КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/PRIRODOKORISTUVANNYA/peterburg_u_dobutkah_f_m_dostoevskogo.dhtml

	Петербург у добутках Ф. М. Достоєвського Сам письменник учився в цьому мiстi й провiв там бiльшу частину свого життя, У своєму романi Злочин i покарання Достоєвський не описує архiтектурних крас мiста, та й у цiлому придiляє небагато увагу його зовнiшньому вигляду. Зате письменник прекрасно передає саму атмосферу мiста, вiдчуття людей, що живуть у ньому. Здавлений простiр кварталiв, що примикають до Сiнноï площi, темнi двори, чорнi сходи — такий Петербург Раскольникова. Герой просто не зауважує мiста, вiн занадто поглинений своïми важкими думками.
 Йому знаком тiльки такий Петербург: …духота, штовханина, усюди известка, лiсу, цегла, пил i той особливий лiтнiй сморiд, настiльки знайома кожному петербуржцевi. Характерно, що духота скрiзь у цьому мiстi — i в кiмнатi Расколышкова, i в кiмнатi Сонi, i в шинку, де головний герой зустрiчає МармеладовО. У романi Злочин i покарання Достоєвський показав життя в Петербурзi маленького людини, задавленого вбогiстю. Адже в добутку навiть не згадується знаменитий Невський проспект — бiднотi там немає мiсця. А де живуть знедоленi? Ми бачимо, як, одержавши вiд Алены Iванiвни грошi, Розкольникiв направляється в распивочную, розташовану в якiмсь пiдвалi. Огидна ïжа, сморiд, i все це до того просочене винним заходом, що, здається, вiд одного повiтря можна в п'ять хвилин зробитися п'яним. Тут же звучать розпачливi слова Мармеладова, чиє життя загублене вбогiстю й пияцтвом: А коли не до кого, коли пiти бiльше нiкуди? Дiйсно нiкуди, тому що умови, у яких живуть цi люди, чи навряд можна назвати нормальними. Мармеладовы живуть у дохiдному будинку.
 Що являв собою бьп цiєï сiм'ï? Маленькi закопченi дверi вели в кiмнату десяти крокiв довжиною. По всiй кiмнатi розкидане дитяча бiлизна, що опромiнюється недогарком свiчi. Обстановка кiмнати дуже бiдна: два стiльцi, обдертий диван, неприкрашений кухонний стiл i лiжко, вiдгороджене рван простирадлом. А от як описує Достоєвський житло Родiона Раскольникова: Малюсiнька кiмнатка, крокiв шiсть довжиною, що мала самий жалюгiдний вигляд зi своïми жовтенькими, курними й усюди вiдсталими шпалерами, i до того низька, що мало-мало високiй людинi ставало в нiй моторошно. Розкольникiв живе в комiрцi, яка походила бiльше на шафу, чим на квартиру. Тому не дивно, що лежачи там годинниками, вiн виношував у собi думка про вбивство. А чи знаєш, що низькi стелi й тiснi кiмнати душу й розум тiснять! — говорить вiн Сонi.
 Лише раз, як у туманi, виникає Петербург перед Раскольниковим; Непоясненим холодом вiяло на нього вiд цiєï чудовоï панорами; духом нiмим i глухим повна була для нього ця пишна картинО… Тут Петербург уже виступає як самостiйний персонаж, винуватець драм, що розiгруються, ворожа людям силО. В описi Петербурга й живучих у ньому людей у Достоєвського важлива кожна деталь. I навiть часто згадуваним автором Злочину й покарання жовтий колiр не випадковий. Жовтi шпалери й меблi жовтого дерева в кiмнатi в баби- процентщицы, жовтуватi шпалери в кiмнатi в Сонi, меблi з жовтого вiдполiрованого дерева у кабiнетi Порфирия Петровича, перстень iз жовтим каменем на руцi Лужина, жiнка-самогубець iз жовтою випитою особою, жовта особа Мармеладова (його ми зустрiчаємо на сторiнках добутку з набряклим вiд постiйного пияцтва жовтим, навiть зеленуватою особою й iз припухлими столiттями)… Як правило, цей колiр асоцiюється iз хворобою. Його часте згадування в романi створює загальне нездорове тло, говорить про хворобливу безвихiднiсть.
