Початок сорокових рокiв у творчостi Шевченка

Аби докладно зважити, який се був перелом, треба нагадати, що Шевченко
жив тодi в Петербурзi, обертався серед високоосвiчених кружкiв,
свобiдний i люблений своïми земляками та чужими. Треба нагадати,
яка то пора була в росiйськiй лiтературi в початку сорокових рокiв i якi
думки носилися тодi в головах передових росiйських людей i висловлялися
в передовiй росiйськiй печатi. Три великi росiйськi письменники, Пушкiн,
Грибоєдов i Лермонтов, усi передчасно посходили вже в могилу, але
твори ïх, особливо тi, що могли вважатися останнiм словом кожного з
них (Горе от ума Грибоєдова, Евгений Онегин Пушкiна,
Герой нашего времени Лермонтова), жили серед читаючоï
громади i робили великий вплив на думки та переконання, тим бiльше, що
смiле, гаряче слово Бєлiнського додавало ïм ясностi i ширини.
Четвертий великий поет i генiальний письменник росiйський, Гоголь, саме
тодi стояв у найкращiм розцвiтi своєï поетичноï
творчостi, писав або задумував писати тодi своï найкращi твори
— Ревизор i Мертвые души. I сам Бєлiнський у
невтомимiй роботi над розвитком своïх думок починає покидати
становище естетичноï критики, починає добачати цiль
усiєï культурноï працi людськостi в тiм, аби ущасливити
всiх людей, дати всiм можнiсть всестороннього розвитку всiх вроджених
сил, а спецiально цiль штуки в тiм, аби показувати правдиво дiйснiсть iз
ïï хибами та задатками лiпшоï будущини, будити в людей
охоту до поправи тих хиб i вiру в можнiсть поправи.
До довершення того переходу в Бєлiнськiм, ба й до змiни поглядiв
усiєï iнтелiгентноï росiйськоï громади, чимало
причинилися й вiльнодумнi та радикальнi дiячi-письменники Герцен i
Бакунiн, що за границею1, в Нiмеччинi та Францiï, пильно слiдили за
духовним розвитком рiдного краю i вдержували живi зносини з передовими
людьми в Росiï. Та й узагалi в цiлiй Захiднiй Європi йшов
тодi великий поступовий рух. Французька романтична школа вiд радикалiзму
чисто естетичного переходила до радикалiзму полiтичного (Вiктор Гюго) та
релiгiйного (Ляменне2); побiч романтикiв, хоч i пiд ïх впливом,
поставали новi напрями. Жорж Занд уже розпочала гарячим словом проповiдь
рiвностi та свободи жiноцтва; вона ж i много читаний Ежен Сю (Eugene
Sue) були найвиднiшими представниками сен-сiмонiзму у французькiй
лiтературi. А рiвночасно вже Бальзак , i ще перед ним Стендаль, клали
пiдвалини новоï, реалiстичноï школи. Такий самий поворот до
реалiзму та до порушування суспiльних питань у лiтературi доконували в
Англiï Дiккенс (Рiздвянi повiстi) i Теккерей, у Нiмеччинi
Ауербах3 (Dorfgeschichten*), не згадуючи вже про Генрiха Гейне,
який рiвночасно з Шевченковим Сном (1844 р.) своєю поемою
Deutschland, ein Wintermarchen*, формою та напрямом багато де в
чiм подiбною до Шевченкового Сну, сильно та дотепно вдарив на
передрухнiлий полiтичний лад Нiмеччини.
Твори тих європейських письменникiв, а особливо Жорж Занда,
Бальзака, Сю, Дiккенса, перекладалися та читалися многими в Росiï i
мусили показати також немалий вплив*.
Та не тiльки в надобнiй лiтературi, але також у фiлософiï та iнших
науках iз початком сорокових рокiв завважуємо загальне змагання до
реалiзму, до опирання загальних висновкiв на фактах, на досвiдi, на
статистицi. Рiвнобiжне зi зростом реалiзму в штуцi й науцi iде зрiст
демократизму, республiканiзму та соцiалiзму в питаннях полiтичних i
суспiльних. Ся велика хвиля європейського духовного руху
захапує також чiльних людей у Росiï, будить ïх до нового
життя. Перед тим уже Пушкiн у Онєгiнi та Лермонтов у
Героï нашого часу в ярких картинах показали були цiлу
духовну та моральну нiкчемнiсть пануючоï верстви в Росiï. Тi
твори враз iз Гоголевими сатирами розбили слiпе самозадоволення
росiйськоï iнтелiгентноï громади, збудили глибшу застанову над
собою i над iснуючим ладом. Усе те вкупi мусило викликати новий поворот
у лiтературi. Швидко появляться на свiт Мертвi душi Гоголя, а за
ними пiдуть Записки охотника Тургенєва — перший
прилюдний удар на велику, наболiлу рану росiйськоï суспiльностi, на
крiпацтво. Неможлива рiч, аби Шевченко, живучи пiд той час у Петербурзi,
не мав також захопитися тою великою хвилею поступового руху, аби його
гаряча, молода душа не повернулася також у новiм напрямi, тим бiльше, що
й власнi його мужицькi симпатiï вiддавна тягли його в той бiк. Тому
не дивно, що супроти напливу тих нових iдей давнiшi його старокозацькi
iдеали блiднуть, що його вузький украïнський нацiоналiзм4 звiльна
перетворюється сам у собi, перероджується в любов до всiх
словян, тиснених чужими, а далi в любов до всiх людей, тиснених путами
суспiльноï нерiвнотi, неправди й неволi. Вiд початку сорокових
рокiв Шевченко чимраз виразнiше та смiлiше вступає на нову дорогу.
