Цiнностi буддизму й господарювання
Буддизм виник на територiï Индостана в VI столiттi до н. е.,з'явившись, таким чином, першоï за часом свого виникнення свiтовою
релiгiєю. Надалi вiн завоював мiльйони послiдовникiв у рiзних
краïнах Азiï, але на територiï Индостана втратив
своï позицiï й фактично зник. Проте, раннi стадiï його
iсторiï пов'язанi iз цим субконтинентом, i висвiтлювати ïх
треба на етнiчному й соцiально-iсторичному тлi Индостана VI в. до н. е.
VII-V вв. до н. е. були перiодом сильного релiгiйного шумування в
Iндiï. На цей час доводиться виникнення й оформлення джайнiзму й
буддизму, а також численних сект i релiгiйних рухiв як усерединi
зазначених двох нових для того часу религий, так i поза ними.
Налiчується до 17 толков, що виникли в буддизмi протягом другого
сторiччя пiсля смертi Будди, i крiм того ще шiсть ворожих сект,
заснованих лжеучителями — сучасниками Будди. Одне це свiдчить про
iнтенсивнiсть релiгiйного життя й тих шукань, якi вiдбувалися в цiй
областi в зазначений перiод.
Деякi дослiдники звертають увагу на те, що цi шукання не обмежувалися
межами Iндiï й мали чи ледве не свiтове поширення. У цьому зв'язку
iндiйський iсторик Б. Луния згадує про Гераклiта, Заратуштре,
Конфуцiю й у загальному характеризує час вiд VI в. до II. е. як
час великого шумування розумiв в усьому свiтi . Навряд чи, є
пiдстави для конструювання в цьому випадку якогось чи ледве не
всесвiтнього релiгiйно-фiлософського руху, тим бiльше що в Iндiï
зазначене шумування не обмежувалося рамками VI в. до н. е., почавшись за
сторiччя до нього й протривавши значно пiзнiше. Основнi причини подiй,
пов'язаних з виникненням нових религий в Iндiï, варто шукати в ходi
соцiальноï iсторiï краïни.
Виникнення буддизму зв'язується з життям i проповiдницькою
дiяльнiстю Сиддхартхи Гаутами Будди. Деякi буддологи минулого столiття
заперечували iсторичнiсть Будди. Треба визнати, писав французький учений
П. Сенар, що в цiлому легенда Будди зображує не дiйсне життя, хоча
б навiть прикрашену деякими вигадками уяви. Вона, у самiй сутностi
своєï, є епiчне прославляння божества, вiдомого
мiфологiчного типу… На такiй же позицiï стояв i нiмецький
дослiдник Г. Керн, що затверджував, що Будда легенди не є
iсторична особистiсть, а мiфiчний образ… . В основi мiфу про
Будду, як уважали прихильники цiєï точки зору, лежало
уособлення сонця й перипетiй його рiчного руху по небозводу. Втiм,
зазначений вище Сенар у ходi дослiджень перемiнив свою точку зору й
згодом писав: Не можна сумнiватися в тiм, що Будда дiйсно вчив
наприкiнцi VI в. до н. е. ; неможливе сумнiв i щодо того, що всi головнi
риси його навчання i його легенд швидко закрiпилися в тiм видi, у якому
вони нам нинi доступнi . Бiльшiсть дослiдникiв думають, що немає
пiдстав брати пiд сумнiв дiйсне iснування засновника буддизму; деякi з
них навiть визнають Будду першим iз числа iсторичних дiячiв Iндiï,
iснування яких пiддається майже точному датуванню. Iмовiрно, дана
точка зору має бiльше пiдстав, тому що дiйсно для ïï
спростування не виставлено досить серйозних аргументiв. У всякому разi,
реконструкцiя iсторiï виникнення буддизму деяким змiниться вiд
позитивного або негативного рiшення питання про iсторичнiсть Будди.
