Олесь Гончар. Людина i зброя
страница №2
...iстами. I ось твояIспанiя, Богданчику, сьогоднi настає!
Таня не переставала хвилюватись за нього. Чим мiг бути для нього
райком? Чим це могло скiнчитись? I хоч вона розумiла, що зараз, може, отам
саме вирiшується доля їхнього кохання, може, райком - це кiнець їхнiм
зустрiчам i побаченням, що, може, це - страшно й подумати! - вiчна,
безповоротна розлука а ним, i пiсля того назавжди розiйдуться їхнi дороги,
i нiколи вже не буде їхнього солодкого вимрiяного щастя, все ж для неї
було б тяжким горем, якби його там забракували, якби вiн там не пройшов i
не був у числi вiдiбраних. Бо, знала, не могло для Богдана бути зараз
тяжчого удару за цей. Добре знаючи його натуру, Таня просто не уявляла, як
вiн житиме, коли його одкинуть при вiдборi в райкомi.
Трагiчна iсторiя з батьком - це найболючiша рана його життя.
Як часто Танi хотiлось йому допомогти, якось розрадити його, розiгнати
оту глибоку тугу, що майже завжди стоїть в його темних, iскристо-карих
очах! Смуток, глибока, не зникаюча в очах туга, навiть коли вiн смiявся,
найбiльше i вразили її при першiй зустрiчi з ним в головному корпусi
унiверситету на вулицi Вiльної академiї, коли вони, товплячись перед
списками зарахованих на iстфак, розшукували себе там, а потiм, розшукавши,
на радощах зовсiм якось випадково побрели разом блукати по мiсту.
Майже три роки минуло вiд того далекого свiтлого дня. Були мiж ними
сварки, незлагоди, болiснi ревнощi, i знов було щастя примирення, почуття
спрагле, солодке до слiз.
Богдана любили на факультетi. В поводженнi з товаришами вiн був рiвний,
надiйний, дiвчата називали його сумлiнням факультету. Коли обговорювали
кандидатури на пiдвищену стипендiю, його висунули одностайно. Для цього в
нього були нiбито всi пiдстави: вiдмiнник, цiкавиться науковою роботою, в
унiверситетських наукових записках торiк була опублiкована його перша
робота про археологiчнi знахiдки на будовi Днiпрогесу, готував новий
реферат про скiфськi могили в степах, але нi скiфи, нi мамути
днiпрогесiвськi не допомогли йому, i стипендiю таки одержав iнший.
Уже в ректоратi, де це питання обговорювалось, з запальною промовою
проти Богдана виступили все той же Спартак Павлущенко i ще одна суха, як
тараня, аспiрантка, i виявилось, що Богдан такої честi не вартий, бо
вiн... "пасив"!
- Не пасив, а пасинок, - в'їдливо зауважив тодi Мирон Духнович,
коментуючи цю звiстку.
Випадок з стипендiєю Богдан перенiс зовнi спокiйно, в колi товаришiв
навiть поiронiзував з приводу своєї пасивностi, але в душi - вiд Танi це
не могло приховатись - вiн пережив це тяжко, i не стiльки пекла його та
пiдвищена стипендiя, скiльки переконання в тому, що вчинено з ним
несправедливо, що був у цьому вирiшеннi знову елемент дискримiнацiї за
батька, вiдтiнок недовiри й мстивостi.
Таня боялася , щоб не повторилося це зараз у райкомi.
Хай би не сталося там цього! Хай би там заглянули йому в саму душу й
побачили його таким, яким вiн є, - готовим на подвиг, з його своєю,
радянською Iспанiєю в серцi! Цього найбiльш хотiла про це в думцi благала
Таня, поспiшаючи з дiвчатами через майдан Дзержинського до бетонноскляних,
залитих сонцем корпусiв Держпрому.
З нею туди ж прямують її подруга Мар'яна (вона звiсно, до свого
Славика!), двоє дiвчат з фiлологiчного та ще Ольга-гречанка, темнолиця,
нiби аж остаркувата дiвчина, пiдстрижена коротко, але якось недбало,
волосся густе, чорне - чорний снiп, настромлений на голову. Другий рiк
мешкає Ольга з Танею в однiй кiмнатi, i про неї тiльки Таня знає, до кого
вона зараз iде...
- Гляньте, он нашi - вигукує Мар'яна. Серед студентських натовпiв бiля
райкому вони справдi вже бачать компанiю своїх: жердинястий Духнович
золотiє чуприною, поруч нього розмахує кулаками Дробаха, певне, саме
розповiдає якийсь анекдот, там же й Степура, Лагутiн, четвертокурсники
Мороз та Пiдмогильний - Богдановi товаришi по спортивнiй секцiї. Тiльки
Богдана нема. Де ж вiн?
Виявляється, хлопцi якраз i ждуть, доки вийде з комiсiї Колосовський.
- Довго його щось там тримають. Чи не вiдбирають просто в маршали? -
пожартував Дробаха, хоча в жартi його Танi почулась гiркота.
- Це, мабуть, Павлущенко його там сповiдає, - сказав Степура. - Той як
уп'ється, то як клiщ.
Нарештi Богдан з'явився. По слiпучiй усмiшцi, по тому, як розгонисте
стрибнув iз схiдцiв пiд'їзду вниз i трiпонув чубом, вiдкидаючи його назад,
Таня догадалась: все добре! Їй одразу вiдлягло вiд серця.
Збадьорений, якийсь оновлений, внутрiшньо змiцнiлий, Богдан пiдiйшов до
гурту. Хлопцi зустрiли його жартiвливим хором:
- Годен!
А вiн, усмiхаючись, сказав i до всiх , i до Танi зокрема: - От i
вирiшилось.
Таня вже була бiля нього, вона взяла його пiд руку вище лiктя i мiцно,
мiцно потиснула. Було цим - для iнших непомiтним - потиском сказано йому
все: яка рада вона за нього, i як ним гордиться, i як ждатиме його, хоч би
й довго довелося ждати, бо iншого такого, як вiн, для неї на свiтi нема.
- Якби тiльки з вiдправкою не поспiшали, - зазирала Славиковi в вiчi
Мар'яна. - Щоб можна було спокiйно зiбратися... Що вам з собою брати?
- Увага! Задано питання! - вигукнув Дробаха сухим, скрипучим голосом,
наслiдуючи одного з викладачiв вiйськової кафедри. - Що треба брати в
табори? Вiдповiдаю: жiнку, гардероб, лiжко, диван, пiанiно... Однак все це
треба брати для того, щоб потiм покинути на кордонi табору, а туди взяти з
собою лише зубну щiтку та пару бiлизни!
Всi смiялись. Таня, здається, була щасливiша за всiх, вона з нiжнiстю
то обiймала, то погладжувала руку свого добровольця. Цього не могли вже не
помiчати iншi.
- Та обiйми його, Таню, як слiд! З усiм шалом юного серця! Не соромся!
- пiд'юджував Дробаха.
А вона зовсiм i не почувала сорому. Бути так безтямно закоханою - хiба
це грiх? З своїм почуттям до Богдана Таня й ранiш не ховалась, а зараз тим
бiльше, коли нависає розлука i мовби дає їй право на все.
- Ви, дiвчата, тепер можете спати спокiйно, - усмiхався кремезний,
плечистий Мороз, адресуючись бiльше до Галi Клочко, високої блондинки з
фiлфаку, до якої вiн давно був небайдужий i яка тiльки сьогоднi, здолавши
свою гордiсть, прийшла сюди зустрiчати його, як i iншi дiвчата своїх.
- Боронитимем вас, аки леви.
