Порiвняльна характеристика Онєгiна i Печорiна

Кидається в очi спорiдненiсть Печорiна i Онєгiна легко
пояснити як ïх приналежнiстю до байронiчнi типу героя, так i
ïх суспiльним становищем. Адже обидва славилися своïми
успiхами в петербурзькому свiтi. Але Шестов не правий, коли
стверджує, що Лермонтов не впорався зi своєю творчою
завданням, дозволивши Печорину трiумфувати в сучасному життi i не
зумiвши протиставити йому рiвного за силою героя. Адже в передмовi до
роману поет прямо вказував своïм критикам: Герой Нашого Часу,
панове моï, точно портрет, але не однiєï людини: це
портрет, складений з порокiв усього нашого поколiння, у його розвитку
… Ви скажете, що моральнiсть вiд цього не виграє? Вибачте.
Досить людей годували солодощами; у них вiд цього зiпсувався шлунок:
потрiбнi гiркi лiки, ïдкi iстини.
Але не думайте, проте, пiсля цього, щоб автор цiєï книги мав
коли-небудь горду мрiю стати виправних людських порокiв. Боже борони
його вiд такого невiгластва! Йому просто було весело малювати
сучасноï людини, яким вiн його розумiє i, до його i вашому
лихо, занадто часто зустрiчав. Буде й того, що хвороба вказана, а як
ïï вилiкувати — це вже Бог знає! Лермонтовський
Печорин у хвилину вiдвертостi з самим собою визнає нiкчемнiсть
прожитого життя: Пробiгаю в пам'ятi все моє минуле i запитую себе
мимоволi: навiщо я жив? для якоï мети я народився? .. А, мабуть,
вона iснувала, i,, мабуть, було менi призначення висока, тому що я
вiдчуваю в душi моєï сили неосяжнi … Але я не вгадав
цього призначення, я захопився приманками пристрастей порожнiх i
невдячних; з горнила ïх я вийшов твердий i холодний, як залiзо, але
втратив навiки запал благородних прагнень, — кращий колiр життя. I
з тiєï пори скiльки разiв вже я грав роль сокири в руках
долi! Як знаряддя страти, я упадав на голову приречених жертв, часто без
злоби, завжди без жалю … Моя любов нiкому не принесла щастя, тому
що я нiчим не жертвував для тих, кого любив: я любив для себе, для
власного задоволення; я тiльки задовольняв дивну потреба серця, з
жадiбнiстю поглинаючи ïхнi почуття, ïх нiжнiсть, ïх
радощi i страждання — i нiколи не мiг насититися . Вiн вже куди
песимiстичнiше героïв Байрона, романтизму в ньому майже не
залишилося, i невипадково роман Лермонтова став першим власне
реалiстичним романом у росiйськiй лiтературi. Тут безпосередньо
розкривається, внутрiшнiй свiт героя, i картина ця безрадiсна.
Печорiн кається лише в тому, що не досягла в життi того, до чого
нiбито мав покликання, а не в стражданнях, заподiяних своïм
жертвам.
Вiн нiколи б не змiг вiдповiсти так, як вiдповiв Онєгiн на
гранично щирий лист Тетяни, нiколи би не написав такого листа, яке
написав Євген своєï коханоï. Пушкiнський герой ще
цiлком у традицiях Байрона шукає в життi iдеал краси i любовi,
йому вiдомi духовнi боренья. Згадаймо, як Онєгiн пiсля того, як
Тетяна вiдкинула його, виявляється серцем занурена у бурю
вiдчуттiв. Печорiна ж нiколи не залишають жiнки, навпаки, вiн ïх
кидає, як сам зiзнається, завжди без жалю. Чому ж
Лермонтовський герой залишає у нас набагато бiльш похмуре
вiдчуття, нiж пушкiнський? Причина, думається, в тому, що писалися
два романи, по сутi, в рiзнi епохи. Пушкiн ще пам'ятав днiв
Олександрових прекрасний початок i задумав i багато в чому написав свого
Онєгiна ще за часiв декабристiв, до воцарiння Миколи I з його
iдеалом полiцейськоï держави. Лермонтов творив вже пiсля розгрому
декабристського руху, в епоху настала реакцiï. Його герой жив вже
не в кiнцi 1810-х — початку 1820-х рокiв, як Онєгiн, а вже в
миколаïвськiй Росiï, де його здiбностi не могли бути
затребуванi в принципi. Можливо, тому Печорин замкнувся у своєму
егоïзмi та мiзантропiï.
Це — останнiй байронiчний герой росiйськоï лiтератури.
Романтичнi риси в нього поступово вироджуються в майже буржуазний
егоïзм. Якщо Онєгiна вiд такого переродження все-таки
врятувала любов до Тетяни, то Печорину так i не довелося зустрiти
подiбну сильну натуру. Княжна Мерi i Бела здатнi тiльки на роль жертви.
Романтизм поступово йшов i з життя, i з лiтератури. Готувався вiдiйти в
минуле i байронiчний тип героя. На змiну йому повинен був прийти
бальзакiвський тип молодого цинiка i набувача. Печорiн ще позбавлений
однiєï важливоï пристрастi — пристрастi до наживи.
З додаванням ж ïï подiбнi йому героï дуже легко
перетворюються на бальзаковских, бо цинiзмом Печорiн не
поступається Растiньяку.