Майже кожний новий його твiр, се крок наперед по тiй дорозi. Велике
нещастя, що мов грiм ударило в нього в хвилi найкращого розцвiту його
поетичноï сили (його арештування та засудження до смертi на службу
в солдатах 1847 р.), не тiльки не могло змiнити того напряму, але,
навпаки, утвердило в нiм поета; по увiльненню з десятилiтньоï
страшноï неволi вiн творить своï безсмертнi поеми Царi,
Неофiти та Марiю, в яких, покинувши рамки
украïнського нацiоналiзму, на загальнолюдськiй канвi рисує
картини тиранства та боротьби за правду, рисує високий, аж до
наших днiв ледве достижимий iдеал жiнки-матерi.
Дуже цiкава рiч — слiдити крок за кроком розвиток нашого поета в
тiй, другiй добi його поетичноï творчостi. Задумавши зробити се в
своïх Причинках, я певний, що тiльки таким способом,
роздивляючи уважно кожний крок, не закриваючи хиб i не прибiльшуючи
заслуг (такого прибiльшування Шевченко зовсiм не потребує), ми
матимемо змогу вiдповiдно зрозумiти значення творiв нашого генiального
Кобзаря, а також зрозумiти той напрям думок, що завiв його в неволю,
розширити та прояснити тi iдеï, за якi вiн терпiв, i причинитися до
осущення тих iдеалiв, якi йому, хоч, може, ще i в невиразних нарисах,
показувалися в хвилях вiтхнення.
В Гайдамаках, написаних у р. 1841, я показав перший, несмiлий i
майже несвiдомий крок нашого поета на тiй новiй дорозi. Правда,
козацький патрiотизм переважає ще, але з невиразного закiнчення, з
частих вибухiв чисто людського, нацiонального рамками незатiсненого
чуття, з непевностi i несмiлостi в рисуваннi страшних картин рiзнi та
вiйни, якi поет то сяк, то так старався залагодити, немов прозiрчастим
серпанком закинути, з усього того видно було, що вузький нацiоналiзм,
шукання iдеалу в минувщинi, доспiвує тут останню свою пiсню i що
вiдтепер пiдуть у поета iншi пiснi. Воно так i сталося. Вже в передмовi,
писанiй по скiнченню поеми (По мовi передмова), поет зовсiм
недвозначно прощається з давнiм, козацько-патрiотичним напрямом, з
давнiми героями-войовниками.
Весело послухать слiпого кобзаря, як вiн заспiвує думу про те,
що давно дiялось, як боролися ляхи з козаками. Весело, а все-таки
скажеш:слава богу, що минуло! — а надто як
згадаєш, що ми одноï матерi дiти, що ми всi словяни. Серце
болить, а розказувать треба. Нехай бачать сини i внуки, що батьки
ïх помилялись_, нехай братаються знову зi своïми ворогами,
нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, нерозмежованою останеться
навiк од моря i до моря словянськая земля. Як бачимо, поет
виразно вказує тут, що йому противнi всi тi вiйни та рiзанини,
в яких вiн колись бачив славу Украïни, що всi тi кривавi
подiï вiн уважає великою помилкою предкiв5, а не боротьбою
за правду. I хоч iще пiзнiше (1845 р.) в поемi Холодний Яр вiн
боронить гайдамаччину вiд закиду, буцiмто Гайдамаки — не воïни,-
розбiйники, вори,- то все-таки, поминувши те, що такий закид iз
iсторичного становища зовсiм пустий та неважний, Шевченкова оборона
дуже слаба та безосновна. За святую правду-волю розбiйник не стане,-
каже вiн, хоч сам уперед назвав гайдамаччину помилкою. Не зарiже
(розбiйник) лукавого сина, не розiбє живе серце за свою
Вкраïну. Тут поперед усього Шевченко боронить гайдамаччину
не iсторичну, а ту, яку вiн списав у своïй поемi, а його доказ
про те, що Гонта вбив власних синiв, iсторично нестiйний, бо нiяких
своïх синiв Гонта направду не зарiзав, а вбивство синiв за те
тiльки, що вони без своєï вини були католиками, не можна
назвати дiлом патрiотичним. Такi вчинки родить тiльки фанатичне
заслiплення. I не треба бути героєм на те, аби розбити живе
серце. В часах великого фанатичного заслiплення людей бачимо
багато таких випадкiв, вiд котрих здригається серце потомних
поколiнь, а котрi, проте, нiхто не думає зачислювати до дiл
геройських. Героïзмом можна назвати тiльки таке дiло, де мука i
терпiння одиницi здобуває або окупляе добро цiлого народу,
цiлоï людськостi.
