Нганасани — малi народи Росiï

Нганасани, ня (самоназва) , самоïди-гавгийци (застарiла назва) .
Чисельнiсть у Росiйськiй Федерацiï 1262 чоловiк, у тому числi
Таймирському ( Долгано-Ненецькому) автономному окрузi 849 чоловiк.
Роздiляються на двi групи: захiдну (авамськие нганасани, iз центрами в
селищах Усть-Авам i Волочанка) i схiдну (вадеевськие нганасани, iз
центром у селищi Нова) . Говорять на нганасанськом мовi. Розрiзняють
авамський i вадеевський догани. Вадеевськие нганасани володiють
долганським мовою. Мова нганасанiв безписемний. За офiцiйним даними,
нганасани колись уважалися шаманистами; нинi багато хто зберiгають
традицiйнi вiрування.
Сучаснi нганасани почасти є нащадками самого пiвнiчного тундрового
населення Євразiï — неолiтичних мисливцiв на дикого
оленя. Данi археологiï показують тiсний зв'язок перших жителiв
пiвострова з населенням басейну Середньоï й Нижньоï Лени,
звiдки вони проникнули на Таймир 6 тис. рокiв тому. Аж до XXI столiття.
н. е всi наступнi мiгранти не змiнили господарських традицiй,
орiєнтованих в основному на оленяче полювання. З XII до XXVII
столiття треба лакуна в археологiчних джерелах. З початку XXVII столiття
з'являються письмовi документи про те, що населення пiвострова було
обкладено росiйським державним податком (ясак) . Iз входженням
територiï нганасанiв до ськладу Росiï на нiй виникли зимовища
з невеликими збройними загонами, а також зимовища росiйських промисловцiв-
мисливцiв. Нганасани як особливий етнос зложилися на Таймирi в другiй
половинi XXVII — початку XXVIII столiть. У його ськлад увiйшли
рiзнi по походженню племiннi угруповання (пясидськая самоядь, кураки,
тидириси, тавги й iн) . Вони наложились на древнє населення, як
думають, палеоазиатськое, що займалося полюванням на пiвнiчних оленiв.
Етнiчно групи прищельцев у рiзний час являли собою захiдну периферiю
юкагирiв, пiвнiчнi групи тунгусiв (тi й iншi — лiсовi й тундровi
мисливцi) i захiднi групи самодийцев з розвиненим санним домашнiм
оленярством. Бiльше високий рiвень господарства i його органiзацiï,
можливостi швидкого вiльного пересування оленних санних груп i iншi
причини привели до консолiдацiï мiсцевого населення по мовi й у
значнiй мiрi по культурi. Проте риси древнiх пiших тундрових мисливцiв
на оленя в нганасанiв i близьких ïм енцев проступають найбiльше
яськраво в порiвняннi з iншими полярними народами Євразiï. До
цих древнiх рис, зокрема, ставиться органiзацiя оленной облавного
сухопутного полювання й полювання iз човнiв на рiчкових переправах. У
перiод консолiдацiï нганасани поступово сприйняли самодийський
спосiб тундрового санного крупностадного мiграцiйного оленярства з
постiйним кочуванням навеснi (на пiвнiч) i восени (до пiвдня) . До
середини XIX столiття нганасани вже вважалися традицiйними оленярами.
Рибництво було другорядним заняттям. Наявнiсть черiд домашнiх i
полювання на диких оленiв, розташування кочовищ у найбiльш пiвнiчних
межах пiвострова, користування саморобними знаряддями працi й полювання
дозволяли ïм бути зовсiм незалежними майже до кiнця XIX столiття. В
XVIII — XIX столiттях нганасани регулярно платили державний ясак.
У росiйських зимовищах вiдбувався обмiн оленячих шкiр i хутра на
металевi предмети, рушницi, порох, свинець. Широко вiдомi були металевi
вироби нганасанiв, iнкрустованi мiддю залiзнi шкребки для вироблення
шкiр, наконечники копiй, пiхви й iн.
ДО XVII столiття кочовища племiнних угруповань, з яких ськладалися
нганасани, простиралися по всьому пiвостровi, включаючи й територiю
правобережжя Хатантськой губи. З XVIII столiття на Таймир з пiвденно-
сходу стали проникати якути, поступово асимiлюючи мiсцевих тунгусiв i
росiян. новий етнос, Що Ськладався на цiй основi, — долгани,
потiснили нганасанiв до заходу й пiвночi. Ненци, перейшовши на
правобережжя Єнiсею й поступово асимiлюючи ненцев, вiдтiснили
нганасанiв до сходу, у центр рiвнини пiвострова. Основнi шляхи
оленярських кочових колективiв нганасанiв пролягали по Пiвнiчно-
Сибiрськiй низовинi, укладеноï мiж плато Бирранга на пiвночi й
плато Путорана на пiвднi (мiж 69њ i 76њ пiвнiчноï широти) .
