Кохання на прикладi творчiстi росiйського поета Олександра Блока

Я здавна глибоко захоплювався творчiстю росiйського поета Олександра Блока. Його символiстськi твори неодмiнно викликали в мене враження таємничостi, мiстичностi. Саме такою уявляв собi його долю. Здавалась вона менi незвичайно романтичною, сповненою солодкого страждання i великого кохання . Я не раз змальовував у власнiй уявi образ Прекрасноï Незнайомки, яка полонила серце видатного художника слова.
Тiльки згодом збагнув, що в тому образi, мабуть, не варто шукати прозаïчноï конкретики, у ньому органiчно поєдналися риси кiлькох дiвчат та жiнок, яких знав i цiнував Блок. Єлизавета Пiленко була, напевно, однiєю з них. Поета, очевидно, приваблювала в цiй молодiй особi чистота й безпосереднiсть ïï свiтлих почуттiв, почасти дитяча вiдданiсть коханому, .недосяжнiсть якого вона, здається, усвiдомлювала.
Менi б дуже хотiлося зустрiти подiбну дiвчину. Я бажав би, щоб моє серце також взяла в полон Прекрасна Незнайомка. Мрiю про сильне кохання, про гострi емоцiï та свiжi почуття, про щасливi митi, хвилини, днi, роки усвiдомлення того, що тебе люблять, що ти комусь потрiбен, що ти в цьому свiтi не один, що з дорогою людиною тебе чекає неповторне майбутнє . Кохання має виняткову властивiсть з'являтися непрохано i надовго оселятися у людськiй душi. Воно не знає нi вiкових, нi расових, нi станових меж; приносить частiше страждання, анiж спокiй, але незмiнно супроводжується радiстю потаємного i неземним щастям. Менi iмпонує тiльки кохання, що органiчно злилося з непорушною вiрнiстю i довготерпiнням. Жертвеннiсть заради любовi це, на мiй погляд, бiльший подвиг, нiж навiть якийсь вiдчайдушний вчинок. Щиро захоплююсь мужнiстю Лесi Украïнки , яка, хвора сама, полинула до коханого Сергiя Мержинського, аби бути з ним в його останнi днi. Щоб зробити ïх свiтлими, зовсiм не дбала про себе, не спала вночi, виснажувалася фiзично й морально i навiть писала диктованi Сергiєм листи до дiвчини, в яку той був закоханий!
Я захоплююсь коханням, яке не зважає на безглуздi суспiльнi умовностi, для якого в людинi понад усе ïï душа. Гетьмана Iвана Мазепу i його улюбленицю Мотрю Кочубеïвну роздiляв бiльш, нiж поважний вiк, що вимiрювався кiлькома десятками рокiв; мiж ними глухою стiною стали незгода Мотриних батькiв, зокрема егоïстичний деспотизм матерi i страта Петром I батька за зраду Мазепi. Але ïх поєднала неймовiрна сила, наймення якiй Любов. Комусь може видатися смiшною i наïвною прив'язанiсть старого украïнського правителя до дiвчини, але його листи до Мотрi сповненi такого неповторного кохання, що навряд чи можуть кого-небудь залишити байдужим. Це швидше навiть короткi записочки, але ними Мазепа сказав дiвчинi бiльше, нiж цiлi томи трактатiв про любов: “Моє серденько, мiй квiте рожевий! Сердечно вiд того болiю, що недалеко вiд мене ïдеш, а я не можу очиць твоïх i личка бiленького видiти, через сей листочок кланяюся, всi членики цiлую люб'язно”. Мотря не зрадила своєму благодiйнику i в найважчi для нього та для батькiвщини хвилини, стала однiєю з найгероïчнiших оборонниць Мазепиноï столицi Батурина вiд московських зайд.
Менi iмпонує така романтична вiдданiсть, яка дозволяє забути про вiк i про суспiльний стан особи, а сповна вiддатися найприємнiшому з чарiв людського життя. Тож нехай нiколи не страждає наше суспiльство вiд ворожнечi i лютi, хай панує у ньому непереможна Любов, схожа на ту, яку переживали Мати Марiя, Леся Украïнка, Iван Мазепа та Мотря Кочубеïвна.