- Отакi хлопцi, - бойовито сказав досить-таки миршавий з виду
Пiдмогильний, - та ми як пiдемо, та ми як вдаримо - пiр'я з них полетить!
- Панiчного жаху на них нажене ось маестро Духнович, вiдомий наш
фахiвець з тактики i стратегiї, - зауважив Лагутiн, i всi засмiялись,
згадавши безкiнечнi конфлiкти Духновича з вiйськовою кафедрою.
- Розкажи, Мироне, - обiймаючи Духновича за плечi, сказав Степура, - як
тебе баби сьогоднi схопили на Чернишевськiй.
- Та було, - пiдтвердив Духнович. - За парашутиста прийняли, за
перевдягнутого арiйця. Просто дивно. Дiвчата, ну який з мене арiєць?
Скорiш навпаки. Рябий. Рудий. Чи, може, за це й накинулись? Рудих чомусь
не люблять...
- Ти вже себе не паплюж так, - смiючись, сказала Мар'яна.
- Ти ж у нас гарний! Брови он якi, мов пушок, на курчатi! I всi ви
сьогоднi гарнi, навiть Степура - грайливо перевела вона очi на Степуру,
який аж почервонiв при цьому. - Тiльки чого ж стоїмо? Ходiм те! - сказала
вона i пiдхопила одною рукою свого Славика, другою Степуру.
Просторий, залитий сонцем майдан Дзержинського широко, вiльно стелиться
перед ними.
Взявшись попiд руки, вперемiжку дiвчата й хлопцi рушають вони серединою
майдану, мов степом. Iдут як не раз ходили тут на демонстрацiях i на
прогулянках вечорами, цiлою вервечкою, з смiхом та жартами. Як добре, коли
почуваєш, що зробив саме те, що слiд було зробити, що можеш тепер вiдкрито
глянути кожному зустрiчному у вiчi!
Сонце стоїть високо, сипле рясним промiнням у вiдкритi юнi обличчя.
Яснiє небо, те небо, в якому понад два десятилiття не вибухали снаряди, не
свистiла шрапнель, не було нiчого, крiм птахiв та райдуг високих. I щоб
оце небо та почорнiло? Димом взялося б та спалахами пожеж?
Iдуть i твердо вiдбивають кроки по бруку парусиновi студентськi
черевики, i дiвчатам передається певнiсть, що, доки є на свiтi оцi їхнi
чубатi хлопцi-волонтери, не ступить нога чужинця на цей майдан, широкий та
свiтлий майдан їхньої юностi, яким вони так пишаються, що вiн найширший,
що вiн найбiльший з усiх майданiв Європи!
6
На Басейнiй бiля зупинки, де Духнович зостається чекати трамвая, гурт
їхнiй зустрiчає Адмiнiстратора, - так вони називають мiж собою Михайла
Штепу, - який перебуваючи в контактi з театральними адмiнiстраторами,
розповсюджує у вiльний час квитки по пiдприємствах, органiзовує
культпоходи i має вiд цього якийсь там зиск.
Зараз вiн iде складати середнi вiки. Що б не сталося, а вiн матрикул в
зуби, шпаргалки в кишенi i чеше до професора: хоч на трiйку, аби скласти.
- Ну знову ж провалишся, - каже Таня.
- Звiдки такi прогнози? - посмiхається Штепа своїми вивернутими губами.
- Чи то просто так хочеш?
- Та й хочу.
Таня не терпить цього Штепи, дарма що в гуртожитку вiн мешкає з
Богданом в однiй кiмнатi. Тихий, чистенький, прилизаний, а на тiм'ї вже
лисина просвiчує. Галстучок завжди iдеальним вузликом, на устах нiколи не
зникаюча усмiшка, вiрнiше, не усмiшка, то просто верхня губа в нього так
вивернута, що здається, вiн до всiх i до всього посмiхається. Вiн i зараз
усмiхається до хлопцiв, хоч не розумiє нi їхнього настрою нi їхнього
хвилювання.
Штепа в райком з нами не пiшов. Вранцi, коли Таня забiгла в хлопчачу
кiмнату, застала там Штепу одного. Стояв бiля гардероба перед дзеркалом i
спокiйно вив'язував, вимучував на горлi свою тоненьку оцю краватку.
Запитала, де Богдан.
- Богдан вiдчув у собi Мiнiна або ж Пожарського, - не припиняючи свого
заняття, вiдповiв їй Штепа. - Понiс у райком здавати свою вiдстрочку, а
разом з нею, може, й свою буйну голову.
- А ти?
- Я не комсомолець, ти ж знаєш... Зостануся разом з вами кiнчати
унiверситет, хай менi буде гiрше.
Зустрiвшись тепер з хлопцями, вiн не почуває перед ними найменшого
сорому, хоч мав би почувати.
- Так, так, волонтери, - простодушно роздає вiн свої усмiшки то одному,
то другому. - I ти теж записався? - насмiшкувато звертається вiн до
Духновича.
- Грiшний, батюшко: записався.
- О, хвалю, хвалю.
- А чого ж тебе там не було? - суворо запитує Штепу Ольга.
- Та я ж не комсомолець, - знову заводить вiн своєї. - Переросток я, чи
як це по-вашому?
- Скорiше недоросток, - грубо зауважує Мар'яна.
- Ну й оса! - примирливо осмiхається Штепа i їй.
- Я щось не пригадую: чи ти був коли-небудь в комсомолi? - здивовано
запитує Пiдмогильний.
- Нi, вiн народився одразу членом профспiлки, - жартує Дробаха.
Справдi, чому Штепа пройшов десь поза комсомолом? Людина майже їхнього
вiку, трохи тiльки старший, а в комсомолi з ними так i не був, обминув
якось непомiтно...
- Дивлюсь я на тебе, Мiшель, - пiдступає до нього Дробаха, - i бачу:
кепськi твої дiла. Хитрiстю ти - Талейран, але правду каже Таня -
провалишся. Хронологiю завчив?
- Завчив.
- Ну, то скажи, в якому роцi отой неписьменний бандит Пiсарро завоював
державу iнкiв? Штепа невиразно блудить очима.
- Що йому iнки, - зауважує Лагутiн, - його сфера - театральний свiт.
Кажуть, ти вийшов на великуi сцену?
- Пробував.
- Та невже? На яких ролях? - вдавано дивуються хлопцi, хоч добре знають
про недавнiй оперний дебют Штепи.
- Я не перебiрливий, - каже Штепа, а Степура пояснює:
- Ото бачили в "Тихому Донi", де козаки з дерев'яними гвинтiвками
пробiгають через сцену? То ж i вiн там бiг у лампасах. Лампаси, бутафорна
гвинтiвка, оскаженiлiсть на обличчi - роль хоч куди!
- Тепер ось i вам доведеться бiгати, тiльки вже не з дерев'яними, -
каже Штепа, i вивернутi губи його все посмiхаються. - Чи, може, вас
забракували?
По обличчю Колосовського одразу майнула хмурiсть.
- З чого це ти береш?
- Та дивлюсь, що такi радi йдете... Чого, думаю, радiють?
- Тобi цього не зрозумiти, Штепонько, - промовив Дробаха, i його
вилицювате, землистого кольору обличчя стало серйозним.
- Чому не зрозумiти?
- А тому, - Дробаха злегка смикнув Штепу за кiнець галстука, - що ти
єси бевзь, альбо ж телепень...
- Стультус по-латинi, - додав Духнович, рушаючи до трамвая, що саме
наближавсь до зупинки.
Трамвай був переповнений людьми. Скочивши на приступку, Духнович уже з
дверей помахав друзям рукою:
- Ауфвiдерзейн!
