вiдмiнить атаку, заверне
всiх назад, а вiн, мовби знесамовитiвши, забувши всi iншi слова, крiм
слова "вперед!", все шпурляв їм це слово.
- Вперед! Вперед! - вимахуючи револьвером, кидав вiн в гущу атакуючих,
мов заклинання.
"Для чого це? Кому потрiбна ця безглузда атака?" - стоячи бiля
Дев'ятого, ледве стримував себе комiсар Лещенко. Серце йому обливалося
кров'ю вiд того, що робилося на мосту. Гнати їх туди - це тiльки губити й
губити... Аж сюди чути, як там кричать пораненi, видно як кидаються вони у
воду, рятуючись вiд куль та осколкiв, як то тут, то там вибираються
закривавленi з прибережних заростей уже назад, на берег.
- Вперед! Вперед! - не вгамовується Дев'ятий, нiби поставивши собi за
мету будь-що домогтися, щоб усi до єдиного побували на мосту, пройшли оте
диявольське хрещення.
- Та що ж ви робите? - не стримавшись, закричав Лещенко. - Припинiть цю
м'ясорубку!
Дев'ятий, озирнувшись, обдав його невидячим, помутнiлим поглядом.
Понурив голову. Потiм звернувся до Краснопольського:
- Що, будем кiнчати?
Краснопольський промовчав, а Лещенко вiдповiв рiзко:
- Цього не треба було й починати.
- Вiдставити атаку, - кинув Дев'ятий упалим голосом i, запхнувши
револьвер у кобуру, неквапом побрiв у глибину садка, мовби не чуючи куль,
що цьвохкали над ним у листi, глухий до мiн, що люто грякали на шосе.
25
Потiм знов стало тихо.
Тiльки купи непорушних тiл на мосту побiльшали та слiди кровi
позалишалися всюди: на картоплиннi, на камiннi шосе, а найбiльше - на
подвiр'ї бiля пiдвалу КП, де нашвидку було влаштовано перев'язочний пункт.
Поранених тут не затримували. Як тiльки обстрiл припинився, їх одразу ж
стали направляти садками в тил на край мiстечка, де їх уже потiм мали
забирати грузовики.
А з тилу в напрямку до передової знов iшли маршовики, рухались
розтягнутими колонами; командири, що вели їх, не дозволяли порушувати
рядiв, i лише один якийсь брiв понад дорогою окремо: це був Духнович.
В медсанбат вiн так i не попав. Пiсля того як вiн трохи оклигав бiля
артилеристiв, Духновичу здавалось просто злочином шукати притулку десь у
медсанбатi.
Вiн вирiшив будь-що розшукати своїх i робив це з упертiстю,
несподiваною навiть для себе самого.
I ось, здається, найшов, натрапив на слiди рiдного свого студбату.
Вже в мiстечку, пробираючись кюветом попiд садками, Духнович зустрiв
Гладуна. Це було приголомшливо. Гладун бiг назустрiч з слiпими вiд жаху
очима, бiг пригнувшись (хоча й не стрiляли тут), неприродно виставивши
вперед, мов тлiючу головешку, свою поранену руку, товсто накудлану
набряклим кров'ю ганчiрям. Духновича вжахнув його вигляд, i в той же час
вiн зрадiв помкомвзводу розчулено, щиро. Помкомвзводу тут, - значить, тут
i студбат! I як вiн не натерпiвся вiд Гладуна в таборi, все вiн зараз
прощав йому i ладен був кинутись йому на шию, як братовi!
- Товаришу командир!
Гладун зупинився перед ним запирханий, якийсь зацькований, з дрижачими
поблiдлими губами. Невiдомо навiть, чи впiзнав вiн Духновича, бо в
здичавлених очах його зараз горiло одне:
- Грузовикiв не зустрiчав? Грузовикiв з пораненими, га? Мене ось теж
поранено, осколком поранено! - забелькотав вiн, витягуючи Духновичу
напоказ свою замотану в закривавлене ганчiр'я руку. - В нас тут таке
робилось сьогоднi, таке! - продовжував вiн, злякано роззираючись i
переходячи на довiрливий тон. - Дев'ятий серед бiлого дня на кулемети
погнав! Третьої роти, вважай, половини нема. Ще одна-двi такi атаки - i
всiм нам хана. Тiльки той i врятується, хто поранений! Так грузовикiв там
з нашими не зустрiчав?
Духнович все дивився, як кров з Гладунового ганчiр'я скапує й скапує
пiд ноги.
- А як думаєш, будуть? - аж на шепiт перейшов Гладун. - Кажуть, що в
лещатах уже ми, що Умань i Бiлу Церкву нiмець захопив, а це ж тут ось,
близько.
Духнович дивився на нього й не впiзнавав свого помкомвзводу. Гроза
студбатiвцiв, та чи це ж вiн стоїть зараз перед Духновичем в образi цiєї
спотвореної жахом, зацькованої людини? Так ось як тут, ось що тут робить з
людьми вiйна?
Для Гладуна Духнович зараз мовби не iснував. Для нього зосталося
непомiченим, що це ж стоїть перед ним його курсант i на ньому все, як у
таборi, по формi, цiле-цiлiсiньке, нiде не розгублене: i протигаз у сумцi,
що їх iншi вже покидали, i скляна фляжка в чохлi, що їх iншi вже потовкли,
- все нiби спецiально збережене, щоб втiшити Гладуна, який все це недавно
йому видавав i позаписував у свiй формуляр. Але зараз Гладун був до всього
цього слiпий. Весь свiт зiйшовся йому лише на пораненiй своїй руцi, на
жовтих з кiгтистими нiгтями пальцях, що дублено стирчали з намотаного
сяк-так кривавого ганчiр'я, яке вiн тримав перед собою, мов
найдорогоцiннiший скарб життя.
- Тепер усе, - шепотiв вiн. - Тепер тут усi вашi атаки без мене.
Був би вiн огидний зараз Духновичу з оцим тваринним страхом за своє
життя, якби не отi краплi кровi, краплi свiжої людської кровi, що скапують
повiльно з його ганчiр'я в кювет на бур'янину.
