Становлення єпископальноï церкви

Уже в перших християнських громадах, що виникли наприкiнцi I столiття,
не було єдностi по цiлому рядi вероучительних i органiзацiйних
питань. Поширення християнства в рiзному етнiчному середовищi, вплив на
нього нехристиянських навчань неминуче пiдсилювали розбiжностi мiж
рiзними групами християн. Кожний християнський проповiдник прагнув у
своïй мiсiонерськiй дiяльностi знайти слова й поняття, найбiльш
близькi конкретноï аудиторiï; у той же час вiн повiдомляв свою
проповiдь єдино правильноï…
У першiй половинi II столiття створюються послання, приписуванi
апостолам — учням Iсуса, iм'я яких повинне було змiцнити авторитет
тих або iнших проповедуемих iдей i переконати сомневающихся.
Гострi суперечки велися й навколо сутностi Iсуса: подання иудеохристиан
про праведну людину, сина Марiï й теслi Йосипа, для бiльшостi
християн змiнилося поданням про богочеловеке, що родились завдяки
непорочному зачаттю. Але були в II столiттi й групи християн, якi бачили
в Iсусовi тiльки божество й уважали його перебування на землi в образi
людини лише гаданим. Надалi цi суперечки переросли в суперечки про
вiдношення Iсуса до бога-батьковi, про сумiснiсть iснування бога-сина з
догматом єдинобожжя
Важливим моментом у розвитку християнства як особою, вiдмiнноï вiд
iнших вiрувань релiгiï можна вважати повстання Бар-Кохби. Поразка
цього повстання, перейменування Єрусалима в елию Капiтолiну,
прискорили остаточний розрив християн з iудаïзмом, пiдiрвали вiру у
швидке друге пришестя. З релiгiйноï точки зору ця поразка була
покаранням божим — за що? Тi християни, якi виступали проти
дотримання обрядiв iудаïзму, вiдповiдали на це питання однозначно:
за те, що iудеï не визнали Iсус месiєю, за те, що вони
винуватi в нього смертi
Приблизно через п'ять рокiв пiсля розгрому повстання Бар-Кохби серед
римських християн з'явилася людина, що вiдкрито виступив проти
iудейськоï традицiï в християнствi й призвав до повного
розриву з iудаïзмом. Це була людина по iм'ю Маркион, виходець iз
Малоï Азiï, людина богатий i дiяльний. Маркион прагнув
об'єднати всiх християн навколо своïх iдей. Дiяльнiсть
Маркиона зустрiла схвалення серед багатьох християнських груп. Вустами
Маркиона християнство прямо заявило про себе як про нове релiгiйне
навчання
Процес перетворення християнства у свiтову релiгiю йшов в обстановцi
запеклоï боротьби мiж громадами й усерединi окремих громад. I,
проте, воно продовжувало залучати до себе людей, що розчарувалися в
античнiй системi духовних цiнностей. Однiєï з важливих
притягальних сторiн християнства було вiдчуття спiльностi сединоверцами.
Потреба в єдностi, з одного боку, i поширення християнства —
з iншоï, породжували серед вiруючу переконанiсть, що якщо окремий
християнин може бути слабкий i не твердий у вiрi, якщо в окремих
громадах можуть бути розбрати й непорядки, то об'єднання християн
у цiлому володiє “духом святим” i божою благодаттю.
Вiдбувається абстрагування поняття екклесии. еклессия — це
вже не просто конкретна громада християн даного мiста, а загальна
церква, мiстично пов'язана з божеством. Сприйняття церкви як якогось
абстрактного поняття, вiдмiнного вiд складових ïï людей,
зустрiчається вже в деяких новозавiтних добутках. У них сказано,
що Христос “возлюбил церква й зрадив себе за неï, щоб
освятити ïï, очистивши банею водною за допомогою слова; щоб
представити ïï собi славною церквою, не имеющею плями, або
пороку, або чого-небудь подiбного… “.
Наступним кроком у розвитку мiстичного поняття церкви була iдея
ïï непогрiшностi: помилятися можуть окремi християни, а церква
помилятися не може. Цю iдею висунув Тертуллиан, що обґрунтував
ïï тим, що церква одержала святий дух вiд самого Христа через
апостолiв, що заснували християнськi громади. Саме на рубежi II —
III столiть, починають посилено поширюватися легенди про пiдставу
кожноï великоï християнськоï громади безпосередньо яким-
небудь учнем Iсуса; починають створюватися списки керiвникiв цих громад,
що сходять до апостолiв. Так стала створюватися нова — церковна
— традицiя, вiдмiнна вiд древньоï традицiï перших
християнських проповiдникiв
Паралельно з абстрагуванням поняття “церква” вiдбувалося
посилення влади усерединi громад. Це зрозумiло: конкретним втiленням
авторитету церкви були керiвники громад, сукупнiсть яких позначалася
словом клiр. Саме ïм доводилося вирiшувати повсякденнi питання,
пов'язанi з поводженням вiруючих, iз проведенням обрядiв, насамперед
обрядiв причащання Протягом II столiття зi старiйшин видiляється
вища посадова особа — єпископ. Такому видiленню сприяло
право старiйшини робити обряд причащання, представляти свою громаду у
вiдносинах з iншими християнськими громадами. Видiлення єпископа
було зв'язано й iз прагненням перебороти розбрiд, зосередити особливий
авторитет в однiєï особи, досягти єдностi. Але
єдностi можна було домогтися тiльки за умови — одна вiра,
одна церква, один порядок
Протягом II III столiть єпископи стають одноособовими керiвниками
в бiльшостi громад. Висуванню єпископiв сприяв приплив у
християнськi громади людей заможн i утворених, якi мали можливiсть взяти
на себе керiвництво органiзацiйними й вероучительними сторонами життя
громади. Звичайно, серед єпископiв минулого й вихiдцi з низiв.
