Iнший Свiт Герлiнґа-Ґрудзiнського й Записки з мертвого дому Достоєвського: спадкоємнi звязки в табiрному текстi
Iдеться про спадкоємнi звязки мемуарних текстiв Ф. М.Достоєвського та Ґ. Герлiнґа-Ґрудзiнського, якi
показують розвиток традицiï мемуарних жанрiв, зокрема табiрноï
прози, а також засвiдчують перехiд фiлософськоï проблематики, яка
стосується людського вiдчуження через тюрми й табори, вiд автора
ХIХ ст. до його наступника у столiттi ХХ. Порiвняння дає змогу
виявити глибину проникнення польського письменника в закони чужого йому
свiту та оцiнити моральнi критерiï його зображення.
Iз текстами документальноï табiрноï прози ХХ ст. неодноразово
порiвнювали знамениту книгу каторжанських спогадiв-спостережень Ф. М.
Достоєвського Записки з Мертвого дому (1862), вбачаючи в нiй певну
архетипну модель подальшого розвитку цiєï тематичноï
гiлки в документалiстицi2. Завдання нашоï розвiдки показати тематично-
проблемнi сходження та поетикально-образнi аналогiï у книзi
росiйського класика i його польського шанувальника, вiдомого в
повоєннiй Польщi прозаïка-емiгранта Ґустава Герлiнґа-
Ґрудзiнського Iнший свiт (1950), а через них показати й
вiдмiнностi. Вони неможливою для белетристики мiрою виражають суть
суспiльних змiн i незмiннiсть людськоï душi вiд часiв доби
позитивiзму до постмодерну3.
Достоєвський писав Записки з Мертвого дому за каноном
мемуарноï лiтератури свого часу4. Вiн увiв фiкцiйного героя-
оповiдача дворянина Олександра Петровича Горянчикова, який нiбито
проживає на поселеннi в сибiрському мiстечку пiсля каторги, що
ïï вiдбув за вбивство дружини. Йому начебто належать записки,
якi автор-наратор у Вступi (Введение) видає за
посмертно знайденi й опублiкованi. Крiм Вступу, Горянчиков нiде бiльше в
текстi не характеризується; ця постать введена в книгу як цiлком
умовна. Лише у Вступi автор намагається обґрунтувати
психологiчними характеристиками свого пiдставного Alter
Ego (вiдлюдькуватiсть, замкнутiсть, самiтництво,
уникання знайомств i т. п.) подальшу долю його записок вони мали
потрапити у грубку господинi тiєï квартири, де Горянчиков
самотньо прожив довгi роки заслання i помер, однак далi про нього
забуто, оповiдь ведеться вiд автора полiтичного засланця [див.: 5, 289].
Поза цим белетристичним антуражем Записки Ф. Достоєвського книга
нефiкцiйна, небелетристична: усе, що складає змiст оповiдi власне
про сибiрську каторгу й каторжан, автор пережив сам, бачив на власнi
очi, завдяки чому й створив своєрiдну енциклопедiю росiйськоï
каторги (Т. Симонова [6, 61]). У 18491959 рр. вiн вiдбув пiсля арешту,
слiдства й вироку чотирирiчну каторгу, а потiм заслання (солдатську
службу) в Омському острозi та у провiнцiйному Семипалатинську за участь
у справi петрашевцiв нового пiсля декабристiв поколiння росiйських революцiонерiв-
демократiв. Цей досвiд мав для розвитку Достоєвського-художника та
мислителя величезне значення, хоча виявилося воно не вiдразу й повною
мiрою проявилося лише у творах початку 60-х рр. [1860-х Н. К.], пiсля
всебiчного осмислення цього досвiду в Записках iз Мертвого дому [8,
709]. Дослiдники Достоєвського вважають, що фiктивна постать Горянчи-
кова введена з цензурних мiркувань, i автор iз нею не рахувався та
одверто будував свою розповiдь як розповiдь про долю не кримiнального, а
полiтичного злочинця, надiлену автобiографiчними зiзнаннями,
мiркуваннями про особисто передумане й пережите [8, 714; див. також: 5,
289291]. Радянський лiтературознавець також запевняє, що ця книга