Гайдамаки показуються нам, немов широкий ставок на скрутi
степовоï рiки. Вода, бачиться, та сама, що вплила до нього, та й
випливає: тiльки по смаку чуєш, по ïï свiжостi
мiркуєш, що вона не зовсiм та сама, що змiнилася, освiжилася
невидимими пiдземними норами. Та й випливає вона вже в iншiм
напрямi, нiж вплила, випливає бистрiшими, дужчими хвилями. З
Гайдамакiв виплили двi такi струï, що породили найкращi
Шевченковi твори . Здається, немов складники, змiшанi ще в
Гайдамаках, дедалi розкладаються, дiляться та очищаються. З
одного боку, украïнський нацiоналiзм, позбувшися
старокозацькоï закраски, розширяється та
поглиблюється в правдивий украïнський патрiотизм, у
правдиву гражданську скорбь над теперiшньою сумною долею
Украïни, в могутнiй гнiв на ïï гнобителiв. Але се вже
не той формальний патрiотизм, який ми бачили в першiй добi
Шевченковоï творчостi. Сей новий патрiотизм нашого поета не
полягає вже на споминах славноï бувальщини,
гетьманських булав, жупанiв та вiйн. Вiн основується свiдомо та
твердо на любовi до всiх людей, на бажаннi загальнолюдського
братерства, на прихильностi до всiх пригноблених i покривджених, мiж
котрими перша i найближча серцю поета його рiдна Украïна . Той
високий патрiотизм вилився огненним словом у поемах Сон (1844)
i Кавказ (1845), котрих розборовi я й присвячую оцю статтю. А
друга струя, що вилилася з того спiльного збiрника i йшла рiвнобiжне
з першою, а також рiзнобiжно з загальним у Європi зворотом до
реалiзму, се було змагання вказати в правдивих картинах життя
украïнського люду та його кривди. Ся струя породила такi
прегарнi перли нашоï лiтератури, як Катерину,
Наймичку, Вiдьму, Марину, Петруся та
Княжну. Але в обох тих струях течiя спiльна i дно спiльне:
протест проти поганi сучасного ладу, опертий на сильнiм та
незаслiпленiм почуттi гуманностi.
Статтi, присвяченiй розборовi Сну та Кавказу, я дав
наголовок Темне царство. Сей наголовок випливає з
самоï сутi дiла. Бо й справдi в тих двох поемах списав поет картину
великого царства — росiйського, того царства тьми_, що давить
Украïну, що абсолютизмом i самоволею царства та чиновникiв давить i
путає не тiльки дiла, але навiть думки та змагання кожноï
вiльноï одиницi. Читачам, знакомим iз росiйською лiтературою,
вiдома буде стаття Добролюбова6 пiд таким самим наголовком, присвячена
розборовi побутових драм Островського. Приймаючи такий самий наголовок
для сеï статтi, я зовсiм не хочу йти в супiр з найкращою працею
найбiльшого росiйського критика. Така думка, поминаючи нерiвнiсть сил,
тим дальша вiд мене, що й предмет обох статей принципiально рiзний. Бо
коли Добролюбов пiд назвою темного царства змалював на основi побутових
драм Островського велику неправду й погань не цiлого суспiльного ладу, а
головно родинного життя одноï верстви великоруського народу, купецтва,-
я хочу на основi Шевченкових поем вiдмалювати погань i неправду, що
лежить переважно в полiтичнiм устроï росiйськоï держави,
розумiється, не без екскурсiй i на суспiльне поле.
Але чи складається з тих двох поем така цiлiсть, аби можна було
розглядати ïх разом, не мiшаючи з собою рiзнорiдного? Адже писанi
вони не в один час, то чи ж нема мiж ними рiзниць щодо настроïв i
поглядiв поета? Розумiється, рiзницi видно, але, на мою думку,
рiзницi тi досить поверховi, не тикають самого основного погляду поета
на представлене ним темне царство. Ось чим, на мою думку,
вiдрiзняється Сон вiд Кавказу. В Снi Шевченко
стоïть ще бiльше на нацiональнiм украïнськiм грунтi (поема
писана вчаснiше). Украïна нагадується йому все i всюди;
ïï горем наболiла вся його душа; тих, хто катує i
катував ïï, вiн проклинає з цiлим жаром болючого серця.
Сон — се велике оскарження темного царства за всi
теперiшнi й минувшi кривди Украïни, оскарження, пiднесене збiльше,
хоч не виключно партикулярного становища — украïнства.
Натомiсть Кавказ побудований уже на ширшiй, можна сказати,
загальнолюдськiй основi. Всяка боротьба за волю, всяке змагання проти
темного царства знаходить прихильника в нашiм поетi;
Кавказ — се огниста iнвектива проти темного царства
зi становища загальнолюдського, се, може, найкраще свiдоцтво могутнього,
всеобiймаючого щиролюдського почуття нашого поета. Кожний побачить пiсля
сього, що вказана тут рiзниця мiж обома поемами не то що не спиняє
нас складати ïх у одну цiлiсть, але, навпаки, спонукає до
того. Адже власне задля того вiдмiнного становища в освiтленню
одноï речi обi поеми взаïмно доповняють себе_.