Ясно, що духовний вигляд тоï людини або тих людей, якi були
дiйсними засновниками даного релiгiйного навчання, повинен був у
загальному вiдповiдати тому, якоï в легендах з'являється
Сиддхартха Гаутама.
Згiдно iз цими легендами, вiн народився близько 560 р. до н. е. Мiсцем
його народження вважається пiвнiчний схiд Iндiï (у сучасних
орiєнтирах — у границi Непалу) . Вiн був сином глави плем'я
шакьев. В 29 рокiв, уражений фактом достатку пережитих людьми страждань,
Гаутама розстався з усiма благами й спокусами розкiшного життя, залишив
дружину з малолiтнiм сином i вiдправився мандрувати. Шiсть рокiв вiн вiв
життя бродячого аскета й шукав iстину в бесiдах iз брахманами-аскетами,
вiддаючись подвигам самокатування й умертвiння плотi. Надалi вiн, однак,
переконався в безплiдностi обраного шляху й зайнявся мiркуваннями про
причини страждання й про способи його подолання. Нарештi, у якийсь
момент, визнаний буддистами за своïм значенням всесвiтньо-
iсторичним, Гаутама, сидячи пiд деревом, що вiдтепер стало настiльки ж
прославленим, раптово побачив iстину; i саме iз цього моменту вiн став
Буддою, тобто проясненим, осяяним, навченим. Вiдразу вiн почав свою
проповiдницьку дiяльнiсть, для чого вiдправився в Бенарес i, знайшовши
там п'ять своïх учнiв, що вiдiйшли вiд нього ранiше через його
вiдмову вiд аскетичного способу життя, звернувся до них iз проповiддю
нового навчання. 40 рокiв проповiдував потiм Будда це навчання в
Пiвнiчнiй i Центральнiй Iндiï й умер близько 480 р. до н. е.,
поклавши пiдставу багатолюдноï й потужноï церковноï
органiзацiï — сангхе.
Ця бiографiчна легенда не може претендувати на точнiсть у всiхсвоïх деталях. Зокрема, вiдомий росiянин буддолог минулого столiття
В. Васильєв уважало сумнiвним такий iстотний ïï елемент,
як прикрашений iмпозантними подробицями вiдхiд Будди з розкiшного життя
в аскезу: Найiмовiрнiше, можна припустити, що Сиддхартха був не
добровiльним вигнанцем… але скорiше по полiтичних iнтригах.
Є легенда про те, що, коли Будда проповiдував уже своє
навчання, Вируддака винищив весь Шакьяский рiд. Хто знає, що ця
подiя не трапилася трохи ранiше й що Сиддхартха не постраждав вiд нього,
i повинен був скитаться, i набагато простiше, нiж розповiдає
легенда, зрозумiти всю суєтнiсть миру, всi мучення, якi походять
вiд зовнiшнiх предметiв… Сама по собi цей здогад не має
достатнього матерiалу для свого пiдтвердження, але показує, як
можуть варiюватися рiзнi моменти бiографiï Будди, якщо визнавати
останнього iсторичною особистiстю.
Традицiйно-канонiчна версiя подальшоï iсторiï новоï
релiгiï представляє неï у виглядi трiумфального ходу по
всiй краïнi, причому справа виглядає так, що нове навчання
приймалося без яких або труднощiв всiм населенням. Богатие й бедние,
люди рiзних варн (каст) i пологiв занять однаково привiтали Будду й
охоче приймали його навчання. За право прийняти й почастувати
проясненого велися гострi суперечки мiж людьми, громадами.