не просто автобiографiя, мемуари чи серiя документальних замальовок, це
видатна за значенням та унiкальна жанром книга про народну Росiю, де при
документальнiй точностi розповiдi узагальнювальний смисл пережитого
виведений з нього думкою i творчою уявою автора, який
поєднує в собi генiального художника, психолога й публiциста
[8, 714]. Така недооцiнка можливостей мемуарно-документальноï форми
була характерною загалом для радянського лiтературознавства5, не зжита
вона й досi
У Записках iз Мертвого дому бачимо ту художньо-образну структуру, яка
згодом виявляється чи не в усiх тюремно-табiрних спогадах про
радянський ГУЛАГ: стисло окресленi головнi моменти життя арештантiв
пiдневiльна праця, бесiди, забави i розваги у вiльнi години, лазня,
лiкарня, буднi й свята острога. Автор малює всi головнi розряди
каторжанськоï адмiнiстрацiï [8, 714]. Сюжетно оповiдь
охоплює весь час перебування оповiдача на каторзi: вiд першого дня
до останнього чотири болiсно пережитi роки. Усi цi враження безперечно
належать самому Достоєвському, адже вiдображенi й у його
листуваннi: зокрема зразу по виходi з каторги (22 лютого 1854 року в
Омську) вiн написав докладного листа братовi Михайлу Михайловичу
Достоєвському [3, 166174], якого авторитетний знавець творчостi
росiйського класика Г. М. Фрiдлендер справедливо називає зерном
майбутнiх Записок iз Мертвого дому [9, 10]. Соцiально-психологiчна та
морально-етична проблематика книги досить широка; очевидно, саме це
зробило Достоєвського своєрiдним орiєнтиром для
наступних авторiв, якi намагалися передати свiй тюремно-табiрний досвiд:
на нього постiйно оглядаються не тiльки Ґ. Герлiнґ-
Ґрудзiнський, а й О. Солженiцин в Архiпелазi ГУЛАГ та iншi автори.
Г. М. Фрiдлендер видiляє в каторжанськiй книзi Достоєвськоготри особливо пристрасно та болiсно пережитi автором наскрiзнi iдеï:
1) iдея народноï Росiï та ïï великих можливостей; 2)
тема розєднаностi, трагiчноï вiдiрваностi один вiд одного в
Росiï верхiв i низiв, народу та iнтелiгенцiï; 3) рiзне
ставлення до мешканцiв острогу офiцiйно-державноï i народноï
Росiï [8, 715]. На нашу думку, названа проблематика лише частково
вiдображає коло найважливiших мотивiв у Мертвому домi, котрi
згодом як провiднi iдеï неодноразово були приводом до заочних
суперечок iз Достоєвським його наступникiв у росiйськiй табiрнiй
прозi ХХ ст. зокрема О. Солженiцина, В. Шаламова. Важливо вказати те, що
знайшло продовження в ïхнiх писаннях, стало своєрiдними
архетипами топосiв тюремно-табiрноï мемуаристики.
Ось кiлька пiдмiчених Достоєвським характеристик каторги й
каторжан, якi продовжилися в багатьох його наступникiв:
1) неможливiсть виправлення злочинця в тюрмi через неможливiсть вiдчути
вину за дiйсно скоєний злочин (Ни малейшего
Признака Раскаяния, ни малейшей тягостной думы О
Своём преступлении [2, 15]), абсурднiсть багатьох видiв i
засобiв тюремного покарання Бесполезную жестокость,
необхiднiсть застосування котрих неможливо зрозумiти й
обґрунтувати логiчно [2, 138141, 175, 176];
2) ненависть невiльникiв до пiдневiльноï працi (На Работу
смотрели с ненавистью [2, 16]); особливо важливим є цей
мотив у Колимських оповiданнях В. Шаламова;
3) поширення аморальних тюремних / каторжанських норм поведiнки на
приватне життя увязнених (Достоєвський писав, наприклад, про
Всеобщее воровство, пянство, контрабанду, лихварство,
звiдництво в середовищi каторжан, а також про те, що
Сплетни, интриги, бабьи наговоры, зависть, Свара,