Ще менше важна рiзниця, яка заходить мiж обома поемами щодо артистичного
оброблення. З того погляду Сон — один з слабших творiв
Шевченка7. Сама основа поеми,- поет у снi перелiтає Росiю, а
особливо Петербург, i списує картину за картиною так, як вони
насуваються йому на вид,- грiшить недостачею внутрiшнього логiчного
звязку, так як узагалi кожний опис подорожi, де картини припадково
чергуються та мiняються, нiчим або мало чим вяжучися з собою. Певна рiч,
у Шевченка, так само як i в аналогiчнiй поемi Генрiха Гейне, де описана
дiйсна подорож поета з Парижа до Гамбурга, пiд тим припадковим
чергуванням картин лежить у основi глибший iдейний звязок, i се вповнi
вирiвнює недостачу композицiï. Натомiсть Кавказ, що
являється немов один величезний вибух чуття, також щодо форми
мусимо вважати одним iз найкращих творiв Шевченка. Та, як кажу, рiзниця
у виконаннi тут мало важна. Одну й другу поему треба вважати творами
переважно лiричними та оцiнювати ïх значення не мiрою бiльш або
менше реального змiсту, але мiрою вилитого в них високогуманного чуття.
Те могутнє чуття поета, мов блискавка, розсвiчує густий,
вiковий суморок темного царства, пише огняним пальцем
таємнi слова над розкошуючими тиранами, а дiло критики —
обняти в цiлостi й показати ясно той образ, вiдчитати та витолкувати тi
слова.
Од молдаванина до фiнна
На всiх язиках все мовчить!
Т. Шевченко.
Полiтикою в Росiï займатися не вiльно, коли пiд словами
займатися полiтикою схочемо розумiти свобiдний обсуд дiлань i
розпоряджень уряду, свобiдну критику державного устрою та публiчного
життя. В абсолютнiй державi, де воля царя — закон, i де тим самим
закон угрунтований не на якихось, для кожного ясних i зрозумiлих
принципах, але на волi одноï, всевладноï одиницi, нема
нiякоï пiдстави анi можностi — критикувати закони,
критикувати будову та хiд державноï машини. Коли правда те, що
сказав Щедрiн про росiйську свободу слова взагалi, що в Росiï
вiльно тiльки молоть пустяки, то подвiйно правдивий буде такий
суд про критику полiтичного устрою та дiлань властi, а особливо
єдиноï, всемогущоï властi — царя. А де нема
свободи слова, там нiщо й говорити про полiтичну поезiю_, нiщо й
говорити про свобiдний вислов почувань, якi будяться в серцi вiльного та
мислячого чоловiка пiд тиском полiтичноï самоволi. Тож i досi
великоруська лiтература не має того, що називається
полiтичною поезiєю8, окрiм хiба двох-трьох невеличких нiби
iсторичних поем Рилєєва: хiба би хто хотiв назвати тим
iменем шумнi, в основi царофiльськi та панславiстичнi вигуки поетичнi
словянофiлiв вродi Хомякова… З усiх тих росiйських нiби полiтичних
поезiй, крiм Рилєєвих, так i вiє глухим петербурзько-
московським централiзмом, котрий не знає нiяких прав вiльноï
людини, крiм права фiзичноï сили, котрий i чути нiчого не хоче про
природне право кожноï народностi до свобiдного розвою i
вважає братнi словянськi землi не бiльш як теперiшнiми або
будущими провiнцiями Росiï, обовязаними якнайшвидше позбутися
своєï народноï iндивiдуальностi та розплистися цiлком у
руськiм морi. Перший Шевченко, син одноï з таких провiнцiй
— Украïни, в своïх поемах Сон i Кавказ
показав у Росiï образцi полiтичноï поезiï, показав також
для всiх будущих поетiв полiтичну дорогу, якою слiд ступати на тiм полi,
та основу, з якоï треба виходити.
Знав наш поет, що, виливаючи на папiр своє наболiле чуття,
своï полiтичнi погляди та бажання, вiн не тiльки не верне тим волi
Украïни — Не жди сподiваноï волi!
Вона заснула, цар Микола
ïï приспав -
але навiть не зможе сказати того свого слова прилюдно, в печатi, i що
його поеми в найлiпшiм разi можуть дiйти до громади тiльки в рукописних
вiдписах. Ба вiн знав i те, що за само написання подiбних поезiй, за сам
прояв подiбних неблагонамеренных почувань жде його така сама
доля, як майже всiх передових поетiв та письменникiв Росiï, як того
вiльнодумця, котрого вiн такими гарячими та страшними словами описав у
своïм Снi:
Отде злодiй штемпований
Кайдани волочить,
От розбiйник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарiзати хоче.
А мiж ними, запеклими,
В кайдани убраний
Цар, всесвiтнiй цар, волi цар
Штемпом увiнчаний.
В муцi, в каторзi — не просить,
Не плаче, не стогне…
Раз добром налите серце
Ввiк не прохолоне.
Бачив ясно поет, яка доля жде його, вона його й справдi не минула,- а
таки не захотiв мовчати i присипляти в собi своï думи , не
захотiв коритися перед самоволею, пiдлягати темному царству, i не
тiльки сам кидав на нього громами своï дум (Лети ж, моя думо,
моя люта муко!), але й iнших завзивав до боротьби з ним. А де ж
твоï думи, рожевiï квiти?,- говорить вiн до катованого
вiльнодумця. Ой не ховай, брате,- розсип ïх, розкидай!
