Проблема рими

Художня функцiя рими багато в чому близька до функцiï ритмiчних
одиниць. Це не дивно: складне вiдношення повторюваностi й
неповторюваностi властиве ïй так само, як i ритмiчним конструкцiям.
Основи сучасноï теорiï рими були закладенi В. М. Жирмунським,
що в 1923 р. у книзi “Рима, ïï iсторiя й теорiя”,
на вiдмiну вiд школи фонетичного вивчення вiрша (Ohrphilologie), побачив
у римi не простий збiг звукiв, а явище ритму. В. М. Жирмунський писав:
“Повинне вiднести до поняття рими всякий звуковий повтор, що несе
органiзуючу функцiю в метричнiй композицiï вiрша”.
Формулювання Жирмунського лягло в основу всiх наступних визначень рими
Необхiдно, однак, помiтити, що подiбне визначення має на увазi
найпоширенiший i, безперечно, найбiльш значимий, але аж нiяк не
єдино можливий випадок — риму у вiршi. Iсторiя
росiйськоï рими свiдчить, що зв'язок ïï з вiршованим
мовленням не є єдиною можливiстю. Давньоруська поезiя
— псалми, народна лiрика, епика — не тiльки не знала рими,
але й виключала ïï. Поезiя тоï пори була пов'язана з
наспiвом, а мiж наспiвом i римою було, видимо, вiдношення додатковостi:
рима зустрiчалася лише в говорних жанрах i не могла з'єднуватися
зi спiвом. Рима в цiй системi була ознакою прози, тоï
орнаментальноï прози, що структурно вiддiлялася й вiд поезiï,
i вiд всiх видiв нехудожнього мовлення: i вiд дiловоï й
розмовноï, що стояли нижче мистецтва на шкалi культурних цiнностей
середньовiччя, i вiд культовоï, сакральноï, державноï,
iсторичноï, що стояли вище його.
Ця орнаментальна “забавна” проза мiстила в собi прислiв'я,
ярмарковi баляси (пiд його впливом, як показав Д. С. Лихачов,
створювався стиль “Молiння Данила Заточника”), з одного
боку, i “витие словес”, з iншоï. Тут, зокрема,
виявилося те змикання ярмарковоï й барочноï культур, про яке
нам уже траплялося писати.2
Рима з'єдналася з поезiєю й прийняла на себе органiзуючу
метричну функцiю тiльки з виникненням говорной, декламацiйноï
поезiï. Однак одну iстотну сторону прози вона зберегла —
спрямованiсть на змiст
Ритмiчний повтор — повтор позицiï. Фонема ж при цьому як
одиниця певного язикового рiвня входить у групу, що диференцiює,
ознак. Таким чином, елемент, що пiдлягають активiзацiï, належить
плану вираження
Першi рими будувалися як граматичнi або кореневi. Основна маса рим мала
флективний характер:
Голландський лiкар
И добрий аптекар
…………………………&-
#8230;……………
Старих бабiв молодими переправляти, А розуму ïх нiчим не
повреждати.
Я машину зовсiм виготовив
И весь свiй струмент приготував
Iз всiх краïн до мене приïдьте,
Мою науку прославляйте.3
Аналогiчним образом будується рима й у прозi “витiя
словес”. Приведемо текст Епифания Премудрого: “Та й аз
багатогрiшне й нерозумний… слово що плете й слово що плодить i
словом почтити що думає, вiд словес похваления й здобуваючи, i
приплiтаючи, паки глаголю: що тя наречу вожа що заблудили, обретателя
загиблоï, наставника спокушеним, керiвника розумом ослiпленим,
чистителя опоганеним, взискателя розточеним, варта ратним, утiшника
сумним, кормителя прагнучоï, подавця потребуючоï, показника
несмисленним, помiчника обидимим, молитовника тепла, заступника вiрна,
поганим рятiвника, бiсом проклинателя, кумиром споживача, iдолам
попирателя, Боговi служителя, мудростi дбайливця, фiлософiï
аматора, правдi творителя, книгам сказателя, грамотi пермстей
списателя”4.
Флективна й коренева рими, включаючи в повтори одиницi морфологiчного й
лексичного рiвня, безпосередньо торкали область семантики. Оскiльки
збiгалися елементи плану вираження, а диференцiальною ознакою ставало
значення, зв'язок структури зi змiстом ставала безпосередньо оголеною
Звучання рими зв'язане безпосередньо з ïï несподiванкою, тобто
має не акустичний або фонетичний, а семантичний характер. У цьому
неважко переконатися, зiставляючи тавтологiчнi рими з омонiмiчними. В
обох випадках природа ритмiко-фонетичного збiгу однакова. Однак при
розбiжностi й вiддаленостi значень (зближення ïх сприймається
як несподiванка) рима звучить багато. При повторi й звучання, i значення
рима робить враження бiдноï й iз працею зiзнається римою
Снову ми зiштовхуємося з тим, що повтор має на увазi й
вiдмiннiсть, що збiг на одному рiвнi тiльки видiляє розбiжнiсть на
iншому. Рима — один з найбiльш конфлiктних дiалектичних рiвнiв
поетичноï структури. Вона виконує ту функцiю, що у
безрифменной народноï й псалмической поезiï грали семантичнi
параллелизми, — зближає вiршi в пари, змушуючи сприймати
ïх не як з'єднання двох окремих висловлень, а як два способи
сказати те саме. Рима на морфолого-лексичному рiвнi робить те, що
анафора на синтаксичному
Саме з рими починається та конструкцiя змiсту, що становить
характерну рису поезiï. У цьому змiстi принцип рифменности може
бути простежений i на бiльше високих структурних рiвнях. Рима рiвною
мiрою належить метричнiй, фонологiчнiй i семантичнiй органiзацiï.
Слабка, у порiвняннi з iншими стиховедческими категорiями, вивченiсть
рими значною мiрою зв'язана зi складнiстю ïï природи
Текст публiкуємо по книзi Лотман Ю.М. Про поетiв i поезiю: Аналiз
поет. Тексту Мистецтво-Спб, 1996.-846c.