Незнайоме слово одразу насторожило двiрника, що стояв неподалiк
грiзний, нашорошений.
- То наш, наш, - посмiхнувшись, заспокоїв двiрника Дробаха.
- З цим тепер треба обережнiше, - попередив Штепа i, одвернувшись вiд
двiрника, продовжував стишеним голосом: - Справжня шпигуноманiя по мiсту.
В кожному вбачають диверсанта. Кажуть, на ринку баби кошиками навiть
мiлiцiонера побили, думали, нiмець перевдягнений... Вiн накликав на себе
пiдозру, знаєте, чим? Своєю надмiрною чемнiстю...
- Штепо, не поширюй плiток, - пристрожив Дробаха навмисно голосно, щоб
налякати Штепу. - Iди вже, випробовуй долю.
- Та й пiду. Дiвчата, ви ж теж?
- Ми дорогу знаємо, - холодно кинула йому Таня. Дiвчатам теж на
факультет, туди, куди й Штепi, - на Раднаркомiвську. Але, щоб не йти разом
з ним, вони демонстративно переходять на другий бiк вулицi i йдуть окремо.
Хлопцi ще по дорозi з райкому вирiшили, що складати не пiдуть, - вiльнi
тепер птахи.
- Трохи незручно, правда, перед дiдом, - каже Богдан, маючи на увазi
професора. - Та хай вибачає.
- Складемо вже пiсля вiйни, - безтурботно кидає Дробаха. - Пiд звуки
литавр разом за все прийдемо екзаменуватись.
- Чи не забудемо до того часу? - задумливо запитує нiби сам себе
Лагутiн.
- Ти гадаєш - це так надовго? - дивується Мороз.
- А ти думаєш, на три днi? - iронiчно каже Колосовський.
- Хай не три днi, але за два-три мiсяцi, я певен, все буде скiнчено.
Гiтлер заскавчить!
- Наш час - це не час тридцятирiчних воєн, - пiдтримує його й
Пiдмогильний. - При сучаснiй технiцi, при нашiй силi нам дай тiльки
розмахнутись.
- Що ж, сподiватимемось на краще, - невесело сказав Степура. - А бути
готовим треба до всього.
У вестибюлi гуртожитку, як i ранiше, працює буфет. Бiля прилавка
з'юрмисько голодної братви, серед них цибатий Iван Химочка, життєлюб i
мастак попоїсти, вiн саме жує щось, закликає й хлопцiв:
- Навались... Свiжi бутерброди!
- До обiду борюсь а голодом, а пiсля обiду - зi сном... Чи так,
Химочко? - не минув його Дробаха. - Ану й нам дюжину кефiру!
Вiдчувши голод, хлопцi набрали цiлу гору бутербродiв, батарею пляшок з
кефiром - стипендiю можна вже не економити, скоро перейдуть на казенний
харч.
Не встигли вони впоратися з бутербродами, як знадвору пiднявся шум,
крики. Висипавши з примiщення вони побачили перед собою незабутню картину:
серединою вулицi, ескортованi величезним натовпом роззяв, двi дебелi
двiрничихи ведуть за руки тiльки що пiйманого злодюгу-диверсанта в
особi... Мiшеля Штепи! Галстучок набiк, сорочка з штанiв висмикнута,
маслянисте волосся, яке вiн так старанно завжди прилизує. щоб приховати
ранню свою лисину, стоїть зараз на ньому мов рiжки на фавновi.
Пом'ятий, знiкчемлений, а вивернутi губи ще здалеку осмiхаються до
своїх:
- Шпигуноманiя, я ж вам казав, i ось перед вами її перша жертва!
Спартак з портупеєю уже попереду, i вигляд у нього такий, що
двiрничихам одразу стає ясно: цей ту комендант.
- Ось привели вам - ваш?
- Який наш? - крикнув Дробаха, мов на чужака витрiщившись на Штепу. -
Знати не знаємо!
- От бач! - переглянулись двiрничихи. - А каже що вiн теж студент...
Пiдсуває нам якийсь мартикул, а документiв справжнiх трясцяма.
- Та я ж вам ще й вiдстрочку показував!
- Яку вiдстрочку?
- Вiдстрочку вiд служби!
- Яка може бути зараз вiдстрочка: молодий, здоровий, совiстi в тебе
нема! Справдi, мабуть, перевдягнутий, пiдкинутий... Перевiрте його!
Одначе, поки вони лаялись, Штепа вже встиг опанувати себе: пригладив
рукою волосся на головi, галстучок одним невловимим рухом - на мiсце. Те,
що вiд був тепер серед своїх, одразу пiддало йому духу.
- Ти не мене, а їх перевiр, товаришу Павлущенко, - якось по-цапиному
мотнувши пiдборiддям, звернувся вiн до Спартака. - Так, так, перевiр, я
цiлком серйозно цього вимагаю. Не вони мене, а я їх привiв!
- Та чи на тебе не тю? - вигукнула одна iз двiрничих, вражена тим, як
несподiвано обертається справа. Друга теж сполошилася:
- Iч, куди верне. Все навиворiт виверта!
- Так, так, - зло осмiхаючись, наступав на них Адмiнiстратор. - А ви ж
як думали? Я вас навмисне сюди заманив! Вiдправимо вас куди слiд, хай ще
там перевiрять! Може, у вас у пазухах рацiї нiмецькi!
- Та чи ти не здурiв! - хапаючись за пазухи, заволали двiрничихи. - Ось
тобi нашi пазухи, де тут що заховано, повилазило б тобi!
При цьому навiть Спартак, забувши про свою поважнiсть, не стримався,
усмiхнувсь.
- Заспокойтесь, тiтоньки, i приймiть подяку за пильнiсть, - сказав вiн
двiрничихам. - А зараз iдiть собi, ми самi тут розберемось.
Коли жiнки пiшли, студенти з реготом накинулись на Штепу, стали
розпитувати, як вiн почував себе в ролi парашутиста.
- Смiйтесь, - вiдмахнувся вiн, - а я вiзьму паспорт та пiду-таки
складати.
7
Проте в кiмнатi, куди Штепа зайшов разом з хлопцями, виявилось, що,
перш нiж iти складати, йому треба замiнити на собi сорочку: тiтки, крутячи
йому руки, так, видно, тернули його десь об паркан, що плями iржi
зостались на плечах.
- Таку рiч зiпснувати, таку рiч, - бiдкався Штепа й полiз до чемодана
шукати замiну.
Хлопцi теж заходилися бiля своїх чемоданiв, але з iншою метою: пакували
свої пожитки. Нiхто з них не знав, коли їм скажуть вiдправлятись: через
тиждень, через два чи, може, через годину, однак готовими до вiдправки
вони мають бути вже зараз. Всiм добровольцям комендант гуртожитку
запропонував здавати речi на збереження в кладову, як це вони роблять
щолiта, роз'їжджаючись на канiкули.
Богдан, витягши з-пiд лiжка чемодан, схилився над ним, розкудланий,
замислений: перебирає, вкладає студентське своє добро. Кiлька сорочок,
нещадно запраних в студентськiй пральнi в китайцiв, пара недавно придбаних
футболок, а найбiльше - книжки, фотографiї, записи. Ось вони цiлою групою
- хлопцi, дiвчата сфотографованi мiж зеленню бiля надмогильної пам'ятника
батьковi українського театру - Кропивницькому. Ось майовка їхня в
Лiсопарку: Таня, смiючись, гойдається на гiлцi. Фотографiї вiн, напевне,
забере з собою, а куди оцi товстi зошити, нотатки, чернетки його
майбутньої дипломної роботи про повстання рабiв у Боспорському царствi?
