Петербург у добутках Ф. М. Достоєвського

Сам письменник учився в цьому мiстi й провiв там бiльшу частину свого
життя, У своєму романi Злочин i покарання Достоєвський не
описує архiтектурних крас мiста, та й у цiлому придiляє
небагато увагу його зовнiшньому вигляду. Зате письменник прекрасно
передає саму атмосферу мiста, вiдчуття людей, що живуть у ньому.
Здавлений простiр кварталiв, що примикають до Сiнноï площi, темнi
двори, чорнi сходи — такий Петербург Раскольникова. Герой просто
не зауважує мiста, вiн занадто поглинений своïми важкими
думками.
Йому знаком тiльки такий Петербург: …духота, штовханина, усюди
известка, лiсу, цегла, пил i той особливий лiтнiй сморiд, настiльки
знайома кожному петербуржцевi. Характерно, що духота скрiзь у цьому
мiстi — i в кiмнатi Расколышкова, i в кiмнатi Сонi, i в шинку, де
головний герой зустрiчає МармеладовО. У романi Злочин i покарання
Достоєвський показав життя в Петербурзi маленького людини,
задавленого вбогiстю. Адже в добутку навiть не згадується
знаменитий Невський проспект — бiднотi там немає мiсця. А де
живуть знедоленi? Ми бачимо, як, одержавши вiд Алены Iванiвни грошi,
Розкольникiв направляється в распивочную, розташовану в якiмсь
пiдвалi. Огидна ïжа, сморiд, i все це до того просочене винним
заходом, що, здається, вiд одного повiтря можна в п'ять хвилин
зробитися п'яним. Тут же звучать розпачливi слова Мармеладова, чиє
життя загублене вбогiстю й пияцтвом: А коли не до кого, коли пiти бiльше
нiкуди? Дiйсно нiкуди, тому що умови, у яких живуть цi люди, чи навряд
можна назвати нормальними. Мармеладовы живуть у дохiдному будинку.
Що являв собою бьп цiєï сiм'ï? Маленькi закопченi дверi
вели в кiмнату десяти крокiв довжиною. По всiй кiмнатi розкидане дитяча
бiлизна, що опромiнюється недогарком свiчi. Обстановка кiмнати
дуже бiдна: два стiльцi, обдертий диван, неприкрашений кухонний стiл i
лiжко, вiдгороджене рван простирадлом. А от як описує
Достоєвський житло Родiона Раскольникова: Малюсiнька кiмнатка,
крокiв шiсть довжиною, що мала самий жалюгiдний вигляд зi своïми
жовтенькими, курними й усюди вiдсталими шпалерами, i до того низька, що
мало-мало високiй людинi ставало в нiй моторошно. Розкольникiв живе в
комiрцi, яка походила бiльше на шафу, чим на квартиру. Тому не дивно, що
лежачи там годинниками, вiн виношував у собi думка про вбивство. А чи
знаєш, що низькi стелi й тiснi кiмнати душу й розум тiснять!
— говорить вiн Сонi.
Лише раз, як у туманi, виникає Петербург перед Раскольниковим;
Непоясненим холодом вiяло на нього вiд цiєï чудовоï
панорами; духом нiмим i глухим повна була для нього ця пишна
картинО… Тут Петербург уже виступає як самостiйний персонаж,
винуватець драм, що розiгруються, ворожа людям силО. В описi Петербурга
й живучих у ньому людей у Достоєвського важлива кожна деталь. I
навiть часто згадуваним автором Злочину й покарання жовтий колiр не
випадковий. Жовтi шпалери й меблi жовтого дерева в кiмнатi в баби-
процентщицы, жовтуватi шпалери в кiмнатi в Сонi, меблi з жовтого
вiдполiрованого дерева у кабiнетi Порфирия Петровича, перстень iз жовтим
каменем на руцi Лужина, жiнка-самогубець iз жовтою випитою особою, жовта
особа Мармеладова (його ми зустрiчаємо на сторiнках добутку з
набряклим вiд постiйного пияцтва жовтим, навiть зеленуватою особою й iз
припухлими столiттями)… Як правило, цей колiр асоцiюється iз
хворобою. Його часте згадування в романi створює загальне
нездорове тло, говорить про хворобливу безвихiднiсть.
А яким бачиться у фантастичному снi Раскольникова пригород? Це великий
шинок, де завжди …репетували, реготали, лаялися, так бридко й
сипло спiвали… Але адже реальнiсть нiтрохи не краще: Соня
Мармеладова, роздавлений копитами коня Мармеладов. У своєму
пiдходi до зображення Петербурга Ф. М. Достоєвський близький до Н.