Десь далеко застрочив кулемет, i Гладуна аж пересмикнуло судорожно:
- Ну, я побiг!
Але Духнович затримав його:
- Стривайте, де ж нашi? Студбат наш де?
- Прямо i прямо, їх не минеш, - забелькотав Гладун скоромовкою i, вже
залишаючи Духновича, на мить затримався на ньому поглядом, мовби тiльки
зараз збагнув, кого бачить перед собою. - Ми думали, ти за Днiпром уже
десь, у лазаретi на бiлих подушках, а воно не вийшло, га?
I, втягши голову в плечi, пригнувшись, вiн чкурнув кудись у садки.
Духнович ще деякий час постояв тут, похнюплено розглядаючи закапану
Гладуповою кров'ю бур'янину. Потiм поправив на собi скатку, пiдтягнув на
плечi ремiнь гвинтiвки i закульгав своєю дорогою далi.
Студбатiвцi першi помiтили його. Було надвечiрнє затишшя, i вони,
повистромлявши голови з окопiв, ще здалеку загледiли, як бiля шосе попiд
садками пробирається хтось разюче схожий на їхнього Духновича. Єй же єй,
то вiн клигав, то брiв воювати їхнiй факультетський Сковорода! Це було
майже неймовiрно - побачити Духновича тут, на передовiй, коли вважалося що
вiн для вiйни уже списаний, неiснуючий. Але це таки був вiн, рудий та
ластуватий їхнiй Духнович, це таки вiн, сутулячись, iшов назустрiч вiйнi,
по-журавлиному витягши вперед свою руду хрящувату шию, що, здається,
ледь-ледь тримала на собi вагу сталевої каски.
- Ей! Курсанте Духнович!
Духнович розгублено озирнувся, не одразу второпавши, звiдки це голос.
- Сюди давай! - гучно подав йому з окопу голос Степура, i Духнович, не
згинаючись, мов i не на вiйнi, в повний зрiст почалапав через картоплi на
Степурин окоп.
- Пригнись! Пригнись, йолопе! - загукали йому якiсь уже незнайомi
голоси. - Це тобi не в тилу. Тут одразу причастить!
Пiдгiйкуваний криками, вiн поспiшив спуститись до Степури в окоп.
- Де ти взявсь? - зрадiло розглядав Степура товариша, його ластувате,
розчервонiле вiд ходьби обличчя. - Як нога?
- В порядку. Народна медицина допомогла.
- Не вже знахарка якась пiдлiкувала?
- Нi, артилерист багнетом проколов. Прооперував у справжнiх, так би
мовити, польових умовах... А тодi ще й зiлля якогось приклав...
З ближчих окопiв позлазились свої унiверситетчики - позаросталi,
замурзанi, тiльки очi блищать. Помiтно схудли всi, в Мороза аж вилицi
випирають. Облiгши окоп, хлопцi розглядали Духновича та його курсантську
амунiцiю, що була на ньому в такому зразковому порядку.
- Гладун би похвалив.
- А я його щойно зустрiв. Поранений бiг.
- Поранений? Хiба й вiн наступав? - Степура здивовано глянув на Мороза
та Пiдмогильного, що лежали бiля окопу.
- Не знаю, - сказав Мороз. - В усякому разi, серед тих, що йшли
першими, його не видно було.
- Зате наш Спартак сьогоднi героєм показав себе, - озвався
Пiдмогильний. - Першим в атаку пiшов, кров'ю довiв, що слово в нього не
розходиться з дiлом.
- Що в нас тут робилося!.. Добре, що ти й не застав, - схвильовано
почав розповiдати Духновичу Степура. - Бачиш ото купи тiл на мосту? Якби
не комiсар Лещенко, то, мабуть, i ми вже там лежали б.
- Дев'ятий тут такий над нами є, просто самодур якийсь, - заговорив
Мороз, а Лагутiн, що в цей час саме пiдповз до них iз картоплиння,
поправив голосно:
- Вважайте, що зiрка Дев'ятого закотилась.
Хлопцi глянули на Лагутiна з подивом.
- Що ти хочеш цим сказати?
- Те, що сказав. Я тiльки оце з перев'язочного, вiдправляв Яланського з
геофаку, - вiн сам не добрався б, - i якраз при менi на Дев'ятого
корпусний комiсар налетiв. Ох, давав йому за цю безглузду атаку... Так що
Дев'ятий своє, здається, уже вiдкомандував.
- Але тих не пiднiмеш, - глянув у бiк мосту Степура.
- Аспiранта Чорного вбило, лiтфакiвця Скибу здорово покалiчило, - глухо
розповiдав Духновичевi Пiдмогильний.
- А Дробаху ми втратили ще того ж дня, як ти вiдстав, - сказав Мороз. -
В житах серед вiдкритого поля накрило нас. Там i могилу ми насипали
Дробасi.
Все, що вiн чув, було таке неймовiрне, жахливе, що майже не сприймалося
Духновичем як реальнiсть.
- Де ж це Богдан, що не видно? - з тривогою запитав вiн i помiтив, як
хлопцi - й до того не веселi - ще бiльше спохмурнiли.
- Богдан там, - кивнув Степура за Рось. - Ще вночi пiшов у розвiдку й
досi нема.
Степура стояв в окопi понурений, i хлопцi, нависаючи касками над
окопом, теж мовчали похмуро.
- Ану що за зборисько там? - почувся рiзкий пронизливий голос командира
роти десь iз-за яблунь. - Марш по окопах!
За хвилину Степура з Духновичем зостались самi.
- Нiчим тебе й пригостити, - заклопотався, нишпорячи в окопi, Степура.
- На ось хоч цукру пожуй.
Витягши з нiшi, вiн подав Духновичу казанок, повнiсiнький жовтуватого
вологого цукру пiску. Духнович, присiвши, почав слухняно жувати. Степура
тим часом показував йому своє немудре окопне господарство.
- Ось у цiй нiшi гранати, щоб ти знав, а це продуктова, а в цiй -
пляшки з горючою сумiшшю...
- А я дивлюсь, що то за купи темних пляшок по садках...
- Ото ж тiльки доставили.