Погляньмо ж тепер, що повернуло думку поетову до написання тих
полiтичних поем? Який внутрiшнiй процес — окрiм побiчних впливiв
— виробив у нiм той гарячий протест проти темного
царства?.. Се й змалку вщеплений i в довгих лiтах неволi
скрiплюваний дух опозицiйний дає нам заразом вказiвку, для чого
протест вилився у Шевченка з такою, безпримiрною в Росiï, силою. А
з другого боку, його прихильнiсть до мужикiв, до покривджених i
обiдраних велiла йому поставити дiло просто на загальнолюдське
становище, пiднiмати протест не зi становища виключного украïнства,
а зi становища покривдженоï людськостi. А тодiшнi обставини в
Росiï ще й дужче перли поета на таке становище. Од молдаванина
до фiнна на всiх язиках все мовчить! — говорить досадно поет,
висказуючи тими словами, що не тiльки Украïна в Росiï
пригнетена i що вiн бажає волi та вiльного слова не тiльки для
Украïни, але також для всiх народiв, глушених слiпою царською
самоволею. Ся глуха, мертва мовчанка — не з благоденства, як
iронiчно додає поет, а з мусу — се перша i головна признака
темного царства. Аби з усiх людей поробити холопiв та
лакеïв або бездушнi, робучi та покiрнi машини,- бо тiльки тi
два роди творiв земних мають мiсце в темнiм царствi,- треба
поперед усього не дати людям думати по-людськи та обмiнюватися тими
думками, треба не дати ïм висловлятися свобiдно, а радше-треба
заставити ïх молоть пустяки. А особливо треба не допустити
до голосу людей, що кличуть iншим: Схаменiться, будьте люди!
А серед тоï мовчанки, серед того загального отупiння людського
чуття — що ж дiяти чоловiковi, в якого чуття гаряче й серце повне
любовi? Що дiяти поетовi, живому серед мерцiв? Нудьга i розпука бере
його. Сидячи в Петербурзi, в самiм осередку полiтичного гнiту i
полiтичноï темноти, око в око з тою величезною машиною, що давить
Украïну i всю Росiю, поет силкується, як каже сам про себе,
заглушити в собi бiль, забути про своє i людське горе. Я гуляю,
бенкетую в недiлю i в будень, звiсно, аби не чути людського стогону.
А вам нудно, жалуєтесь? Ïй-богу, не чую. I не кричiть!
Вiн знає, що таким робом не втишить болю в серцi, а навпаки, такою
силуваною мовчанкою, таким самооглушенням сам у собi
зïдається, сам пє свою кров. Але нехай i так! вiн
гордиться хоч тим, що я свою пю, а не кров людськую, коли про
бiльшiсть окружаючих його людей та про цiле темне царство треба
би сказати якраз навпаки.
Страшно стає, коли вдуматися в значення тих немногих слiв у
заспiвi Сну, де поет, кинувши загальний погляд на змагання та
порядки темного царства, виткнувши коротко й досадно головнi його
болячки, показує нам своє власне нутро, розкриває
психологiчнi причини, для яких вiн береться спiвати пiсню про темне
царство. Кругом неправда i неволя, народ катований мовчить.
Немногi чеснi та смiлi борцi вiльного слова або страждають мiж злодiями
з клеймом на чолi, або пють свою кров, нидiючи та гризучися в силуванiй
мовчанцi. Вернули та вiджили в повнiй силi часи Нерона, про котрi писав
Тацiт: Часи, котрi ми переживаєм, такi нiкчемно жорстокi, що
нашi потомки не схотять повiрити, аби жили колись люди, що могли
пережити ïх. Але дарма, що щодень Нерони розпинають,
морозять, шкварять на огнi; дарма, що Прометеєвi-людськостi
орел-тиранство щодень божий довбе ребра, серце розбиває.
Розбиває, та не випє живущоï кровi, не скує
душi живоï i слова живого_. Воно мусить вирватися на волю,
мусить хоч у снi висказати себе, проламати кригу силуваноï
мовчанки.
В такiм настроï душi наш поет лягає спати пiдпилий, ледве
доплентавшися до своєï хатини. А в хатинi, звiсно, божа
благодать — се значить пусто, тихо, мертво. Нема нi жiнки, нi
дiток, нема кому розважити i розрадити, нема друга щирого, i нi з ким
подiлити накипiле в серцi горе.
Та скоро заснув поет, скоро дух його увiльнився з пут гнiтучого суму й
забуття, вiн зараз рветься летiти геть, рветься з землi i, прощаючися з
нею, кидає ïй у очi всiми муками, якими вона кормила його.
Жаль йому тiльки рiдноï неньки — Украïни, вдови
безталанноï, котру лишає без потiхи i поради. Але ж i вiн не
може помогти ïй, а може тiльки з нею сумувати та додавати ïй
надiï, що настане колись i для неï день правди, що
ïï малi дiти доростуть i стануть на ворога, аби вибороти
ïй волю та самостiйний розвиток.