 А яким бачиться у фантастичному снi Раскольникова пригород? Це великий шинок, де завжди …репетували, реготали, лаялися, так бридко й сипло спiвали… Але адже реальнiсть нiтрохи не краще: Соня Мармеладова, роздавлений копитами коня Мармеладов. У своєму пiдходi до зображення Петербурга Ф. М. Достоєвський близький до Н. В. Гоголя. В останнього ми зустрiчаємо тих же маленьких людей. I в Петербурзi Гоголя ми бачимо тi ж похмурi сiрi, жовтi й грязно-зеленi будинки. Але чи не так дiйсно безвихiдне життя в цьому мiстi? Невже в цих людей, яких середовище заïло, немає нiякого виходу? У душi героя Злочину й покарання i в душi самого письменника — мрiя про мiсто прекрасному, створеному для щастя людей. Про це думає Розкольникiв, iдучи на вбивство: Вiн навiть дуже було зайнявся мыслию про пристрiй високих фонтанiв i про те, як би вони добре освiжали повiтря на всiх площах. Менi здається, що саме вiра в Петербург майбутнього як у мiсто свiтлий, свiжий, у якому нiщо не тiснить розум i душу, змусила Достоєвського показати у своєму романi це мiсто таким, яким ми його побачили. Якщо кращоï буде доля людей, що живуть у Петербурзi, то й атмосфера в мiстi буде iнший.
 Петербург. Один з найкрасивiших i богатых мiст Європи. Чарiвною своєю величчю Невський проспект, чудовi архiтектурнi утвори — пам'ятники зодчества, що дають прохолодь сади й парки, що заворожує краса бiлих ночей, Але є й iнший Петербург. Мiсто, зведений на болотах, побудований на костях тисяч людей. Такий мiсто Петра , що кинуло виклик самiй природi. Такий Петербург i Достоєвського.
 Його героï приниженi й ображенi, вони злидарюють i радуються тому, що змогли прожити ще один день, ïм не до площ iз фонтанами й палацiв, вони нiколи не бували на Невському проспектi, завжди цуралися його. Там живе знати, багатiï — чужi люди, а виходить, ця частина мiста для них чужО. Героï Достоєвського туляться в огидних нетрях, вiдвiдують бруднi распивочные й будинку терпимостi, ходять по вузьких вуличках i похмурих завулках, серед тiсних дворiв- колодязiв i темних задворков. Там задушливо й нема чим дихати вiд смороду й бруду: на вулицi стояла жару страшна, до того ж духота, штовханина, усюди известка, лiсу, цегла, пил…, на кожному кроцi попадаються п'янi, обшарпанцi, продажнi жiнки, усякого роду промисловцi й лохмотники.
 Мешканцi цього мiста пiд стать самому мiсту, Це Мармеладов з набряклою, зеленуватою особою, червонуватими вiчками й руками брудними, жирними, червоними, iз чорними нiгтями; баба — процентщица з гострими й злими вiчками, бiлявими волоссями, змазаними маслом, тонкою й довгою шиєю, схожоï на курячу ногу, Катерина Iванiвна, жахливо схудла жiнка з раскрасневшимися до плям щоками, iз за- пекшимисягубами… У Петербурзi Достоєвського раз у раз вiдбуваються трагедiï: з моста на очах у Раскольникова п'яна жiнка кидається у воду й тоне, пiд колесами франтiвськоï коляски гине Мармеладов, на проспектi перед каланчею кiнчає життя самогубством Свидригайлов, на брукiвцi минає кров'ю Катерина Iванiвна, а на бульварi Розкольникiв зустрiчає молоду жiнку, що де-небудь напоïли, обдурили… так так i пустили на вулицю.
 Люди живуть у цьому мiстi, поступово звикаючи до мiського пилу, известке й до величезним, що тiснять i давлять будинкам. Розкольникiв не зрячи говорить: до всього негiдник-людин звикає! Дивлячись на iнших, вiн i сам опускається. Вiн мiг спати не роздягаючись, ходив в обносках, можна сказати, у лахмiттях. Житло в нього таке ж брудне й недоглянуте. Це була малюсiнька клетушка, крокiв у шiсть довжин, що мала самий жалюгiдний вигляд зi своïми жовтенькими, курними й усюди, що вiдставали вiд стiн шпалерами, i до того низька, що мало-мало високiй людинi ставало в нiй моторошно, i все здавалося, що от-от стукнешся головою об стелю. Люди в Петербурзi живуть у своïх схожi на труни комiрках, тому що краще житло — не для них. Вiд того, що людина це бачить i змiнити нiчого не може, стає ще гiрше. Згадаємо п'яницю Мармеладо-ВО. Ця людина усвiдомлює свою провину перед сiм'єю, i особливо перед дочкою. Але вiн пропиває останнi речi, нелюдський стосовно близького, прирiкаючи ïх на голодне iснування, а улюблену дочку на проституцiю.
