КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/LITERATURA_SVITOVA/strofa_jak_ednist.dhtml

	Строфа як єднIсть Якщо вiрш i весь текст — обов'язковi типи членування поетичного добутку, то подiл на строфи факультативно. Воно паралельно розподiлу прозаïчного тексту на абзаци й глави й часто супроводжує внесенню в поезiю принципу розповiдностi
 У текстi, розбитому на строфи, строфи так ставляться до вiршiв, як вiршi до слiв. У цьому змiстi можна сказати, що строфи складаються в семантичнi єдностi, як “слова”. Це дуже помiтно, наприклад, в “Євгенiю Онєгiнi”, де кожна строфа має своє iнтегроване значення, свiй композицiйно певний значеннєвий центр (семантичний “корiнь ” строфи) — перше четирехстишие й “суфiксальнi” i синтагматико- ”флективнi” значення, зосередженi в наступних вiршах
 Те, що певний вiдсоток строф дає порушення цiєï iнерцiï, так само як i розбiжнiсть мiж строфiчною й синтаксичною структурами, строфiчною й лексичною iнтонацiями та iн., нас уже не здивує. Ми пам'ятаємо, що саме ця воля вживання або з кожного iз цих структурних елементiв визначає його художню значимiсть
 Найпростiший вид строфи — двустишие. У цьому проявляється один з основних законiв рими — бинарность. Справа тут не тiльки в кiлькiсному нерозгорненнi строфи, а в ïï структурнiй елементарностi. Вiршi, що входять у строфу, структурно рiвноцiннi й не складаються в iєрархiю по ознацi значимостi:
 Дивлюся, як божевiльний, на чорну шаль,
 И хладную душу терзає засмучуйся
 (А. Пушкiн . “Чорна шаль”)
 Правда, i в межах двустишия може проявлятися тенденцiя домiнування одного (як правило, першого) вiрша над iншим:
 Ми було два брати — ми разом росли -
 И жалюгiдну младость у нестатку провели…
 (А. Пушкiн. Черновй начерк
 до ” Братiв-Розбiйникам” — IV, 373)
 Але тiльки в ускладнених видах строфи складається певна значима й послiдовно реалiзована iєрархiя домiнантних i пiдпорядкованих вiршiв. Так, строфа в “Осенi” Е. Баратинського складається по виразнiй логiчнiй схемi: теза — 4 вiршi, антитеза — 4 вiршi, синтез — 2 вiршi. Але усерединi кожного iз четирехстиший семантично домiнують непарнi вiршi iз чоловiчими римами, а синтез складений iз двох рядкiв, що закiнчуються чоловiчими римами, якi на цьому тлi виглядають як нерозповсюдженi, лапiдарнi, що забезпечує ним iнтонацiю висновку, сентенцiï
 Але якби негодованья лемент,
 Але якщо б крик туги великоï
 Iз глибини сердечния виник
 Цiлком урочистий i дикоï,-
 Костями б серед своïх забав
 Содроглась вiтряна младость,
 Граюча дитина, заридав,
 Iграшку б упустив, i радiсть
 Покинула б чоло його на столiття,
 И заживо б у ньому вмерла людина!
 Однак на цю стiйко минаючу через всi шiстнадцять строф тексту тенденцiю нашаровуються рiзноманiтнi вiдхилення, тiльки завдяки яким вона й перетворюється з мертвоï логiчноï схеми в живе явище художньоï структури. У першому четирехстиший парнi вiршi в повному розумiннi слова доповнюють непарнi, ïх можна опустити й без руйнування змiсту Але якби негодованья лемент
 Iз глибини сердечния виник
 Вони є семантичними паралелями непарних вiршiв. Але тим бiльше видiляється ïхня стилiстична своєрiднiсть. Домiнуючi в значеннєвому вiдношеннi вiршi витриманi в межах норми високоï лексики XVIII в. Ïхнi семантичнi дублi дають романтичну високу лексику, у межах (*102) якоï “урочистий” i “дикоï” — синонiми й можуть сполучатися як однорiднi члени, а “негодованья лемент” трансформується в “крик туги великоï”.
