Михайло Петренко (1817-1862)

Донинi залишаються скупими вiдомостi про життя й творчу дiяльнiсть
Михайла Петренка. Незнане його точне зображення, лише порiвняно недавно
краєзнавцями земляками поета з'ясовано дату його смертi. Поза всiм
тим творчiсть М. Петренка, одного з найталановитiших украïнських
поетiв-романтикiв, починаючи вiд вiдомого вiрша Дивлюсь я на
небо…, що став народною пiснею, належить до поетичноï
спадщини, яка активно функцiонує й загалом не обдiлена увагою
лiтературознавцiв, iнтересом культурного читача.
Михайло Миколайович Петренко народився 1817 р. в мiстечку Слов'янську на
Донеччинi. Вiдомо, що 1841 р. вiн закiнчив юридичний факультет
Харкiвського унiверситету, далi працював у Харковi в палатi карного
суду, пiзнiше секретарем Вовчанського повiтового суду, насамкiнець
повiтовим стряпчим у мiстi Лебединi, де й помер 25 грудня 1862 р. (6
сiчня 1863 р. за новим стилем).
Безперечним є те, що пiд час навчання в унiверситетi М. Петренко
зблизився з гуртком, що iснував у Харковi. Рiк закiнчення унiверситету
став i роком лiтературного дебюту поета: у харкiвському альманасi Снiп
(1841) було видруковано його три вiршi Дивлюсь я на небо…, Чого
ти, козаче, чого ти, бурлаче… та По небу блакитнiм очима
блукаю…. Твори поета вiдразу звернули на себе увагу сучасникiв.
Паралельно з Т. Шевченком Петренко в лiрицi розбудовує лiричне я,
намагаючись надати йому масштабних внутрiшнiх вимiрiв, робить спроби
вибудови образу лiричного героя. Цим поезiя Петренка
вiдрiзняється, з одного боку, вiд творчостi О. Падальського, М.
Шашкевича, В. Забiли, С. Карпенка, С. Руданського, в якiй також наявне
безпосереднє вираження лiричного я, проте бракує його
внутрiшньоï структурованостi, а з iншого вiд творчостi А.
Метлинського, М. Костомарова, Л. Боровиковського, М. Устияновича,
iнтенсивне й iндивiдуальне романтичне свiтовiдчуття яких було висловлене
переважно в позаособистiсних формах, в описах та повiстуваннях. Тим
часом уже в перших творах Петренка описового та повiстувального плану
усе виразнiше окреслюються обриси особи з ïï iндивiдуальним
почуттям, певною часткою iнтроспекцiï та намаганням вiдверто вести
мову про окремi своï переживання, селекцiйованi вiдповiдно до
накреслюваного автором образу героя.
I цiлком лiтературним романтизмом за своïми мотивами, образами,
версифiкацiєю є цикли Небо, Слов'янськ, вiршi Як в сумерки
вечiрнiй дзвiн…, Тебе не стане в сих мiсцях…, четверта
частина циклу Недуг та iн.
Вплив росiйськоï поезiï на творчiсть М. Петренка це переважно
вплив школи росiйського вiрша. Тим часом за своïми переживаннями й
настроями Петренко є глибоко нацiональним украïнським поетом.
Дух європейського романтизму був своєрiдним активiзатором
того, щоб серед широкоï гами емоцiйних рис украïнськоï
душi чутливий i вдумливий поет вiднайшов типово романтичне ставлення
людини до дiйсностi, примiтно забарвлене нацiональним колоритом. Одним
iз досягнень украïнського романтизму, явищем, у якому в
концентрованому виглядi передано одну з сутнiсних характеристик
романтичного стану особистостi, є цикл М. Петренка Небо (Дивлюся
на небо та й думку гадаю…, По небу блакитнiм очима блукаю…
Схилившись на руку, дивлюся я…).
У першому з вiршiв окреслено тi обставини життя героя, що спонукають
його шукати розради у небi, мрiяти про крилля, на яких мiг би сягнути
далеко за хмари , подальше од свiту. У другому з надзвичайною виразнiстю
вiдтворено незрiвнянний, натхненний стан злиття поетового я з безмiром
неба, розчинення уявне, на гранi реальностi й марення у ньому.
Нарештi, у третьому вiршi представлено свого роду гносеологiчний аспект
все тiєï ж картини задивлення в небо. Небо та його дивна,
мiстична дiя на героя постають як щось трансцендентне, як непояснима
нематерiальна субстанцiя. В образi неба для героя вiршiв
вiдкривається стихiя, спорiдненя з його душею. В нiй вiн
убачає пiдставу розв'язання всiх конфлiктiв, взагалi проблеми
iснування. Для романтичного героя циклу притаманний космiзм переживання.
