Похоронна обрядовiсть

Похорон як етап життя родини це система ритуально-обрядових дiй, що
здiйснюються у зв´язку зi смертю представника роду та
супроводжують його поховання. Ця традицiя дуже давня, поховальнi
дiï формувались упродовж багатьох столiть, зазнавши впливiв рiзних
епох, кожна з яких виявляла своє розумiння смертi. Ця частина
родинноï обрядовостi за походженням є значно давнiшою, нiж
весiлля, тому виявляє сильнiшi зв´язки iз магiчною
практикою.
Найархаïчнiшi ритуали, пов´язанi зi смертю людини, у
праслов´ян як i ряду iнших племен на низькому рiвнi розвитку)
розпочинались радицiйно оживленням мерця: Вечером збирається
молодiж i иправляє страшнi, варварськi рiчи з трупом. Напр.,
тягають мерця за ноги i кличуть, щоби встав i бавився з ними, тягають за
волосся i питають, чи вiдгадає, хто потяг, тягають стеблом чи
галузкою з частинного дерева небiжчиковi попiд нiс, скобочуть його щоб
засмiявся i т. д. I все те дiється в очах рiднi, котра, одначе, не
може запротестувати проти того, бо не може ломити звичаю, подає М.
Грушевський обряд свiдка, називаючи його звироднiлою практикою
оживлювання.
У рiзнi епохи обряд поховання здiйснювався по-рiзному: в доiсторичну
добу покiйника спалювали у вогнищi, часто разом iз жертвами, якими
ставали iншi люди його родичi, тварини (особливо конi), а також iз
предметами домашнього вжитку, прикрасами i т. iн., якi, як вважалось,
потрiбнi у потойбiчному свiтi. Звiдси вшанування домашнього вогнища (чи
печi) як мiсця перебування душ померлих предкiв. Нерiдко покiйника
попередньо помiщали у стовбур старого дерева (мiсце перебування душi),
чи зашивали у труп вбитоï тварини або ïï шкiру (тотемний
предок, як i дерево), що пов´язує культ покiйникiв iз
тотемними культами дерев i тварин. Iз культом птахiв обряд поховання
пов´язує прадавня традицiя (що до сьогоднi iснує в
деяких малорозвинених племенах), за якою труп, зашитий у тотемну
тварину, пiдвiшували на дерево, звiдки його забирали великi птахи,
переносячи у свiт мертвих. Звiдси вiрування, що птахи, повертаючись з
вирiю, приносять душi померлих на крилах. Значно пiзнiше до цих уявлень
долучився ще й астральний культ з повiр´ям про те, що кожна зiрка
(Рожаниця) уособлює душу людини i в час ïï смертi
падає вниз. У пiзнiший перiод тiло померлого з жертвами та
ритуальними речами не просто спалювали, а клали у спецiально
виготовлений човен, який пiдпалювали i штовхали в рiчку. Цей ритуал лiг
в основу мiфiчного уявлення про рiчку як межу мiж свiтом живих та свiтом
мертвих: З метою очищення душi вiд грiхiв i перенесення ïï з
допомогою Вогню до Вирiю раю, вiдбувався i поховальний обряд на Русi.
Князя або й простого чоловiка клали у велику надiю (оскiльки поза
космосом впорядкованим знаходиться синє море, то пливти до Вирiю
можна в човнi, в кораблi), поруч iз ним складали все, що… буде
потрiбно на тому свiтi одежа, зброя, знаряддя працi, речi побуту, посуд,
прикраси, скарби, худоба… Вбивали його коня. Iнодi погоджувалася
вмерти дружина чи дiвчина, що кохає його. Все це ставилось на
велику купу дров iз священного дерева дуба, липи, берези й
пiдпалювалось. У вогнище кидали жертовних тварин. Вiрили, що великий
стовп вогню i диму, який здiймався пiд небеса, вiдкривав померлому шлях
у потойбiчний свiт. Коли багаття догоряло, над ним насипали високий курган-
могилу, який також символiзував зв´язок iз небесним свiтом.
У трипiльську добу, коли поширився культ землi, човен замiнила труна,
яка за давньою традицiєю виготовлялася з дерева, а покiйникiв
разом з ритуальними предметами стали ховати у землю. Звiдси уявлення про
душi предкiв як духи землi лiсу, гаю, поля. Але цi обряди зберегли
елементи древнiх традицiй: як свiдчать археологiчнi розкопки найдавнiших
поховань, що збереглись на територiï Украïни, ями, у яких
ховали покiйникiв, були зробленi у формi птахiв (найчастiше лебедiв),
якi, начебто, вiдносили душу померлого у потойбiччя. Поховання у цей час
здiйснювались у сакральних гаях. Над покiйником насипали могилу у формi
яйця, яку посипали пiском або жовтими квiтами, що, вiрогiдно,
символiзувало його майбутнє народження, повернення у свiт живих
(для цього новонародженому давали iм´я померлого предка).
Зв´язок могил iз крашеними яйцями та писанками було виявлено ще у
19 ст., зокрема Т. Довгирда спостерiг, що на великоднiх писанках
повторюються малюнки та орнаменти, знайденi при археологiчних розкопках
в доiсторичних похованнях. Часто над покiйниками насипався високий
курган, на якому згодом хоронили нових покiйникiв, i з часом вiн ставав
дуже високим. Такi кургани збереглися ще з перiоду украïнського
козацтва i нерiдко є мiсцем поховань багатьох поколiнь (що
охоплює iнколи десятки столiть)171. У язичникiв цi кургани ставали
мiсцями поклонiння померлим предкам. На думку дослiдникiв, цi вiрування
лягли в основу культу гiр.