Ось вихiдна точка Шевченковоï полiтичноï поезiï, i нею
вiн рiзко визначується з-помiж iнших росiйських поетiв, що
виступали на тiм полi. Праведний гнiв проти темного царства,
якого погань вiдома йому в цiлiй повнотi, довго здержуване чуття, що
насильно рветься на волю, хоч поет ясно знає, що жде його за се,-
з того становища i в таких обставинах виспiвана полiтична пiсня
стається вже не естетичною або якою-будь iншою забавкою, але
поважним горожанським дiлом, смiлим манiфестом вiльного слова проти
темного царства. Я не знаю нi в однiй європейськiй
лiтературi подiбноï поезiï, написаноï в подiбних
обставинах. Адже Нiмеччина Гейне писана в Парижi, 1844, та
Бичування (Les chatiments) Вiктора Гюго писанi в Брюсселi,
1853, постали — перша пiд впливом свобiдного паризького повiтря, а
другi на вигнаннi, у вiльнiм краю, коли поетам самим не грозило нiчого з
боку тих властей, на якi вони кидали своï громи. 3_
Ось глянь…
Латану свитину з калiки знiмають, З шкурою знiмають, бо нiчим обуть
Княжат недорослих. А он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надiю в вiйсько оддають,
Бо його, бач, трохи!.. А онде пiд тином
Опухла дитина голодная мре,
А мати пшеницю на панщинi жне.
А он… покритка попiдтинню
З байстрям шкандибає;
Батько й мати одцурались,
Й чужi не приймають,-
Старцi навiть цураються,
А панич не знає,
З двадцятою, недолюдок,
Душi пропиває.
Т. Шевченко .
I сниться поетовi його рiдна Украïна, уквiтчана садами, обмита
росою, сяючи непорочною красою. Жаль йому покидати неньку, але тут йому
насуваються на вид страшеннi картини життя украïнського народу.
Темне царство — се паразит, що живе соками й кровю народу.
Аби пiддержати своє iснування, мусить воно здирати останнє з
бiдного робочого люду, мусить розпинати за подушне, мусить для
своєï оборони кувати дiтей людських i навчати ïх убивати
людей, проливати кров. Нагодованi, обутi i кайданами окутi, вони
муштруються — привчаються до слiпого послуху, аби тим легше
могли статися бездушним i могутнiм знарядом гнiту i притиску, аби могли
статися величезною шрубою, що по волi царя-самодержця та його пiдручникiв-
блюдолизiв давить i чужих i своïх.
Але на тiм не кiнчиться тиск. Рука темного царства простягається
ще далi над народом. Воно, приспавши кровю здобуту волю
украïнського народу, вiддало його з землею на власнiсть нiкчемним
панам-недолюдкам, котрi знущаються над ним, землею всiм даною i
сердешним людом торгують, продають або у карти програють людей
— не негрiв, а таких, таки хрещених, но простих, котрi
висисають його працю, затоптують у болото його найсвятiшi чуття. Дитина
мре пiд плотом iз голоду, а мати, сердешна, не смiє й поглянути на
неï, бо жне пшеницю на панщинi. Не тiльки земля, всiм дана,
не тiльки праця й зароблене добро, але також особа i честь людини
вiдданi в безмежну власть навiжених панiв. Вони програють людей у карти,
без сорому беруть найкращих дiвчат у своï покоï, для
задоволення своïх звiрячих жадоб, а потiм насмiхаються над
обезчещеними. Все вiддано на самоволю панiв! Воно й зовсiм природно, бо
самоволя найвищоï голови того темного царства, царя, що ж
iнше може породити, як не самоволю його пiдвладних, його блюдолизiв,
княжат недорослих, котрi, по слову поета, з калiки останню
свитину з шкурою знiмають, аби мати в що обутися.
Уступ Шевченковоï поеми наведений у епiграфi сього роздiлу, а також
пiзнiшi поеми, де поет ширше розвиває ту саму тему (Вiдьма,
Марина, Княжна), се безперечно перший у Росiï смiлий
i прямий удар на гниль i неправду крiпацтва. В полiтичних, а також у
названих тут епiчних поемах, виступаючи проти крiпацтва, поет старався
досадним словом показати i досадними, хоч, може, подекуди й
виïмковими, а не типовими фактами ствердити, що всяка неволя робить
шкiдний, деморалiзуючий i вбiйчий вплив не тiльки на пригнетених, але
також, i то навiть у далеко бiльшiй мiрi, на гнобителiв. Росiйськi пани-
крiпосники змальованi в поемах Шевченка в найогиднiшiй постатi, як
нелюди, тирани та пяницi, i коли порiвняємо його описи з
дiйснiстю, наскiльки вона вiдома нам iз iнших, не поетичних джерел, то
переконаємося, що поет справдi небагато пересадив, малюючи ïх
такими барвами, а схибив хiба тим, що малював випадки виïмковi,
збиткування поодиноких недолюдкiв, а не щоденний, пересiчний, та зате
ненастанний нагнiт, для маси народу далеко тяжчий i згубнiший вiд тих
одиничних, надзвичайних вибрикiв звiрства та самоволi. Правда, в тiм
часi, коли Шевченко писав своï поеми, поняття реалiзму в
поезiï не було ще так утвердилося, аби поет мiг узятися
представляти вiршами щоденне життя з його на вид дрiбними та
малозначущими пригодами, якi не поодиноко, але в загальнiй сумi
складаються на ту невдержиму ваготу, пiд котрою стогне робучий люд. Таке
представлення бачимо аж геть пiзнiше, в майстерських картинах Марка
Вовчка (Iнститутка, Ледащиця).
Тi страшнi картини народноï недолi та полiтичного тиску знов
доводять поета до розпуки. Вiн рад би упитися отрутою, заснути в
кризi, аби позбутися тих страшних дум. Тому летить далi, летить у
пустиню, в снiги та гори, аби заховатися вiд людей. Та дарма! Серед
снiгiв i болот загули кайдани, i в нутрi поета знов будиться люта дума,
знов перед ним око в око стає нова погань темного царства.