Злость всегда были На Первом Плане в
Этой кромешной жизни [2, 13; а також: 2, 15, 66, 252 та
iн.]); про тиранство, що стає виявом моральноï розпусти, i
садизм, який входить у звичку тобто в норму, переставши у хворому
суспiльствi бути злочином (Тиранство Есть привычка оно
развивается наконец В Болезнь. <> Кровь и власть
пьянят: развивается загрубелость, разврат <> Общество,
равнодушно смотрящее На Такое явление, Уже само
заражено в Своём основании. Право Телесного
наказания Одно Из самых сильных Средств
Для Уничтожения В Нём Всякого
Зародыша, всякой попытки гражданственности и полное основание
к непременному и неотразимому его разложению [2, 154]);
4) вiдчуження як унiверсальний закон мiжлюдських стосункiв серед
зневолених (Между арестантами почти совсем Не
Замечалось дружества И это замечательная черта: Так не
Бывает На воле [2, 107]), оскiльки увязненi
найбiльше страждають вiд вимушеного тiсного спiвжиття [2, 22, 252];
загострюється тужна ностальгiя за iстинно дружньою близькiстю
(епiзод iз собакою Шариком [2, 77]); загострюються i стають одверто
антагонiстичними стосунки мiж представниками рiзних верств
суспiльства та рiзних народiв (Не Свой человек, да и только
[2, 198; див також: 2, 26, 54 та iн.]; одвертий цинiзм стосункiв
виливається в жорстокi закони
Всезагальноï табiрноï моралi: …Ты
сперва Помри, а я после… [2, 24]; мусиш бути
таким, як усi, i не надiйся на спiвчуття та пiдтримку - …против
внутренних уставов и принятых обычаев острога никто не смел восставать;
все подчинялись [2, 12] — пiзнiше це правило вилилось у
формулу суворого аскетичного каторжанського стоïцизму: Не вiр, не
бiйся, не проси;
5) безнадiйнiсть становища — найгiрша кара для людини: арештанти в
Мертвому домi живуть iз постiйним вiдчуттям, що кара ïм на
роду написана, Що вона несправедлива й надмiрна [2, 147], однак
уникнути ïï неможливо; може, через те так ревно дбають про
дотримання певних ритуалiв своєрiдноï арештантськоï
справедливостi мiж собою: строго порiвну дiлять милостиню [2, 108],
не терплять вискочок [2, 121], уперто не приймають спроб
благородных Стати Своïми В ïхньому
середовищi (Они разделены с простонародьем глубочайшей
бездной… [2, 198; а також: 2, 26, 54]) тощо;
6) примарнiсть хисткоï межi мiж каторгою i волею у свiдомостi
увязненоï людини (…вследствие мечтательности и долгой
отвычки Свобода казалась у нас в остроге как-то свободнее
настоящей свободы… [2, 230; див. також: 2, 66]);
7) як наслiдок — ко всему подлец-человек привыкает (за
виразом героя в пiзнiшому романi Достоєвського): …да,
живуч человек! Человек есть существо, ко всему привыкающее, и, я
думаю, это самое лучшее его определение [2, 10]; …Я и
тогда уже предчувствовал, до какой чудовищной степени приживчив
человек [2, 56].
Польський письменник Ґустав Герлiнґ-Ґрудзiнський книгу
Iнший свiт, видану в емiграцiï, у Римi в 1950 роцi, писав пiд
очевидним впливом Записок… Достоєвського. Про це свiдчать i
прямi авторськi посилання на попередника (зокрема епiграфи до цiлоï
книги та до чотирьох ïï структурних пiдроздiлiв — три
глави й епiлог — iз 16-ти, а також назва i змiст третьоï
глави у другiй частинi — Записки з Мертвого дому, де йдеться про
ознайомлення героя-оповiдача iз книгою росiйського класика, коли
ïï пощастило отримати вiд спiвтабiрницi й тримати в себе пiд
подушкою довший час), та численнi прихованi ремiнiсценцiï,
поетикальнi збiги, аналогiï, сюжетнi антитези радянського табору з
Мертвим домом царських часiв.
