Три правди у п'єсi А. М. Горького На днi

У п'єсi Горький протиставляє гуманiзм помилковий, що проповiдує загальна смиреннiсть, покiрнiсть долi, i справжнiй гуманiзм, суть якого — у боротьбi проти всього, що гнiтить людини, позбавляючи його достоïнства й вiри у своï сили, проти рабського життя людства. Це двi основнi правди, про якi сперечаються в п'єсi Лука й Сатин, — персонажi, що вiдразу ж видiляються iз загальноï юрби жителiв нiчлiжки своïм фiлософським пiдходом до життя, умiнням мудро говорити й здатнiстю впливати на людей
Однак на початку п'єси дається ще одна, третя, правда — правда Бубнова. Бубнiв надто категоричний, для нього iснує тiльки чорне й бiле, при цьому чорного набагато бiльше. Вiн живе й дiє за принципом вали правду, як вона є. Кожного, хто перебуває в нiчлiжцi, Бубнов намагається вивести на чисту воду, видаючи свою правду: А я от… Не вмiю брехати! Навiщо? I Акторовi, i Медведєву, i Попелу, i Настi цей персонаж говорить гiрку й хвору правду, але наслiдку цiєï правди непередбаченi! Вiн байдужий до власноï долi, тим бiльше до почуттiв iнших, його погляд на життя надто скептичного, повний песимiзму, а саме життя йому здається повною нiсенiтницею: Всi люди, як друзки, по рiцi пливуть. Всi так! Народяться, поживуть, умирають. I я помру, i ти… Чого жалувати! Правда Бубнова вбиває в людинi всяке прагнення бути людиною: Усi вмруть однаково, так навiщо ж дарма лiзти зi шкiри геть, краще вже вiдразу подумати осмерти.
А от праведник Лука щиро бажає полегшити страждання людей, допомогти ïм, пiдтримати ïх, вселити православну смиреннiсть у ïхнi душi. Лука знає, кому й що обiцяти, його мовлення милостиво впливають на слух озлоблених жителiв притулку й занурюють ïх у приємне забуття, роблячи ïх ще бiльш пасивними й вiдiрваними вiд реального життя. Але Лука обходить стороною Бубнова, Сатину, Клiща, мабуть, розумiючи, що його жалiсть здатна задовольнити тiльки слабких i усомнившихся в можливому щастi людей Але проповiдь Луки приносить тiльки шкода. Мешканцi нiчлiжки вже доведенi до розпачу й живуть одними iлюзiями, а Лука створює ïх ще бiльше. Вiн не називає шляхи, здатного пiдняти iз дна, вiн не вiрить у можливостi цих нещасних i тому прибiгає до пiднесеного, але безглуздому обману. Ласкавi слова Луки тiльки заколисують, заворожують, але вони не спонукають до боротьби, не дають сил i бажання активно дiяти для змiни власного жалюгiдного положення. Заклик Луки сподiватися на краще штовхає нiчлiжникiв на бездiяльнiсть i смиреннiсть, а сам вiн непомiтно йде, залишивши нещасних у повнiй розгубленостi, з гiрким почуттям безвихiдностi
Сатин постарався зрозумiти Луку й тверезо оцiнив його роль: Не шарлатан Лука, як подумали iншi, а жалiсливий, м'якушка для беззубих. Вiн доходить висновку, що мовлення Луки, пронизанi християнською мораллю, не приносять нiякоï користi, а тiльки присипляють душу, обманюють неï. I Сатин рiзко критикує неправда: Неправда — релiгiя рабiв i хазяïв, правда — бог вiльноï людини.
И, якщо Лука затверджує, що людина повинен упокоритися, терпiти й чекати чуда. Сатин проголошує думка про те, що людина повинен бути насамперед вiльн i гордим, повинен дiяти, боротися за щасливе життя, не падаючи духом i не покладаючи рук. Правда Сатину найбiльш близька думкам самого автора: вустами Сатину Горький виражає власну вiру в необмеженi можливостi кожноï окремоï людини, у його право жити щасливо й гiдно.