Стародавнiй Боспор, Ольвiя, степовi скiфи та половцi, запорозька Хортиця
поруч якої нинi пiднявся Днiпрогес, - все це було улюблене коло його
iнтересiв, здається, вiн нiколи б не втомився розкопувати, вивчати,
дослiджувати свої сонячнi степи вiд їхньої сивої давнини аж до буремних
лiт революцiї, коли в тих степах лiтала на тачанцi буйна батькова
молодiсть...
Навпроти бiля свого лiжка перебирав якiсь записи Степура, а далi в
кутку шкребеться в мiцному дубовому чемоданi Мороз; вони теж збираються,
примовклi, заглибленi кожен в свої думки.
- А я б, на вашому мiсцi, чемоданiв не здавав, - голосно мiркує Штепа,
вив'язуючи нову краватку перед дзеркалом. - Довiряти комендантовi чемодани
в такий час... Ви подумали?
- А що їм станеться? - пiдводить голову Степура.
- Наївняк! Вiйна йде! Чи, думаєш, мiсто наше вiд неї гарантоване? Уяви,
що тут робитиметься, коли вiйна пiдступить сюди!
- Запам'ятай, - Колосовський гостро глянув на нього з-пiд нахмурених
брiв. - Мiсто нiколи не буде здане.
- А як буде?
- А як буде - то нас не буде. Щирiсть, переконанiсть тону, яким було це
сказано видно, торкнулись якихось струн i в Штепинiй душi.
- Ех, хлопцi, хлопцi, - зiтхнув вiн бiля дзеркала, прилизуючи волосся.
- Мабуть, думаєте, що менi все це не болить, що менi все це не дороге. А
хiба Штепi нiчого втрачати? Тато й мамця мої простi селяни, грамоти не
знали, i дiди були темнi, i прадiди темнi, як нiч, а менi, їхньому
потомку, Радянська влада шлях вiдкрила до свiтла, до унiверситету, до
наук. Це, братцi, я все добре розумiю, i хоч, правда, стипендiю зняли, але
за внутрiшнiм своїм переконанням - наш я, наскрiзь наш! I якби менi
законно сказали: Штепо, здай вiдстрочку декановi, одержуй обмотки,
гвинтiвку, iди стрiляй, убивай, то хiба став би вiдмовлятись? I пiшов би,
i убивав би. Але щоб отак самому, як ви оце... Нi, я не з-тих, що самi
лiзуть на рожен.
З цими словами вiн ще раз обсмикнувся, зняв пальцями з рукава якусь
ниточку i рушив до дверей.
- Ти ж, гляди, знову там не попадись, - саркастично кинув йому вслiд
Мороз. - А то приведуть на мотузку.
- Паспортина при менi! - гукнув Штепа, зникаючи в коридорi.
- Чого доброго, отак i проживе, - сказав пiсля паузи Степура. -
Заб'ється в щiлину i всi бурi в нiй пересидить.
- Таким не заздрю, - сказав Богдан. - Оце вони й є тi, що народженi
повзати.
В дверi постукали.
По стуку, легкому i нiби грайливому, Богдан пiзнав: Таня!
Справдi, за мить у дверях з'явились її загорiлi ноженята, спiдничка
бiленька вiйнула. Таненя оце його взагалi вмiє якось мовби не ходити, а
пурхати, лiтає на своїй спiдничцi, мовби на парашутику, плавне, легке, без
ваги нiби, без сили тяжiння. Спiдничка, розвiяна в пурханнi, та усмiшка
радiсна, привiтна - таке було перше враження, що залишила вона пiсля себе
й тодi, три роки тому, коли вони тiльки зустрiлися в головному
унiверситетському корпусi.
- Склала, - смикнула вона Богдана за чуба. Вiн пiдвiв вiд чемодана до
неї своє смаглювате, веселiюче обличчя:
- Скiльки?
На пальцях показала йому: п'ять!
- Їй просто-таки щастить, - сказав Богдан до хлопцiв. - Нiколи не
готується, пробiжить, як коза, по епохах, по датах, а складає на п'ятiрку.
Професор тобi симпатизує, не iнакше.
- Вiн не тiльки менi, вiн i тобi, - вона знову вхопила його рукою за
чуба, покрутила. - Де це, питає, ваш друг? Чому не прийшов складати?
- Ти пояснила?
- Звичайно, але його це не вдовольнило: не резон, каже. Волонтерство -
це, мовляв, добре, а екзамен зостається екзаменом. Вiн просив переказати,
щоб теж прийшов, неодмiнно. Так що - йди!
Богдан переглянувся з хлопцями: оце, мовляв, становище.
- Ну, коли так, то що ж: iди, - порадив Степура. Богдановi й самому
стало дивним, чому вiн, власне, не пiшов. Згарячу, в запалi вирiшив отак -
не пiде, та й усе. А чому не пiти? Адже ти ще студент, студентських
обов'язкiв нiхто з тебе не зняв, а що записався в добровольцi, так це
справдi не резон, щоб уникати зустрiчi з вимогливим, доскiпливим твоїм
екзаменатором. Сидить вiн оце зараз в аудиторiї, сивий, червонощокий їхнiй
Микола Ювеналiйович, перед розкладеними на столi екзаменацiйними картками,
а в кутку стоїть його палиця з срiбним набалдашником у формi маленької
скiфської баби. Щоразу, коли хто, вiдповiдаючи, вдається до шпаргалки або
намагається як-небудь виборсатись, обдурити професора, Микола Ювеналiйович
в мовчазному обуреннi починає сопiти, обличчя до корiння волосся
наливається кров'ю, ось-ось, здається, вхопить вiн оту сучкувату палицю та
так i трiсне студента по плечах за його недбальство. Мабуть, i те, що
Богдан не з'явився оце складати, професор витлумачить по-своєму, як його
недбальство чи, ще гiрше, неповагу до себе. А втiм, Богдан був сповнений
до професора щирої пошани i вдячностi за тi знання, що одержав вiд нього,
i, звичайно ж, не хотiв би образити його на прощання. Вчений широкого
дiапазону, друг i соратник вiдомого українського iсторика Яворницького,
професор своїми руками перекопав увесь Пiвдень, обстежив найбiльшi
скiфськi могили, тепер дослiджував Ольвiю i, здається, все шукав собi
серед студентiв гiдного помiчника чи, "може, й наступника. Богдановi
здавалося, що до нього професор приглядається з особливою увагою, покладає
на нього особливi надiї, а вiн вiддячив йому тим, що ось так злегковажив,
не пiшов на цей свiй останнiй студентський екзамен...
- Пiду, - рiшуче стрiпнувши чубом, схопився на ноги Богдан. - Тiльки чи
застану?
- Застанеш, вiн ще приймає, - пiдохочувала його Таня. - Ще троє було
пiсля мене...
За пiвгодини Богдан стояв уже в аудиторiї перед професором. Не було
нiкого, вiн зайшов останнiм, залишивши Таню в коридорi. Привiтавшись,
пiдiйшов, як звичайно, до столу, вибрав одну з-помiж розкладених карток,
на яку йому кивнув професор. Нiдерланди, Марко Поло, iнквiзицiя - все було
добре знайоме.
Доки Богдан, присiвши край столу, обдумував, Микола Ювеналiйович
пiдвiвся, взяв свою палицю i, злегка постукуючи нею, пiшов до вiдчиненого
вiкна. Скiсне промiння сонця просвiчувало густi крони дерев, i вони були
мовби налитi зеленим свiтлом. Внизу, десь там на вулицi, чулись команди,
чiткий тупiт нiг: видно, проходили строєм мобiлiзованi.