Перший епiграф (перед цiлим текстом [11, 5]) пояснює назву книги
польського емiгранта: Iнший свiт — особый Мир,
Ни На Что
Более Не Похожий за Достоєвським, його
заживо Мёртвый дом, жизнь как Нигде, и
Люди Особенные [2, 9]. Другий епiграф до глави 5-
ï у першiй частинi тексту [11, 91], яка розповiдає про
традицiï примусовоï працi в Росiï, що склалися в
систему нелюдського визиску за часiв радянськоï каторги,
єдиним порятунком вiд якоï для вязня були смерть або
самокалiцтво. Епiграф указує на Исход В
Добровольном, почти искусственном мученичестве, яке
Достоєвський бачив метафiзичною рисою росiйського простолюду
Ґрудзiнський же пояснює цiлком конкретними соцiально-
iсторичними причинами, через якi жорстокi радянськi методи перековки
особистостi виявилися утопiєю, що лицемiрно прикривала
узаконену експлуатацiю людського матерiалу аж до повного його
використання / виснаження. Закiнчувалося викиданням табiрних вiдходiв-
доходяг W Trupiarniu [див. главу
Трупарня]. Третiй епiграф до 2-ï глави у другiй частинi тексту
Нiчнi крики [11, 190] про те, як вириваються моторошними стогонами в
нiчних кошмарах страждання зневолених людей, загнанi в пiдсвiдомiсть
(у Достоєвського про народ Битый Нутро
Отбитое). Четвертий епiграф до глави 4-ï iз
другоï частини В тилу Отєчєствєнной
войни про традицiю доносiв, якi процвiтали на каторзi, за
Достоєвським, ще з царських часiв, переставши пiдпадати пiд
моральний осуд i, за Ґрудзiнським, ставши нормою
суспiльноï моралi в Радянському Союзi, що й вилилося в iстерiю
шпигуноманiï з початком радянсько-нiмецькоï вiйни.
Польський письменник завдяки початковi вiйни й пiдписанню угоди мiж
Сталiним та представниками польського уряду (пакт Сiкорського
Майського), пiсля численних митарств, вирвався з табору, вступивши до
лав добровольцiв польськоï армiï, яка формувалася з
польських громадян на територiï СРСР. Про непростий шлях до
такого звiльнення крiзь перипетiï людського благородства й
пiдступностi, альтруïзму i зради йдеться в цiй главi.
Пятий епiграф до Епiлогу: Падiння Парижа [11, 314] перегукується з
уже згадуваною думкою про Подлеца человека: Трудно
представить, до Чего Можно Исказить Природу
Человеческую [2, 157]. В Епiлозi розказано про пiдсумковий
епiзод табiрноï одiсеï польського письменника зустрiч у щойно
звiльненому вiд фашистiв Римi в червнi 1945 року iз колишнiм товаришем
по нещастю маленьким євреєм iз Вiтебськоï вязницi
Червня 1940-го. Тодi вiд нього, новоприбулого з волi, тамтешнi вязнi
(серед них був i Ґрудзiнський) дiзналися про падiння Парижа пiд
гiтлерiвською навалою. Його сльози за переможеним Парижем на час
спiльного перебування в радянськiй вязницi зблизили ïх з оповiдачем
то був вияв солiдарностi з вiльним свiтом, iдеали якого уособлював
Париж.
А в 1945 роцi сам факт звiльнення Парижа та iнших європейських
столиць вiд чуми нацизму змушує поляка, який пройшов вiйну з
армiєю переможцiв, проте втратив батькiвщину й добровiльно став
емiгрантом (щоб не повертатися туди, де зверхниками стали про-радянськi
владцi, якi для нього уособлюють причетнiсть до табiрноï неволi),
змушують вiдмовити колишньому знайомцевi у словах спiвчуття, коли
маленький єврей-комунiст зiзнається оповiдачевi, що вижив у
радянському таборi завдяки зрадi. Його змусили стати стукачем, i
своє життя вiн рятував, подаючи табiрному оперовi доноси на
товаришiв, зокрема нiмецьких комунiстiв, участь яких пiсля початку радянсько-
нiмецькоï вiйни була визначена наперед: вони стали першими жертвами
ненавистi до нiмцiв, що узаконювалася в радянськiй краïнi мало не
на офiцiйному рiвнi.