Пiвнiчнi ïхнi межi на сходi Таймиру досягали 77њ пiвнiчноï
широти, обгинаючи озеро Таймир. Практично всi кочовища розташовувалися в
зонi тундри. До зими пiдходили до лiсотундрi, розмiщаючись по вододiлi
басейну рiки Пясини й пiвнiчним припливам рiк Хета й Хатанга. Найбiльше
число авамських нганасанiв доводиться на середину XVII столiття (1300
чоловiк) , але через епiдемiï вона ськоротилася до 1926 до 576
чоловiк. ДО 1990 року на Таймирi в групi авмських нганасанiв було 650
чiл., у групi вадеевських — близько 100. Iншi проживали в районних
центрах i мiстах автономного округу. До 1950-х рокiв нганасани в
основному займалися домашнiм оленярством у ськладi колгоспних i
радгоспних оленярських бригад, вели полювання на дикого оленя,
промишляли рибою й хутровим звiром, улiтку пiдмогою служило полювання на
линного гусака. До початку 1980-х рокiв у зв'язку зi збiльшенням
чисельностi таймирськоï популяцiï дикого оленя домашнє
оленярство авамськой групи нганасанiв практично перестало iснувати.
Вадеевськие нганасани до 1992 р. випасали одну невелику череду.
Нганасани осiли в селищах, перейшли в рибальськi й мисливськi бригади.
Основне товарне значення для нганасанiв мають продукцiя вiдстрiлу
оленiв, особливо в осiннiй перiод мiграцiï оленячих черiд на
пiвдень, заготiвля риби, промисел хутра й полярноï курiпки. Жiнки
займаються виробленням оленячих шкiр i шиттям нацiональноï
(орнаментованою хутряною мозаïкою, сукном i бiсером) взуття,
сувенiрних ковриков i виробiв зi шкiр оленя, шиттям хутряного одягу для
промисловикiв, у сел. Волочанка працюють на звiрофермi блакитних песцiв.
Традицiйно промисел i оленярство — справа чоловiкiв, вся робота з
будинку — справа жiнки, у тому числi пошиття й лагодження одягу,
заготiвля палива, води, турбота про дiтей.
До початку XX столiття серед авамських нганасанiв найбiльш численними зi
своïми патрилинейними iменами були 5 пологiв, якi мiстили мiж собою
шлюби з дотриманням норм екзогамiï. Заборонялися шлюби як по
батькiвськоï, так i по материнськоï лiнiях до третього
поколiння. У вадеевських нганасанiв до цього часу зафiксовано 7 пологiв,
що також дотримували билинейную екзогамiï, але ïхнi
представники бiльш вiльно вступали в шлюби, у бiльшостi з долганами. За
традицiєю шлюби полягали звичайно у вiцi 17-18 рокiв, коли молодi
люди доводили своï можливостi забезпечити сiм'ю: чоловiк —
удачами в полюваннi, оленярствi, умiнням виготовити санки, тичини для
житла, дерев'яну колиську для дитини, жiнка — умiнням ставити й
збирати житло, обробляти шкiри, шити одяг, готовити й заготовляти взапас
ïжу. При дотриманнi екзогамiï дошлюбнi половi зв'язки не
засуджувалися й дошлюбнi дiти нiколи не були перешкодою для шлюбу, iнодi
залишаючись у сiм'ï батька нареченоï. Зараз частi випадки
порушення екзогамiï. Досить широко поширенi мiжнацiональнi шлюби, у
тому числi й з мiгрантами-чоловiками, дiтей вiд таких шлюбiв уважають
нганасанами.
Традицiйне кочове житло нганасанiв — конiчний круглiй або овальний
у пiдставi шестовой чум, критий оленячими шкiрами ( 3-6 м у дiаметрi) .
В 1940-е рр. у побут увiйшли пересувнi балки, легкий каркасний будиночок
на полозах, критий шкiрами. Протягом року оленярi мiняли 3 види житла:
узимку — балок, улiтку з появою гнусу — чум, восени —
брезентовий намет. Вхiд житла орiєнтований звичайно на пiвденний
схiд. Наприкiнцi XIX — початку XX столiть нганасани не мали
постiйних поселень. Маршрути кочового колективу заздалегiдь обмовляли iз
сусiдами. Для бiльше успiшного облавного полювання на рiках
поєднувалися кiлька колективiв. ДО 1941 року у зв'язку з
реалiзацiєю плану переходу вiд кочового способу життя до осiлого
минулому побудованi невеликi селища. У сучасних укрупнених
багатонацiональних селищах нганасани живуть у типових будинках, що мають
вiд 2 до 4 квартир, опалювальних привiзним вугiллям. При плановiй
забудовi традицiï орiєнтацiï житла й строго вiдповiдних
ïй мiсць кожного члена сiм'ï порушуються (за рiдкiсним
винятком) i усе бiльше забуваються.
Традицiйний одяг шиють iз рiзних частин шкiр оленiв рiзних вiкiв i
рiзних сезонiв року з рiзною висотою й мiцнiстю хутра. Верхнiй чоловiчий
одяг без розрiзу спереду ськладається iз двох шарiв шкiр.