В узагальненому планi герой творiв М. Петренка манiфестує собою
могутнiй порив людини у безмежжя. У вiршах постає як iдеал
єднiсть iндивiдуального людського iснування з безмiром простору й
часу, представленого небом. Конкретнiсть останнього образу, подання його
в рiзних станах (то вечернього крайнеба, то вкритого хмарами, то
блакитного) уможливлює для сприйняття героя нероздiленiсть
реальностi й уяви, фiзичного об'єкта й того, що за ним
вiдчуває зворушена, пiднесена душа.
Щоправда, для вiршiв циклу видається зайвою причинова мотивацiя
прагнень героя; поет намагається пояснити його потяг до
трансцендентного якимсь особливим лютим горем, якого той нiбито
зазнає вiд людей. Проекцiя небесного пориву на вже знайому постать
сироти-бiдолахи замiсть вiднесення цього почуття до кожного iндивiда
фактично применшує смисловий масштаб творiв.
Рефлексивнiсть як ознака лiрики М. Петренка не в останню чергу
пояснюється й тими об'єктами, якi поет обирає для
опису, чи, точнiше, вираження до них свого емоцiйного ставлення. Образ
безмежного неба (а саме це є головним у циклi) сам по собi важко
подiлити на конкретнi, зокрема пейзажнi, деталi. Подiбний об'єкт
вiдображення i в циклi Слов'янськ (мiсто, де народився поет). Ним
виступає не так саме мiсто, як враження вiд пiсень, що ïх
спiвають дiвчата зi Слов'янська. Проте й тут поет знаходить спосiб
художнiх рiшень. Спогад про колишнє слухання пiсень i теперiшнiх
споминiв про них у природному своєму виявi небагатий на ще якогось
типу вiдчуття, крiм слухових, але й тут не забезпечений обширом мовно-
лексичних вiдтiнкiв. Тим часом усе це розгорнуто поетом у цiлий цикл iз
чотирьох творiв.
Поет немов розширює межi самого цього факту, враження вiд рiдних
пiсень, що лунають з уст найкращих, як здається йому, дiвчат,
намагається конкретизувати й опредмечувати всiм можливими
засобами: пейзажними описами обстановок, зiставленням дiï пiсень на
тлi iнших предметiв, переданням динамiки свого внурiшнього стану,
фiксацiєю настрою пiсень, реального й метафоричного обширу ïх
звучання. Послiдовне варiювання кiлькох мотивiв (герой на чужинi, туга
за рiдними мiсцями, за пiснями, якi над ними ширяли, тощо) дає
змогу створити смислову й стильову цiлiснiсть циклу, певну художню
систему, де значущi поетичнi елементи взаємопiдтримують один
одного. У циклах Слов'янськ та, особливо Небо засвiдчена така самобутня
риса художнього мислення поета, як багатократне варiативне повернення до
того самого предмета, своєрiдна синхронiчна циклiчнiсть викладу
чи, в музичних термiнах, лiрична фуга, ширше культивована
украïнською поезiєю значно пiзнiше у ХХ ст. (П. Тичина, В.
Барка).
Обираючи для опису, як у згаданих двох циклах, важкi об'єкти й
досягаючи тут виразностi почуття, М. Петренко, проти сподiвання, не
постає в iнших творах як майстер пейзажу, портрета, взагалi
точного вiдтворення довкiлля. Поза панорамним зображенням неба (зорi,
сонце, мiсяць) предметнiсть поезiï Петренка невисока, й вiн тут не
може дорiвнятися Л. Боровиковському, А. Метлинському, О. Афанасьєву-
Чужбинському.
Сягаючи загалом масштабнiшого вимiру, нiж герой лiрики В. Забiли, бувши
вiдкритим у своïй трансценденцiï безмiровi унiверсуму та
реальному просторовi батькiвщини, герой лiрики Петренка водночас
своєю iстотною буттєвою характеристикою має те, що
рiднить його з типовим героєм тогочасноï
украïнськоï романтичноï поезiï, — вiдчуття
сирiтства, передусiм у планi метафiзичному (Весна, цикл Небо), що, втiм,
стосовно поета було грунтовне на дiйсному фактi (Батькiвська могила),
вiдкинутiсть особистостi за коло звичайних житейських стосункiв,
переживання розлуки, нещасливоï закоханостi.
Космiзм свiтовiдчуття героя має в поезiï М. Петренка чимало
шляхiв виходу на внутрiшньо-особистiснi, страдницькi теми . Сиротина зi
своïми земними кривдами фiгурував уже в циклi Небо, ця ж каузальна
поєднанiсть душевноï незатишностi iз задивленням у просторове
видноколо розгорнута й в iнших творах, наприклад, Туди моï
очi…. Очевидно, на рiвнi конструювання художнього свiту, образ
крайнеба в поезiï М. Петренка виступав також метафорою
просторовоï, часовоï, психологiчноï межi, за якою герой
позбувався почуття незахищеностi, вiдчуженостi в реальному свiтi.