- Я готовий, - сказав Богдан, обдумавши вiдповiдi. Професор обернувся
вiд вiкна i дивився на Богдана так, нiби не одразу впiзнав його чи раптом
побачив у ньому щось не зовсiм зрозумiле для себе, не до кiнця розгадане,
яке хотiв збагнути, тут же розшифрувати, роз'яснити собi:
- Що там у вас? - нарештi спромiгся вiн на слово.
Богдан назвав питання i вже хотiв вiдповiдати, але професор сумно
махнув рукою i запитав несподiвано про зовсiм не передбачене:
- Якого числа наполеонiвськi вiйська вдерлися до нас в 1812 роцi?
Колосовський замислено нахмуривсь.
- Забули? - I сам професор пiдказав: - 24 червня. Запам'ятайте. Увечерi
22 червня французи переправлялись через Нiман. В цей же день - рiвно через
129 рокiв - цi перейшли Буг. Збiг такий. Збiг, звичайно, випадковий, але
схиляє на роздуми... Кiнець їхнiй теж буде однаковим - ви переконаєтесь у
цьому, - сказав вiн дражливо i жестом пiдкликав Богдана до вiкна. -
Гляньте!
Крiзь гiллястi, освiтленi призахiдним сонцем дерева видно було, як
унизу по асфальту все йдуть i йдуть колони мобiлiзованих. Всi ще в
цивiльному, в рiзномастому, то в кепках, то простоволосi, з клунками на
спинах, з чемоданами в руках. Командири, крокуючи збоку, раз у раз
обертаючись вподовж руху колони, подають команди, вирiвнюють, пiдтягують,
i голоси їхнi звучать сердито, майже грубо, а обличчя здаля якiсь
безсердечнi й скорботнi.
- Вiйни були найпершою причиною загибелi всiх цивiлiзацiй, - сказав
професор сумовито. - Досить згадати напiвлегендарну Трою, i Карфаген, i
перетоптанi копитами завойовникiв квiтучi мiста Сходу, досить глянути пiд
час розкопок на мертвi, спаленi ордами нашi городища, щоб переконатись,
чим були вiйни для народiв. Людство нашого часу, людство двадцятого
столiття, могло б уникнути цiєї трагедiї, так принаймнi досi здавалось
нам, дивакам мого поколiння. Але, очевидно, є сили, якi дужчi за розум
людський, сили, якi, коли їм дати розвинутись, поведуть людство до
самознищення. З року в рiк ми страхаємо вашу студентську уяву картинами
середньовiчної iнквiзицiї, але то ж була дитяча забавка порiвняно з
розмахом диявольських дiй iнквiзиторiв сучасних! Як вони оскаженiли!
Кострища книг палають на всю Європу. Нема Сорбонни. Нема Кардового
унiверситету. В самому центрi Європи сьогоднi - концтабори, фашистськi
казарми, гидкий сморiд расизму... - Професор промовчав, стежачи за
колоною, якiй не видно й краю. - В мене теж є син. Служить в
парашутно-десантних вiйськах. Вiн у мене один-единий, i якщо з ним щось
трапиться, серце моє, напевне, не витримає, але, повiрте, бiльше, нiж
життя мого сина - я вже не кажу про життя власне, - дороге менi зараз те,
що можна б назвати великою спадщиною людського духу, що дiсталося нам у
виглядi культури еллiнiв i так ще мало дослiдженої культури слов'янства...
Гомер i Данте, Мiцкевич i Шевченко, Толстой i Чайковський - всi вони по
цей бiк барикад. Все це зараз пiд реальною загрозою, це ви, певне,
розумiєте краще за мене, але я хочу, щоб усвiдомлення цього додало вам
сил.
Богдан вiдчув у себе на плечi його руку.
- Дивiться, скiльки їх iде. То все йдуть завтрашнi солдати, простi,
звичайнi люди, люди вiд верстата i вiд плуга, бiльшiсть iз них про фрески
Софiї Київської, мабуть, i не чули, Рафаеля не знають, але то все друзi
Рафаеля, друзi Пушкiна й Гоголя, єдинi їхнi тепер захисники. Тiльки ви,
тiльки такi, як ви, як мiй син, такi, як оцi, що марширують вулицею ото з
вiйськкоматiв, дають ще нам надiю. Вам може здатися дивним, що я зараз
заговорив з вами про це. Але я знаю, що ви записалися добровольцем, перед
вами дорога тяжких випробувань, i хочеться, щоб, iдучи по нiй, ви
пам'ятали про найважливiше: в жорстокий наш вiк, серед кровi й дикунства,
ота велика гуманiстична традицiя не мусить загинути! Вона мусить бути
збережена, i збережете її - ви!
Розхвилювавшись, професор зняв з носа старомоднi свої окуляри, став
протирати їх рiжком поли бiлого парусинового пiджака. Протер, надiв,
кашлянув сердито:
- Давайте ваш матрикул.
Богдан дав йому матрикул, i професор, прихилившись тут же бiля вiкна,
старанно вивiв у ньому сьогоднiшню оцiнку: вiдмiнно.
- А Ольвiю ми ще розкопаємо, - нагадав професор, коли Богдан,
потиснувши йому руку, вже виходив. - Щасти ж вам, i не забувайте свою
альма-матер! Гадаю, нiчого поганого вона вас не навчила...
8
Вечiр.
У студентському гуртожитку проводи: оголошено, що завтра вранцi хлопцям
- у дорогу. З однiєї з кiмнат другого поверху раз у раз лунають вигуки
"гiрко!" - там студентське весiлля. Мар'яна й Лагутiн одружуються.
Ще вчора про це не було мови, i самi вони, здається, не думали про це,
а коли стало вiдомо, що завтра Лагутiну йти, Мар'яна приголомшила своїх
факультетських друзiв несподiваними запросинами:
- Приходьте, одружуємось!
Зубрiвка стоїть на столi, печиво лежить купами, чорний хлiб та свiжа
зелень, що її привезла Мар'янина мати з дому, з тракторного. Мати й батько
Мар'янинi сидять мiж студентами за столом, мати розчулено витирає
хусточкою очi, а батько суворим поглядом оглядає то бiлявого тендiтного
жениха, то його друзiв, що з незвички швидко повпивались, поблiдли i вже
поколихуються, посоловiло стрiпують чубатими головами, що їх ледве
тримають худi студентськi шиї.
- Гiрко! - погукують до молодих. - Гiрко! Справдi, гiрке якесь,
безрадiсне це весiлля. Робилося все похапцем, нашвидкуруч. Мати задовго до
цього знала, що Мар'яна має нареченого, не раз бував вiн i в них дома,
оцей тендiтний, стебелястий хлопець, очi в якого такi голубi i трошки
насмiшкуватi, впертi. Двадцять рокiв йому, молодий, як барвiнок, так i вiє
вiд нього свiжiстю, молодiстю, чистотою. Гарний зять.
Тiльки чи надовго? Всi оцi хлопцi, що сидять за столом, молодi такi та
здоровi, пiдуть завтра, покинуть свої книжки та науку, а чи всi з них
повернуться, чи зберуться ще коли-небудь разом? Не про таке весiлля мрiяла
мати. Думала, коли дiти довчаться, згуляють весiлля по-справжньому, добре
пiдготувавшись, скликавши всiх родичiв та знайомих заводських. I свати,
батьки Славиковi, приїхали б, - десь вони вчителюють обоє на Сумщинi.