Взявши з нiшi одну пляшку з важкою темно-бурою рiдиною, Степура,
сколотнувши, почав розглядати її проти сонця:
- Тiльки, мабуть, цим навоюєш. Хiба що впiймаєш фашиста та в горлянку
йому наллєш.
- Менi теж видадуть? - запитав Духнович.
- А їх тут вистачить. Бачиш, цiла батарея, аби влучав.
Iз-за рiчки лунко вдарив нiмецький кулемет. Духнович, кинувши казанок,
схопився, здивований.
- О, то вони у вас тут зовсiм близько!
- А ти ж думав. Тiльки Рось i роздiля.
Їм було видно мiст, завалений трупами, розкiшну зелень протилежного
берега, густi верби, облитi червонястим призахiдним сонцем. Десь там
причаїлись ворожi кулемети, мiномети, готовi щомитi бурхонути сюди вогнем.
- Звiдти вибратись... ох i нелегко ж це, - заговорив Степура, дивлячись
за рiчку, i Духнович догадавсь, що вiн має на увазi розвiдку, з якою пiшов
Богдан. - Всiм нелегко, а їм найважче.
- Богдановi завжди випадає найважче.
- Випадає, бо сам шука.
Те, що їхнiй друг один з усього студбату пiшов у розвiдку, взяв на себе
завдання найнебезпечнiше, для них не було дивним, вони знали його вдачу.
Але чим це скiнчиться? Чи живий ще вiн там, чи нема? Чи вiдбивається десь
iз зброєю в руках, чи, може, вже терзають його фашистськi кати,
домагаючись вiд нього вiдомостей, яких вiн їм нiколи не дасть? Скорiше
язик вiдкусить, нiж стане розповiдати вороговi про Червону Армiю, - в
цьому певнi вони, його найближчi друзi. Для обох них Богдан був i є
взiрцем мужностi, людиною обов'язку й честi. Три роки Богдан був душею
їхньої унiверситетської дружби, i зараз, коли вiн так тривожно вiдсутнiй,
коли вони, присiвши в окопi, думають про те, що бiльше, може, уже його не
побачать, вiн постає мiж ними в ще привабливiшому свiтлi, стає для кожного
з них ще дорожчим. За три роки спiльного навчання в унiверситетi, дружачи
з Богданом, вони вже знали його достатньо i знали, що в усьому - i в
дрiбницях, i в бiльшому - на нього можна до кiнця покластись. Рiдний
унiверситет не уявлявся їм без Богдана, як не уявлялась їм без нього Таня,
його весела пустотлива супутниця. Як вона буде без нього? Нiхто їй нiколи
його не замiнить. А їм втратити такого друга, як Богдан, - це вирвати з
грудей шмат власного серця. Замкнутий, нахмуркуватий, вiн зближувався
далеко не з кожним, але тi, що були близькi з ним, що користались його
довiр'ям, добре знали, яка це чиста й глибока душа.
- Я шкодую тiльки, - похмуро мовив Степура, - що менi не випало з ним
iти. Це велике дiло, коли в скрутi маєш бiля себе вiрного товариша...
- Може, вiн ще повернеться, - з надiєю сказав Духнович. - А коли
повернеться, знаєш що, Андрiю... Давайте так, щоб не розлучатись.
Звичайно, вам з мене користi мало, цей незугарний Духнович бiльше для вас
тягарем весь час був...
- Та що ти, - перебив його Степура.
- Але ж i я не пропащий, - вiв своєї Духнович. - Я оце, поки розшукав
вас, багато що передумав. А ще бiльше вiд артилериста одного навчивсь. Якi
є люди, Андрiю, на свiтi! Зустрiнеш такого - i цiлий переворот в душi...
26
Вночi вiйна з усiма небезпеками виявляє себе тут ще видимiше, постаючи
в образi ракетної заметiлi та зловiсних червоно-багрових загравиш по
обрiю. Пожежi ятряться уже не тiльки за Россю, але й на флангах, i навiть
десь позаду змикаються зловiсним кiльцем. Ракети теж злiтають то тут, то
там навкруги, пiдступають дедалi ближче, i вже ймовiрними здаються тi
чутки, що доповзають на цю дiлянку фронту, - про загрозу бути одрiзаними
вiд днiпровських переправ.
На обрiях пожежi, невiдомо ким запаленi, а тут, у садках над Россю,
темрява, як у ямi, тiльки ракета час вiд часу спалахне над вербами мертвим
полум'ям та смужка води поблискує бiля тих, чиї окопи над самим берегом.
Як i минулої ночi, зараз знов було послано наряди бiйцiв витягати убитих з
мосту та з берега понад Россю. До мосту противник людей не пiдпустив,
одразу вiдсiк кулеметами, освiтивши ракетами весь мiст як удень. А далi
вiд мосту посланим на завдання вдалося пробратися аж до води. Серед тих,
хто тут безшелесне прокрадався в заростях берегових, були й Степура та
Духнович. їх теж було послано, i вони пiд покровом темноти витягли з води
когось невiдомого, руки в нього вже були задубiлi, закiстявiлi, як iз
мармуру.
Навiть не розгледiвши, який вiн собою, вiдтягли труп в картоплi,
похапцем пригорнули його в порожнiм напiвобваленiм окопi, а самi,
вiдпущенi командиром, повернулись до себе в окоп.
Вовтузiння з трупом, липкi його руки, трупний сморiд - все це
скiнчилось тим, що Духновичевi стало погано. Його тяжко нудило, вивертало,
i руки його, як вiн казав, тепер "тхнуть смертю", дарма що вiн вiдтирав їх
i землею, i листям.
- Це вiд перенапруги нервiв, це пройде, - заспокоював його Степура,
коли той судорожне звивавсь, а потiм, знесилений, розпластався горiлиць
бiля окопу.
- Це не пройде, нiколи не пройде, - заговорив Духнович пiсля того, як
йому трохи полегшало. - Ота рука, отой лоб, що я його ненароком
торкнувсь... Хто вiн? Загребли, а що ми знаєм про нього?
- Чийсь батько. Чийсь син, - глухо озвався з окопу Степура. - Ще один
боєць чи командир.