Забитi в кайдани люди виносять iз нор золото, аби залити пельку
неситому… Се каторжнi! Се злодiï та розбiйники, котрих
суспiльнiсть гнiтом своєï нерiвностi, своïх внутрiшнiх
суперечностей витрутила з простоï, чесноï дороги; котрих вона
сама поставила проти себе, а потiм сама ж за те супротивлення страшенно
покарала. Се каторжнi! Мiж злодiями й розбiйниками в кайданах i муках
також смiлi борцi за свободу, невтомнi сiячi широких, ясних дум,
найзавзятiшi, природнi вороги темного царства*. Жертви неправди
суспiльноï i неправди полiтичноï поруч себе, скованi одним
залiзом, втоптанi в безодню — недолi одною важкою ногою самоволi
та тиранства.
Хто вони? Як жили? Що кохали?
I яка лиха доля нараз
Тут ïх пхнула в снiжнiï завали?
Годi знать! Пута всiх порiвняли,
Порiвняв височайший указ.*
А коли поет долiтає до великого города московського (Петербурга),
то й тут його очам поперед усього показуються картини гнiту й неправди.
Мов журавлi, муштруються солдати перед городом. Рано, коли поет
оглядає город, йому найперш усього показуються вбогi,
поспiшаючi на труд, показуються заспанi дiвчата, що йдуть додому,
а не з дому; бач, посилала мати на цiлу нiч працювати, на хлiб
заробляти. Шiстнадцять лiт пiзнiше, в падолистi 1860 р., поет так
само ходив по Петербурзi вночi, кашляючи, надламаний довголiтньою
неволею, визнавши на собi весь страшний тиск темного царства, i
знов йому показався той самий образ:
Дивлюсь: неначе тi ягнята,
Iдуть задрипанi дiвчата,
А дiд, сердешний iнвалiд,
За ними гнеться, шкандибає,
Мов у кошару заганяє Чужу худобу.
Всi головнi неправди темного царства: опутання думок i слова,
висисання робучого люду податками, солдатчиною, самовiльними судами та
каторгою, крiпацтво, бiднiсть i проституцiя,- все те безконечною, важкою
хмарою переходить перед душею поета, збiльшуючи його бiль i душевну
муку. А в додатку до всього того треба ж iще, аби поет, лiтаючи понад
Петербургом, зупинився перед величезною статуєю Петра Великого, де
все — сама мосяжова статуя, i твердиня та церква (Петропавловська)
насупроти на островi, i гранiтом мощенi береги Неви, все нагадує
поетовi: скiльки то горя людського, скiльки мук i кровi коштували всi тi
цяцьки та блискучки, скiльки то кiсток украïнських лягло тут у тiм
болотi, поки на ïх пiдвалинi не здвигнулися тi церкви та палати. I
пригадується йому, як то Петро Великий слав тисячi
украïнських козакiв — копати тi канали та сушити тi болота,
як вiн замучив голодом у тюрмi останнього украïнського гетьмана
Павла Полуботка; пригадується йому, як то i Вторая
(Катерина) доконала свободу Украïни, зруйнувавши Сiч Запорозьку та
закрiпостивши украïнський люд — i в iмя тоï сумноï
минувшини, в iмя тих тисячiв вiльних людей, закатованих тиранами, в iмя
всiх нужд i терпiнь украïнського народу вiн кидає страшне
прокляття на тих розпинателiв народних, на тих катiв-людоïдiв, на
тих чистокровних представникiв, а в значнiй частинi й творцiв темного
царства. 4_
Храми, каплицi i iкони,
I ставники, i мiрри дим,
I перед образом твоïм
Неутомленнiï поклони
За кражу, за вiйну, за кров…
Щоб братню кров пролити, просять,
А потiм в дар тобi приносять
З пожару вкрадений покров.
Т. Шевченко.
Та що ж се за машина така, котра може виконувати на многомiльйонну масу
народу такий страшенний гнiт? Певна рiч, та маса безвладна, оглушена й
опутана, не свiдома своєï сили, безоружна та розєднана,
значиться, давити ïï невелика штука. Та все ж таки цiкаво
побачити, як змалював Шевченко того сторукого полiпа, що кормиться
соками, кровю й потом тоï маси, як змалював те чудище обло,
огромно, озорно, стозевно и лаяй*,- пiдпори i дiячiв темного
царства? Хто вони? Якi ïх бажання? Яка ïх сила? А знаючи
те, ми чей же зможемо хоч у приближенню вiдповiсти на питання: Чи
довго ще на сiм свiтi катам панувати?
