Страшний вiдгомiн вiйни в поезiï Л. Костенко Пастораль XX столiття

Iнодi, читаючи поезiю Л. Костенко Пастораль XX столiття, виникає
питання, чому поетеса обрало саме таку назву для вiрша? Адже, як вiдомо,
жанр пасторалi, тобто iдилiчноï картини життя сiльськоï людини
в ïï гармонiчних зв'язках з навколишнiм свiтом, був
розповсюджений в XIV-XVIII сторiччях. Тому не можна не звернути уваги й
на iстотне уточнення поетеси — пастораль саме XX сторiччя. Уже в
назвi автор акцентує увагу на своєрiдному парадоксi,
антитезi заголовка добутку i його змiсту
Замiсть iдилiï, розвертається начебто спалах, несподiваний,
болiсно, трагiчний вiдгомiн найстрашнiшого нещастя минулого сторiччя
— вiйни, що не обiйшла нi одну сiм'ю. Мова йде насправдi про
сiльських пастушкiв Павлi, Сашку, Степановi, яким рости, мужнiти,
зустрiчати свiтанки з коханою дiвчиною, стати теперiшнiми хазяями на
землi. Але цю загальноприйняту, органiчну, як сама природа , схему життя
ламає вiйна , верней ïï далекий вiдгомiн —
залишена в поле граната. Вiдбувся вибух, убитих хлопчикiв несуть iз
поля. I як завершений акорд цiєï трагедiï звучить
розпачливий крик матерi:

• Хоча б личко покажiть!
• Личка вже не було…

Лiна Костенко не стороннiй спостерiгач, вона сама гостро переживає непоправнiсть втрати, кожним нервом вiдчуває бездонний материнський розпач. Немає бiльшого покарання для матерi, як смерть рiдного ïï серцю дитини! Це Боже покарання, вирок, коли життя уступає смертi! Це несправедливо, коли старi ховають молодих. У цьому є щось неприродне. Поетеса використає прийом антитези, щоб пiдсилити трагiзм подiï. I несли ïх, убитих, дiди, яким не хотiлося жити. Молодiсть протиставлялася старостi, а життя — смертi. Природа, начебто жива iстота, теж сумує за хлопцями, за ïхнiми загубленими життями: коли ïх несли, навiть сонце впало ниць. Найбiльше горе матерi — втрату дитини, поетеса передає через згадування про Арiадну. Вона, згiдно давньогрецького мiфу, допомогла юнаковi Тесею вибратися з лабiринтiв Мiнотавра. Арiадна дала улюбленому клубок ниток, що i вказав вихiд. Вiдтодi ниткою Арiадни називають рятiвний засiб виходу з дуже скрутного стану. Лiна Костенко трансформує мiф у ситуацiю, у яку потрапили матерi загиблих хлопцiв. Тому така безнадега й розпач звучать у рядках ïï поезiï: И нiяка в життi Арiадна вже не виведе з горя тих матерiв. Тому що призначення жiнки в цьому складному, суперечливому свiтi родити дiтей, продовжувати рiд. Розчiсувати кучерявенькi чубчики синам, заплiтати кiски з рiзнобарвними бантиками дочкам. Чекати онукiв, правнукiв, знать, що ïх чекає тиха старiсть у багатолюдному родинному колi. Жiнка родить дiтей у будь-яких ситуацiях: чи те вiйна або мир, чи те горе або радiсть. Так вiдбулося й у поезiï Лiни Костенко
Поетеса затверджує вiчний кругообiг життя, вiчнiсть усього
сущого, вiдновлення, розвиток. Зв'язок часiв i поколiнь неможливо
перервати. Самоï Л. Костенко дуже близькi подiï, пов'язанi з
вiйною, тому що вона пережила лихолiття вiйни, тому й вiдкрито
затверджує: Мiй перший вiрш написаний в окопi на тiєï
сипучiй вiд вибухiв стiнi, коли втратило зiрки в гороскопi моє
дитинство, убите на вiйнi. I такою, убитою вiйною, молодих хлопцiв i
дiвчин було дуже багато. Але вони вiрили, що все погане пройде (як було
написано на обручцi пануючи Соломона). Настане мирний час, а з ним
— любов, сенс життя й вiра!