Iнтерпретацiя й сверхинтерпретация в романi Iм'я троянди

Перу У. Эко належать романи Iм'я троянди (1980), Маятник Фуку(1989). Виступає вiн з лекцiями й у знаменитих унiверситетах миру, у тому числi бере участь у Тэннеровских читаннях, затверджених колишнiм фiлантропом, професором, унiверситету штату Юта Обертом Ч. Тэннером з 1978р.. Читання проводяться в Кембриджi, Гарвард, Принстон , Оксфордi, тему вибирає сам доповiдач, але вона повинна вiдповiдати основному принципу — обговорювати й розвивати навчальнi й науковi дослiдження, пов'язанi з людськими цiнностями й оцiнками.[6,269].
Всесвiтню популярнiсть принiс У.Эко роман Iм'я троянди, що в 80-иi роки ХХ столiття незмiнно входив у список бестселер не тiльки на батькiвщинi автора. Успiху добутку сприяла й удала екранiзацiя. Письменник був визнаний гiдним престижноï iталiйськоï премiï Стрега (1981) i французькоï Медичи (1982).
У своïх роботах, присвячених дослiдженню проблем Середньовiччя, У. Эко постiйно проводить паралелi iз сьогоденням i затверджує, що в Середньовiччя — корiнь всiх наших сучасних гарячих проблем. Такi проблеми кiнця 70-их рокiв, як протистояння двох iдеологiчних систем, гонка озброєнь, екстремiстськi рухи, загальний стан страху й непевностi й спонукало У. Эко написати роман про давню давнину — i про сьогодення. В Замiтках на полях Iменi троянди вiн писав: Менi хотiлося вiдправити ченця. Думаю, що всякий роман народжується вiд подiбних думок. Iнша м'якоть наращивается сама собою[9,434].
Роман супроводжують Замiтки на полях Iменi троянди, у яких У. Эко роз'ясняє основнi поняття постмодернiзму, його iсторичнi й эстетические джерела. Автор зауважує, що вiн бачить середньовiччя у глибинi будь-якого предмета, навiть такого, котрий начебто не зв'язаний iз середнiми столiттями, а насправдi зв'язаний. Усе зв'язано[9,435]. У середньовiчних хронiках У. Эко вiдкрив луну интертекстуальности , тому що у всiх книгах говоритися про iншi книги,…усяка iсторiя переказує iсторiю вже розказану[9,437]. Роман, затверджує письменник, — це цiлий мир, створений автором i цiєю космологiчною структурою живе за своïми законами й жадає вiд автора ïхнього дотримання: Персонажi повиннi пiдкоряться законам миру, у якому вони живуть. Тобто письменник бранець власних передумов [9,440]. У. Эко пише про гру автора iз читачем, що обгороджує пишучого вiд читаючi. Вона полягала в тому, щоб якнайчастiше висвечивать фiгуру Адсона в старостi, давати йому коментувати те, що вiн бачить i чує в якостi молодого Адсона …[9,444]. Фiгура Адсона важлива й тому, що вiн, виступаючи як учасник i фiксатора подiй, не завжди розумiє й не зрозумiє в старостi того, про що пише. Моя цiль була, -зауважує автор, -дати зрозумiти все через слова того, хто не розумiє нiчого[9,444]. У. Эко в Замiтках… пiдкреслює необхiднiсть об'єктивного зображення дiйсностi. Мистецтво є втеча вiд особистого почуття[9,444], тому що лiтература покликана створити читача,того, хто готовий грати в гру автора. Читач природно цiкавиться сюжетом, i отут вiдразу впадає в око, що Iм'я троянди- детективний роман, але вiн вiдрiзняється вiд iнших тем, що у ньому мало що з'ясовується, а слiдчий зазнає поразки [9,454]. I це не випадково, зауважує У. Эко, тому що у книги не може бути тiльки один сюжет. Так не буває[9,455]. Автор говорить про iснування декiлькох лабiринтiв у його романi, насамперед маньеристического , вихiд з якого можна знайти методом проб i ошибок. але Вiльгельм живе у свiтi ризоми — сiтки, у якiй лiнiï — дорiжки пересiченi, отже, немає центра й виходу: Мiй текст — по сутi, iсторiя лабiринтiв[9,455]. Особлива увага придiляє письменник iронiï, що називає метаязиковой грою. У цiй грi може брати участь письменник, сприймаючи ïï зовсiм серйозно, навiть iнодi не розумiючи ïï: У цьому, -зауважує У. Эко, -вiдмiтна властивiсть (але й пiдступництво) iронiчноï творчостi [9,461]. Висновок автора полягає в наступному: iснують настирливi iдеï; у них немає власника; книги говорять мiж собою й теперiшнє судове розслiдування повинне показати, що виннi — ми [9,467].