Послiдовниками Будди вiдразу стали царi Бимбисара, Прасенаджит,
Аджаташатру. Незабаром пiсля смертi Будди найбiльш видатнi його
послiдовники зiбралися в Раджагрихе, де обговорили й затвердили ряд
основоположень новоï релiгiï. Проте, протягом першого
сторiччя, що пiшло за цим, серед прихильникiв буддизму виникли
розбiжностi й розбiжностi, так що знадобилося скликання нового Собору,
що i вiдбулося у Вайшали через сторiччя пiсля першого. Ще через сто iз
зайвим рокiв, при царi Ашоке (III в. до н. е.) , у мiстi Паталипутра
(сучасна Патна) вiдбувся третiй Собор, на якому був затверджений текст
священних книг буддизму, що становлять Типитаку (на санскритi —
Трипитака) , i ухвалене рiшення про розсилання мiсiонерiв в усi кiнцi
краïни, зокрема, на пiвдень, аж до Цейлону.
У переказах про три Собори багато сумнiвного. Питання про ïхню
iсторичнiсть залишається спiрним. Безсумнiвно лише одне: якщо й
вiдбувалися в зазначенi перiоди зборiв дiячiв сангхи (буддiйськоï
церкви) , те вони не були всеiндiйськими, а мали лише мiсцеве значення.
Пiддається сумнiву iсторичнiсть навiть останнього iз Соборiв
третього; воно пiдтримується тим обставиною, що в пам'ятниках,
пов'язаних iз царем Ашокой, про Паталипутрском собор немає жодного
згадування. Радянський дослiдник Г. М. Бонгард-Левин уважає, що
мовлення тут повинна йти не про всебуддiйський Собор, а про збори
громади подiï настiльки малозначному, що Ашока не порахував навiть
потрiбним писати про нього або посилатися у своïх едиктах на його
рiшення.
Iз всiх толков i вiдгалужень раннього буддизму видiлився один напрямок,
що завоював мiцнi позицiï на пiвночi Iндiï й згодом поширилося
в рядi краïн Азiï. Його прихильники назвали своє
навчання махаяной широкою колiсницею , широким шляхом до iстини; вузькою
колiсницею , або хинаяной, вони йменували колишнє навчання, що
панувало на пiвднi. Буддизм у його махаянистской формi був прийнятий
царем Кушанской iмперiï Канишкой, з iм'ям якого зв'язаний переказ
про новий Собор, що проходив близько 100 р. н. е. у Кашмiрi. Собор
сформулював i затвердив основнi положення махаяни. Махаянистские
iсторикии буддизмуу теж говорятять про тр Всесвiтнi собори й змушений
тому кашмiрський Собор якось втискувати в ц рамки. Для цього ïм
доводиться або зовсiм iгнорувати третiй Собор, або ж змiшувати
воєдино другий i третiй, внаслiдок чого виходять хронологiчнi
незгiдностi, зокрема продовження життя окремих осiб, потрiбних для
авторитетностi, до неуявних розмiрiв. Навiть безсумнiвно iсторична
особистiсть Ашоки тут мiстифiкується досить дивним образом:
махаянисти вiдносять другий Собор до царювання Дхарма-Ашоки
(благочестивого Ашоки) , а хинаянисти говорять у цьому зв'язку про Кал-
Ашоке (Чорному Ашоке) . Не виключено, що мається на увазi той
самий персонаж, iсторичний Ашока, по який саме Собор вiдбувався в його
царювання, залишається неясним. Засновником махаяни, що вперше
употребили навiть цей термiн, уважається буддiйський богослов
Ашвагхоша (жив на початку нашоï ери) , а головним iдеологом, що
зiграв найбiльшу роль у поширеннi махаянистского буддизму, був, мабуть,
Нагарджуна (ок. середини II в. н. е.) .
Приблизно в серединi першого тисячорiччя нашоï ери сформувався
новий напрямок махаяни, вiдоме за назвою варджаяни — алмазноï
колiсницi . По-iншому воно йменується буддiйським тантризмом, або
тантраяной. Деякi дослiдники висловлюють думку, що варджаяна зародилася
не пiзнiше хинаяни й махаяни. У лiтературi iснують i такi погляди, по
яких варджаяну варто вважати третiм напрямком у буддизмi поряд з
хинаяной i махаяной.