Внутрiшня частина, без каптура хутром до тiла, виготовляється з
2-3 шкiр осiннього або зимового оленя, зовнiшня частина з каптуром
— з короткошерстих шкiр темних i свiтлих тонiв тiльки що
народжених оленях (пижиков) або шкiр з живота оленя. Чергування частин з
темних i свiтлих шкурок на верхньому одязi iз чiтко позначеним на спинi
темним або свiтлим прямокутником i 2-3 орнаментованi пiдшивки нижче його
— характерна риса нганасанiв. Жiночий зимовий одяг — того ж
виду, але з розрiзом попереду, невеликим комiром з бiлого хутра собаки,
без каптура, що замiняє подвiйна шапка з опушкою з довгого хутра
чорного собаки, добре захищаюча особа вiд зимового вiтру. По подiлi
внутрiшня й зовнiшня частини також обрамляються опушкою з хутра бiлих
собак, яких колись спецiально вирощували для цiєï мети
(нганасанськие собачки ) . Святковi варiанти такого одягу багато
оформляються геометричними орнаментами з хутряноï й шкiряноï
мозаïки, а деякi частини офарблюються по мiздровiй сторонi в чорний
i червоний кольори. До верхньоï лiнiï спинного прямокутника
прикрiплюються довгi розфарбованi ремiнцi. На тiлi чоловiка носили
короткi шкiрянi або хутрянi штани, до яких привязивались довгi халяви
хутряного взуття зi шкiр з нiг оленя з хутряними ж панчохами. Жiночi штани-
комбiнезон iз закритими грудьми шиють зi шкiри або шкiри хутром
усередину й попереду прикрашають фарбованим орнаментом i численними
металевими пiдвiськами, характерними для нганасанських i енецких жiнок.
На чоловiчих i жiночих штанях попереду зберiгається у виглядi
рiзнобарвноï бахроми рудимент пояса соромливостi. Взуття нганасанiв
шиється без пiдйому зовнi робить ïхньоï ноги схожими на
ноги овцебиков. Узимку в сильнi морози поверх звичайного одягу надягають
ще одну (сокуй) з товстого хутра зимового оленя вовною назовнi з
каптуром, що має попереду бiлий стоячий султан, по якому сусiди
безпомилково довiдаються нганасанiв або енцев. Колись спецiальний
похоронний або обрядовий одяг, що зараз виходить iз уживання, шили без
орнаментiв по тому ж, що й зi шкiр, крою, але iз червоних i чорних
сукон. Нацiональний святковий одяг добре зберiгається й зараз.
Улюбленою ïжею нганасанам служить риба, м'ясо оленя, м'ясо диких
гусакiв у сиром, мороженому, сушеному й вареному видах. Зараз велике
значення в рацiонi має хлiб. Шанування землi, сонця, мiсяця,
вогню, води, дерева, найважливiший промисловий i домашнiх (олень,
собака) тварин i ïхнiх iпостасей пiд iм'ям матерiв, вiд якому
залежить здоров'я, промисел i саме життя людей i з якими зв'язана
основна календарна й сiмейна обрядовiсть — характернi риси
традицiйних вiрувань нганасанiв. У них проявляються надзвичайно
архаïчнi риси подань про природу й людину, довгий час битовавшие у
вiдносно iзольованих полярних колективах. Вони й зараз зберiгаються
серед людей похилого вiку. Годiвля вогню й сiмейних релiквiй, принаймнi
тричi в роцi, — обов'язковий ритуал. Велике значення мали шамани
нганасанiв. До них зверталися у всiх важких випадках, вони ж були
органiзаторами таких бiльших суспiльних свят-обрядiв, як Чистий чум, що
проводився звичайно з появою сонця пiсля полярноï ночi. Зараз цей
обряд у виглядi весняного фольклорного свята поступово
вiдроджується.
Добутку фольклору досить рiзноманiтнi по видах. Деякi з
етногенетичеських мiфiв оповiдають про те, що нганасани з'явилися з
вовни великоï оленячоï самки (землi) , на спинi якоï вони
живуть. Культурний герой Сирота-Хлопець як перший нганасан виходить на
свiтло, вiдкинувши трав'янi дверi в землянiй купинi. Його думали
захисником усього народу. Виконання довгих епiчних добуткiв, у яких
мовлення чергується зi спiвом, звичайно розтягувалося на кiлька
вечорiв довгоï полярноï ночi. Бiльше короткi оповiдання, вести
, оповiдають про ситуацiï промислу, пригодах i витiвках рiзних
мiфологiчних персонажiв. Поширено адаптованi до мiсцевих умов росiйськi
казки . I зараз широко iснують казки про тварин, що пояснюють
ïхнє походження, характернi риси, фарбування звички. Пiсенна
творчiсть нганасанiв також рiзноманiтно. Зокрема, колись кожний нганасан
мав свою особисту пiсню , ськладену ïм самим або подаровану йому,
зi стiйким мотивом, на який накладається словесна iмпровiзацiя. З
музичних iнструментiв необхiдно вiдзначити бубон зi стукалкою, що
спiває лук, гудки, завивалки й жужжалки iз пташиного пiр'я, дерева
й очерету. Донедавна всяка музика й спiв зберiгали своє сакральне
значення.