Любов — завжди таємниця (за творамиКупрiна та Бунiна)

Не раз i не два доводилося менi бачити палаюче багаття. I щораз
повторювалася та сама картина: навколо багаття лiтають нетлi. Вони
зiбралися на багаття в темному мороцi ночi. Але раптом багаття
спалахує, викидає гострi язики полум'я, i метелики згоряють
у вогнянiй стихiï. Злякано вiдлiтають, на мить. Але багаття все
одно вабить ïх. I знову вони будуть летiти до нього, i зпову будуть
згоряти в жаркому полум'ï. Дурнi метелики, скажете ви. Але хiба
люди не помиляються в коханнi, хiба вони не летять, збожеволiвши вiд
пристрастi, до багаття кохання , тому що багаття це найбiльша спокуса. I
кожному хочеться хоча б один раз наблизитися до кохання i довiдатися, що
ж це таке?
Кохання завжди таємниця. I цю таємницю намагалися вiдкрити
для себе генiï купрiнських i бунiнських оповiдань. Цю
таємницю намагається вiдкрити кожен з нас. Що таке кохання?
Чи можна вiдрiзнити кохання вiд захоплення? Як навчитися кохати?
Ми дивуємося божевiльному i безмовному коханню маленькоï
людини Желткова до Вiри Миколаïвни Шеïноï; ми не
розумiємо Олесю, що кохає i кохана, але вiдмовилася вiд
свого щастя з Iваном Тимофiйовичем; ми засуджуємо Хiющинського,
який пiсля смертi коханоï Лушки присвятив своє життя спогадам
про неï i читанню книг про кохання.
Ми нiколи не зможемо нi зрозумiти, нi розгадати, нi хоча б вiдкрити
таємницю цих закоханих сердець. Єдине, що ми можемо,
спiвчувати, переживати, захоплюватися, дивуватися. Бунiнськi i
купрiнськi героï просто кохали. I кожний кохав по-своєму, i
був щасливий теж по-своєму.
Прочитавши повiстi Гранатовий браслет i Поєдинок О. Купрiна,
оповiдання Граматика кохання i Легке дихання I. Бунiна, я вiдчув захват
i подив, i вiдчув легке дихання, якого менi так не вистачало в життi.
Кохання завжди таємниця. Але кохання це не тiльки велике щастя, а
й велика трагедiя. Кохання має бути трагедiєю! Найбiльшою
таємницею у свiтi… переконаний бунiнський герой генерал
Аносов. Та й сам Бунiн вважав, що кохання i смерть нероздiльнi.
Трагiчнiстю, надривнiстю, приреченiстю вiє вiд iсторiй про кохання
I. Бунiна й О. Купрiна.
I все-таки свiтле почуття перемагає: ми чуємо акорди
бетховенськоï сонати, яку так любив Желтков i яку зi сльозами на
очах слухає Вiра Миколаïвна; ми бачимо нитку червоного
намиста Олесi, що залишиться свiтлим спогадом про чисте i променисте
почуття героïв; ми вiримо, що легке дихання Олi Мещерськоï
розсiялося у свiтi, а отже, у кожному з нас. Щось невловиме, непоясненне
таïться у вчинках бунiнських i купрiнських героïв. I воiстину
кохання це таємниця, таємниця двох закоханих сердець. Легке
дихання Ольги Мещерськоï,передреволюцiйнi оповiдання Бунiна Пан iз
Сан-Франциско, Граматика кохання, Легке дихання об'єднанi
однiєю темою, одним настроєм вiдчутнiм прийдешнiх
катастрофiчних соцiальних потрясiнь. Починаючи з Антонiвських яблук
(1900), до останнього передреволюцiйного року i оповiдання Лег ке
дихання (1916), письменника не залишає думка про загибель,
приреченiсть краси, i це вiдчувається в його прозi.
У оповiданнi Легке дихання з перших рядкiв зiштовхуються несумiснi
поняття: з одного боку, молодiсть i краса, з iншого боку смерть i
тлiння. На цвинтарi, над свiжим глиняним насипом стоïть новий хрест
iз дуба, мiцний, важкий, гладкий… У самий же хрест вправлений
медальйон, а в медальйонi фотографiчний портрет гiмназистки з радiсними,
разюче живими очима…
Це портрет Олi Мещерськоï.
У п'ятнадцять рокiв вона вже була красунею. Без усяких турбот i зусиль,
якось непомiтно прийшла до неï витонченiсть, ошатнiсть, спритнiсть,
ясний блиск очей. Останньоï своєï зими Оля, як про
неï говорили в гiмназiï, зовсiм збожеволiла вiд веселощiв.
Вона здавалася найбезтурботнiшою, найщасливiшою.
Але от вже в кабiнетi начальницi гiмназiï Олi доводиться
виправдовуватися за свою красу i безогляднi веселощi: Я не винна, що в
мене гарне волосся! О, он як, ви не виннi! сказала начальниця. Ви не
виннi в зачiсцi, у цих дорогих гребенях!
Так висувається обвинувачення красi. А за мiсяць прийшов i вирок:
…козачий офiцер, некрасивий i плебейський на вигляд…
застрелив ïï (Олю) на платформi вокзалу, серед великого
натовпу народу… Сторiнка зi щоденника Олi, що пред'явив козачий
офiцер судовому слiдчому як своє виправдання, робить цю загибель
ще бiльш безглуздою, непоясненною. Не можна ж всерйоз вважати пiдставою
для убивства те, що юна красуня-гiмназистка обдурила захопленого
ïï красою козачого офiцера, що втроє старший за
неï.
Залишається визнати, що причина у ïï красi, у
ïï легкому диханнi, що тепер розсiялося у свiтi, у цьому
хмарному небi, у цьому холодному весняному вiтрi.
У оповiданнях Бунiна на загибель приречене все, що робить свiт живим:
молодiсть, кохання, сила i краса. Революцiя 1917 року стала для Бунiна
перемогою хаосу, безформностi i неподобства. Вiн сприйняв ïï
як непоправну втрату краси, ладу, гармонiï. У Окаянних днях,
написаних Бунiним у першi пореволюцiйш роки, звучить та ж сама тривога
про долю краси i молодостi в Росiï: Знову несе мокрим снiгом.
Гiмназистки йдуть, облiпленi ним, краса i радiсть… синi очi з пiд
пiднятоï до обличчя хутряноï муфти… Що чекає на цю
молодость?