 Вiдношення першого вiрша до третього визначається нормами логiко- синтаксичних зв'язкiв
 Другий чотиривiрш побудований iнакше. Головнi члени речення розмiщенi й у парнi й у непарних вiршах, i кожна iз двох частин цiєï частини строфи являє собою синтаксичну й значеннєву єднiсть. Зате мiж собою обидвi цi частини перебувають вiдносно значеннєвого паралелiзму. Сьомий i восьмий вiршi повторюють загальну думку п'ятого й шостого. Однак i тут повтор лише активiзує розходження: у першому випадку нарочито згущенi поетичнi штампи (”здригнутися костями”, “серед забав”, “вiтряна младость”). Друга частина дає неможливу для норм романтичноï поетики натуралiстичну картину, оскiльки вона не тiльки жахлива, але й повсякденна. Це перекодування романтичного штампа в картину дитини, що iз плачем упустили iграшку, тому що вже вмер заживо, породжувала особливий значеннєвий ефект саме соположением цих стилiстичних рядiв
 На гранi восьмого й дев'ятого вiршiв — новий конфлiкт. Формально синтаксично речення не закiнчується наприкiнцi восьмого вiрша, останнi два вiршi являють собою продовження речення в синтаксичному вiдношеннi, а за змiстом ставляться до образа плачучоï дитини. Це пiдкреслено тим, що на границю восьмого й дев'ятого вiршiв доводиться перенос, єдиний у строфi й взагалi рiдкий втексте.
 И проте iнерцiя строфiчноï побудови настiльки велика, що останнi вiршi сприймаються як сентенцiя, синтез строфи, а не закiнчення однiєï з ïï картин. Грає, звичайно, роль i те, що цi два вiршi включаються в ряд з попереднiми (першi два) i наступними синтетичними двустишиями:
 Уïдливий, непереборний сором
 Душi твоєï обманiв i образ!
 Один з тугою, який смертний стогiн
 Ледь твоєю гординею задушений
 Сiдай один i тризну зроби
 По радостях земним твоєï душi!
 Численнi перетинання реалiзацiй i нереалiзацiй структурних систем рiзних рiвнiв утворять строфу як цiлiсний, єдиний знак деякого нероздiльного змiсту
 Але якщо така строфа стосовно складових ïï вiршам, то у вiдношеннi до цiлiсноï єдностi тексту — вона лише компонент. Так, в “Осенi” Баратинського строфи входять у єдину побудову тексту, що пiдкоряється тiй же логiчнiй схемi: теза — антитеза — синтез. Теза затверджує плодотворнiсть працi, прикладеного до природи, антитеза — безплiднiсть працi поета, працi, зверненого до людства. Виникає противо-(*103)поставляння радiсноï й умиротвореноï осенi в природi й марноï “осiни днiв” поета. Синтез знiмає це протирiччя у твердженнi трагедiï як космiчного закону, причому з нечуваноï в епоху романтизму смiливiстю Баратинський затверджує не тiльки байдужiсть природи, але й вульгарнiсть ïï навiть у таких вищих, святих для романтика проявах, як бура, ураган або космiчна катастрофа:
 От буйственно несеться ураган,
 И лiс подъемлет говiр шумноï,
 И пiниться, i ходить океан,
 И в берiг б'є хвилею божевiльноï;
 Так iнодi юрби ледачий розум
 Iз приспання виводить
 Глас, вульгарний глас, вещатель загальних дум,
 И звучне вiдкликання в нiй знаходить,
 Але не знайде вiдкликання те дiєслово,
 Що жагуче земне перевершив
 Плодотворнiсть дiяльностi, здатнiсть знайти вiдкликання, тобто в остаточному пiдсумку здатнiсть до контакту, властива лише вульгарному миру. Виникає складна семантична структура, у якiй те саме властивiсть поета — неможливiсть повного самовираження — виявляється й найглибшим пороком, i високим досягненням
