Строфа як єднiсть

Якщо вiрш i весь текст — обов'язковi типи членування поетичного
добутку, то подiл на строфи факультативно. Воно паралельно розподiлу
прозаïчного тексту на абзаци й глави й часто супроводжує
внесенню в поезiю принципу розповiдностi
У текстi, розбитому на строфи, строфи так ставляться до вiршiв, як вiршi
до слiв. У цьому змiстi можна сказати, що строфи складаються в
семантичнi єдностi, як “слова”. Це дуже помiтно,
наприклад, в “Євгенiю Онєгiнi”, де кожна строфа
має своє iнтегроване значення, свiй композицiйно певний
значеннєвий центр (семантичний “корiнь ” строфи)
— перше четирехстишие й “суфiксальнi” i синтагматико-
”флективнi” значення, зосередженi в наступних вiршах
Те, що певний вiдсоток строф дає порушення цiєï
iнерцiï, так само як i розбiжнiсть мiж строфiчною й синтаксичною
структурами, строфiчною й лексичною iнтонацiями та iн., нас уже не
здивує. Ми пам'ятаємо, що саме ця воля вживання або з
кожного iз цих структурних елементiв визначає його художню
значимiсть
Найпростiший вид строфи — двустишие. У цьому проявляється
один з основних законiв рими — бинарность. Справа тут не тiльки в
кiлькiсному нерозгорненнi строфи, а в ïï структурнiй
елементарностi. Вiршi, що входять у строфу, структурно рiвноцiннi й не
складаються в iєрархiю по ознацi значимостi:
Дивлюся, як божевiльний, на чорну шаль,
И хладную душу терзає засмучуйся
(А. Пушкiн . “Чорна шаль”)
Правда, i в межах двустишия може проявлятися тенденцiя домiнування
одного (як правило, першого) вiрша над iншим:
Ми було два брати — ми разом росли -
И жалюгiдну младость у нестатку провели…
(А. Пушкiн. Черновй начерк
до ” Братiв-Розбiйникам” — IV, 373)
Але тiльки в ускладнених видах строфи складається певна значима й
послiдовно реалiзована iєрархiя домiнантних i пiдпорядкованих
вiршiв. Так, строфа в “Осенi” Е. Баратинського
складається по виразнiй логiчнiй схемi: теза — 4 вiршi,
антитеза — 4 вiршi, синтез — 2 вiршi. Але усерединi кожного
iз четирехстиший семантично домiнують непарнi вiршi iз чоловiчими
римами, а синтез складений iз двох рядкiв, що закiнчуються чоловiчими
римами, якi на цьому тлi виглядають як нерозповсюдженi, лапiдарнi, що
забезпечує ним iнтонацiю висновку, сентенцiï
Але якби негодованья лемент,
Але якщо б крик туги великоï
Iз глибини сердечния виник
Цiлком урочистий i дикоï,-
Костями б серед своïх забав
Содроглась вiтряна младость,
Граюча дитина, заридав,
Iграшку б упустив, i радiсть
Покинула б чоло його на столiття,
И заживо б у ньому вмерла людина!
Однак на цю стiйко минаючу через всi шiстнадцять строф тексту тенденцiю
нашаровуються рiзноманiтнi вiдхилення, тiльки завдяки яким вона й
перетворюється з мертвоï логiчноï схеми в живе явище
художньоï структури. У першому четирехстиший парнi вiршi в повному
розумiннi слова доповнюють непарнi, ïх можна опустити й без
руйнування змiсту Але якби негодованья лемент
Iз глибини сердечния виник
Вони є семантичними паралелями непарних вiршiв. Але тим бiльше
видiляється ïхня стилiстична своєрiднiсть. Домiнуючi в
значеннєвому вiдношеннi вiршi витриманi в межах норми високоï
лексики XVIII в. Ïхнi семантичнi дублi дають романтичну високу
лексику, у межах (*102) якоï “урочистий” i
“дикоï” — синонiми й можуть сполучатися як
однорiднi члени, а “негодованья лемент”
трансформується в “крик туги великоï”.