У червнi 1945-го, пiсля перемоги над нацизмом, у звiльненiй
європейськiй столицi, оповiдач не хоче й не може прощати
колишньому спiвтабiрниковi його минулого, хоча визнає, що не
має права судити, бо якби був у таборi й досi, то поставився б до
зiзнання iнакше може, терпимiше. Однак у нормальному людському
суспiльствi простити за невиннi жертви, принесенi на алтар гула-
гiвського Молоха заради власного порятунку, означає повернутися до
зжитого минулого, прийняти його закони й мораль, змиритися з ними,
пустити ïх у своє нове життя, яке доводиться починати хай на
чужинi, втративши всi права на плоди спiльноï перемоги, але на
волi. Тому мовчання оповiдача (вiн не вимовив жодного слова розумiння,
на якi чекав колишнiй товариш, i той змушений був пiти геть як побитий
пес, затамувавши в собi свою вину i своє каяття, щоб нести ïх
нероздiленими самому все подальше життя) своєрiдна риска пiд
табiрним минулим, вiд якого оповiдач вiдсторонюється як вiд iншого
свiту свiту чужого, неприйнятного.
По сутi, Грудзiнський через епiграфи й назви вiдштовхується вiд
думок Достоєвського, щоб вибудувати у своєму текстi систему
iдей
Аналогiй та антитез до твору знаменитого попередника. За аналогiєю
показано чимало приватних рис табiрного розпорядку i спiвжиття
(наприклад звичай виробничого начальства за згодою Iз бригадами
зекiв-вантажникiв органiзовувати авральну наднормову працю [гл.
Робота: 11, 62 63]). За контрастом iз Достоєвським
подаються реалiï суто радянськоï дiйсностi (наприклад
лiкарська мафiя В таборi), якi польський письменник послiдовно
показує очима чужинця, європейця, для котрого цi реалiï
неприйнятнi як норми цивiлiзованого людського iснування. Тодi ж, коли
вiн солiдаризується з Достоєвським, виникає низка iдейно-
образних аналогiй, якi допомагають ужитися в чужий свiт, пiзнати його iз
середини в усiй складностi психологiчних перипетiй людськоï
поведiнки за екстремальних умов виживання i протесту (приклад
мучеництва за вiру, визначення якого оповiдач несвiдомо
запозичив6 у класика гл. Мучеництво за вiру).
Окремо треба розглянути 3-ю главу з другоï частини книги, назва
якоï збiгається з назвою книги Достоєвського й
означає саме цю книгу. У 3-й главi автор-оповiдач ознайомлює
читачiв iз культурним побутом табiрникiв того пункту
(Єрцево в Архангельськiй областi), де вiн перебував найдовший час
зi своïх кiлькох рокiв поневiрянь у радянському ГУЛАГовi. Докладна
розповiдь про дiяльнiсть kawecze ( kulturno-
wospitatielnoj Czasti Табiрноï
адмiнiстрацiï), художню самодiяльнiсть зекiв, органiзований ними
театр єдине, у чому вязнi охоче спiвробiтничали iз КВЧ (
Teatr Miał W Sobie
Istotnie Coś Z
Przedsionka WolnośCi
[11, 207]7), кiносеанси, у яких зеки шукали можливостi споглядати
бодай мить raj Utracony Innej
Epoki [11, 208]8, усе це ретельно виписаний
автором фон, на якому вiн розгортає сюжет про знайомство iз книгою
свого великого попередника, що стала для нього мукою, отрутою i рятунком
водночас. Читаючи й перечитуючи книгу, зiзнається вiн,
śYłEm W
Stanie Asfiksji, Podobnym
Do Przebudrzenia Z
DłUgiego
śMiertelnego Snu. Nie
To W Dostojewskim
ByłO
WstrząSająCe,
ŜE Potrafił
Opisać Nieludzkie
Cierpienia Tak, Jak
Gdyby StanowiłY
Tylko Naturalną
Część Ludzkiego
Losu, MęKa
Za Wiarę , Bez
NamysłU, ME
ZaająC Some
Nawet WóWczas
Sprawy, ŜE
PoŜYczam To
OkreśLenie Od
Dostojewskiego [11, 266].
7 В Театре Действительно было нечто от сеней,
ведущих к свободе [1, 155]. 8. Образ
потерянного рая былых времён [1, 156].