 У цю цiлiсну значеннєву структуру строфа входить лише як елемент. Семантика вiрша зв'язується й з послiдовнiстю строф як значеннєвих єдностей, i з iнтегральною побудовою єдиного тексту-знака, якому вiдповiдає деяка нерозривна єднiсть змiсту
 Строфа являє собою конструкцiю, побудовану на зiставленнi хоча б двох стихових одиниць. Маючи певний механiзм, як i всякий iнший рiвень вiрша, строфа є значеннєва конструкцiя
 Ми вже говорили про особливу семантичну роль рими. Однак не слiд забувати, що слово, що римується, при всiй його значимостi у вiршi, не iснує в реальнiй поетичнiй тканинi поза вiршем. Таким чином, усе, що ми говорили про зiставлення й протиставлення понять у римi, по сутi справи, повинне бути перенесене на спiввiдношення структурноï пари: два вiршi, з'єднаних римою. Це дає нам елементарну форму строфи
 Якщо кожний вiрш являє собою якусь iнтеграцiю змiстiв, семантичне цiле, то строфа — з-протиставлення цих елементарних семантичних одиниць вiрша й створення бiльше високого рiвня знаковоï структури
 Син не забув рiдну матiр:
 Син вiдвертав умирати
 (А. Блок. “Син i мати”) Якщо розглядати тiльки тi значеннєвi зв'язки, якi виникають у цьому двустишии, те необхiдно вiдзначити семантичну структуру, що виникає (*103) саме вiд сполучення цих вiршiв i вiдсутню в кожному з них вотдельности.
 Однакова iнтонацiя — метричн i синтаксична — пiдтримується парною римою (нагадаємо, що такого типу строфа зустрiчається в цьому вiршi лише в зачинi й кiнцiвцi, що робить ïï особливо виразною). Однак значеннєва паралельнiсть вiршiв найбiльше пiдкреслена лексично. Анафора “син” сполучається з изосемантическими комплексами: “не забув рiдну матiр” i “вiдвертав”. Такий вид вiршiв робить ïх майже тотожними по змiсту). Але тим бiльше виступає семантична значимiсть дiєслова “умирати”. Однак “умирати” — не iснує саме по собi: воно — частина вiрша “Син вiдвертав умирати”. Семантика дiєслова “умирати” поширюється по вiршi в напрямку, зворотному читанню, i перетворює весь вiрш в антитезу першому. Все це нам уже в достатнiй мерi знайомо. Нове — те, що привертає увагу, — це особлива семантична природа рими. Якщо взяти як рима кiнцевi слова вiршiв “мати” — “умирати”, то легко переконатися, що значеннєвоï спiввiднесеностi тут немає взагалi. Здається, що те, що ми говорили про риму, у цьому випадку не виправдується. Але розглянемо значеннєвi групи, складовi кожний вiрш:
 Син + не забув рiдну матiр:
 Син + вiдвертав умирати
 Якщо ми оборотний увагу на обидвi другi групи, то виявимо всi властивостi рими. А кожна iз цих груп утворить зi словом “син” особливе значеннєве сполучення. Таким чином, рима — засiб семантичного спiввiднесення не стiльки кiнцевих слiв, скiльки вiршiв вцелом.
 Природно, що проста строфiчна структура вiдповiдає лише елементарнiй знаковiй побудовi
 Оскiльки характер зв'язку мiж словами усерединi вiрша й мiж вiршами рiзний, ми можемо говорити про тоï стиховой специфiцi, що утвориться вiдношенням iнтегруючих внутристихових зв'язкiв i реляционних межстихових. Ми можемо змiнити це положення, увiвши внутрiшню риму й тим самим по реляционному принципi як би дорiвнюючи полустишия до вiршiв i збiльшуючи кiлькiсть зв'язкiв межстихового типу. Той же ефект досягається при укорочуваннi метричноï довжини вiрша. I навпроти, при метричному нарощуваннi вiрша вiдносна насиченiсть межстиховими зв'язками падає
 Текст публiкуємо по книзi Лотман Ю.М. Про поетiв i поезiю: Аналiз поет. Тексту Мистецтво-Спб, 1996.-846c.


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/LITERATURA_SVITOVA/strofa_jak_ednist.dhtml