Чайка А. П. Чехова — новий етап творчостi
Чайка — твiр для самого автора найбiльш автобiографiчний,
особисте. У п'єсi, написанiй у маленькому мелiховського флiгелi,
Чехов, мабуть, вперше так вiдверто висловив свою життєву i
естетичну позицiю. Це п'єса i про людей мистецтва, про муки
творчостi, про неспокiйних, бентежних молодих художникiв i про самовдоволено-
ситому старше поколiння, охороняючому завойованi позицiï. Це
п'єса i про любов (багато розмов про лiтературу, мало дiï,
п'ять пудiв любовi, — жартував Чехов), про нероздiленому почуття,
про взаємне нерозумiння людей, жорстокоï невлаштованостi
особистих доль.
Нарештi, це п'єса i про болiсних пошуках iстинного сенсу життя,
загальноï iдеï, цiлi iснування, певного свiтогляду, без якого
життя — суцiльна мука, жах. На матерiалi мистецтва Чехов говорив
тут про все людське iснування, поступово розширюючи кола художнього
дослiдження дiйсностi.
П'єса розвивається як полiфонiчне, багатоголосний твiр, в
якому звучать рiзнi мотиви, перехрещуються рiзнi теми , сюжети, долi,
характери. Всi героï спiвiснують рiвноправно: немає доль
головних i побiчних, то один, то iнший герой виходить на перший план,
щоб потiм пiти у тiнь. Очевидно, тому неможливо, та навряд чи й потрiбно
видiляти головного героя Чайки. Питання це не безперечний. Був час, коли
героïнею безсумнiвно була Нiна Зарiчна, пiзнiше героєм став
Треплєв. У якомусь спектаклi вперед висувається образ Машi,
в iншому все собою затьмарюють Аркадiна i Тригорiн.
При всьому тому цiлком очевидно, що всi симпатiï Чехова на сторонi
молодого, що шукає поколiння, тих, хто тiльки входить у життя.
Хоча й тут вiн бачить рiзнi, неслiвающiеся шляху. Молода дiвчина, яка
виросла в старiй дворянськiй садибi на березi озера, Нiна Зарiчна i
недовчений студент в пошарпаному пiджаку Костянтин Треплєв —
обидва прагнуть потрапити в чарiвний свiт мистецтва. Вони починають
разом: дiвчина грає в п'єсi, яку написав закоханий у
неï талановитий юнак. П'єса дивна, абстрактна, в нiй йдеться
про одвiчне конфлiктi духу i матерiï. Потрiбнi новi форми! —
Проголошує Треплєв. — Новi форми потрiбнi, а якщо
ïх немає, то краще нiчого не потрiбно!
У вечiрньому саду поспiшно збита сцена. Може бути, тут
народжується новий витвiр мистецтва … Але п'єса
залишається недоiгранной. Мати Треплева, знаменита актриса
Аркадiна, демонстративно не бажає слухати декадентський маячня.
Представлення зiрвано. Так оголюється несумiснiсть двох свiтiв,
двох поглядiв на життя i позицiй у мистецтвi. Ви, рутiнеров, захопили
першiсть у мистецтвi i вважаєте законним i справжнiм лише те, що
робите ви самi, а iнше ви гнiтить i душите! — Повстає
Треплєв проти матерi i процвiтаючого письменника Тригорiна.
— Не визнаю я вас! Не визнаю нi тебе, нi його! У цьому конфлiктi
проступає кризова ситуацiя в росiйськiй мистецтвi i в життi кiнця
XIX столiття, коли старе мистецтво розладналося, а нове ще не
налагодилося. Старий класичний реалiзм, в якому наслiдування природi
перетворилося на самоцiль (люди ïдять, п'ють, люблять, ходять,
носять своï пiджаки), виродився лише в спритне технiчне ремесло.
Мистецтво нового, прийдешнього столiття народжується в муках, i
шляхи його ще не яснi. Треба зображувати життя не такою, як вона
є, i не такою, як повинна бути, а такою, як вона
представляється в мрiях — ця програма Треплева звучить поки
як туманна i претензiйна декларацiя. Вiн зi своïм талантом
вiдштовхнувся вiд старого берега, але ще не пристав до нового. I життя
без певного свiтогляду перетворюється для молодого шукача в цiль
безперервних мук.
Втрата загальноï iдеï — бога живого людини
роз'єднує людей перехiдноï епохи. Контакти порушуються,
кожен iснує сам по собi, поодинцi, не здатний до розумiння iншого.
Тому так особливо безнадiйно тут почуття кохання: все люблять, але всi
подобались, i всi нещаснi. Нiна не може нi зрозумiти, нi полюбити
Треплева, вiн, у свою чергу, не помiчає вiдданою, терплячою любовi
Машi.
Нiна любить Тригорiна, але той кидає ïï. Аркадiна
останнiм зусиллям волi утримує Тригорiна бiля себе, але любовi мiж
ними давно немає. Полiна Андрiïвна постiйно страждає
вiд байдужостi Дорна, вчитель Медведєв-ко — вiд черствостi
Машi … Неконтактнiсть загрожує обернутися не тiльки
байдужiстю та черствiстю, але навiть зрадою.
Хоча п'єса ця названа комедiєю (ось ще одна загадка Чехова-
драматурга), в нiй мало веселого. Вся вона перейнята ловлення вiтру,
тривогами взаємного нерозумiння, нероздiленого почуття,
загальноï незадоволенiстю. Навiть самий, здавалося б, благополучна
людина — вiдомий письменник Тригорiн i той таємно
страждає вiд невдоволення своєю долею, своєю
професiєю. Далеко вiд людей вiн буде мовчазно сидiти з вудками
бiля рiчки, а потiм раптом прорветься в iстинно чеховському монолозi, i
стане ясно, що навiть ця людина теж, по сутi, нещасливий i самотнiй.
Словом, сумну комедiю написав Чехов — до болю, до крику, до
пострiлу доходить тут вiдчуття загальноï невлаштованостi життя.
Чому ж у такому разi п'єса названа Чайкою? I чому при читаннi
ïï нас охоплює i пiдкоряє особливе почуття
поетичностi всiй ïï атмосфери? Швидше за все тому, що Чехов
витягує поезiю з самоï невлаштованостi життя.
Символ Чайки розшифровується як мотив вiчного тривожного польоту,
стимул руху, пориву вдалину. Не банальний сюжет для невеликого
оповiдання витягував письменник з iсторiï з пiдстреленоï
чайкою, а епiчно широку тему гiркою незадоволеностi життям, що будить
тягу, ловлення, тугу про краще майбутнє . Тiльки через страждання
приходить Нiна Зарiчна до думки про те, що головне — не слава, не
блиск, не те, про що вона колись мрiяла, а вмiння терпiти. Умiй нести
свiй хрест i вiруй — цей вистражданий заклик до мужнього терпiнню
вiдкриває трагiчного образу Чайки повiтряну перспективу, полiт у
майбутнє, не замикає ïï iсторично окресленим часом
i простором, ставить не крапку, а три крапки у ïï долi.
