Проблема поетичного сюжету

Проблема сюжетосложения в повному ïï обсязi не може бути
розглянута в межах теперiшньоï книги, оскiльки загальнi закони
побудови сюжету стосуються як поезiï, так i прози й, бiльше того,
проявляються в останнiй зi значно бiльшою яскравiстю й послiдовнiстю.
Крiм того, сюжет у прозi й сюжет у поезiï — не те саме.
Поезiя й проза не вiдгородженi непрохiдною гранню, i в силу цiлого ряду
обставин прозаïчна структура може робити на поетичнi добутки в
певнi перiоди дуже великий вплив. Вплив це особливо сильно
позначається в областi сюжету. Проникнення в поезiю типово
нарисового, романiчного або новелiстичного сюжету — факт, добре
вiдомий в iсторiï поезiï. Рiшення виникаючих у зв'язку iз цим
теоретичних питань зажадало б занадто серйозних екскурсiв у теорiю
прози. Тому ми розглянемо тiльки тi аспекти сюжету, якi специфiчнi для
поезiï
Поетичнi сюжети вiдрiзняються значно бiльшим ступенем узагальненостi,
чим сюжети прози. Поетичний сюжет претендує бути не оповiданням
про одну яку-небудь подiю, рядового в числi багатьох, а оповiданням про
Подiю — головному i єдиному, про сутнiсть лiричного миру. У
цьому змiстi поезiя ближче до мiфу, чим до роману. Тому дослiдження, що
використовують лiрику як звичайний документальний матерiал для
реконструкцiï бiографiï (цим грiшить навiть чудова монографiя
А. Н. Веселовского про Жуковського), вiдтворять не реальний, а
мiфологiзований образ поета. Факти життя можуть стати сюжетом
поезiï, тiльки певним чином трансформувавшись
Приведемо один приклад. Якби ми не знали обставини посилання Пушкiна на
пiвдень, а керувалися б тiльки матерiалами, якi дає його поезiя,
то в нас виникнуть сумнiву: а чи був Пушкiн засланий? Справа в тому, що
у вiршах пiвденного перiоду посилання майже не фiгурує, зате
багаторазово згадується втеча, добровiльне вигнання:
Шукач нових вражень,
Я вас бiг, отечески краю…
(”Згасло денне свiтило…”)
Вигнанець самовiльний,
И свiтлом i собою й життям незадоволений…
(”До Овiдiя”)
Порiвн. у явно автобiографiчних вiршах “Кавказького бранця”:
Вiдступник свiтла, друг природи,
Покинув вiн рiдна межа
И в край далекий полетiв
З веселою примарою волi
(*108) Тим часом Пушкiн пишався своïм посиланням i не випадково
назвав ïï в рядi тих подiй свого життя, якi вiн може з
гордiстю зрiвняти з тюремним ув'язненням В. Ф. Раєвського:
…гоненьем
Я став вiдомий меж людей…
(”В. Ф. Раєвському”)
Бачити в цьому образi — образi втiкача, добровiльного вигнанця
— лише цензурну замiну фiгури засланця немає достатнiх
пiдстав. Адже згадує ж Пушкiна в iнших вiршах i
“остракiзм”, i “изгнанье”, а в деяких i
“ґрати”, i “клiтку”.
Для того щоб зрозумiти змiст трансформацiï образа засланця у
втiкача, необхiдно зупинитися на тiм типовому романтичному
“мiфi”, що визначив народження сюжетiв цього типу Висока
сатира Освiти створила сюжет, що обоится цiлий комплекс соцiально-
фiлософських iдей епохи до рiвня стабiльноï
“мiфологiчноï” моделi. Мир роздiлений на двi сфери:
область рабства, влади забобонiв i грошей: “мiсто”,
“двiр”, “Рим” — i край волi, простоти,
працi й природних, патрiархальних вдач: “село ”,
“хатина”, “рiднi пенати”. Сюжет
складається в розривi героя з першим миром i добровiльною втечею в
другий. Його розробляли й Державiн, i Милонов, i В'яземський, i Пушкiн1.