В. Гоголя. В останнього ми зустрiчаємо тих же маленьких людей. I в
Петербурзi Гоголя ми бачимо тi ж похмурi сiрi, жовтi й грязно-зеленi
будинки. Але чи не так дiйсно безвихiдне життя в цьому мiстi? Невже в
цих людей, яких середовище заïло, немає нiякого виходу? У
душi героя Злочину й покарання i в душi самого письменника — мрiя
про мiсто прекрасному, створеному для щастя людей. Про це думає
Розкольникiв, iдучи на вбивство: Вiн навiть дуже було зайнявся мыслию
про пристрiй високих фонтанiв i про те, як би вони добре освiжали
повiтря на всiх площах. Менi здається, що саме вiра в Петербург
майбутнього як у мiсто свiтлий, свiжий, у якому нiщо не тiснить розум i
душу, змусила Достоєвського показати у своєму романi це
мiсто таким, яким ми його побачили. Якщо кращоï буде доля людей, що
живуть у Петербурзi, то й атмосфера в мiстi буде iнший.
Петербург. Один з найкрасивiших i богатых мiст Європи. Чарiвною
своєю величчю Невський проспект, чудовi архiтектурнi утвори
— пам'ятники зодчества, що дають прохолодь сади й парки, що
заворожує краса бiлих ночей, Але є й iнший Петербург. Мiсто,
зведений на болотах, побудований на костях тисяч людей. Такий мiсто
Петра , що кинуло виклик самiй природi. Такий Петербург i
Достоєвського.
Його героï приниженi й ображенi, вони злидарюють i радуються тому,
що змогли прожити ще один день, ïм не до площ iз фонтанами й
палацiв, вони нiколи не бували на Невському проспектi, завжди цуралися
його. Там живе знати, багатiï — чужi люди, а виходить, ця
частина мiста для них чужО. Героï Достоєвського туляться в
огидних нетрях, вiдвiдують бруднi распивочные й будинку терпимостi,
ходять по вузьких вуличках i похмурих завулках, серед тiсних дворiв-
колодязiв i темних задворков. Там задушливо й нема чим дихати вiд
смороду й бруду: на вулицi стояла жару страшна, до того ж духота,
штовханина, усюди известка, лiсу, цегла, пил…, на кожному кроцi
попадаються п'янi, обшарпанцi, продажнi жiнки, усякого роду промисловцi
й лохмотники.
Мешканцi цього мiста пiд стать самому мiсту, Це Мармеладов з набряклою,
зеленуватою особою, червонуватими вiчками й руками брудними, жирними,
червоними, iз чорними нiгтями; баба — процентщица з гострими й
злими вiчками, бiлявими волоссями, змазаними маслом, тонкою й довгою
шиєю, схожоï на курячу ногу, Катерина Iванiвна, жахливо
схудла жiнка з раскрасневшимися до плям щоками, iз за-
пекшимисягубами… У Петербурзi Достоєвського раз у раз
вiдбуваються трагедiï: з моста на очах у Раскольникова п'яна жiнка
кидається у воду й тоне, пiд колесами франтiвськоï коляски
гине Мармеладов, на проспектi перед каланчею кiнчає життя
самогубством Свидригайлов, на брукiвцi минає кров'ю Катерина
Iванiвна, а на бульварi Розкольникiв зустрiчає молоду жiнку, що
де-небудь напоïли, обдурили… так так i пустили на вулицю.
Люди живуть у цьому мiстi, поступово звикаючи до мiського пилу, известке
й до величезним, що тiснять i давлять будинкам. Розкольникiв не зрячи
говорить: до всього негiдник-людин звикає! Дивлячись на iнших, вiн
i сам опускається. Вiн мiг спати не роздягаючись, ходив в
обносках, можна сказати, у лахмiттях. Житло в нього таке ж брудне й
недоглянуте. Це була малюсiнька клетушка, крокiв у шiсть довжин, що мала
самий жалюгiдний вигляд зi своïми жовтенькими, курними й усюди, що
вiдставали вiд стiн шпалерами, i до того низька, що мало-мало високiй
людинi ставало в нiй моторошно, i все здавалося, що от-от стукнешся
головою об стелю. Люди в Петербурзi живуть у своïх схожi на труни
комiрках, тому що краще житло — не для них. Вiд того, що людина це
бачить i змiнити нiчого не може, стає ще гiрше. Згадаємо
п'яницю Мармеладо-ВО. Ця людина усвiдомлює свою провину перед
сiм'єю, i особливо перед дочкою. Але вiн пропиває останнi
речi, нелюдський стосовно близького, прирiкаючи ïх на голодне
iснування, а улюблену дочку на проституцiю.
Але адже його трагедiя не в пороцi. Навiть нехай Мармеладов буде не
п'яницею а тверезим старанним трудiвником, одним ис тих маленьких людей
— башмачкиных. мишкiних, девушкиных, його положення н? змiниться.