Дома, на вiдкритому повiтрi в садку, а не в цiй душнiй, замаскованiй
ковдрами кiмнатi; мали б стояти довгi, заставленi стравами столи,
електричнi лампочки гiрляндами висiли б просто мiж листям на деревах - є
серед родичiв свої електрики, все зробили б - i свiтло було б, i людно, i
весело, музика гримiла б до ранку, все заводське селище знало б, що то
кадровик заводу Северин Кравець справляє доччине весiлля.
А замiсть цього наспiх зiбраний студентський стiл i, як недобре
нагадування товариству, зятiв парусиновий рюкзак, що лежить зверху на
гардеробi, наготований для походу. - Гiрко! Гiрко!
Славик трохи аж нiби соромиться свого раннього весiлля i трохи нiби
iронiчно до нього ставиться, намагається вiдбутися жартами, коли вимагають
"гiркої" - щоб при всiх вони з Мар¢яною цiлувались! - але вiд матерi
нiчого не приховаєш, вона помiчає, як крiзь юнацьку оцю соромливiсть i
насмiшкуватiсть час вiд часу так i прозирне, так i сяйне з блакитних отих
очей глибока нiжнiсть i смуток, коли Славик гляне на свою наречену.
Мар'яна весь вечiр нервово-весела, удавана весiльна буйнiсть мовби
захопила її всю, але хвилинами ця радiсть з неї враз опадає, очi беруться
поволокою, i тодi вона тiльки спрагло дивиться на свого судженого
глибоким, мовби запам'ятовуючим, поглядом. Тодi нема вже їй дiла до
гостей, бачить лише його. Свiтле, з тонкими рисами Славикове обличчя,
прямий рiвний нiс з чутливо-трепетними нiздрями, i по-дитячому припухлi,
щойно цiлованi губи, i туманна синява очей - все це її, її! Дивлячись у
блакитнi тумани його очей, вона так i танула, забувала про все, крiм
нього, i то палахкотiла жаркими рум'янцями, то враз, наче злякавшись
чогось, - може, передчуття якого? - блiдла раптом, i слiди рум'янцiв, що
залишались жеврiти на зблiдлому в мушках обличчi, були якiсь жалiбнi,
перемученi... Вiн, тiльки вiн був тут для неї, i на нього дивилась, на
його добру вiдкриту усмiшку, а iнших ледве чи й помiчала - помiчала, якось
не помiчаючи. Коли ж погляд її зненацька падав на його рюкзак похiдний,
тодi вона неначе ладна була закричати i, вже забувши про присутнiх,
одверто линула до Славика. Одверта була в своєму жаркому й невеселому
жданнi тiєї години, тiєї митi, коли вони нарештi залишаться вдвох.
Сама вона наполягла на цьому весiллi, коли дiзналась, що завтра вiн
iде. Одруження й весiлля їй теж уявлялося не таким, наспiх влаштованим в
цю прощальну нiч, коли все мiсто огорнуте темрявою, в тривозi,
розбентеженостi, i пости стоять на дахах, i плачуть, вдовiючи, жiнки по
квартирах, вiддаючи вiйнi своїх найдорожчих. Вдень би, при сонцi грати це
весiлля. Але не сонце освiтлює їхнє єднання на все життя, не пiсня
роздольна, радiсна, а смуток, тривога, розлука, що живе вже тут i не
зникає. В своїй руцi вона почуває гарячу Славикову руку, не випускає її з
своєї весь вечiр.
Поруч з Славиком сидить її, Мар'янин, батько - круглоголовий кремезний
вусань з густими, ще зовсiм чорними бровами. Вiн був проти цього весiлля.
До Славика ставиться весь час з якоюсь насторогою i, лише добре
пiдвипивши, обертається нарештi до зятя.
- Скажу тобi, Ярославе, не хотiв я цього весiлля вашого, скороспiлого,
не так це робиться в нас, та що ж, - вiн прихилився вусами до зятя ближче,
- такi днi переживаєм. Все довоєнне йде шкереберть. Ось i ми на територiї
заводу окопи вже риємо, цехи на нову продукцiю переводимо... Якби завод
вiдпустив, я й сам би пiшов туди, куди й ви, дарма що лiта. Настав, видно,
час вогнем перевiрити, чого ми i нашi дiла вартi. Позаписувались оце ви.
Що ж... За це хвалю. Але головне не тут, головне, щоб там штани не
спадали. Знаєш, куди йдете?
- Приблизно, - всмiхнувся Славик.
- В ковальський цех iдете. У нас на заводi в ковальський ми вiдбираємо
людей особливої проби, ледащо в нас довго не втримається. Отак i в армiї.
В писарi не шийся - iди чесно в пiхоту, то якраз вiн i є, ваш ковальський
цех...
Славик уважно слухав старого i, здається, й не вiдчував, як Мар'яна
гаряче гладить пiд столом його руку.
- Коли вже вiн вирiшив, то за нього не турбуйтеся, тату, - спокiйно, з
гордiстю сказала вона.
Хлопцi завели патефон, але вiн хрипiв, його неприємно було слухати.
Тодi хтось подав думку:
- Краще попросимо Ольгу, хай заспiває.
Ольга-гречанка чудово спiвала, всi знали це, i її не довелося довго
упрохувати. Притихли всi, i з кутка, де вона сидiла, полинула якась
малознайома, старовинна пiсня, що її принесла Ольга в унiверситет десь iз
своїх приазовських українсько-грецьких поселень: "Долина глибока, калина
висока, аж додолу гiлля гнеться". Зараз, коли Ольга спiвала, некрасиве
обличчя її набуло якоїсь сумної чарiвностi, очi, розгорiвшись,
спрямувались понад цей весiльний стiл на замасковане ковдрами вiкно, мовби
туди, кудись за вiкно, посилала вона свою сумовиту пiсню.
А внизу, надворi, стоїть на посту Степура, добровiльно пiдмiнивши
Мороза, що поїхав до родичiв на Основу. Стоїть, вiдстоює свiй останнiй
студентський пост, i йому теж чути, як нагорi там час вiд часу гукають
"гiркої", i чути цю пiсню, що зараз ллється звiдти i забирає вiд нього
його кохану, вiддає її в цю нiч iншому назавжди.
Слава Лагутiн став йому на життєвiй дорозi. "Якби не вiн, якби його не
було в унiверситетi, то хiба б вона не могла покохати мене? - думалось
Степурi зараз. - Невже нема в менi чогось такого, що могло б сподобатись
дiвчинi, привабити її? Невже їй всi вiршi мої так нiчого й не сказали?"