Цiкаво, що таке бачення свiту в поезiï Петренка не має ознак
пантеïстичних. Нi простiр природи загалом, нi далечiнь неба,
зокрема, не виступають у його поезiï синонiмом Бога. Бог є у
цьому контекстi iншою, окремою субстанцiєю; так, iз пошуками
правди, iз сумнiвами при грiховнiсть дiяння герой поезiï
звертається до Бога, — не до неба.
Петренко один iз перших украïнських поетiв, який здiйснив спробу
психологiчного поглиблення любовноï теми , подальшого
iндивiдуалiзованого розгортання ïï з того стану, в якому вона
на початок 40-х рокiв ХIХ ст. iснувала в лiтературнiй традицiï та
народноï творчостi. Передусiм поет емоцiйно пiдсилює й
оживлює уявлення про любов як страждання, вiдкидаючи при цьому
його стереотипнi, тривiальнi значення (наприклад, солодке, приємне
страждання). Любов у трактуваннi поета мiстить у собi елемент реального
душевного болю й прикрощiв, проте поза цим усiм розкривається в
неповторнiй змiстовностi. Тему страждання вiд любовi поет
конкретизує у зiштовхуваннi цього почуття з рiзними обставинами й
ситуацiями, на змалювання його мобiлiзує емоцiйно наснаженi
лексичнi значення та низку експресивних образiв, у яких подекуди
вчувається стилiстика романсу.
Поет видобуває окремi ознаки психологiчноï деталiзацiï у
змалюваннi пристрастi, туги, його лiрика в цих мотивах значно чiткiша i
навiть художньо не емпiрично достовiрнiша, нiж композицiйно переобтяжена
лiрика В. Забiли, i становить своєрiдну паралель (за часом
написання, очевидно, бiльш ранню) до психологiчноï лiрики Т.
Шевченка (при тому, що в нiй зовсiм iншi настроï та мотиви).
Любовна лiрика М. Петренка з художнього погляду нерiвна: в нiй
трапляються то виразнi прояви лiтературщини, то скутiсть i схематизм, то
надуживання риторичними прийомами; в одних випадках смуток героя
(героïнi) видається декоративним, вчинок його надто умовним у
контекстi всього твору, в iнших випадках поет вiднаходить точнiше
вiдтворення стану героя через зображення його фiзичних вiдчуттiв, уявно-
метафоричних учинкiв, як, наприклад у третьому роздiлi циклу Недуг: лише
виснаження на межi сну та безсоння здатне на якийсь час заморити те горе
нескiнченне, яке терпить герой. Основою поетичного доробку М. Петренка,
яка й визначає його мiсце в украïнськiй поезiï, є
медитативно-розмислова лiрика, майже цiлковито зосереджена на внутрiшнiх
станах лiричного я. Настроï туги, невтоленостi, вiдчуженостi вiд
свiту, трансценденцiя героя поза межi емпiричноï дiйсностi це
ознаки психологiчного романтизму, тобто романтизму у вужчому й найбiльш
точному значеннi слова. Поза зверненням до лiтературних та фольклорних
загальних мiсць поет намагався, в мiру своïх можливостей, здiйснити
самобутньо-iндивiдуальне проникнення у внутрiшнiй свiт особистостi,
зокрема в моментi ïï романтичного поривання. Лiрика поета не
пiдтримує тенденцiï до деталiзованого зображення предметiв
зовнiшнього свiту, як це намiчалося того часу в поезiï А.
Метлинського, О. Афанасьєва-Чужбинського, Т. Шевченка, в
бурлескних поемах, проте загальниковiсть стилю М. Петренка не бiльша,
нiж народних пiсень. Переживання його героя супроводжують, хай скупi,
пейзажнi описи, елементи ескiзноï зримостi присутнi в умовнiй,
гаданiй дiï, здiйснюється рух у напрямку розгортання,
переважно в актi матерiалiзацiï, метафори та порiвняння, нарештi,
окремi описи душевних станiв, переважно романтичного характеру
засвiдчують орiєнтованiсть поета на конкретнiсть та психологiчну
точнiсть.
Водночас стиль поета насичений i абстрактними образами-поняттями
(можливо, саме ця обставина й iнспiрує думку про загальниковiсть).
Спiвдiючи в рядi випадкiв iз фольклорною образнiстю, з типовими
романсовими мотивами, поетичне мислення Петренка у вiдтвореннi глибоких,
суто романтичних переживань вирiзняється й iндивiдуалiзованою
концептуальнiстю, й стильовою ускладненiстю.