Проблема роздвоєностi особистостi у новел i М. Хвильового Я (романтика)

У кiнцi Пушкiнськоï вулицi мiста Харкова, за студентським
гуртожитком Гiгант колись знаходилось мiське кладовище, лке нинi
переобладнано на молодiжний парк. За старою церквою залишили для
нащадкiв кiлька могил — П. Гулака-Артемовського, драмагурга М.
Кропивницького, художника С. Василькiвського. Розквiт нацiонального
вiдродження останнiх рокiв повернув нам iм'я Миколи Хвильового
(Фiтiльова). Члени товариства Спадщина вiдновили могилу одного iз
найгалаковитiших ïачннателiв украïнськоï лiтератури
початку XX столiття. У поемi Електричний вiк Микола Хвильовий писав:

• I хiба посмiє вiчнiсть шпурнути в моє обличчя докiр?..

Творчiсть прозаïка, поета, критика, публiциста — яскравий приклад самовiдданого служiння iдеï загiрноï комуни, яка стала причиною трагедiï. Письменник бунтував, сумнiвався, боровся, переживав, помилявся, каявся. Це не могло не знайти вiдбитку у новелах, що побачили свiт у 1923-1927 роках. Найбiльшу увагу в планi розкриття психологiï мрiйникiв, романтикiв революцiйноï доби заслуговує новела Я (Романтика), в якiй розкрито душевний конфлiкт мiж старим i новим. Вiдомий лiтературознавець О. Бiлецький зазначав, що твiр силою своєю не має собi аналогiй в новiтнiй прозi.
Новела Я має лiричний зачин. Саме з нього постає зримий,
реальний образ матерi-Украïни: З далекого туману, з тихих озер
загiрноï комуни шелестить шелест: то йде Марiя. Матiр приходить до
сина, коли вiн має хвилинку для перепочинку мiж жорстокими
битвами. Моя мати — наïвнiсть, тиха жура i добрiсть
безмежна… I мiй неможливий бiль, i моя незносима мука теплiють у
лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
Але поступово наростає тривога, насувається гроза, син
бачить в очах матерi двi хрустальнi росинки.
Чому ж в чудових очах рiдноï людини сльози, над чим плаче мати
— Украïна ? Мабуть, над дилемою гуманностi i фанатизму,
людяностi та слiпоï вiдданостi абстрактнiй iдеï. Письменник
хоче допомогти осмислити протиставлення свiтлого i чорного, добра i зла,
що живуть у душi головного героя новели. З одного боку — це
iнструмент, який повинен вершити революцiйний суд, а з другого —
людина, яка вмiє любити, бути нiжною, яка невидимою силою любовi
зв'язана з матiр'ю. М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем
споконвiчну сугiеречку мiж життям i смертю. Стомлений син шукає
спокою на старечих материних долонях. Я — чекiст, але я i людина,-
пiдкреслює головний герой. Отже хочеться вiрити, що цiєю
людиною насправдi має чинитися справедливий суд iменем народу.
Але мiж двома началами терзається душа м'ятежного сина: Андрюша i
мати, Тагабат — людина, з холодним розумом i з каменем замiсть
серця. Герой не бачить виходу. Саме у такi хвилини вiн, комунар,
викликає спiвчуття. Через роздвоєнiсть душi син мусив
застрелити матiр. Тодi я у млостi, охоплений пожаром якоïсь
неможливоï радостi, закинув руку на шию своєï матерi й
притиснув ïï голову до своïх грудей. Потiм пiдвiв маузера
й нажав на скроню. I це в iм'я революцiï, в iм'я дороги до загiрних
озер невiдомоï прекрасноï комуни… Отже, письменник
намагається пiдвести нас до висновку, що такий вчинок мiг
здiйснити тiльки справжнiй революцiонер, який в критичну хвилину голови
не загубив. Але ми все бiльше починаємо розумiти, що фанатична
вiдданiсть iдеï несе тiльки зло, вбиває почуття
справедливостi, почуття розумiння добра i правди, руйнує людську
особистiсть, людське я.
Там, в далекiй безвiстi невiдомо горiли тихi озера загiрноï комуни.
Цими сумними словами закiнчується трагiчна новела — драма
роздвоєностi людськоï особистостi, примушуючи замислитися над
високiстю Матерi, яку вбиває блудний син. А Украïна, котра
породила революцiонера, якого морально знiвечила абстрактна iдея,
прощає йому цей смертний грiх.
Новела Миколи Хвильового Я (Романтика) стала своєрiдним викриттям
жорстокостi та несправедливостi новоï системи. Намагання вбити в
собi людину, вбити добро в iм'я фанатизму, приводить до переродження в
дегенерата.
Разом iз своïми героями письменник шукав виходу iз лабiринтiв
iсторiï, помилявся i пророкував, свято вiрив i люто ненавидiв, i
нарештi, не витримав дуалiзму сучасноï йому доби. Пролунав
пострiл… Але нiколи Вiчнiсть не жбурне у його бiк докiр. I тому
свiдчення — нагробок письменнику серед могил видатних людей
Харкiвщини.