У цьому свiтi такi поняття, як чесний праця й забезпечене життя,
несумiснi. чиБагато може, по^-вашому, бiдна, але чесна дiвчина чесною
працею заробити? — запитує Мармеладов. I на службi
немає мiсця людинi, там людина всього лише штифтик
бюрократичноï машини. Тому i йде людина в брудний, смердючий шинок
або трактир. Потрiбно ж, щоб усякiй людинi хоч куди-небудь можна було
пiти. Цi слова Мармеладова несуть уже фiлософський змiст. Притулок
жебракiв, голодних дiтей, трактирних завсiдникiв, обшарпанцiв i вуличних
дiвиць — такий мiсто Достоєвського.
Навiть до чужого горя тут ставляться так само равнодушно, з усмiшкою й
зловтiхою. Лиху в будинку Марме-Ладових не спiвчувають, навпаки, сюди
протискуються нахабнi, що смiються голови, чується пронизливий
вереск господарки будинку, що хоче залякати нещасну Катерину Iванiвну
погрозою вигнати з кiмнат.' Впадають в око сходiв ПетербургО. Вони всi
такi схожi, i такi рiзнi. Схожi своïм брудом i чорнiстю; рiзнi,
тому що нагадують собою людей, якi по них ходять. Згадаємо, яка
були сходи в будинку в баби-процентщицы: сходи були темна й вузька,
чорна, у такiй темрявi навiть i цiкавий погляд був безпечний. Сама баба
теж чорна, злоблива, нiкому не потрiбнО. У полiцейськiй конторi, куди
прийшов Розкольникiв з винноï теж були сходи: вузенька, крута й вся
в помиях. Такi ж бруднi сходи були й у будинку Сонi. Сходи, по якiй
щодня ходив Розкольникiв, теж вузька, крута, темна, з напiвкруглими
прорiзами, Стоптанные кам'янi сходи ведуть пiд саму покрiвлю будинку, у
комiрку героя, що походила бiльше на шафу, скриня, труна, будку, чим на
квартиру.
Створюється враження, що всi цi довгi, нескiнченнi сходи ведуть у
нiкуди, у тупик, з якого вже не вибратися. Кожний герой роману
шукає для себе вихiд iз цього тупикО. Шукає цей вихiд i Соня
МармеладовО. У нiй борються два чоловiки: один радить сидiти будинку й
терпiти до кiнця голод i нестаток. Iнший голос говорить, що краще буде
не жалувати себе, не берегти, а продати, знеславити себе, але тим самим
урятувати цих людей. Соня вибирає друге: приниження й тим самим
приносить себе в жертву в iм'я рiдних. У цьому мiстi не можна жити по-
iншому. Природнi людськi вiдносини тут перекрученi: добро стосовно людей
вимагає зла стосовно себе, вони, добро й зло, нероздiльнi. Життя
ставить героïв у такi ситуацiï, де аморальним стають сама
вимога моральностi. Щоб вижити, потрiбно або переступити через мораль,
або . навчитися пристосовуватися. Жертвує собою й Дуня, що
погоджується стати дружиною ЛужинО. Породженням цього страшного й
несправедливого миру є Лужин . Ця людина навчилася
пристосовуватися й тепер почуває себе тут як риба у водi. А от для
Свидригайлова Петербург — це мiсто канцеляристiв i всiляких
семiнаристiв, Канцеляристiв — це значить, чиновницький, урядовий,
державний, усiляких семiнаристiв — виходить, разночинный,
демократичний i буржуазний. Право, — продовжує Свидригайлов,
— я багато чого тут ранiше не примiчав, рокiв вiсiм-те назад, коли
отут валандався. Рокiв вiсiм назад Петербург був на пiдйомi, тепер
Петербург став ареною для лужиных, народ пиячить, молодь утворена вiд
бездiяльностi перегоряє в незбутнiх снах i мрiях,
спотворюється в теорiях. З'явилися капiталiсти, менялы, лихварi,
якi ховають грошi, а все iнше розпусничає. Так i пахнув на мене це
мiсто з перших годин знайомим заходом. Свидригайлов визнає
своє безсилля перед миром, тому вихiд один — самогубство. У
самому Петербурзi немов розчинена якась згубна й нездорова пристрасть.
Атмосфера безвихiдностi, зневiри й розпачу, що панує тут,
знаходить лиховiснi риси в збудженому мозку РаскольниковО. Вiн
убирає в себе цi бруд, сморiд i випари, i в душi його
вiдбувається перелом: вiн задумує вбивство. Розкольникiв
загордився себе надлюдиною й став убивцею. Так само нiколи став убивцею
й саме це мiсто. Адже на Сенатськiй площi колись були страченi
декабристи, глашатаï й мученики волi. Це мiсто — мiдний
вершник , холодний i вiчний пам'ятник. Такий же холодний i мертвий, як
Петербург Достоєвського.