Комедiя Горi вiд розуму — один iз самих загадкових добуткiв росiйськоï лiтератури

Двi лiнiï визначають розвиток дiï п'єси. Спочатку особиста iсторiя Чацкого й катастрофа його любовi начебто розвиваються окремо вiд суспiльноï, але вже iз сьомого явища першоï дiï стає ясно, що обидвi сюжетнi лiнiï тiсно зв'язанi
Дiя йде плавно, один за iншим з'являються дiючi особи, зав'язуються суперечки. Конфлiкт головного героя з столiттям минулоï заглиблюється. Повiдавши всiм про своєму мильон роздирань, молодий герой залишається в повнiй самiтностi. Здається, повинен початися спад руху комедiï. Але немає. Розвиток дiï триває — повинна зважитися особиста доля героя. Чацкий довiдається правду про Софiю й Молчалине. Розв'язка обох сюжетних лiнiй вiдбувається одночасно, вони зливаються, i єднiсть змiсту — одне з достоïнств комедiï — набуває чинностi. Особисте й суспiльне злито в життi звичайних людей, зливаються вони й у розвитку сюжету Горi вiд розуму.
Чому ж дотепер ця комедiя — один iз самих притягальних добуткiв нашоï лiтератури. Чому по закiнченнi скiлькох нас хвилює драма Чацкого. Спробуємо вiдповiсти на цi питання, а для цього перечитаємо монологи й реплiки Чацкого, вдивимося в його взаємини з iншими героями
Герой комедiï вмiстив у себе не тiльки реальнi риси кращих людей декабристськоï епохи, але й втiлив кращi якостi передового суспiльно- полiтичного дiяча Росiï XIX столiття. Але для нас Олександр Андрiйович Чацкий — це художнiй образ безсмертноï комедiï, у якiй вiдбилося столiття й сучасна людина, i, хоча багато хто називали комедiю Горi вiд розуму комедiєю вдач, кожне нове поколiння довiдається в Чацком свого сучасника. От i в етюдi И. А. Гончарова Мильон роздирань є такi слова: Чацкий неминуче при кожнiй змiнi столiття iншим… Кожна справа, що вимагає вiдновлення, викликає тiнь Чацкого…
Про що ж ця комедiя. Найчастiше критики сперечаються про назву п'єси: горi вiд розуму або горi розуму. А якщо перенести акцент на перше слово. Адже в п'єсi говориться не про мнимий, а про справжнє горе. Мова йде про життєву драму Чацкого — особистоï й суспiльноï
Iсторiя життя героя в п'єсi намiчена окремими штрихами. Дитинство, проведене в будинку Фамусова разом iз Софiєю, потiм служба з Горичем у полицю назад тому рокiв п'ять, Петербург — з мiнiстрами зв'язок, потiм розрив, подорож за кордон — i повернення до солодкого й приємного диму Батькiвщини. Вiн молодий, а за плечима вже багато подiй i життєвих перипетiй, звiдси не випадковi його спостережливiсть i розумiння того, що вiдбувається. Чацкий добре розумiє людей, дає ïм влучнi характеристики. Сам товстий, його артисти худi, — говорить вiн про одному з московських тузiв i його крiпосному театрi. Вiн зауважує ненависть свiтла до всього нового:
А той сухотний, родня вам, книгам ворог, В учений комiтет який оселився И с лементом вимагав присяг, Щоб грамотi нiхто не знав i не вчився. Пройшли роки, i, вернувшись iз далеких мандрiвок, герой бачить, що в Москвi мало що змiнилося. За кордоном Чацкий розуму шукав, учився. Але крiм наукових iстин неспокiйна Європа, що кипить революцiйними виступами й нацiонально-визвольною боротьбою, прищепила або могла прищепити думки про свободу особи, рiвностi, братерствi. Та й у Росiï пiсля Вiтчизняноï вiйни 1812 року панувала атмосфера критичного осмислення того, що вiдбувається вимперии.
Чацкому смiшно, що вiн мiг схилятися перед розшитими мундирами, що вкривали легкодухiсть, розуму вбогiсть. Тепер йому ясно видно, що в Москвi будинку новi, але забобони старi. I тому небагатий дворянин Чацкий вiдмовляється вiд служби, пояснюючи це тим, що служити б рад — прислужуватися нудно. Вiн славно пише, перекладає, вiн добрий i м'який, дотепний i красномовний, гордий i щирий, а любов його до Софiï глибока й постiйна
Уже перший монолог Чацкого дає вiдчути важлива якiсть героя — його вiдкритiсть. У момент першого побачення iз Софiєю вiн далекий вiд сарказму, а в його реплiках вiдчувається насмiшкувато- незлобиве глузування розумного спостерiгача, що помiчає смiшнi й безглуздi сторони життя, тому слiдом за французом Гильоме згадується й Молчалин . Намагаючись розтопити лiд байдужостi, яким його зустрiла Софiя , вiн домагається зворотного. Здивований ïï холодом, Чацкий вимовляє вiщу фразу: Але якщо так: розум iз серцем не в ладi! Це сказано дивно точно: у цiй фразi, як i в заголовку комедiï, сконцентроване визначення двоïстоï природи конфлiкту добутку як п'єси про цивiльну позицiю людини прогресивних переконань i п'єси про його нещасну любов. Немає того вододiлу, що вiдокремлює одне вiд iншого, а є людина-громадянин, палко закоханий у прекрасну дiвчину, свою однодумницю. Вiн розкривається перед нами в дiях, що мають одночасно й особистий, i суспiльний змiст Для Чацкого по-своєму розпався зв'язок часiв. Того часу, коли в нього iз Софiєю були загальна мова й почуття, i того часу, коли вiдбуваються подiï комедiï. Його розум змужнiв i не дає пощади тепер нiкому, але Софию-то вiн любить ще сильнiше, нiж колись, i цим заподiює i ïй, i собi бiльшi прикростi. Воiстину розум iз серцем не в ладi.