Вiдношення першого вiрша до третього визначається нормами логiко-
синтаксичних зв'язкiв
Другий чотиривiрш побудований iнакше. Головнi члени речення розмiщенi й
у парнi й у непарних вiршах, i кожна iз двох частин цiєï
частини строфи являє собою синтаксичну й значеннєву
єднiсть. Зате мiж собою обидвi цi частини перебувають вiдносно
значеннєвого паралелiзму. Сьомий i восьмий вiршi повторюють
загальну думку п'ятого й шостого. Однак i тут повтор лише
активiзує розходження: у першому випадку нарочито згущенi поетичнi
штампи (”здригнутися костями”, “серед забав”,
“вiтряна младость”). Друга частина дає неможливу для
норм романтичноï поетики натуралiстичну картину, оскiльки вона не
тiльки жахлива, але й повсякденна. Це перекодування романтичного штампа
в картину дитини, що iз плачем упустили iграшку, тому що вже вмер
заживо, породжувала особливий значеннєвий ефект саме соположением
цих стилiстичних рядiв
На гранi восьмого й дев'ятого вiршiв — новий конфлiкт. Формально
синтаксично речення не закiнчується наприкiнцi восьмого вiрша,
останнi два вiршi являють собою продовження речення в синтаксичному
вiдношеннi, а за змiстом ставляться до образа плачучоï дитини. Це
пiдкреслено тим, що на границю восьмого й дев'ятого вiршiв доводиться
перенос, єдиний у строфi й взагалi рiдкий втексте.
И проте iнерцiя строфiчноï побудови настiльки велика, що останнi
вiршi сприймаються як сентенцiя, синтез строфи, а не закiнчення
однiєï з ïï картин. Грає, звичайно, роль i
те, що цi два вiршi включаються в ряд з попереднiми (першi два) i
наступними синтетичними двустишиями:
Уïдливий, непереборний сором
Душi твоєï обманiв i образ!
Один з тугою, який смертний стогiн
Ледь твоєю гординею задушений
Сiдай один i тризну зроби
По радостях земним твоєï душi!
Численнi перетинання реалiзацiй i нереалiзацiй структурних систем рiзних
рiвнiв утворять строфу як цiлiсний, єдиний знак деякого
нероздiльного змiсту
Але якщо така строфа стосовно складових ïï вiршам, то у
вiдношеннi до цiлiсноï єдностi тексту — вона лише
компонент. Так, в “Осенi” Баратинського строфи входять у
єдину побудову тексту, що пiдкоряється тiй же логiчнiй
схемi: теза — антитеза — синтез. Теза затверджує
плодотворнiсть працi, прикладеного до природи, антитеза —
безплiднiсть працi поета, працi, зверненого до людства. Виникає
противо-(*103)поставляння радiсноï й умиротвореноï осенi в
природi й марноï “осiни днiв” поета. Синтез
знiмає це протирiччя у твердженнi трагедiï як космiчного
закону, причому з нечуваноï в епоху романтизму смiливiстю
Баратинський затверджує не тiльки байдужiсть природи, але й
вульгарнiсть ïï навiть у таких вищих, святих для романтика
проявах, як бура, ураган або космiчна катастрофа:
От буйственно несеться ураган,
И лiс подъемлет говiр шумноï,
И пiниться, i ходить океан,
И в берiг б'є хвилею божевiльноï;
Так iнодi юрби ледачий розум
Iз приспання виводить
Глас, вульгарний глас, вещатель загальних дум,
И звучне вiдкликання в нiй знаходить,
Але не знайде вiдкликання те дiєслово,
Що жагуче земне перевершив
Плодотворнiсть дiяльностi, здатнiсть знайти вiдкликання, тобто в
остаточному пiдсумку здатнiсть до контакту, властива лише вульгарному
миру. Виникає складна семантична структура, у якiй те саме
властивiсть поета — неможливiсть повного самовираження —
виявляється й найглибшим пороком, i високим досягненням
У цю цiлiсну значеннєву структуру строфа входить лише як елемент.