Iз самого початку роману автор вступає в гру iз читачем i текстом характернi прикмети постмодернiзму, тому що вже перший роздiл вступу має виразна назва розумiє рукопис, мов всi й завжди так починали, згадаєте традицiю (Ж.Ж. Руссо Юлiя або нова Элоиза , Э. По Рукопис, знайдений у пляшцi, А.С. Пушкiн Повести Белкина, М.Ю. Л Герой нашого часу i iн.) Докладно й цiлком серйозно У. Эко розповiдає про те, як потрапила до нього рукопис ченця — францискианса Адсона , що в останнi роки життя, тобто в 80-90-иi рр. Х I V столiття, згадує про подiï кiнця листопада 1327-го року. Мiркує видавець i про проблеми перекладу, про те, чи залишати латинськi фрагменти. I, нарештi, твердження автора про право писати iз чистоï любовi до процесу i про те, що вiн не має у видi нiяких сучасних iлюзiй, тому що Ця повiсть про книги, а не про злощасну щоденнiсть[10,11]. Продовжуючи гру У. Эко в Примiтках автора дає хронологiчнi уточнення, розбивку дня по литургическим годинниках, прийняту вмонастирях.
Уже в Пролозi письменник починає грати з чужим текстом. Так, перша фраза На початку було Слово, i Слово було в Бога, i слово було Бог змушує згадати Євангелiє вiд Iоанна 1:1. До самого кiнця роману звучать тексти добуткiв середньовiчних авторiв, причому автор смiло вводить латинь. Вiдразу читач вiдразу довiдається про головного героя братi Вiльгельмовi, що спонукуваний був єдиною пристрастю — до iстини, i страждав вiд єдиного побоювання…що iстина не те, чим здається в дану мить[10,15] . Його зовнiшнiсть, поводження й звички наводять на думку про Шерлоке Холмсе. Вiльгельм Ростом вище за середнє, вiн здавався ще вище через худорбу. погляд гострий, проникливий. Тонкий, ледве гачкуватий нiс повiдомляв особi сторожкiсть… Пiдборiддя також виявляло сильну волю [10,16]. Йому бiля п'ятдесяти рокiв, вiн знає перiоди бадьоростi й прострацiï, пiд час яких приймає наркотики. Його слова здаються позбавленими логiки, але насправдi наповненi глибокого змiсту, наприклад: врода космосу є тiльки в єдностi розмаïтостi, але й у розмаïтостi єдностi[10,17]. Брат Вiльгельм вражає своïми знаннями — i суперечливiстю пристрастей: навiщо вiн, настiльки цiнуючи судження свого друга Оккама, одночасно прихилявся й перед доктринами Бекону [10,18]. Вiльгельм Оккамский — логiк i метод з'єднання суперечливих гiпотез створив герой пiд його впливом. Роджер Бекон, iм'я якого часто згадується в романi i який був для героя втiленням всеперемагаючоï сили науки, вiдомий, як супротивник логiки. А розумнiй людинi у ту неспокiйну пору (i зараз !- В.Т.)… доводилося думати, бувало, взаємовиключнi речi[10,18]. Нарештi, повне iм'я вченого францисканця Вiльгельм Баскервильский , а його учня кличуть Адсон — натяк бiльш нiж прозорий
З першоï години першого дня перебування в монастирi Вiльгельм використає знаменитий дедуктивний метод Шерлока Холмса. Спочатку вiн допомагає вiдшукати коня, що втiк, Гнедка, потiм розслiдує таємничий подiï в монастирi, розкриває таємницю лабiринту — i скрiзь зазнає поразки. Вiльгельм завжди приходить занадто пiзно: згоряє бiблiотека й з нею другий тiм Поетики Аристотеля, присвяченоï комедiï. Лише наприкiнцi роману розкривається таємний змiст протистояння Вiльгельма й бiблiотекаря — злочинця Хорхе — це боротьба за смiх. Отже, у романi присутнi елементи детектива У. Эко в Замiтках на полях Iменi троянди говорить про те, що його роман — i iсторичний теж, i не тому, що реально iснуюча Убертин i Михайло повиннi були в мене говорити приблизно теж, що вони говорили насправдi. А тому, що й вигаданi персонажi начебто Вiльгельма повиннi були говорити саме те, що вони говорили б, живучи в ту епоху[9,465]. Не треба, однак, приймати на вiру цi авторськi пiдказки, тому що, вiрнi собi, У.Эко лукавить. Його роман — це багатопланова структура, своєрiдний лабiринт, у якому безлiч ходiв, що закiнчуються тупиками -, i єдиний вихiд, що i виявляє зрештою Тезей — Вiльгельм Баскервильский , проявляючи при цьому вмiння логiчно — i парадоксально!- мислитися