Яке був змiст буддiйського вiровчення в перiод його виникнення й у першi
сторiччя його iснування, здавалося б, можна встановити по тексту
колосальноï кiлькостi канонiчних i неканонiчних священних книг
цiєï релiгiï. Проте, зробити це винятково важко. Одне з
основних перешкод полягає тут у невизначеностi датування
переважноï бiльшостi добуткiв буддiйськоï лiтератури, у силу
чого важко встановити порядок тимчасових нашарувань у цiй величезнiй
кiлькостi текстiв i iдей. Суперечливiсть змiсту цих текстiв настiльки
велика, що в багатьох випадках ними можна й обґрунтувати, i
спростувати будь-який погляд на змiст буддiйського вiровчення. Цьому
сприяє ще абстрактний i схоластично-заплутаний стиль викладу,
характерний для буддiйськоï лiтератури. Крiм того, слiд зазначити,
що виникненню буддiйськоï лiтератури передував тривалий перiод
побутування усноï традицiï, так що у священних книгах вiдбитий
не самий первiсний перiод iсторiï буддизму.
Якоюсь мiрою, iнтервал мiж початковою стадiєю буддизму й перiодом
його лiтературного оформлення заповнювався написами й зображеннями, що
збереглися на таких архiтектурних пам'ятниках як Бхархутская ступа (ок.
II в. до н. е. ; ступа — спорудження, у якому зберiгаються мощi й
релiквiï святих) i особливо так званi едикти Ашоки, написанi на
колонах i скелях. Загальна картина того, якоï був первiсний
буддизм, залишається, однак, неясноï.
И не тiльки на первiснiй стадiï свого розвитку, але й надалi, аж до
нашого часу, буддизм був i залишається рiзноманiтним явищем.
Буддiйське навчання, пише англiйський дослiдник М. Вiльямс, ставало те
негативним, те позитивним, те агностичним, те гностичним, вiд явного
матерiалiзму й атеïзму воно переходило до деïзму,
полiтеïзму й спiритуалiзму. Те воно виражається песимiзмом,
те найчистiшою фiлантропiєю, те чернечим життям, те
високоморальними приписаннями, те матерiалiстичною фiлософiєю, те
простою демонологiєю, то сумiшшю всяких марновiрств iз
чаклунством, чарiвництвом, iдолопоклонством i фетишизмом включно. В
iншiй своïй формi буддизм майже збiгається з якою-небудь
iншою релiгiєю й взагалi робить запозичення майже iз всiх
вiровчень . Якщо розглядати буддизм рiзних стадiй його iсторiï, то
ми знаходимо тут величезне рiзноманiття догматiв, поглядiв, доктрин i
культiв, воно настiльки велико, що деякi дослiдники взагалi
вiдмовляються давати цiєï релiгiï загальну
характеристику. Так, наприклад, е. Харди пише: Пiд iм'ям буддизму треба
розумiти найвищою мiрою рiзнi напрями думок i життєвих напрямкiв.
Марнi були б зусилля знайти такий догмат, що поєднував би всiх
буддистiв минулого й сьогодення . Мабуть, це сказано занадто
категорично. Є все-таки деякi елементи як вiровчення, так i
культу, якi можна визнати властивому буддизму в цiлому. Серед
дослiдникiв iснують розбiжностi навiть iз приводу того, чи треба вважати
раннiй буддизм релiгiєю або тiльки фiлософським i етичним
навчанням, що приобретли характер релiгiï лише надалi ходi свого
розвитку.
Буддизм проповiдував, зокрема, такi iстини: Того, хто живе в спогляданнi
задоволень, неприборканого у своïх почуттях, непомiрного в
ïжi, ледачого, нерiшучого, — саме того розтрощує Мара,
як вихор — неспроможне дерево.
Того, хто живе без споглядання задоволень, стриманого у своïх
почуттях i помiрного в ïжi, повного вiри й рiшучостi, — саме
його не може розтрощити Мара, як вихор не може розтрощити кам'яну гору.