- Не тiльки це, не тiльки! - знервовано заперечив Духнович. - Щось
бiльше знищено, зруйновано, вбито передчасно! З планети пiшов її володар,
пiшло в небуття найвище створiння природи, найрозумнiше, що є у всесвiтi.
Чули, як хтось повзе до їхнього окопу. Пiдповзло, озвалося:
- Браточки, гвинтiвки зайвої нема?
- Тобi що тут, склад? - безпричинно визвiрився на нього Степура.
- Та, може, зайва. Ми з поповнення, обмiнялися б. У нас пляшки є
горючi...
- Свої маємо, - буркнув Степура сердито, i чути було, як той полiз далi
до iнших окопiв, уже десь там питаючи, чи нема зайвої гвинтiвки.
Нiч була темна, небо визорiло, лягло над садками, над фронтом високою
смугою правiчного Чумацького Шляху.
Степура й Духнович, поскидавши каски, - щоб вiдпочила голова, - сидiли
в окопi, притиснувшись один до одного колiньми; сидiли, в небо дивились. З
окопу воно було зараз якесь особливо зоряне. Гронилось сузiр'ями,
мерехтiло свiтлою порошею невiдомих галактик..
- Отаке ж зоряне небо, - роздумував уголос Степура,
- було i над Гете, i над Копернiком, i над фiлософами та поетами
Еллади. Люди мiнялись, поколiння за поколiннями проходили, а воно над ними
все вуло все зорiло, як вiчнiсть...
- Зорiло-то зорiло, - зауважив Духнович, - бачило багато, але нiколи,
мабуть, не бачило стiльки пожеж на землi, стiльки передчасно обiрваних
життiв людських...
Десь над Россю противник, пужнув у небо ракетами, аж повиднiшало в
окопi.
Степура пiдвiвся. Його не покидала тривога за Богдана.
Кожна ракета, що зривалась за Россю, здавалось, освiтлює, переслiдує
десь там Богдана; кожен кулемет, що раптом гулко прострiляє темряву,
здавалось, б'є по розвiдниках. На душi в Степури ставало все гнiтючiше.
Ракети над Россю. Кулеметний стукiт на левадах. Аж ось куди насунулась iз
заходу вiйна. Залiзнi лапища танкiв рвуть груди української землi...
Десь уже опiвночi над окопами пролунав зненацька знайомий голос
сержанта Цаберябого:
- Де тут мiй Корчма? Чи живi ви та здоровi, всi родичi гарбузовi?
А невдовзi в Степуриному окопi вже стояв i Богдан Колосовський. Обновка
на ньому - чорний автомат через груди, а сам весь пахне тванню, наче цiлий
день кис у болотi.
- Вибрався, - обiйняв його Степура. - Розказуй же!
Присiвши в окопi, Богдан, на подив Духновича, скрутив товстенну
цигарку, почав жадiбно затягатись махорковим димом. Мовчали. Що вiн їм
розкаже? Як iз сiмнадцяти їх залишилось п'ятеро? Цiною життя своїх
товаришiв та власною, сповненою презирства до смертi, впертiстю вони таки
втримали мiст до приходу саперiв, втримали, поки сапери пiдготували вибух,
i тiльки тодi вiдiйшли. Вiддаляючись в болота, бачили, як розламується,
окутана димом вибуху, їхня срiбляста райдуга, як десь аж бiля сонця
розлiтаються порванi вибухом ферми.
Противник, що спершу був спантеличений цим величезної сили вибухом,
незабаром схаменувся, кинувся їх переслiдувати. Це було жахливiше, нiж
бiй. Вони почували себе дичиною, що на неї полюють, що її розшукають i
ось-ось найдуть. До вечора вони ховалися в очеретах, занурившись у теплу,
з жабенятами воду. Бiг часу нiби спинився тодi для них, дневi не було
краю, а потiм вiн таки кiнчився, нiч вивела їх куди треба, i от пiсля доби
вiдсутностi вони знову ввiйшли до пiдвалу КП. Повертаючи Колосовському
його комсомольський квиток, комiсар Лещенко мiцно потиснув йому руку.
Це успiшно виконане завдання було б для Богдана найбiльшою радiстю,
якби вони всi сiмнадцятеро повернулися звiдти, якби не залишили назавжди
бiля того мосту стiльки товаришiв та полiтрука Панюшкiна, вiд якого
Богдановi перейшов у спадщину тепер оцей чорний трофейний автомат.
- Друже, чого ж ти мовчиш? - ласкаво стряснув Богдана за плече
Духнович. Богдан пiдвiвся:
- Iншим разом. Все розповiм iншим разом. А зараз пiду, бо просто очi
злипаються.
I, якось винувато всмiхнувшись, вiн втомлено поплентався розшукувати
свiй окоп.
27
Вiдчувати в окопi живу душу бiля себе - це щастя. Нiде, мабуть, не
зможеш так по-справжньому оцiнити людину, друга, як тут. Пiсля блукань по
дорогах, пiсля того непевного становиша, коли Духнович мовби повис був
десь мiж фронтом i тилом, йому тепер глибокий Степурин окоп здавався таким
затишним, таким надiйним. Гарно тут, безтривожно. Земля, правда, за комiр
сиплеться, i ноги млiють, нiкуди їх випростати, але й тiснота тут не
тiснота; здається, нiколи Духнович не почував себе так просторо, як зараз,
з головою закутавшись у розкручену аж тепер шинелю, одгородившись нею вiд
усього тривожного свiту. Попереду була нiч, вiльна вiд усяких клопотiв,
кiлька годин вiльних для спочинку - Степура наполiг, щоб йому, Степурi,
першому стати на варту. Ось вiн стоїть у кутку окопу, насторожений,
недремний, а Духнович, згорнувшись внизу, пiдмостивши каску замiсть
подушки, може вiльно вiддатись найiнтимнiшим спогадам, подумати,
безтривожно поспати. Дарма що тiло як у прокрустовiм ложi, але на душi -
простiр, воля i дивна якась безклопотнiсть. Яке все вiдносне на свiтi!
Справжнiм палацом може обернутися для людини оцей тiсний фронтовий окоп.
Чи довго тiльки тобi доведеться розкошувати в ньому? На скiльки днiв i
ночей вiн стане для тебе оселею i фортецею?