Ale To… ŜE
Nie Byio Nigdy
NajkróTszej Nawet
Przerwy PomięDzy
Jego A Naszym
Losem. Czytatem Zapiski
… Z Sercem
BijąCym Jak
WahadłO Dzwonu,
Z Scumem W
GłOwie,
KtóRy Wzmagał
Się Niby
OdpiywająCe W
NieskońCzoność
Echo Kropel Wody,
Gdy SpadająC
W Miarowych
OdstęPach Czasu
W To Samo
Miejsce Czaszki,
RozłUpują Ją
Za KaŜDym
Razem PotęŜNym
Uderzeniem MłOta.
Вуï To W Moim
ŜYciu WięZiennym
Jeden Z
NajcięŜSzych
OkresóW.
…NienawidziłEm
Jej I KochałEm
Ją Zarazem, Tak
Jak Ofiara Potrafi
Się W Pewien
SzczegóLny
SposóB
PrzywiąZać Do
NarzęDzia Tortur.
<…> Nie
WiedziałEm Jeszcze,
ŜE Jedyną
Rzeczą, Pred
KtóRą
NaleŜY Się
W WięZieniu
Bronić Bardiej
Uporczywie NiŜ Pred
Giodem I śMiercią
Fizyczną, Jest Start
PełNej
śWiadomośCi [11, 213]
. Але, витримавши катування Повною яснiстю свiдомостi
, Герой-оповiдач виходить iз нього готовим до наступних
випробувань — зокрема вiдчайдушною голодiвкою, яка вирвала його
з табору, бо завдяки ïй вiн i його товаришi-поляки добилися
зарахування в ряди добровольцiв польськоï армiï. Слiд у
власнiй свiдомостi вiд читання книги Достоєвського
Ґрудзiнський передає розгорнутим порiвнянням:
Czarna Fala , Показаного
росiйським класиком страждання залишила в його
Nieprzytomnej I
RozgorąCzkowanej
WyobraźNi [11, 213]
безкiнечний ряд поколiнь попередникiв-каторжан, со
To Byli Przed Патi i
ZdąŜYli
Wydrapać W Skale
śLad Swego Istnienia,
Zanim Zalał Ich
I PochtonąT Z
Ledwie Dosbyszalnym
Bulgotem Wieczny Mrok
<…> A
JednocześNie, Gdy
UległSzy Na
Koniec, Opadali Na
Dno Jak Topielcy
CiemnośCi, Czarna
Fala PrynosiłA
Na Ich
7
долгого смертельного сна. Не то потрясло в Достоевском, что он сумел
описать нечеловеческие страдания так, словно они составляли всего лишь
естественную часть человеческой судьбы, но то что никогда не было даже
самого краткого перерыва между его и нашей судьбой. Я читал с сердцем,
колотящимся, как язык колокола, с шумом в голове, который нарастал,
словно
расплывающийся в бесконечность отголосок капель воды, когда, падая в
отмеренные промежутки времени в одно и то же место черепа, они каждый
раз раскалывают его мощным ударом молота. В моей каторжной жизни это
был один из самых тяжёлых периодов. Я и ненавидел её и любил, так, как
жертва способна каким-то особым образом привязаться к орудию пытки.
<> Я ещё не знал, что единственное, от чего в заключении следует
защищаться упорней, чем от голода и смерти, это состояние полной
ясности сознания
7
Miejsce Innych, Coraz
Nowych, Tak Samo
UpadająCych Pod
CięŜArem
Cierpienia, Tak Samo
WyrywająCych Się
Daremnie Z Jej
śMiertelnych
WiróW - Nas,
Nas, Nas… [11, 213-214] .