Хто облачається в жовте одiяння, сам не очистившись вiд бруду, не
знаючи нi iстини, нi самообмеження, той недостоин жовтого одiяння.
Але хто позбувся вiд бруду, хто стiйок у чеснотах, виконанийi iстини й
самообмеження, саме той гiдний жовтого одiяння.
Як у будинок з поганим дахом просочується дощ, так у погано
розвитий розум просочується прагнення.
Як у будинок з поганим дахом просочується дощ, так у добре
розвитий розум не просочується прагнення. Мара не знаходить тропи
тих, хто шляхетний, хто живе виконаний серйозностi й хто вiльний завдяки
доконаному знанню.
Нехай думають i миряни, i пустельники, що це зроблено мною. Нехай вони
залежать вiд мене у всiх справах , — таке намiр дурня; його
бажання й гордiсть зростають.
Тому що один засiб веде до придбання багатства, iнше — до Нiрвани.
Знаючи ж це, бхикшу, учень Будди, не зрадiє почестям, але возлюбит
самiтнiсть.
До тому, хто кривдить безвинну людину, чистоï й бездоганноï
людини, саме до такого дурня вертається зло, як найтонший пил,
кинутий проти вiтру.
Якщо вiдмова вiд маленького щастячка дозволяє побачити велике
щастя, нехай мудрий вiдмовиться вiд маленького щастячка, мiркуючи про
велике щастя.
Той, хто шукає собi щастя, заподiюючи страждання iншим,
заплутавшись у тенетах ненавистi, не звiльняється вiд ненавистi.
Адже що повинне бути зроблене, вiдкладається; що не потрiбно
робити, навпаки, робиться. У так безтурботних i зарозумiлих збiльшуються
бажання.
Люди, гнанi бажанням, бiгають навколо, як бiгає переляканий
заєць. Зв'язанi путом i узами, вони знову й знову протягом довгого
часу вертаються до страждання.
Багатства вбивають дурного, а не тих, хто шукає iншого берега.
Бажаючи багатства дурний убиває себе, як iнших.
Я називаю брахманом того, у кого мало бажань, хто не має будинку й
не зв'язаний нi з домовласниками, нi з бездомними.
И в теж час: Тi, хто не вiв праведного життя, не досяг у молодостi
багатства, гинуть, як старi чаплi на ставку, у якому немає риб.
Тi, хто не вiв праведного життя, не досяг у молодостi багатства, лежать,
як зламанi луки, зiтхаючи про минуле.
Того, хто виконаний вiри й чесноти, надiлений славою й багатством, у
якому би мiсцi вiн не виявився, чтут усюди. Наведенi приклади взятi iз
Джаммапади, що ставиться до числа тих добуткiв, якi, як говорить
традицiя, складенi з виречень, приписуваних Буддi й произносившихся
ïм iз приводу того або iншого випадку. Якщо ж ще врахувати, що в
Джаммападе досить повно й широко викладенi основнi принципи морально-
етичноï доктрини раннього буддизму, то стане зрозумiлим авторитет,
яким вона користувалася й користується дотепер у послiдовникiв
буддизму, що бачать у нiй скарбницю буддiйськоï мудростi, добуток,
що претендує на роль пiдручника життя.
Зразки розбiжностi слова зi справою показував у власному поводженнi й
самiм Буддi. Вiн учило: Життя благочестива повинна задовольнятися
перебуванням у кореня дерева; так варто було б i вам, ченцi, проводити
все ваше життя, вихари же й чотири роди iнших примiщень це лише
екстраординарно дозволене . Iнакше кажучи, ченцi, як правило, можуть
мати хоч який-небудь дах над головою тiльки як виняток. Але от якийсь
багатий купець Аната-Пиндика принiс Буддi в дарунок найбагатший палац. З
повною готовнiстю той прийняв цей дарунок i вимовив багато красномовних
вдячних слiв дарувальниковi, супроводжуючи ïхнiми наставляннями на
адресу iнших можливих добродiйникiв, щоб вони не скупилися.