Семантика вiрша зв'язується й з послiдовнiстю строф як
значеннєвих єдностей, i з iнтегральною побудовою
єдиного тексту-знака, якому вiдповiдає деяка нерозривна
єднiсть змiсту
Строфа являє собою конструкцiю, побудовану на зiставленнi хоча б
двох стихових одиниць. Маючи певний механiзм, як i всякий iнший рiвень
вiрша, строфа є значеннєва конструкцiя
Ми вже говорили про особливу семантичну роль рими. Однак не слiд
забувати, що слово, що римується, при всiй його значимостi у
вiршi, не iснує в реальнiй поетичнiй тканинi поза вiршем. Таким
чином, усе, що ми говорили про зiставлення й протиставлення понять у
римi, по сутi справи, повинне бути перенесене на спiввiдношення
структурноï пари: два вiршi, з'єднаних римою. Це дає
нам елементарну форму строфи
Якщо кожний вiрш являє собою якусь iнтеграцiю змiстiв, семантичне
цiле, то строфа — з-протиставлення цих елементарних семантичних
одиниць вiрша й створення бiльше високого рiвня знаковоï структури
Син не забув рiдну матiр:
Син вiдвертав умирати
(А. Блок. “Син i мати”) Якщо розглядати тiльки тi
значеннєвi зв'язки, якi виникають у цьому двустишии, те необхiдно
вiдзначити семантичну структуру, що виникає (*103) саме вiд
сполучення цих вiршiв i вiдсутню в кожному з них вотдельности.
Однакова iнтонацiя — метричн i синтаксична —
пiдтримується парною римою (нагадаємо, що такого типу строфа
зустрiчається в цьому вiршi лише в зачинi й кiнцiвцi, що робить
ïï особливо виразною). Однак значеннєва паралельнiсть
вiршiв найбiльше пiдкреслена лексично. Анафора “син”
сполучається з изосемантическими комплексами: “не забув
рiдну матiр” i “вiдвертав”. Такий вид вiршiв робить
ïх майже тотожними по змiсту). Але тим бiльше виступає
семантична значимiсть дiєслова “умирати”. Однак
“умирати” — не iснує саме по собi: воно —
частина вiрша “Син вiдвертав умирати”. Семантика
дiєслова “умирати” поширюється по вiршi в
напрямку, зворотному читанню, i перетворює весь вiрш в антитезу
першому. Все це нам уже в достатнiй мерi знайомо. Нове — те, що
привертає увагу, — це особлива семантична природа рими. Якщо
взяти як рима кiнцевi слова вiршiв “мати” —
“умирати”, то легко переконатися, що значеннєвоï
спiввiднесеностi тут немає взагалi. Здається, що те, що ми
говорили про риму, у цьому випадку не виправдується. Але
розглянемо значеннєвi групи, складовi кожний вiрш:
Син + не забув рiдну матiр:
Син + вiдвертав умирати
Якщо ми оборотний увагу на обидвi другi групи, то виявимо всi
властивостi рими. А кожна iз цих груп утворить зi словом
“син” особливе значеннєве сполучення. Таким чином,
рима — засiб семантичного спiввiднесення не стiльки кiнцевих слiв,
скiльки вiршiв вцелом.
Природно, що проста строфiчна структура вiдповiдає лише
елементарнiй знаковiй побудовi
Оскiльки характер зв'язку мiж словами усерединi вiрша й мiж вiршами
рiзний, ми можемо говорити про тоï стиховой специфiцi, що
утвориться вiдношенням iнтегруючих внутристихових зв'язкiв i реляционних
межстихових. Ми можемо змiнити це положення, увiвши внутрiшню риму й тим
самим по реляционному принципi як би дорiвнюючи полустишия до вiршiв i
збiльшуючи кiлькiсть зв'язкiв межстихового типу. Той же ефект
досягається при укорочуваннi метричноï довжини вiрша. I
навпроти, при метричному нарощуваннi вiрша вiдносна насиченiсть
межстиховими зв'язками падає
Текст публiкуємо по книзi Лотман Ю.М. Про поетiв i поезiю: Аналiз
поет. Тексту Мистецтво-Спб, 1996.-846c.