Степура був поет. Писав довгi, трохи сентиментальнi вiршi про нещасливе
кохання, про веснянi солов'їнi ночi, про мiсяць та зорi над своєю
Ворсклою, чистою, мов iз слiз, рiчечкою пiвденної Полтавщини, звiдки вiн
був родом. I хоч вiршi його нiде ще, крiм факультетської стiнгазети, не
друкувались, все ж товаришi вважали його справдi поетом. Самому зараз
дивно: за що? Мабуть, тiльки за правдивiсть, за щирiсть почуття,
вкладеного в отi кострубатi рядки, адже вiн писав про те тiльки, що любив,
що сам пережив. Мар'яна, яку третiй рiк безнадiйно кохає Степура, сьогоднi
вiддається другому, а той, хто заволодiв її душею, хто зробив Степуру
нещасливим, сидить зараз там, нагорi, i то йому кричать "гiркої", i вiн
цiлує її при людях в отi вуста напiввiдкритi, i очi її горять, i щоки
палають жарко-смаглявi, мов яблука старого українського сорту
"циганочка"... Звичайно ж, вона мусила дiстатись Лагутiну. Коли в думцi
порiвнює себе з Лагутiним, це порiвняння завжди не на його користь. Той
дотепний, вродливий, блискуче вчиться, а вiн важкодум, з грубим широким
обличчям i качиним розплесканим носом. У хвилини розпачу Степура думав, що
мусить здаватися їй просто печерним неандертальцем з доiсторичною важкою
щелепою, i тодi ненавидiв свою зовнiшнiсть i вайлакуватiсть. Була в ньому
сила, але i в цiй силi було щось селюцьке, важке, неотесане, i коли на
заняттi в спортивному залi вони по черзi пiдходили до турнiка, то й тут
перевага завжди була на боцi Лагутiна. Крутячи на турнiку "сонце" не гiрше
Колосовського, Лагутiн легко й красиво влiтав у повiтрi, i Мар'яна
дивилась на нього неприховане закоханим поглядом, а коли на той же турнiк
забирався вiн, Степура, то пiд ним металева перекладина аж вгиналась, вся
споруда турнiка скрипiла й бряжчала, i дiвчата з виском розскакувались -
їм все здавалося, що Степура з своєю вагою ось-ось зiрветься i вб'є
когось. Пригадує, як ще на першому курсi Мар'яна опитувала на факультетi
хлопцiв, хто в яку спортивну секцiю запишеться, тодi Лагутiна вона сама
записала в легкоатлети, а Степуру, навiть без йото згоди, нiби на глум,
записала в штангiсти, хай iде вергає штангу. I вiн таки ходив на ту
секцiю, виважував ту iдiотську штангу i писав про Мар'яну свої безнадiйнi,
розчуленi вiршi.
Одного разу Степура випадково почув, як Лагутiн, стоячи з хлопцями бiля
свiжого номера стiнгазети i вголос читаючи його вiршi, насмiшкувато
коментував їх, дивуючись - звiдки, мовляв, у такого важкоатлета стiльки
розчуленої сентиментальностi, звiдки в нього всi оцi очi-ночi.
I хоч говорив вiн все це легко, весело, беззлобно, але Степурi, що
стояв неподалiк, хотiлося вбити, задушити його в ту мить. В душi його
пiсля того випадку вкоренилась невиправна чужiсть до Лагутiна. Темна сила
ревнощiв, та сама сила, що клекотiла в його дiдах i прадiдах, що з кiллям
гасала ночами по сiльських вулицях, розламувала тини, носила ворота на
плечах, вона ж, прокидаючись, пiдiймалася i в ньому, паморочила
свiдомiсть, розпалювала й тьмарила мозок.
З Лагутiним вони майже не розмовляють з того часу. Важка неприязнь
залягла мiж ними, неприязнь, яка Лагутiна бiльше дивувала, а в ньому раз у
раз розбушовувалась жагучою ненавистю, особливо коли бачив, як Мар'яна
бiгає за Лагутiним або з трепетом жде його десь бiля бiблiотеки в своїй
дiвочiй всепокiрностi, а вiн, пiдходячи до неї, аж нiби знехотя бере її
пiд руку, бере як щось вiд природи належне йому.
Катуванням для Степури обернулося оце їхнє весiлля! Вони i його
запрошували, щоб заходив, коли вiдвартує своє. Цього тiльки йому бракувало
до всiх його терзань...
Змiнившись з поста, вiн, мов злодiй, прокрадається коридором до своєї
кiмнати мимо їхнiх навстiж вiдчинених в коридор весiльних дверей. На мить
угледiв за столом Мар'яну, збуджену, яскраву. Вона саме щось говорила до
Славика, смiялася, зазираючи йому в вiчi, а рука її розiмлiло лежала в
нього на шиї.
Степура мерщiй прошмигнув мимо дверей, забрався в кiмнату червоного
кутка, порожню, темну, сiв бiля дiжки з фiкусом i жадiбно закурив. Чув
вiддалений гомiн весiльний, а перед очима весь час стояла вона в усiй
своїй яскравостi - бiлозуба, червонощока. Якби був скульптором - вилiпив
би високий отой лоб! Якби був живописцем - намалював би отi калиновi щоки.
Якби мав право, щасливе право коханого, як шалено цiлував би отi очi
зорянi, повнi жагучого п'янкого свiтла. Але геть цi думки! То все не твоє!
Ти збоку, ти зайвий. Очi блакитнi їй любi, i нiяких iнших вона знати не
хоче!
9
- Iсторики, шикуйсь!
Дукнович виривається з материних обiймiв i кидається до шеренги. Мати
якусь мить ще тримає руки розгорнутими, почуваючи в них порожнечу. А син
уже за межею її материнської влади, вже там, де дiють iншi, залiзнi
закони, де лунають iншi, залiзнi слова:
- Кроком руш!
Як їх багато. Студенти й студенти. Iдуть iсторики, лiтератори,
географи, бiологи, хiмiки... Iдуть, чiтко карбуючи кроки по бруку, i вiн,
її Мирон, от-от загубиться мiж ними iз своїм рюкзаком. Ось вiн на мить
озирнувся, помахав їй рукою, i навiть в цю болючу прощальну хвилину не
обiйшовся без жарту, на ходу вiдкозиряв матерi, кинув усмiхаючись:
- Прощай, мамо, не горюй!
I цi слова враз пiдхопила вся колона, i вони стали пiснею. "Прощай,
мамо, не горюй, на прощання сина поцiлуй", а їй, матерi, аж мурашки
пробiгають по тiлу вiд того, що цi випадково, наче жартома кинутi сином
слова вже лунають над колоною крилатою пiснею, могутнiм прощальним криком
юнацьких сердець. Сама юнiсть iде, красивi якi люди все йдуть... Iдуть i
спiвають бадьорими голосами, i видно усмiшки на юнацьких обличчях i блиск
сонця в очах, але пiд цим буйним, майже безшабашним спiвом чути - клекоче
сльоза. Прощальною пiснею жбурляє колона матерi в обличчя, i рветься серце
вiд їхнього спiву, що нiби вихлюпнувся з унiверситетських коридорiв, з
недавнiх їхнiх безжурних комсомольських зборищ.
Пустiє, безлюднiє вулиця - вулиця Вiльної академiї, що бачила
студентськi барикади 1905 року i вирувала мiтингами в 1917-му, i лише
бронзовий Каразiн, засновник унiверситету, стоїть самотньо навпроти бiлого
спорожнiлого унiверситетського корпусу. Студентська колона вже вийшла на
центральну магiстраль, витягується в напрямку на заводи.
Люди зупиняються, пристоюють. Хто йде? Кого проводжають?
Студбат iде. Студентський батальйон добровольцiв проходить мiстом.
Студбат - дивне це слово, вiднинi назавжди ввiйде воно в материне
життя, в її безсоннi ночi, материнськi тривоги. Квапливо йде вона в гуртi
проводжаючих по тротуару, ледве встигаючи за колоною, що поблискує
рюкзаками, студентськими чупринами та щедро розкидає налiво й направо
матерям жарти та пiдбадьорливi прощальнi усмiшки. Поки що усмiшки на
юнацьких обличчях i жарти на вустах, а її розпалена материнська уява вже
бачить їх в кровi на операцiйних столах, вже це йдуть повз неї то вбитi,
то пораненi, то пропалi безвiсти...
Вона не знала до останнього, що син її йде, що вiн був у райкомi.
Дiзналася про це, лише коли вже треба було готувати рюкзак. Як лiкар, вона
теж тепер в армiї насилу вiдпросилась сьогоднi в начальства проводжати
сина, а батько й зовсiм не змiг: вiйськовий лiкар, вiн зараз днi й ночi у
вiйськкоматi, в комiсiях на медоглядах, де перед ним безконечним потоком
проходять мобiлiзованi, яких вiн вiдправляє туди ж, куди йде оце їхнiй
син.
