Моє ставлення до вчикну батькiв Катерини

Твiр за поемою Т. Шевченка Катерина. Сюжет поеми Катерина це трагiчна
iсторiя дiвчини, що повiрила словам спокусника-офiцера, який покинув i
ïï, i сина. Єдиним i справжнiм джерелом було саме життя.
У газетах середини XIX столiття писалося про самогубство дiвчат-
крiпачок, зведених панами та офiцерами. Шевченковi якось сказали: Навряд
чи правдоподiбний той факт у Катеринi, що нiби батько й мати прогнали
Катерину. Але поет стверджував, що такi випадки були частими у сiм'ях
крiпакiв, де доньки народжували байстрюкiв.
У ХIХ столiттi важко засуджувати чи виправдовувати батькiв Катерини,
адже в наш час народження позашлюбноï дитини, громадянськi шлюби
стали нормою, а не винятком. Але в серединi XIX столiття жiнки-покритки
були предметом людських насмiшок. Вони навiть цiлим життям не могли
спокутувати грiхи молодостi. Людська пам'ять була довгою i переслiдувала
ïхнiх дiтей, онукiв i навiть правнукiв, коли через десятилiття
могли комусь закинути: Твоя баба покритка! в цьому був якийсь глибокий
змiст. Кожна людина має право знати своє корiння, пишатися
своïми пращурами, брати ïхнє життя за приклад. Байстрюки
такого права не мали, як не могли отримати спадщину чи якусь пiдтримку у
життi.
У тi далекi часи добре iм'я окремоï людини i всiєï
родини мало величезне значення. Не витримавши переслiдувань
громадськоï думки, батьки Катерини стали немов чужими своïй
доньцi. Вони пригнiченi горем, якого не чекали, адже змалечку вчили
доньку шанувати себе. Та Катерина покохала офiцера, як знало серденько.
Вона вiрила кожному його слову, вiрила обiцянкам не забути, повернутися.
Дiвчинi важко було змиритися зi зрадою, адже в Украïнi слова честь,
совiсть з давнiх-давен були святими не тiльки для жiнок, а в першу чергу
для чоловiкiв. Украïнськi дiвчата не сидiли в теремах, чекаючи на
сватiв. Вони вiльно спiлкувалися iз хлопцями, ходили на гулянки, щоб там
знайти собi пару. I якщо хлопець обiцяв одружитися, то його слову можна
було вiрити, адже i вiн нiс вiдповiдальнiсть за стосунки i наслiдки.
Розбещеним, брехливим чоловiкам не було вiри, i слава про таких йшла
селом попереду них.
З Катериною сталося велике горе. Дарма вона виглядала свого коханого,
дарма мрiяла про щастя i родинний затишок. Плiткували про неï
сусiдки по селу, приписували ïй те, чого й не було. Але ж батьки не
сусiди, не чужi люди. Вони мали б пожалiти свою єдину дитину,
захистити ïï. Вони ж знали, що не знайде Катерина свекрухи у
чужому краю, загине, блукаючи дорогами з малим дитям на руках. Але думка
сусiдiв стала для них важливiшою за життя доньки й онука: батько й мати
вигнали Катрю з дому. Цей учинок не данина моральностi, це був злочин,
продиктований не здоровим глуздом, а егоïзмом. Нехай загине донька
з онуком, аби перестали плiткувати сусiдки, перестали тикати пальцем на
матiр-покритку та байстрюка, не кололи б очi старiй матерi вiдвертими
насмiшками i прихованою зневагою та недомовками.
Батьки Катрi вчинили так, пiклуючись передусiм про свiй душевний стан. А
менi здається, що вони мали б забути свою гордiсть, не звертати
уваги на думку чужих людей i допомогти єдинiй дочцi пережити те
горе, що звалилося на неï. Мабуть, вони нiколи б не мали доброго
зятя, який опiкувався б ними в старостi, ïхня Катря нiколи б не
пишалася красою i розумом свого сина, але i донька, i онук були б живi.
Малий Iвась мiг би пишатися якщо не добрим iм'ям батька-матерi, то хоча
б своïми дiдом i бабою. I вже точно не водив би старцiв по селах.
Часто люди приймали у свiй дiм чужих дiтей, давали ïм iм'я,
забезпечували ïхнє майбутнє , не знаючи, ким були
батьки знайди.
Тарас Шевченко у поемi Катерина не засуджує поведiнки
своєï героïнi, тiльки застерiгає iнших, як батько
повчає:
Кохайтеся, чорнобривi,
Та не з москалями,
Бо москалi чужi люде,
Роблять лихо з вами. Не засуджує поет i вчинок батькiв, адже,
добре знаючи сiльське життя, розумiє, що моральнi звичаï
тогочасного села були непорушними, i годi було й думати про якесь
поблажливе ставлення до тих, хто ïх зневажав. Шевченко тiльки
окремими рядочками передає внутрiшнiй стан батькiв:
Сидить батько кiнець стола,
На руки схилився;
Не дивиться на свiт божий:
Тяжко зажурився.
Коло його стара мати
Сидить на ослонi,
За сльозами ледве-ледве
Вимовляє донi…
У такiй складнiй життєвiй ситуацiï виннi всi: Катря, яка не
подумала про себе i батькiв; офiцер, що збезчестив дiвчину; батьки, якi
не вберегли свою єдину дитину; чужi люди, якi не виявили хоча б
краплини спiвчуття. А через помилки дорослих усе життя буде страждати i
поневiрятися одна-єдина невинна людина Iвась, син Катерини.
Зараз, мабуть, важко давати оцiнку дiям героïв, якi жили в XIX
столiттi, але ж гуманне ставлення до людей було i залишається
актуальним в усi часи. А тому я не розумiю вчинку батькiв Катерини i
засуджую ïх за те, що вони не вберегли своє дитя.