Пiд час похорону на могилi справлялась тризна язичницький жертовний
обiд, коли ïли коливо пшеничну чи ячмiнну кашу, що вважалась
ïжею покiйникiв. У час тризни жалоба за померлим переходила
спочатку у радiсть, згодом у розпусну оргiю, метою якоï було
вiдлякати смерть вiд роду, утвердивши перемогу життя над смертю,
вiдлякати душу померлого, щоб та не завдавала шкоди людям. На думку М.
Грушевського: Тризна ся первiсно означала воєннi забави, гри,
представлення, що вiдбувались, очевидно, на похоронах воякiв i старшини,
i тiльки пiзнiше перейшла на звичайний пир та пiятику. В рiзних формах
такi гри проходять у рiзних примiтивних народiв, виявляючись до
певноï мiри продовженням тоï охорони небiжчика, яка
вiдбувалась на посидженнях при його трупi перед похороном. Окрiм того,
поминальна вiдправа не оберталась в межах самого голосiння, а переходила
до рiзних пiсень сатанинських себто передхристиянського характера, i
сумна частина поминок перемiнялась в забавну, яка перiодично вiдновляла
похоронну тризну. Це означає, що тризна справлялась не лише один
раз, а повторювалась на 9 та 40 день, рiчницю смертi, а упродовж року у
поминальнi свята, пов´язанi з культом предкiв Рiздво, Великдень,
Мертвецький Великдень, Русалiï, що супроводжувались вшануванням
Духiв води, землi як перевтiлених предкiв та ритуальним ïх
годуванням. У Стоглавi (1551) є такий запис: В троïцьку
суботу по селах i погостах сходяться мужi i жени на жальниках (могилах)
i плачуться на гробах з великим криком, а коли почнуть грати скоморохи,
гудцi i пригудницi, люди, перервавши плач, починають скакати i
танцювати, i в долонi бити, i пiснi сатанинськi спiвати (Гл. 41, п. 23).
Про живучiсть в народi подiбного язичницького обряду свiдчить той факт,
що наприкiнцi 19 ст. М. Коцюбинський став свiдком такого похорону на
Гуцульщинi. Вражений побаченим, вiн детально описав його в Тiнях забутих
предкiв.
Сучасний похоронний обряд, позначений пiзнiшим впливом християнства,
зберiг значну кiлькiсть елементiв язичницьких вiрувань. Ритуальне
обмивання покiйника з метою очищення вiд свiту живих пов´язане iз
культом води. До цього долучається звичай ставити при покiйнику
посудину з водою, класти у труну грошi на перевiз душi через рiчку, мити
пiдлогу кiмнати, де лежав покiйник, виливати воду за труною пiсля виносу
ïï з хати (як це робили на дорогу, щоб чистим був шлях). Культ
вогню виявляється у традицiï запалювати при мерцевi свiчки,
свiчку давати йому в руки (на Гуцульщинi, якщо покiйнику з якоïсь
причини не дали свiчки в руки, то наступному мерцевi дають двi, з яких
одну вiн повинен передати своєму попереднику). Побутує також
звичай спалювати речi покiйника пiсля його смертi.
Давнiй культ дерев та рослин виявляється у виготовленнi труни з
певних видiв деревини, звичаï класти в труну зiлля-обереги, а також
садити дерева на могилi в залежностi вiд того, хто у нiй похований: якщо
дiвчина калину, якщо жiнка тополю чи ялину; хлопець явiр чи клен. У
цьому випадку дерева уявлялись втiленням душi померлого. Священнi
гаï поховання у праслов´ян ставали мiсцями поклонiння духам.
А на зображеннi родового дерева бiля квiтки чи листка, що символiзував
людину, яка померла, ставили хрестик.
З культом померлих предкiв був пов´язаний ритуал прощання
покiйника з хатою, що здiйснювався при виносi мерця (покiйника виносили
ногами вперед, щоб вiн не повернувся). У цей час труною тричi торкалися
порога, чим, як вважали, повiдомляли духiв предкiв, що нова душа
вiдправляється у свiт мертвих. Магiчного значення набувала кожна
уявна межа мiж свiтом живих та потой-бiччям: брама, роздорiжжя,
перехрестя, вхiд на цвинтар. Тому на кожному з цих мiсць вiдбувались
певнi ритуали. Часто труну несли та опускали в могилу на полотнi, що
символiзувало дорогу, рушниками прикрашали мiсця поховання.
Похоронний обряд мав своï особливостi та змiнювався у залежностi
вiд того, кого хоронили. Тут важливого значення набуває вiк стать,
рiд занять, причина смертi тощо. Так, нерiдко поховальний обряд
молодоï дiвчини чи неодруженого парубка здiйснювався у формi
весiлля (вiнчання з могилою, сирою землею) з його атрибутикою шлюбним
одягом, гiльцем, вiнком, короваєм, букетиками, дружками i т. iнше.
Подекуди у похоронi з´являються елементи ритуалiв,
пов´язаних iз новосiллям (при цьому труна називається новою
оселею покiйника) чи з народженням (у цьому випадку труна
називається колискою). При похованнi воïна-козака йому
накривали очi червоною китайкою. У зв´язку з цим iснує
думка, що за язичницьким звичаєм покiйникiв одягали у все червоне,
накриваючи ïм обличчя хусткою червоного кольору, який у
слов´ян вважався кольором смертi.