Iнший Свiт Герлiнґа-Ґрудзiнського й Записки з мертвого дому Достоєвського: спадкоємнi звязки в табiрному текстi

Iдеться про спадкоємнi звязки мемуарних текстiв Ф. М.
Достоєвського та Ґ. Герлiнґа-Ґрудзiнського, якi
показують розвиток традицiï мемуарних жанрiв, зокрема табiрноï
прози, а також засвiдчують перехiд фiлософськоï проблематики, яка
стосується людського вiдчуження через тюрми й табори, вiд автора
ХIХ ст. до його наступника у столiттi ХХ. Порiвняння дає змогу
виявити глибину проникнення польського письменника в закони чужого йому
свiту та оцiнити моральнi критерiï його зображення.
Iз текстами документальноï табiрноï прози ХХ ст. неодноразово
порiвнювали знамениту книгу каторжанських спогадiв-спостережень Ф. М.
Достоєвського Записки з Мертвого дому (1862), вбачаючи в нiй певну
архетипну модель подальшого розвитку цiєï тематичноï
гiлки в документалiстицi2. Завдання нашоï розвiдки показати тематично-
проблемнi сходження та поетикально-образнi аналогiï у книзi
росiйського класика i його польського шанувальника, вiдомого в
повоєннiй Польщi прозаïка-емiгранта Ґустава Герлiнґа-
Ґрудзiнського Iнший свiт (1950), а через них показати й
вiдмiнностi. Вони неможливою для белетристики мiрою виражають суть
суспiльних змiн i незмiннiсть людськоï душi вiд часiв доби
позитивiзму до постмодерну3.
Достоєвський писав Записки з Мертвого дому за каноном
мемуарноï лiтератури свого часу4. Вiн увiв фiкцiйного героя-
оповiдача дворянина Олександра Петровича Горянчикова, який нiбито
проживає на поселеннi в сибiрському мiстечку пiсля каторги, що
ïï вiдбув за вбивство дружини. Йому начебто належать записки,
якi автор-наратор у Вступi (Введение) видає за
посмертно знайденi й опублiкованi. Крiм Вступу, Горянчиков нiде бiльше в
текстi не характеризується; ця постать введена в книгу як цiлком
умовна. Лише у Вступi автор намагається обґрунтувати
психологiчними характеристиками свого пiдставного Alter
Ego (вiдлюдькуватiсть, замкнутiсть, самiтництво,
уникання знайомств i т. п.) подальшу долю його записок вони мали
потрапити у грубку господинi тiєï квартири, де Горянчиков
самотньо прожив довгi роки заслання i помер, однак далi про нього
забуто, оповiдь ведеться вiд автора полiтичного засланця [див.: 5, 289].
Поза цим белетристичним антуражем Записки Ф. Достоєвського книга
нефiкцiйна, небелетристична: усе, що складає змiст оповiдi власне
про сибiрську каторгу й каторжан, автор пережив сам, бачив на власнi
очi, завдяки чому й створив своєрiдну енциклопедiю росiйськоï
каторги (Т. Симонова [6, 61]). У 18491959 рр. вiн вiдбув пiсля арешту,
слiдства й вироку чотирирiчну каторгу, а потiм заслання (солдатську
службу) в Омському острозi та у провiнцiйному Семипалатинську за участь
у справi петрашевцiв нового пiсля декабристiв поколiння росiйських революцiонерiв-
демократiв. Цей досвiд мав для розвитку Достоєвського-художника та
мислителя величезне значення, хоча виявилося воно не вiдразу й повною
мiрою проявилося лише у творах початку 60-х рр. [1860-х Н. К.], пiсля
всебiчного осмислення цього досвiду в Записках iз Мертвого дому [8,
709]. Дослiдники Достоєвського вважають, що фiктивна постать Горянчи-
кова введена з цензурних мiркувань, i автор iз нею не рахувався та
одверто будував свою розповiдь як розповiдь про долю не кримiнального, а
полiтичного злочинця, надiлену автобiографiчними зiзнаннями,
мiркуваннями про особисто передумане й пережите [8, 714; див. також: 5,
289291]. Радянський лiтературознавець також запевняє, що ця книга
не просто автобiографiя, мемуари чи серiя документальних замальовок, це
видатна за значенням та унiкальна жанром книга про народну Росiю, де при
документальнiй точностi розповiдi узагальнювальний смисл пережитого
виведений з нього думкою i творчою уявою автора, який
поєднує в собi генiального художника, психолога й публiциста
[8, 714]. Така недооцiнка можливостей мемуарно-документальноï форми
була характерною загалом для радянського лiтературознавства5, не зжита
вона й досi
У Записках iз Мертвого дому бачимо ту художньо-образну структуру, яка
згодом виявляється чи не в усiх тюремно-табiрних спогадах про
радянський ГУЛАГ: стисло окресленi головнi моменти життя арештантiв
пiдневiльна праця, бесiди, забави i розваги у вiльнi години, лазня,
лiкарня, буднi й свята острога. Автор малює всi головнi розряди
каторжанськоï адмiнiстрацiï [8, 714]. Сюжетно оповiдь
охоплює весь час перебування оповiдача на каторзi: вiд першого дня
до останнього чотири болiсно пережитi роки. Усi цi враження безперечно
належать самому Достоєвському, адже вiдображенi й у його
листуваннi: зокрема зразу по виходi з каторги (22 лютого 1854 року в
Омську) вiн написав докладного листа братовi Михайлу Михайловичу
Достоєвському [3, 166174], якого авторитетний знавець творчостi
росiйського класика Г. М. Фрiдлендер справедливо називає зерном
майбутнiх Записок iз Мертвого дому [9, 10]. Соцiально-психологiчна та
морально-етична проблематика книги досить широка; очевидно, саме це
зробило Достоєвського своєрiдним орiєнтиром для
наступних авторiв, якi намагалися передати свiй тюремно-табiрний досвiд:
на нього постiйно оглядаються не тiльки Ґ. Герлiнґ-
Ґрудзiнський, а й О. Солженiцин в Архiпелазi ГУЛАГ та iншi автори.