Зачнiмо вiд найменших колiсцiв тоï великоï машини i
пробираймося чимраз далi догори, до найвищоï та всевладноï
пружини. Тi найменшi колiсця — то братiя, дрiбнi чиновники
та писарi, що киснуть у чорнилi, не знаючи нiчого крiм
московськоï мови, та проклинають батькiв, що ïх не вчили
замолоду цвенькати по-нiмецьки. Вони давно забули про те, що
може, батько останню корову жидам продав, поки вивчив
московськоï мови,- забули, чиï вони дiти i чий хлiб
ïх годував i годує, забули, що вони не бiльше, як дрiбнi
колiсця в машинi, що вони рабiв раби. Все забулося, скоро ïм
вiльнi руки — драти останнє добро з бiдного народу. Перед
вищими вони звикли гнутися аж до землi, малiти в порошиночку, зате
супроти нижчих вони всевладнi пани, вони надуваються вище слона. Мы,
браты, просвещенны,- тичуть вони гордо в очi всякому нижчому
своє зарозумiле неуцтво, i розумiється, на конто того, що ми
просвiщенi,- не поскупись полтинкою! Се тi дрiбнi пявки, з котрих
кожна, бачиться, й не багато кровi людськоï потребує, аби
наповнитися, але яких тисячi живо виссуть усю кров навiть iз велетня.
Поет з обридженням згадує про них, як вони вранцi йдуть у сенат
писати та пiдписувать, та драти iз батька та брата. Але вiн не
забуває, що й тi нужденнi пявки — такi ж невiльники
темного царства та його недобровiльнi витвори. Вiн не
проклинає ïх, але оплакує. Сльози жалю стають в його
гнiвнiм оцi, особливо тодi, коли мiж тою чередою бачить землякiв-
украïнцiв. Плач, Вкраïно, бездiтна
вдовице!,зiтхає вiн.- Твоï дiти, квiти молодiï,
чорнилом политi, московською блекотою! Не будь тоï
блекоти, того одурюючого та отупляючого вару, то й вони не були
би тим, чим стали, не були би пявками, а вийшли би на чесних, трудящих i
корисних для громади людей. Високе, чисте гуманне чуття Шевченка i тут
ясно, мов зiрка, виблискує серед пiтьми темного царства.
Над тою верствою дрiбних пявок i хробаччя тяготить друга верства великих
пявок, превосходительних та високоблагородних. У срiблi
та златi, мов кабани годованi, пикатi, пузатi, вони стоять довкола
царя, аж потiють, та товпляться, щоб то ближче стати коло самих_.
Те саме явище, що й усподi: лакейство та самоуниження перед вищими,-
високомiрна гордiсть супроти нижчих; фальш i облуда супроти рiвних.
Отечество у кожного раз у раз на язицi,- та тiльки ж пiд
отечеством вони розумiють новi петлицi та муштри ще новiшi, а з
люду сердешного точать кров, як воду. А дрiбна братiя,
розумiється, не хоче й не смiє навiть забороняти ïм се,
мовчить собi, витрiщивши очi, як ягнята… Нехай,- каже,- може
так i треба! Воно й конечно. Змея,- як каже Некрасов, родит змеенышей,-
неволя й самоволя родить до себе подiбнi дiти. Де найвища власть,
найвищий законодавець топче пiд ноги всяке право, а властиво становить
права тiльки для iнших, а не для себе, там i iншi, меншi панки,
княжата недорослi, зумiють кожний в своïм ширшiм чи тiснiшiм
окрузi поставити й себе вище закону. Вiдоме схiдне оповiдання,
здається, про перського царя Хозроя Новшiрвана, який самовiльно
велiв у бiдного взяти яйце, а слуги похапали всi кури, а коли велiв
зiрвати одно яблуко, слуги зрубали й яблуньку. Та щоби наглядно показати
слiпу самоволю найвищоï голови темного царства, Шевченко
веде нас на парад у царську палату. Окружений блюдолизами,
облитими золотом, цар походжає та цвенькає,
розумiється, об отечествi, а блюдолизи-холопи товпляться
довкола нього, аж потiють. Вони знають, який буде кiнець тоï
паради, а царську пощочину, царську дулю (штовшок у нiс) уважають
найбiльшою ласкою для себе. Може, вдарять або дулю дати благоволять,
хоч маленьку, хоч пiвдулi, аби тльки пiд самую пику! Досаднiше не
можна було схарактеризувати та осмiяти те, правдиво московське
холопство, якого прадiди навчилися в татар, i якого не забули i внуки,
невважаючи на Петрову реформу та прорубане буцiмто вiкно в Європу.
I ось цар пiдходить до найстаршого, та в пику його як затопить!
Облизався неборака та меншого в пузо, аж загуло! А той собi меншого туза
межи плечi. Той меншого, а менший малого, а той дрiбних… На
всiх розлилася царська благодать! Гуля, наш батюшка, гуля!,-
кричать радiсно крiзь сльози недобитки православнi. Гуляє
батюшка, i щасливий той, на чиïх вилицях опинилася
височайшая рука. Тiльки найстарший доступив тоï
честi, якоï колись удостоïвся Тредьяковський. Меншi, а
тим паче дрiбнота, мусять приймати стусани та позавушники вiд
своих безпосредственных настоятелей, i безперечна рiч, що чим
нижче по тiй драбинi, чим далi вiд самих, а ближче до
недобиткiв православних, тим i удари та стусани дужчi, болючiшi.
Адже й камiнь, спадаючи з гори, чим нижче паде, тим швидше i з бiльшою
силою летить.
У такiй наполовину тiльки фантастичнiй картинi змалював Шевченко
безграничну самоволю царя, не вязану нiякими правилами, а найменше
правилами здорового розуму. Тою картиною генерального мордобитiя
Шевченко дуже вдачно заклеймив пануючу за царя Николая систему, при якiй
царська воля та брутальна сила були всiм, а людське чуття та
справедливiсть уважалися нiчим.