Тексти подiбного типу представляють реалiзацiю сюжету “мир рабства
— втеча героя — мир волi”. При цьому iстотно, що
“мир рабства” i “мир волi” даються на однаковому
рiвнi конкретностi: якщо один — “Рим”, те iншоï
— “отеческие Пенати”, якщо один “Мiсто”,
те iншоï — “Село”. Вони протипоставленi один
одному полiтично й морально, але не ступенем конкретностi. У вiршi
Радищева мiсце посилання назване з географiчною точнiстю
Аналогiчний сюжет романтизму будується iнакше. Универсум
романтичноï поезiï роздiлений не на два замкнутi,
протипоставленi мири: рабський i вiльний, а на замкнуту, нерухливу сферу
рабства й поза ïï лежачий безмежним i внепространственний мир
волi. Просвiтительський сюжет — це перехiд з одного стану в iнше,
вiн має вихiдний i кiнцевий пункти. Романтичний сюжет звiльнення
— це не перехiд, а вiдхiд. Вiн має вихiдну позицiю — i
напрямок замiсть кiнцевоï крапки. Вiн принципово вiдкритий,
оскiльки перемiщення з однiєï зафiксованоï крапки в iншу
для романтизму — синонiм нерухомостi. А (*109) рух (рiвнозначне
звiльненню, звiдси стiйкий романтичний сюжет — “вигнання
є звiльнення”) мислиться лише як безперервне перемiщення
Тому посилання без права виïзду може трансформуватися в
романтичному добутку в “поетичну втечу”, в “вiчне
изгнанье”, в “остракiзм”, але не може бути зображена,
як висновок в Илимск або посилання в Кишинiв або Одесу
Таким чином, поетичний сюжет має на увазi граничну узагальненiсть,
вiдомiсть колiзiï до деякого набору елементарних моделей, властивих
даному художньому мисленню. Надалi сюжет вiрша може конкретизуватися,
свiдомо зближаючись iз найбiльш безпосереднiми життєвими
ситуацiями. Але цi ситуацiï беруться на пiдтвердження або в
спростування якоï-небудь вихiдноï лiричноï моделi, але
нiколи не поза спiввiдношенням сней.
Вiрш Пушкiна “Вона” (1817) кiнчається: “Я
ïй не вiн”. Порiвн. також:
“Вiн” i “вона” — балада моя
Не страшно новя.
Страшно те,
що “вiн” — це я
i те, що “вона” -
моя
(В. Маяковський. “Про Це”)
Спiввiднесенiсть iз традицiйно-лiричними схемами породжує в цих
випадках рiзнi значеннєвi ефекти, але вона завжди виконана
значення. Здатнiсть перетворювати весь достаток життєвих ситуацiй
у певний, порiвняно невеликий набiр лiричних тим — характерна риса
поезiï. Сам характер цих наборiв залежить вiд деяких загальних
моделей людських вiдносин i трансформацiï ïх пiд впливом
типових моделей культури
Iнша вiдмiтна властивiсть поетичного сюжету — наявнiсть у ньому
деякого ритму, повторяемостей, параллелизмов. У певних випадках з
пiдставою говорять про “рими ситуацiй”. Подiбний принцип
може проникати й у прозу (повторюванiсть деталей, ситуацiй i положень),
як проникає, наприклад, у кiнематографiю. Але в цих випадках
критики, почуваючи проникнення поетичних структурних принципiв, говорять
про “поетичний кiнематограф” або
“непрозаïчнiй” структурi сюжету прози
(”Симфонiï”, “Петербург” А. Бiлого, цiлий
ряд добуткiв 1920-х рр.).
1 Вiрш про вигнання в поезiï XVIII в. лише одне — “Ти
хочеш знати, хто я, що я, куди я ïду…” Радищева. Сюжет
вiрша складається в такий спосiб: даний деякий тип центрального
персонажа:
Не худоба, не дерево, не раб, але Людина…
Текст має на увазi, що такий герой несумiсний з миром, з якого вiн
вигнаний. Змiнитися вiн не хоче:
Я той же, що й був i буду все моє столiття…
Для такого героя єдине мiсце в Росiï — “острог
илимский”.