Г. М. Фрiдлендер видiляє в каторжанськiй книзi Достоєвського
три особливо пристрасно та болiсно пережитi автором наскрiзнi iдеï:
1) iдея народноï Росiï та ïï великих можливостей; 2)
тема розєднаностi, трагiчноï вiдiрваностi один вiд одного в
Росiï верхiв i низiв, народу та iнтелiгенцiï; 3) рiзне
ставлення до мешканцiв острогу офiцiйно-державноï i народноï
Росiï [8, 715]. На нашу думку, названа проблематика лише частково
вiдображає коло найважливiших мотивiв у Мертвому домi, котрi
згодом як провiднi iдеï неодноразово були приводом до заочних
суперечок iз Достоєвським його наступникiв у росiйськiй табiрнiй
прозi ХХ ст. зокрема О. Солженiцина, В. Шаламова. Важливо вказати те, що
знайшло продовження в ïхнiх писаннях, стало своєрiдними
архетипами топосiв тюремно-табiрноï мемуаристики.
Ось кiлька пiдмiчених Достоєвським характеристик каторги й
каторжан, якi продовжилися в багатьох його наступникiв:
1) неможливiсть виправлення злочинця в тюрмi через неможливiсть вiдчути
вину за дiйсно скоєний злочин (Ни малейшего
Признака Раскаяния, ни малейшей тягостной думы О
Своём преступлении [2, 15]), абсурднiсть багатьох видiв i
засобiв тюремного покарання Бесполезную жестокость,
необхiднiсть застосування котрих неможливо зрозумiти й
обґрунтувати логiчно [2, 138141, 175, 176];
2) ненависть невiльникiв до пiдневiльноï працi (На Работу
смотрели с ненавистью [2, 16]); особливо важливим є цей
мотив у Колимських оповiданнях В. Шаламова;
3) поширення аморальних тюремних / каторжанських норм поведiнки на
приватне життя увязнених (Достоєвський писав, наприклад, про
Всеобщее воровство, пянство, контрабанду, лихварство,
звiдництво в середовищi каторжан, а також про те, що
Сплетни, интриги, бабьи наговоры, зависть, Свара,
Злость всегда были На Первом Плане в
Этой кромешной жизни [2, 13; а також: 2, 15, 66, 252 та
iн.]); про тиранство, що стає виявом моральноï розпусти, i
садизм, який входить у звичку тобто в норму, переставши у хворому
суспiльствi бути злочином (Тиранство Есть привычка оно
развивается наконец В Болезнь. <> Кровь и власть
пьянят: развивается загрубелость, разврат <> Общество,
равнодушно смотрящее На Такое явление, Уже само
заражено в Своём основании. Право Телесного
наказания Одно Из самых сильных Средств
Для Уничтожения В Нём Всякого
Зародыша, всякой попытки гражданственности и полное основание
к непременному и неотразимому его разложению [2, 154]);
4) вiдчуження як унiверсальний закон мiжлюдських стосункiв серед
зневолених (Между арестантами почти совсем Не
Замечалось дружества И это замечательная черта: Так не
Бывает На воле [2, 107]), оскiльки увязненi
найбiльше страждають вiд вимушеного тiсного спiвжиття [2, 22, 252];
загострюється тужна ностальгiя за iстинно дружньою близькiстю
(епiзод iз собакою Шариком [2, 77]); загострюються i стають одверто
антагонiстичними стосунки мiж представниками рiзних верств
суспiльства та рiзних народiв (Не Свой человек, да и только
[2, 198; див також: 2, 26, 54 та iн.]; одвертий цинiзм стосункiв
виливається в жорстокi закони