З цими думками Духнович i заснув.
Коли засипав, навкруги було досить тихо, лише де-не-де прохоплювались
пострiли понад Россю, а вгорi вiтерець злегка шарудiв, колихав верховiттям
дерев десь аж бiля зiрок непорушних. А коли Степура розбудив його, з силою
затермосивши за плече - "вставай! вставай!", то Духнович, схопившись,
побачив щось фантастично страшне: вогняний метеоритний дощ з шипiнням
шугав навкруги. Все було неймовiрним, приголомшливим зi сну - i нiч, i
гомiн людей, i шаленство ракет, i цей дощ метеоритний, аж доки Духнович
розторопав, що це ж трасуючими б'ють по садках.
З темряви, з-за рiчки, чути було незрозумiлий гуркiт.
- Танки за рiчкою! - закричав хтось нестерпно голосно.
- Танки! Танки! До мосту йдуть!
- Без панiки, товаришi! - студбатiвцi впiзнали напружено-спокiйний
голос комiсара Лещенка. - Гранати, пляшки в усiх є?
- Є! Є! - Забирайте гранати, пляшки - i до мосту! Метушня по садках,
рiзкi окрики командирiв, що збирають в темрявi своїх людей, а за рiчкою -
гул, гул...
Степура, вихоплюючи з нiшi гранати, пляшки, ткнув пляшку й Духновичу:
- Бери! Бiжiмо!
Пригинаючись вiд скiсної зливи трасуючих, через окопи, через
картоплиння вони кинулись бiгти туди, куди бiгли всi: до рiчки, до мосту.
Гуркiт за Россю наростав. Небо над вербами помiтно поблiдло - починало
розвиднятися.
В кюветах бiля мосту вже було повно людей.
- Падай, падай! - гукали командири тим, хто пiдбiгав, i Духнович та
Степура теж попадали, як iншi - тiлом в кювет, головами до шосе.
Лежали тут впритул один бiля одного студбатiвцi й кадровики та
резервiсти, обличчя пiд касками в них були сiрi вiд свiтання. Декотрi,
повитягувавшись пiдборiддям аж на холодне камiння шосе, визирали кудись за
рiчку. Духнович теж визирнув вперед: по обидва боки шосе в кюветах повно
касок, повно голiв людських, що бовванiли в сутiнi аж до мосту; i навiть
за мостом, там теж метушилися людськi постатi, чалапкались попiд берегом,
- то, видно, якiсь смiливцi уже встигли перебратись низом на той бiк.
Потойбiчна гущавина верб ще була сповнена темряви, таємничостi, крiзь
яку все дужче насувався важкий, давлячий гуркiт.
Духнович вiдчув, що дрож пробiгає йому по тiлу. Чого вiн дрижить? Чи що
прохолодою тягне вiд рiчки та вiд нахолонулого камiння шосе, чи, може, в
дрож вгонить його отой гуркiт, що зловiсне, методично наближається i вiд
якого стугонить все зарiччя...
"Але ж я не боюсь! - запевняв вiн себе. - Менi не страшно, не страшно
зараз нiчого! Це, мабуть, i є ота мить, коли навiть найзвичайнiша,
найневоєннiша людина - i та стає здатною на рiшучий вчинок". Вiн почував
себе часткою цього застиглого в напрузi колективу i з подивом вiдкривав
для себе, що вiн теж не боягуз, що вiн з цього мiсця не вiдступить, не
втратить самовладання, не поникне перед отiєю чорною силою, що
насувається. То насувався фашизм, його вiроломство, кривава жорстокiсть,
дикунство. Був у тому гуркотi зараз для Духновича i Лейпцiгський процес, i
закривавлена Iспанiя, i розтоптана Чехiя, то сунули iз-за розплаканих верб
концтабори, глум i смерть - все те, що вiн не мiг прийняти.
Погляд його впав на пляшку, що маслянисто лиснiлась, мiцно затиснута в
руцi у Степури, глянув на свою, i теж мiцнiше стиснув її, i, стискаючи,
мовби вiдчув весь зiбраний, весь замкнутий в нiй вогонь.
- Он вiн уже! Виповза!
За рiчкою, там, де в густiй сутiнi верб зникало продовження шосе, в цей
момент з'явилося попелясте скреготливе потворище. Як десь iз кайнозойської
ери, виповзало воно з хащiв, iз їхньої сутiнi, сунуло на застиглих в
оцiпенiлостi людей.
Фронт мовчав, стрiльби не було, був тiльки скрегiт залiза по каменю,
скрегiт, що насувався грiзно, невблаганно.
- Приготуйсь! - почув Духнович неподалiк себе голос командира взводу, а
за мить десь аж бiля мосту пролунав на високiй дзвенячiй нотi голос
комбата Краснопольського:
- За мною! В атаку! Вперед!
I всi, пiдхоплюючись, кинулись з кюветiв натовпами на мiст.
Стрiлянина, якою прорвало враз береги, шматувала повiтря, переднiй танк
скреготом гусениць кресав, рвав дорогу, а люди, мовби знесамовитiвши,
летiли вперед, запруджували собою весь мiст, i Духнович теж бiг мiж ними,
спотикаючись об трупи, об тих, що падали пораненi, бiг, щось гукаючи,
забувши страх, бо все навкруги було нiби нереальним, схожим на кошмар, на
жахливу феєрiю, в якiй зблиски вогню, дзижчання куль, крики людей, скрегiт
сталi - все змiшалося в єдину круговерть.
Котрогось бiйця, що бiг поблизу Духновича, обдало раптом полум'ям,
видно, куля влучила йому в пiдняту пляшку, i вiн, так увесь облитий
полум'ям, бiг iще далi, поки хтось зiштовхнув його з мосту вниз у воду.
Нiби на вулканi були вони, такий стояв тут гуркiт, переднi вже зiйшлися з
танком у смертельному поєдинку, видно було, як летять на нього пляшки,
б'ють у башту, в борти, а вiн, в текучому полум'ї, все повзе далi на мiст,
чавлячи, пiдгрiбаючи людей з пляшками, з гранатами, з касками, що
трiскались на головах. Сталева наповзаюча гора була вже зовсiм близько.
