Три правди у п'єсi А. М. Горького На днi

У п'єсi Горький протиставляє гуманiзм помилковий, що
проповiдує загальна смиреннiсть, покiрнiсть долi, i справжнiй
гуманiзм, суть якого — у боротьбi проти всього, що гнiтить людини,
позбавляючи його достоïнства й вiри у своï сили, проти
рабського життя людства. Це двi основнi правди, про якi сперечаються в
п'єсi Лука й Сатин, — персонажi, що вiдразу ж видiляються iз
загальноï юрби жителiв нiчлiжки своïм фiлософським пiдходом до
життя, умiнням мудро говорити й здатнiстю впливати на людей
Однак на початку п'єси дається ще одна, третя, правда
— правда Бубнова. Бубнiв надто категоричний, для нього iснує
тiльки чорне й бiле, при цьому чорного набагато бiльше. Вiн живе й
дiє за принципом вали правду, як вона є. Кожного, хто
перебуває в нiчлiжцi, Бубнов намагається вивести на чисту
воду, видаючи свою правду: А я от… Не вмiю брехати! Навiщо? I
Акторовi, i Медведєву, i Попелу, i Настi цей персонаж говорить
гiрку й хвору правду, але наслiдку цiєï правди непередбаченi!
Вiн байдужий до власноï долi, тим бiльше до почуттiв iнших, його
погляд на життя надто скептичного, повний песимiзму, а саме життя йому
здається повною нiсенiтницею: Всi люди, як друзки, по рiцi
пливуть. Всi так! Народяться, поживуть, умирають. I я помру, i ти…
Чого жалувати! Правда Бубнова вбиває в людинi всяке прагнення бути
людиною: Усi вмруть однаково, так навiщо ж дарма лiзти зi шкiри геть,
краще вже вiдразу подумати осмерти.
А от праведник Лука щиро бажає полегшити страждання людей,
допомогти ïм, пiдтримати ïх, вселити православну смиреннiсть у
ïхнi душi. Лука знає, кому й що обiцяти, його мовлення
милостиво впливають на слух озлоблених жителiв притулку й занурюють
ïх у приємне забуття, роблячи ïх ще бiльш пасивними й
вiдiрваними вiд реального життя. Але Лука обходить стороною Бубнова,
Сатину, Клiща, мабуть, розумiючи, що його жалiсть здатна задовольнити
тiльки слабких i усомнившихся в можливому щастi людей Але проповiдь Луки
приносить тiльки шкода. Мешканцi нiчлiжки вже доведенi до розпачу й
живуть одними iлюзiями, а Лука створює ïх ще бiльше. Вiн не
називає шляхи, здатного пiдняти iз дна, вiн не вiрить у можливостi
цих нещасних i тому прибiгає до пiднесеного, але безглуздому
обману. Ласкавi слова Луки тiльки заколисують, заворожують, але вони не
спонукають до боротьби, не дають сил i бажання активно дiяти для змiни
власного жалюгiдного положення. Заклик Луки сподiватися на краще
штовхає нiчлiжникiв на бездiяльнiсть i смиреннiсть, а сам вiн
непомiтно йде, залишивши нещасних у повнiй розгубленостi, з гiрким
почуттям безвихiдностi
Сатин постарався зрозумiти Луку й тверезо оцiнив його роль: Не шарлатан
Лука, як подумали iншi, а жалiсливий, м'якушка для беззубих. Вiн
доходить висновку, що мовлення Луки, пронизанi християнською мораллю, не
приносять нiякоï користi, а тiльки присипляють душу, обманюють
неï. I Сатин рiзко критикує неправда: Неправда —
релiгiя рабiв i хазяïв, правда — бог вiльноï людини.
И, якщо Лука затверджує, що людина повинен упокоритися, терпiти й
чекати чуда. Сатин проголошує думка про те, що людина повинен бути
насамперед вiльн i гордим, повинен дiяти, боротися за щасливе життя, не
падаючи духом i не покладаючи рук. Правда Сатину найбiльш близька думкам
самого автора: вустами Сатину Горький виражає власну вiру в
необмеженi можливостi кожноï окремоï людини, у його право жити
щасливо й гiдно.