 Але адже його трагедiя не в пороцi. Навiть нехай Мармеладов буде не п'яницею а тверезим старанним трудiвником, одним ис тих маленьких людей — башмачкиных. мишкiних, девушкиных, його положення н? змiниться. У цьому свiтi такi поняття, як чесний праця й забезпечене життя, несумiснi. чиБагато може, по^-вашому, бiдна, але чесна дiвчина чесною працею заробити? — запитує Мармеладов. I на службi немає мiсця людинi, там людина всього лише штифтик бюрократичноï машини. Тому i йде людина в брудний, смердючий шинок або трактир. Потрiбно ж, щоб усякiй людинi хоч куди-небудь можна було пiти. Цi слова Мармеладова несуть уже фiлософський змiст. Притулок жебракiв, голодних дiтей, трактирних завсiдникiв, обшарпанцiв i вуличних дiвиць — такий мiсто Достоєвського.
 Навiть до чужого горя тут ставляться так само равнодушно, з усмiшкою й зловтiхою. Лиху в будинку Марме-Ладових не спiвчувають, навпаки, сюди протискуються нахабнi, що смiються голови, чується пронизливий вереск господарки будинку, що хоче залякати нещасну Катерину Iванiвну погрозою вигнати з кiмнат.' Впадають в око сходiв ПетербургО. Вони всi такi схожi, i такi рiзнi. Схожi своïм брудом i чорнiстю; рiзнi, тому що нагадують собою людей, якi по них ходять. Згадаємо, яка були сходи в будинку в баби-процентщицы: сходи були темна й вузька, чорна, у такiй темрявi навiть i цiкавий погляд був безпечний. Сама баба теж чорна, злоблива, нiкому не потрiбнО. У полiцейськiй конторi, куди прийшов Розкольникiв з винноï теж були сходи: вузенька, крута й вся в помиях. Такi ж бруднi сходи були й у будинку Сонi. Сходи, по якiй щодня ходив Розкольникiв, теж вузька, крута, темна, з напiвкруглими прорiзами, Стоптанные кам'янi сходи ведуть пiд саму покрiвлю будинку, у комiрку героя, що походила бiльше на шафу, скриня, труна, будку, чим на квартиру.
 Створюється враження, що всi цi довгi, нескiнченнi сходи ведуть у нiкуди, у тупик, з якого вже не вибратися. Кожний герой роману шукає для себе вихiд iз цього тупикО. Шукає цей вихiд i Соня МармеладовО. У нiй борються два чоловiки: один радить сидiти будинку й терпiти до кiнця голод i нестаток. Iнший голос говорить, що краще буде не жалувати себе, не берегти, а продати, знеславити себе, але тим самим урятувати цих людей. Соня вибирає друге: приниження й тим самим приносить себе в жертву в iм'я рiдних. У цьому мiстi не можна жити по- iншому. Природнi людськi вiдносини тут перекрученi: добро стосовно людей вимагає зла стосовно себе, вони, добро й зло, нероздiльнi. Життя ставить героïв у такi ситуацiï, де аморальним стають сама вимога моральностi. Щоб вижити, потрiбно або переступити через мораль, або . навчитися пристосовуватися. Жертвує собою й Дуня, що погоджується стати дружиною ЛужинО. Породженням цього страшного й несправедливого миру є Лужин . Ця людина навчилася пристосовуватися й тепер почуває себе тут як риба у водi. А от для Свидригайлова Петербург — це мiсто канцеляристiв i всiляких семiнаристiв, Канцеляристiв — це значить, чиновницький, урядовий, державний, усiляких семiнаристiв — виходить, разночинный, демократичний i буржуазний. Право, — продовжує Свидригайлов, — я багато чого тут ранiше не примiчав, рокiв вiсiм-те назад, коли отут валандався. Рокiв вiсiм назад Петербург був на пiдйомi, тепер Петербург став ареною для лужиных, народ пиячить, молодь утворена вiд бездiяльностi перегоряє в незбутнiх снах i мрiях, спотворюється в теорiях. З'явилися капiталiсти, менялы, лихварi, якi ховають грошi, а все iнше розпусничає. Так i пахнув на мене це мiсто з перших годин знайомим заходом. Свидригайлов визнає своє безсилля перед миром, тому вихiд один — самогубство. У самому Петербурзi немов розчинена якась згубна й нездорова пристрасть.
 Атмосфера безвихiдностi, зневiри й розпачу, що панує тут, знаходить лиховiснi риси в збудженому мозку РаскольниковО. Вiн убирає в себе цi бруд, сморiд i випари, i в душi його вiдбувається перелом: вiн задумує вбивство. Розкольникiв загордився себе надлюдиною й став убивцею. Так само нiколи став убивцею й саме це мiсто. Адже на Сенатськiй площi колись були страченi декабристи, глашатаï й мученики волi. Це мiсто — мiдний вершник , холодний i вiчний пам'ятник. Такий же холодний i мертвий, як Петербург Достоєвського.


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/PRIRODOKORISTUVANNYA/peterburg_u_dobutkah_f_m_dostoevskogo.dhtml