Духнович уже чув на собi мазутний дух полум'я, запах горiлого залiза й
фарби, бачив, як струмливе полум'я повзе, обтiкає башту, а пляшки все
летять туди, бурхають полум'ям по танку й довкола нього, i Духнович,
боячись лише одного, щоб не промахнутись, пошпурив туди, в гущу, й свою.
Удар в башту, i пляшка його лопнула легко, мов ампула.
"Попав! Влучив!" - радiсно майнуло йому, i в цю мить хтось нiби
каменюкою вдарив його в стегно - i вiн вiдчув, що падає. Iнстинкт
самозбереження дав чiпкiсть його рукам, i незабаром вiн уже був пiд
мостом, спускався, задиханий, кудись униз по бантинах. Тут все було вже
облiплене людьми. Як мавпи, лазили вони в пiвтемрявi, тi кудись поспiшали,
тi перепочивали, вчепившись руками за металевi скоби, за стропилля, за
перекладини, i Духнович, щоб перевести дух, теж прилип на однiй iз таких
перекладин. Вiн вважав себе врятованим, хоч нагорi все ходило ходором,
звiдти летiли шматки полум'я, мiст увесь дриготiв - видно, громадина танка
саме проходила по ньому на той бiк. Чи це той, що запалили його, чи це вже
другий? Тiльки цей прогуркотiв, стрясаючи мiст, за ним знов гуркiт i знов
шматки полум'я. Танки йдуть по мосту! Їх не спинено! Крiзь пляшки, крiзь
гранати прориваються, крiзь усю вiдвагу їхнього студбату! Духновичевi
хотiлось кричати вiд неспромоги зупинити їх.
Згори вже й сюди падало клаптями полум'я.
- Горимо! - почулося десь угорi. - Мiст загорiвся над нами!
- Давно треба було його спалити! - почув Духнович бiля себе голос
якогось пораненого i чиюсь сердиту вiдповiдь йому:
- Може ж, для своїх берегли?
Пробираючись мiж стропиллям все нижче, Духнович в пiвсутiнi впiзнав
студбатiвця Чирву. Вчепившись за скобу, той висiв, нiби пiдвiшений десь у
застiнках iнквiзицiї, хотiв, видно, стрибати вниз, але боявся, щоб не
напоротись у водi на палю.
- Стрибай, стрибай! - гукнув хтось йому знизу, i вiн стрибнув, а за ним
стрибнув, шубовснувся в воду й Духнович.
Води було попiд руки, i вона одразу зачервонiлася довкола них,
розплилася кров'ю.
- Потекла iз студбату нашого кров! - скавав Чирва i глянув на
Духновича. - Тебе куди?
- Десь ось вище колiна.
- А менi, здається, ребро потрощило. Краснопольського, бачив, як?
Гусеницями пiдiм'яло, на шмаття розтягле.
Брьохаючи у водi, вони почали пробиратись до берега i, коли вже
пiдiймались по ньому мiж заростями до своїх окопiв, побачили осторонь бiля
мосту нерухому брилу палаючого танка. Недалеко вiд нього по той бiк шосе,
визираючи баштою з кювету, горiв чорним полум'ям другий. А там, де їхня
оборона, ще один непiдбитий ходив - з чорно-бiлим хрестом на борту, -
бушував, зблискуючи гусеницями, ламав дерева, чавив, утюжив людей. На
нього з окопiв летiли пляшки, легко лопались вiд ударiв об нього,
розбризкуючи жовте полум'я, поки й цей нарештi не спалахнув; люк тодi
вiдкрився, i з'явилися з нього пiднятi, замазученi руки фашиста.
Мине час, нiмецькi воєннi iсторики дослiджуватимуть цi днi. Писатимуть,
що раптовi дощi завадили їхнiм танкам вчасно взяти Умань, Бiлу Церкву, але
ми знатимем, що не про дощi то йтиметься, то буде сказано про тебе, пiхото
з горючими пляшками, про тебе, невеликий курсантський студбат, про вас,
кадровики й резервiсти, незлiченнi подвижники сорок першого року, що на
смерть стояли на кривавих своїх рубежах.
28
Палає мiст, горить залiзо танкiв, i далеко стелиться в садках понад
Россю незвичний для цих мiсць запах горiлого залiза, фарби, бензину.
В бiй з фашистськими танками незабаром вступили артилеристи. Про них
досi мало хто й знав, що вони десь тут є поблизу, пiхота довiдалась про
них тiльки тепер, коли їхнi снаряди один за одним низько загули понад шосе
в напрямку мосту. Артилеристи били з прямої наводки, просто в лоб
фашистському танковi, що, вигримiвши з верб, здиблено зупинився перед
самим мостом, уже палаючим, напiвобпаленим. Танк, видно, було пiдбито, бо
вiн так i зостався стояти на мiсцi, вiдкривши, однак, шалений гарматний
вогонь.
Тепер, коли дорога танкам на цей бiк була вiдрiзана, противник обрушив
на позицiї студбату шквал мiнометного вогню. Затрiщали садки, чорно стало
вiд пiднятої вибухами в повiтря землi, гарячий свист осколкiв не вщухав.
Здавалось, навiть метал летить сюди, начинений злобою, так злобно рили
мiни землю картоплищ, почавлених танками окопiв, з люттю вгризались в
дерева, трахкались об камiнь шосе.
Багатьом iз тих, хто вцiлiв у бою з танками, тепер судилося впасти в
цьому нерiвному поєдинку iз зливою безперервно виючого в повiтрi,
гарячого, в осколки роздробленого металу.
Студбат стiкав кров'ю. В берегах понад Россю, в садках, в
напiвзавалених окопах - всюди чувся стогiн поранених. Не вiд сонця, що
зiйшло iз-за верб, а вiд кровi студентської червонiла цього ранку Рось.
По глибоких кюветах понад шосе, пригинаючись вiд осколкiв, повзли й
повзли, вибираючись в тил, тi, хто ще мiг самостiйно пересуватись.