Цей герой по ходу роману виконує двi мiсiï: по-перше, розслiдує вбивство, що повалило в жах, по-друге, вiн, належачи до ордена францисканцiв, був тягнений у суперечку з папською курiєю про бiднiсть або багатство Iсуса Христа — i, отже, в iдеалi церковного життя Вiльгельм належав до групи Оккама, що вимагала реформ церкви. Про суть цiєï суперечки У.Эко докладно розповiдає в главах День четвертий. Година шостий, День п'ятий. Година перший.. Вiльгельм за допомогою дедукцiï доводить, що в суперечцi потрiбно помiняти мiсцями причину й наслiдок i робить висновок, що роздратував присутнiх у монастирi посланникiв папськоï курiï, серед них двох iнквiзиторiв: оскiльки нiким не затверджувалося й нiким не могло затверджуватися, що Iсус домагався для себе й для своïх близьких якого- або земного правлiння, це сама вiдчуженiсть Iсуса вiд земних речей представляється достатнiм сованням доячи того, щоб без грiха почесть iмовiрним твердженням, що Iсус, таким чином, бiльше тяжiв до бiдностi [10,306]. Вiльгельм i подорожує в монастир з таємною мiсiєю, зустрiтися з папською делегацiєю з доручення iмператора Людовика, у якого Аккам i Марсилий , авторитетнi богослови — фiлософи, знайшли притулок Мудрiсть Вiльгельма увiйшла в легенду, але вiн не менш прославився i як iнквiзитор процесiв, у часи яких вiн виявив i проникливiсть, i великодушнiсть, що здивувала всiх, настiльки не властиве iнквiзицiï, тому що,- затверджує Вiльгельм, — судити про причини й наслiдки досить важко й думаю, що Господь єдиний у правi про ïх судити…Тому плести длиннейшие ланцюжка невiрних причин i наслiдкiв, по-моєму, таке ж божевiлля, як будувати вежу до самого неба…. У такий спосiб Вiльгельм зовсiм заперечує цiлковите самовладання в обвинувачуваному. Вiн давно вже залишив обов'язки iнквiзитора, але залишився слiдчим. Отут очевидна гра слiв: iнквiзицiя- вiд панцира. inqusiti об розслiдування. Розслiдуванням i займається брат Вiльгельм, попутно наставляючи й розвиваючи свого учня Адсона , що i в старостi згадує думки свого вчителя. Брат Вiльгельм шукає Iстину. До якого ж висновку вiн прийшов? У хмурому абатствi, що виглядає непривiтно, i з найпершого дня перебування там викликає в Адсона страх, а заупокiйний спiв Diesirae (День гнiву)- жахливi бачення…, Вiльгельм говорить о…смiху. I це не випадково. Теорiя Карнавалу Михайла Бахтина на фiлософiю середини ХХ столiття. У своïй роботi Творчiсть Франсуа Рабле й народна культура Середньовiччя й Ренесансу М. Бахтин говорить про те, що смiх i карнавал ставлять всi нагору тормашками i служать свободi особи. Про це, наскiльки служить смiх незалежностi людини вiд догм, сумнiву й пошуку iстини й мiркує У. Эко, показуючи протистояння Вiльгельма й Хорхе.
У главi День другий. Година перший Бенций переказує змiст розмови, коли ченцi розглядали смiшнi малюнки Адельма . Венанций помiтив, що навiть в Аристотеля говоритися про жарти й словеснi iгри, як про засоби найкращого пiзнання iстин i що, отже смiх не може бути дурною справою, якщо сприяє одкровенню iстин . У день другоï в годинi третьому Вiльгельм i Адсон зустрiчаються з Хорхе й дискутують про позволительности смiх. Хорхе заперечує смiх, тому що вiн сiяє сумнiв, що може привести до твердження: Бога немає! Вiльгельм же звертається до бiблiï: Господовi бажано, щоб ми вправляли нашi рассудки на тих неясностях, щодо яких Священне Писання дає нам волю мiркувань… заради рятування вiд абсурдних передумов — смiх може скласти собою самий удалий засiб . Уночi дня сьомого, коли Вiльгельм розгадав таємницю лабiринту й знайшов другу книгу Поетики Аристотеля, а також довiдався, що Хорхе є винуватцем всiх злочинiв В абатствi, вiдбулася головна розмова про смiх i карнавал. Хорхе ненавидить смiх i карнавал, якi зводить Аристотель на рiвень мистецтва й у такий спосiб з низького заняття робить засiб звiльнення вiд страху однак закон може бути затверджуємо тiльки за допомогою страху, якого повне титулування — страх Божий. I якщо буде, гарячитися Хорхе, дозволене мистецтво осмiяння й найдеться один щопосмiтив сказати (i бути почутим) : Смiюся над пресуществлением ! ПРО! Тодi в нас не найшлося б зброï проти його богохульства. Вiльгельм готовий померяться силами з Хорхе i його послiдовниками, вiн затверджує, що мир, де панує смiх, краще, нiж той, де вогонь i розжарене залiзо протистоять один одному, i називає Хорхе дияволом, пояснивши: Диявол — це не перемога плотi. Диявол — це зарозумiлiсть духу. Це вiрування без посмiшки. Це iстина нiколи що не пiддається сумнiву.