Так, один з римських єпископiв — Каллист був, по переказi,
рабом i iснував, iмовiрно, за рахунок громади
Єпископи, що керували життям християнських громад, а також могли
накладати покарання на провинених християн. Питання про те, за якi
провини i як саме карати провинених вiруючих, довго обговорювався серед
церковних верхiв. Особливо гостро це питання вставало в перiод гонiнь
III столiття, коли гонiння, то спалахували, то загасали. Багато християн
героïчно йшли на смерть, виявлялися в темницях. Iншi вiдрiкалися
вiд своєï вiри для виду, але пiсля закiнчення гонiнь знову
хотiли бути прийнятими в громади. Як надходити iз цими людьми? Кого
прощати, а кого карати?
Бiльшiсть єпископiв висловлювалися за прийняття
“занепалих” назад у громади. Церква в особi своïх
керiвникiв взяла, таким чином, на себе функцiï не тiльки покарання,
але й прощення, тобто вiдпущення грiхiв, що, по вiруваннях перших
християн, мiг зробити тiльки бог. Право вiдпускати грiхи ще бiльше, нiж
право карати, вiдокремило клiр вiд основноï маси вiруючих i зробило
його привiлейованим стосовно iнших вiруючим
Єпископи III столiття не тiльки судили або прощали, але й керували
повсякденним життям. Так, наприклад, римський єпископ Каллист
дозволив жiнкам, якщо вони не мають можливостi вийти замiж,
сожительствовать срабами.
Єпископи робили вiдбiр священних книг — вони визначали, якi
з них можуть читати вiруючi, а якi варто використовувати пiд час
богослужiнь. Жiнки були вiдстороненi вiд церковних посад, навiть нижчих.
Спiльнi трапези вiруючих перестали практикуватися. Зложився порядок
богослужiння, пiд час якого клiрики читали уривки зi священних писань
Зовнiшнiм вираженням змiн, що происшли в християнських громадах, була
поява особливих будинкiв для богослужiнь. Колись, у часи зародження
християнства, проповiдi вимовлялися й у приватних будинках, i пiд
вiдкритим небом — скрiзь, де збиралися вiруючi. Але
єпископальна церква прагнула до особливоï врочистостi
богослужiння, що замiнила б палке слово мандрiвного пророка. Потрiбно
було створити обстановку, що вiдрiзнялася б вiд обстановки повсякденного
життя. Для зборiв християн стали використовувати особливi примiщення, де
проходили богослужiння й обряди
Далеко не всi християни визнавали авторитет єпископiв. Як реакцiя
на проповiдь про тотожнiсть церкви i ïï керiвникiв, на вiдхiд
вiд демократичних iдеалiв первiсного християнства в II столiттi
з'являється новий плин у християнствi — монтанизм. Засновник
цього навчання був Монтан, у минулому жрець фригийской богинi Кибели, що
прийняв християнство й почав проповiдувати в рядi областей Малоï
Азiï. Монтан i його прихильники вiдродили загальнi трапези
християн, пiд час яких проповiдували пророки й пророчицi. Монтан
призивав до аскетизму, розiрванню шлюбiв i посту, щоб вiруючi очищеними
зустрiли новий прихiд месiï. У монтанизме також виявився протест
вiруючих проти складних твердих структур церкви
Природно, церква боролася з усiма такими плинами. Боротьба з
монтанизмом, як i боротьба iз гностичними навчаннями, прискорила
створення християнського канону — списку священних книг. Важливо
було також домогтися координацiï дiй мiж окремими
єпископальними громадами. В III столiттi особливе положення серед
єпископiв тоï або iншоï провiнцiï став займати
єпископ громади з головного ïï мiста, що вважався як би
головним над iншими єпископами й мiг скликати помiснi собори. До
початку IV столiттю видiлилися єпископи Рима, Олександрiï,
Антiохiï, якi одержали юрисдикцiю над верхами бiльших округiв
Вiдбувалися конфлiкти мiж провiдними дiячами усерединi однiєï
громади, якi приводили до того, що один з них змушений був мiняти
своє мiсце проживання й на новому мiсцi проповiдувати своï
погляди У ходi подiбних конфлiктiв керiвники християн стали звертатися
по допомогу до римськоï влади навiть до iмператорiв. Але щоб
укласти сполучник з державною владою, потрiбно було, щоб сама ця влада
усвiдомила його необхiднiсть. Iмператори повиннi були переконатися в
лояльностi християн; немаловажну роль грало подолання ворожостi до
християн з боку язичеського населення iмперiï, що продовжувало
бачити в них людей чужих. Процес, пiдготовки сполучника християнства з
iмперiєю був тривалим, болiсним i складним. На цьому закiнчився
процес становлення єпископальноï церкви, i християнство
початок ставати великою релiгiï