Невiдомi шляховики, що задовго до вiйни, будуючи це шосе, копали вподовж
нього глибокi кювети, чи думали вони тодi, для скiлькох нещасних людей
стануть одного дня цi придорожнi канави мiсцем рятунку, скiльки поранених
проповзатиме тут, iз стогоном тягнучи в тил свої скалiченi ноги, перебитi
руки, обгорiлi, пошматованi, стiкаючi кров'ю тiла? Повзли студенти, повзли
старополчани, повзли вчорашнi маршовики, переважно колгоспники з тутешнiх
районiв, якi ще, можливо, зовсiм недавно по цьому шосе мчали на грузовиках
з прапорами, з пiснями поспiшаючи до райцентру на яке-небудь своє
колгоспне свято.
Духнович теж рачкував тут, натужно працюючи лiктями, волочачи за собою
обважнiлу поранену ногу, яка все дужче починала горiти раною, котрої вiн
ще й не бачив. Бачив перед собою лише свiжу кров тих, хто вiдповзав
попереду: кровi було стiльки, що вона аж плющала по днi кювету, калюжами
червонiла, не встигаючи втавати в землю. Перед Духновичем хтось,
згинаючись, понiс зваленого собi на спину тяжко пораненого Лагутiна. Кров
дзюрчала з нього весь час, i чути було, як вiн безперервно стогне глибоким
нутряним стогоном. Духнович не мiг розпiзнати, хто саме то рятував
Лагутiна, виносячи його з бою, i лише коли вони виповзли iз зони
найпосиленiшого обстрiлу i зупинились передихнути, Духнович, пiдлiзши
ближче, побачив бiля Лагутiна мокрого, в патьоках грязюки Степуру.
Гiмнастьорка, штани його були в кровi - чи в своїй, чи в Лагутiновiй.
Лагутiн лежав бiля нього блiдий, з безтямно закоченими пiд лоба очима.
- Порвало йому i груди, й живiт, - кивнувши на Лагутiна, сказав Степура
Духновичу. - Менi теж ось i в ноги, i в плечi понаганяло... Ну, де ж
перев'язочний? - i вiн глянув знов на Лагутiна.
- Давай його на плащ-палатку, - пiдповзаючи до них з плащ-палаткою,
запропонував сержант iз другої роти Грицай.
Лагутiн аж заревiв з болю, коли вони вкладали його на палатку.
Поклавши, потягли кюветом далi.
Духнович тим часом вирiшив скинути чобiт а пораненої ноги, йому
здалося, що так повзти йому буде легше. Поки вiн стягав iз себе мокрого
чобота, бiля нього вже зупинилося кiлька бiйцiв, що, видно, вiдносили
когось iз тяжкопоранених до мiсця перев'язки а тепер поверталися знов на
передову. Один iз них - з резервiстiв - був без гвинтiвки i пристав до
Духновича, щоб вiн вiддав йому свою.
- Але ж як я без гвинтiвки явлюсь?
- Пораненому можна. То якби так кинув. Духнович, мить повагавшись,
передав йому гвинтiвку, i той розглядав її зацiкавлено:
- Бач, яка новенька, мабуть, нi разу й не вистрелила... А патрони?
Духнович вiдстебнув iз ременя брезентовий, туго набитий змащеними
обоймами пiдсумок.
- На, забирай все.
Другий боєць - свiтлоокий, якийсь бугаюватий, з нахмуреним лобом - вже
мовчки розглядав Духновичiв чобiт, витряхнувши перед тим з нього мокру
онучу, набряклу кров'ю та водою ще з Росi.
Вусатий санiтар, нагодившись, розпоров на Духновичевi холошу штанiв,
почав оглядати рану, що виявилась не страшною, просто прошило м'ясо вище
колiна, а кiстки, видно, не зачепило. Санiтар нашвидку став накладати
Духновичевi пов'язку, а той, бугаюватий, мнучи в руках Духновичiв чобiт,
все розглядав його, спробував вивернути навiть халяву, щоб глянути, яка
пiдклейка на нiй. Сам вiн був у ботинках з обмотками, i курсантiв чобiт
своєю добренною юхтою, певне, розжадобив його, бо, пiдм'явши пiд пахву цей
правий, вiн уже потягся й до лiвого:
- Дозволь, товаришок, i цей.
- Де твоя совiсть? - присоромив санiтар.
- А нащо йому? В шпиталi в тапочках ходитиме, - i, надимаючи налите
кров'ю щокасте обличчя, бугаюватий почав смикати до себе, цупити з
Духновича й другий чобiт.
Духнович не заперечував, але iншi бiйцi вступились за нього, накинулись
на бугаюватого:
- Що ти робиш, Корчмо?
- З живого тягнеш, як мародер... Корчма на мить вiдпустив ногу, але
Духнович сам простяг йому:
- Гаразд, тягай, забирай.
Справдi, що йому чобiт, коли вiн душу готовий був зараз вiддати всiм
оцим людям, що залишаються тут! Одну нiч вiн переночував в окопi, одну
пляшку пошпурив в атацi, i вже повезуть його в тил, а вони, що, видно,
були тут i до нього, залишаються й далi, i хто знає, якi ще їм випадуть
випробування.
Бугаюватий, однак, хотiв бути справедливим: взамiн здертих з Духновича
курсантських його чобiт вiддав йому свої ботинки з обмотками. Зв'язав їх
обмоткою i сам ще й накинув Духновичу на шию:
- Менi вони малуватi, а тобi будуть якраз... Зоставшись босий, Духнович
з полегкiстю поплазував понад шосе все далi вiд рiчки, все далi вiд вiйни.
В садках i мiж будинками було гомiнливо, в одному мiсцi артилеристи на.
руках перекочували через дорогу заклечану зеленим гiллям гармату. Серед
iнших, що пхали її, Духнович впiзнав i свого друга Решетняка.
- Товаришу Решетняк!
Той, озирнувшись, одразу впiзнав у ньому свого пацiєнта.
- О, вже колупнуло?
- Уже.
- Молодцi ж вашi студенти. Показали себе сьогоднi. Ну, ремонтуйся,
друже, бувай...