Головний бiй, що вiдбувається в другiй дiï, виявляється цiлком пов'язане з iнтимною лiнiєю. У його любовному монолозi в Оставимте ми цi пренья… чи втримується не найважливiша полiтична заява Чацкого. Воно виражено натяком-жартом про перетворення, якi можливi в Молчалине, раз вони виявилися можливi й в урядi, що перетворився з лiберально-демократичного в казарменно-деспотическое. Сатирична жовч iз приводу перетворень правлiнь, климатов, i вдач, i розумiв з'єднується з елегiйними виливами героя
Але чи може любов затьмарити, заглушити в Чацком биття серця громадянина, що мрiє про волю й благо Отечествасудьба його народу, його страждання — основне джерело цивiльного пафосу Чацкого. Самi яскравi мiсця монологiв героя тi, де вiн гнiвно виступає проти гноблення, крiпосництва Йому огидний нечистий дух слiпого, рабського, порожнього наслiдування всьому iноземному
Драма Чацкого й у тiм, що вiн бачить трагiчнi моменти в долi суспiльства, але виправити людей не може, i це також приводить його в розпач. Тим i привабливий Чацкий, що навiть у розпачi вiн не зiтхає, подiбно Горичу, не бовтає, як Репетилов, навiть не вiддаляється вiд суспiльства, як брат Скалозуба, а смiло кидається в бiй з вiджилим, старим, ветхим
Режисер Вл. Немирович-Данченко дивувався сценiчнiй майстерностi Грибоєдова, коли п'єса раптом розриває гранi iнтимностi й розливається в широкий потiк громадськостi. Боротьба Чацкого за серце улюбленоï стає моментом його розриву з навколишнiм його ворожим миром Фамусових, Скалозубiв, Молчалиних. Чацкий глибоко обманулся в Софiï, а не тiльки в ïï почуттях до себе. Страшно те, що Софiя не тiльки не любить, але й виявляється в юрбi тих, хто кляне й жене Чацкого, кого вiн називає мучителями.
Двi трагедiï. Горi вiд розуму або горi вiд любовi. Вони нерозривно зв'язанi, i iз двох трагедiй виникає одна, дуже болiсна, тому що горi вiд розуму й вiд любовi злилися воєдино — И все це ускладнюється трагедiєю прозрiння, а отже, втратою iлюзiй i надiй
У прощальних монологах Чацкий як би пiдбиває пiдсумок: Чого я чекав що думав тут знайти У його словах чуються досада, гiркота, бiль розчарування, а в самому останньому монолозi — ненависть, презирство, гнiв i… немає почуття зломленостi: Божевiльним ви мене прославили всiм хором. Ви правi: з вогню той вийде непошкоджений, Хто з вами день пробути встигне, Подихає повiтрям одним, И в ньому розум уцелеет.
Так не говорить переможений. Його протест — це енергiйний протест проти мерзенноï рассейской дiйсностi, проти урядовцiв-хабарникiв, барiв-розпусникiв, проти неуцтва И холопства, — писав В. Г. Бєлiнський . Розумний, трiпотливий вiд обурення, зайнятий невiдступно мiркуваннями про долю Росiï, Чацкий не тiльки дратує погрязшее у вiдсталостi суспiльство, але й викликає його активну ненависть — Вiн вступає а сутичку й трiумфує над бюрократичною обмеженiстю Фамусова, солдафонством i мракобiссям Скалозуба, догiдливiстю й подличанием Молчалина, вульгарнiстю й фанфаронством Репетилова.
Чацкий переживає горi особисте, серцеве, завдяки своєму непримиренному до соцiальних калiцтв розуму. Адже в поняття розуму нарiжним каменем покладене вiльнодумство, тому життєвi орiєнтири Чацкого не грошi й кар'єра, а вищi iдеали. Розум Чацкого залишається невразливим i приносить його власниковi те вище щастя, коли людина з вiрою у свою правду перемагає неправда й несправедливiсть. Цьому розумiнню життя, боргу, щастя вчить розумна й глибоко людська комедiя А. С. Грибоєдова Горi вiд розуму.