Сусiдка Духновичiв по квартирi, яка не приховує того, що хотiла б
бачити Мирона своїм зятем, дiзнавшись, що вiн iде, прибiгла в кухню,
розполохана, стривожена нiби ще бiльше, нiж мати:
- Куди ви його пускаєте? Що ви собi думаєте?
- А що ж робити?
- Обоє лiкарi, хiба ж довiдку ви йому не добудете?
- Яку довiдку?
- Про стан здоров'я...
Мирон, нагодившись в кухню саме на цю розмову, за звичкою все
перевернув на жарт:
- Поганої ж ви думки про моє здоров'я, Семенiвно, - сказав, злегка
плеснувши сусiдку по спинi порожнiм рюкзаком. - Та гляньте, якi ось у мене
бiцепси на руках. А крiм того, духовнi м'язи. Ви мене ображаєте цими
розмовами про довiдку.
Жарти жартами, а кому, як не матерi, краще знати, яке в нього справдi
здоров'я, як легко чiпляються до нього всякi хвороби, а хто ж буде їх там
одганяти вiд нього, адже матерi не буде коло нього в окопах.
Бiля мосту вона вiдстає: студбат прискорює крок, прямуючи по залитiй
сонцем вулицi заводського району. Заводи й заводи. Промiж ХПЗ, "Серп i
Молот", ХЕМЗ, тракторний, кудись в далеч, на Чугуївський тракт, стелеться
їхня путь...
Духнович, оглянувшись востаннє, ще бачить на мосту силует матерi серед
iнших матерiв, i все, що йому хотiлось би сказати їй у цю мить, тiльки
клекоче в ньому, душить його, обпiкає. Нiколи не думав, що так важко з нею
буде розлучатись, одiрвати її руки вiд себе. Сьогоднi вiн вперше побачив
матiр у вiйськовому. Гiмнастьорка новiсiнька, аж шелестить, i петлицi з
вiдзнаками на поморщенiй бiлiй маминiй шиї, i сивина з-пiд пiлотки, такої
на нiй недоречної... Все мiсто мовби повито зараз її смутком, її любов'ю.
Мiсто барикад, бастiон заводiв, фортеця сили iндустрiальної, мiсто, що, як
витвiр самого народу, звелося серед мальовничих просторiв Слобожанщини...
Кам'яне, розiгрiте сонцем, громаддя, що пашить обабiч, яким воно стало
раптом йому дорогим, як усе його тут зараз хвилює. Дивиться на стiни, i
хочеться крикнути їм: "Я люблю вас, стiни!" Дивиться на камiнь i волає
душею: "Я люблю тебе, камiнь!" Оце воно, те камiння, що його називають
святим. Доки житиму, не згасне до тебе любов, мiсто мого дитинства i
юностi!
В окопах, у найтемнiшi ночi твого життя, коли душа твоя, знесилюючись,
запрагне пiдтримки, на помiч їй прийде у згадках оце залите сонцем мiсто,
де ти залишаєш своїх рiдних, майдани й бiблiотеки, залишаєш оту вуличку
Вiльної академiї, вiд самої назви якої тебе проймає трепетне хвилювання,
бо там твiй унiверситет, твоя альма-матер!
Iдуть з мiста, i невiдомо, хто з них повернеться, а для кого не буде
звiдти вороття. Але Духнович не почуває страху в собi. Йому майже радiсно
чути в собi болiсне бажання самопожертви, бажання присвятити себе всьому
оцьому, що вiн залишає, прикрити собою це мiсто, врятувати, зберегти.
Iдуть i йдуть. Спини вже змокрiли пiд рюкзаками, є он затiнок мiж
деревами, але вiн уже не для нас. Прощайте, дерева! Прощайте, заводи!
Прощай, залiзо й камiння сiре, що тебе хочеться назвати святим.
Вийшли за мiсто, i виявилось тут, що не всi проводжаючi повiдставали,
що вслiд за колоною. все йдуть табунцем дiвчата-студентки, аж сюди несуть
їх мiцнi молодi їхнi ноги. Невеликий гуртик зостався з дiвчат, гуртик
найзатятiших. Он Мар'яна Кравець, он Ольга-гречанка, про яку навiть
невiдомо, кого вона й проводжає, мiж ними урочисто несе свiй повний
високий бюст Лiда Черняєва, ставна блондинка з хiмфаку, ну i, звичайно ж,
Таня Криворучко, яка з своєю широкою усмiшкою, не вагаючись, зовнi мовби
легковажно пiде за своїм Богданом, на край свiту. Богдан iде
правофланговим попереду колони, там височiє струнка його постать, бiля
нього Степура, неподалiк Духнович i ще найвищi ростом.
Дiвчата вiд них далеко, їм видно тiльки рюкзаки та голови хлопцiв, їхнi
засмаглi спiтнiлi шиї. Iнодi хлопцi озираються, гукають дiвчатам, щоб уже
вертались, бо й самi вони не знають, куди їх ведуть i скiльки ще їм iти. А
дiвчата не зважають, поскидавши босонiжки, несуть їх у руках i все йдуть
за колоною, iдуть з таким виглядом, що готовi, мовляв, iти з вами нето до
Чугуєва, а справдi хоч i на край свiту.
- Вертайтесь, годi! - гукають їм уже й командири. Лише пiсля цього
дiвчата зупиняються, i хлопцi, оглядаючись, бачать їх табунцем край шляху.
Зменшенi стоять, засумованi, непорушнi. Через деякий час їх уже затягує
текуче польове марево, i вони для хлопцiв уже мають вигляд вiчних,
пiсенних, отих, що колись проводжали своїх милих за Дунай, у похiд.
10
Є в Днiпропетровську, трохи вище острова Комсомольського, затока, де
ставлять човни, i кривi мiськi вулички збiгають аж до води. Човном хоч до
порога приставай. Об пiдмурки цiле лiто хлюпощеться вода, а на стiнах
будиночкiв, як ватерлiнiї на корпусах суден, смугами тягнуться слiди
весняних повеней.
Тут вже людське життя на виднотi. На весь Днiпро виднiє розвiшана
бiлизна, i купи смiття, що його валять з берега, i чийсь перекошений,
вкритий iржавою жерстю голубник.
Така собi надднiпрянська Венецiя. Своя трудова Венецiя з блиском води
пiд вiкнами, з бiлизною на мотузках та з зеленими шатрами акацiй, що в
сонячний день, як у дзеркалi, вiдбиваються в тихiй синявi Днiпра. Крiм
акацiй, тут ще кiлька тополь росте, дикий виноград по верандах в'ється, а
в одному дворi, десь серед отих iржавих жерстяних парканчикiв та старих
розсохлих просмолених човнiв, - жеврiють мальви! Хтось посадив.
I тополя, i мальва, i жерсть на голубнику, i перекинутий догори
протрухлий, просмолений човен - все то якась суцiльна, гармонiйно злита в
одне цiле картина життя, а в центрi її сидить дiвчинка з кiсками,
кругловида, не гарна й не погана: то Таня Криворучко.
Їй вiсiм або десять лiт.
Сходи перекошенi аж у воду ведуть. Просто бiля їхнiх вiкон на Днiпрi
стойбище човнiв, доглядає їх дiдусь цiєї маленької Танi, живий потомок
запорожця. Довга бiла борода, в плечах сила кряжиста - вiсiм пудiв
якiрного ланцюга пiдiймає сам. Увечерi стоїть на березi високий,
замислений, сивий, як Гомер. Довго думає щось, потiм с...