I, нагнувшись у зелене вiття маскування, Решетняк напружився, попхав,
покотив з товаришами гармату далi. Духновичу деякий час ще видно було, як
працюють пiд змокрiлою гiмнастьоркою його широкi лопатки.
На околицi в садках, де пораненi ждали машин, було людно, завiзно. Як
снопiв, тут людей, кривавих снопiв. "Хто ж там iще не поранений, хто
воюватиме?" - вжахнувся Духнович, пiдповзаючи до мiсця перев'язки, i йому
аж голова пiшла обертом вiд цього кривавого звалища. Всюди бачив довкола
себе скалiченi ноги, скалiченi руки, розтрощенi плечi, спотворенi в
набряклих кров'ю бинтах обличчя. Тих ще тiльки перев'язують - вiн загледiв
мiж схиленими санiтарами чийсь жахливо розпоротий живiт, - iншi, яких було
вже перев'язано, зморено лежали на закривавлених шинелях, в проталих
кров'ю бинтах, декотрi без гiмнастьорок, декотрi, як i вiн, уже босi. Тi
стогнуть, тi дрiмають, тi, позлазившись купами, розмовляють про щойно
витриманий бiй.
- Мороза при менi вбило, - чулося в гуртi поранених бiля колодязя,
куди, спираючись на дрюк, поклигав Духнович. - Вже на водi осколок його
догнав, на дно Росi пiшов наш Мороз.
- А Пiдмогильного, сам я бачив, як уже пораненого гусеницями
пiдгребло...
- А Борисова в окопi роздавило...
- Де Химочка? Де Колосовський?
- Колосовський по той бiк мосту був.
- Чи встиг, чи вихопився звiдти?
- Живий вiн, ваш Колосовський... - пробираючись до цебра, сказав
географ Щербань з почорнiлим, нiби задимленим обличчям. - Бiля КП щойно
його бачив... У голову черкнуло злегка. Не вважає себе навiть вибулим з
ладу - просив у комiсара дозволу зостатись.
Стiльки скалiчених в одному бою - сумно було дивитися на таке.
- Був студбат - i нема, - сказав високий, поранений в руку фiлолог
Гречишин. - Пiвтисячi нас було, а тепер скiльки зостається на Росi?
Жменька.
Пораненi все прибували. Бiльшiсть iз них, як i Духнович, добирались
сюди самотуж, а тяжкопоранених санiтари приносили на носилках, приводили
зiв'ялих, знекровлених попiд руки i розташовували тут по садках ждати
грузовикiв.
Грузовикiв не було, i нiхто не знав, коли будуть. Ширились чутки, що
навряд чи й прийдуть вони сюди до ночi, бо вдень їм прорватись по шосе
майже неможливо - напередоднi колона грузовикiв з пораненими попала в
дорозi пiд бомби, пiд кулемети ворожої авiацiї, i багато з тих, що виїхали
звiдси живими, так i не добралися до днiпровської переправи.
Дотовпившись нарештi до цебра, що стояв на мокрому, обхлюпаному зрубi
колодязя, Духнович напився рiзкої, джерельно-свiжої води i нiби
поздоровшав одразу. Спираючись на дрюк, вiн знов пострибав садком i
невдовзi розшукав мiж пораненими Степуру. Степура, уже з перебинтованими
ногами, сидiв бiля поваленого тину, недалеко вiд цього ж колодязя з
журавлем, i час вiд часу вiдгонив мух, що роїлися над Лагутiним. Лагутiн
лежав перед ним на травi майже голий, смуги бинтiв перетягли йому в рiзних
мiсцях i ноги, i груди, й живiт. Духновича вразила блiдизна його обличчя.
Очi були заплющенi, вiн важко дихав, i кров'яниста пiна з кожним видихом
пухирилась йому в куточках губiв.
Духнович сiв поруч Степури. Сидiли вони й мовчали їм чути було, як раз
у раз щось нiби клекоче Лагутiну в грудях i в горлi.
Рипiв i рипiв журавель колодязя, де бiйцi тягали воду важким цебром,
зеленiли садки довкола, червонiли вишнями вгорi, i сонце, пiднявшись,
свiтило яскраво, плями свiтла i тiней вiд листя лежали на бронзовому вiд
весняних загарiв голому тiлi Лагутiна. Було таким протиприродним бачити
серед цих буйних садкiв та рясного липневого сонця стiльки покалiчених
людей, ще звечора здорових, квiтучих, бачити бiля себе знесилене,
понiвечене тiло товариша - струнке юнацьке тiло майже еллiнської краси...
Чи виживе вiн, їхнiй Славко? Чи наллється оце чудове тiло коли-небудь
силою, чи наллється отiєю пружнiстю, з якою недавно так легко i красиво
крутило "сонце" в унiверситетському спортзалi на турнiку?
- Головне, щоб його швидше вивезти звiдси, - зручнiше пiдмостивши
Лагутiну пiд голову скручену клубком гiмнастьорку, заговорив Степура. - Я
гадаю, таких забиратимуть в першу чергу?
- Йому треба б уже бути на операцiйному столi, - сказав Духнович. -
Бач, як дише...
- Осколком, мабуть, легенi порвало.
- Де ти його пiдiбрав?
- Бiля мосту, майже з-пiд танка витяг. Вже був непритомний. На руках у
мене опритомнiв, щось забелькотав, а потiм знов...
- Задрiмав вiн, здається?
- Та якби задрiмав.
Самi того не помiчаючи, говорили про Славика так, нiби його тут не
було. Вiн, видно, щораз провалювався в забуття. Часом його омертвiлi, в
синiх прожилках повiки важко вiдкривалися, i з-пiд них викочувались бiлки
безтямно пущених пiд лоба очей.
Пiдiйшов таранкуватий студбатiвець Бондар з рукою на перев'язi.
- Бачите он ту хату? - кивнув хлопцям в глибину садка. - В тiй хатi
зараз трибунал засiдав! Твого друга, Духновичу, судять.
Духнович його не розумiв.
- Якого друга?
- Гладун там, наш табiрний бог, вироку жде.
- Ти щось плутаєш. Я сам вчора зустрiв його, поранений бiг.
- А ти й повiрив? Не поранений, а самострiл вiн. Перепанiкував,
розгубився i бахнув ...