Переставали дiяти закони часу: мiж стражданнями попередникiв i
власними Nie Byh
Najmniejszej Przerwy [11, 214], тому
цi страждання набували якогось невiдворотного сенсу —
Przeznaczenia, W
KtóRym Dla
PatrząCych Z
Boku Wieczność
Znaczy Tyle Со
ZmruŜEnie Oka,
A Dla Skazanych
Na SwóJ
Los ZmruŜEnie
Oka
12
Зрештою, Zatrute
źRóDłO
( Отруйне джерело ) Книги Достоєв-
ського привело героя до думки про звiльнення через самогубство. I лише
вчасно пiдказаний бiльш досвiдченою в житейських стражданнях
спiвтабiрницею вихiд його врятував. Ця iнтелiгентна Наталя Львiвна, яка
й дала героєвi читати книгу Достоєвського, забираючи
ïï, сказала про власний висновок iз неï:
Niech Pan
PomyśLi: Tracę
Nadzieje, Gdy
OdŜYwa We
Mnie Pragnienie ŜYcia;
Odzyskuję Ją Na
Nowo, Gdy Odczuwam
W Sobie Pragnienie
śMierci [11, 216] . Тим самим вона вiдстрочила
фатальний крок, який герой збирався вчинити, але потiм до свого намiру
вже не повернувся: досвiд невдалого самогубства цiєï
товаришки по нещастю змiнив його плани. Зрештою, для нього i його
спiввiтчизникiв часи таки змiнювалися.
Досвiд Ґустава Ґрудзiнського, пережитий у радянському
концтаборi, — це досвiд, який повертає читача iз пекла
ГУЛАГу до вселюдських цiнностей. Цей тверезий погляд на реалiï
радянськоï системи належить людинi, яка скептично
вiдсторонюється вiд декларацiй нового ладу, бачить ïх
облуднiсть завдяки порiвнянню з поглядом iз середини — у
Достоєвського. I робить висновок, що
11 что были здесь До нас И сумели выцарапать На
Скале след своего
существования, прежде чем их залил и с едва слышным Плеском
Поглотил
вечный мрак. <> А Когда, сдавшись, они В
Конце концов Опускались на дно
Утопленниками тьмы, чёрная волна Приносила на Их
место Других, Всё новых и
новых, Так же Падающих под грузом страдания, Так же Тщетно рвущихся из
её смертельных водоворотов нас, нас, нас [1, 160].
11
В
Котором Для Глядящих со стороны вечность равна
мгновению Ока, а для
Обречённых На свою Судьбу мгновение равняется
вечности [1, 160].
11
Оживает жажда жизни,
и Заново Её обретаю, когда испытываю жажду смерти [1,
162].
Радянськi декларацiï лише лицемiрно прикривають задавнене
варварство й цинiзм, якi поширюються й узаконюються, стають нормою ще
вiд царських часiв. Спостереження крiзь призму Достоєвського
дає авторовi пiдстави сприймати свого попередника як представника
росiйськоï культури, що нерозривно повязана в iсторiï з
гулагiвською дiйснiстю ХХ ст. Ïï образ польський письменник
витворює, спираючися на лiтературний досвiд росiйського класика,
навiть на манеру його оповiдi, на досягнення психологiчного аналiзу в
реалiстичному письмi та на фiлософськi висновки, зробленi Досто-
євським iз пережитого на каторзi. Достоєвський для автора-
поляка справдi став дантiвським Вергiлiєм (Божественною
комедiєю книга Ґрудзiнського теж має виразнi паралелi,
простеженi Е. Чаплєєвичем [див.: 10, 6263]), провiдником
через кола пекла, завдяки якому є надiя повернутися на свiт Божий.
Художньо-поетикальний бiк документального тексту не вiдрiзняється
своєю дiєю вiд дiï тексту фiкцiйного / белетристичного:
закони сприймання однi й тi ж, хоча художня форма тексту, безумовно,
iнша. У документальному текстi значно бiльша вага безпосередньо
пережитого автором, бiльше вирiзняються екстремальнi / винятковi
ситуацiï, нетиповi обставини й характери, незвичайнi, неповторнi бо
неви-гаданi деталi та подробицi. Водночас документальний текст
вiдзначається меншою залежнiстю композицiï вiд розвитку
звязноï дiï (сюжету й фабули). Композицiйно його
визначає логiчна завершенiсть кожноï глави-роздiлу [див.
висновки щодо книги Достоєв-ського: 5, 291]. В основi побудови
роздiлу в Ґрудзiнського лежить бiльшою чи меншою мiрою цiлiсний
епiзод / етап табiрного життя, його випробувань. Саме ця поетикальна
характеристика, запозичена в росiйського класика, вмiло використана
Ґрудзiнським, щоб книга виглядала композицiйно цiлiсною i
завершеною.
Зрештою, порiвняння каторжанських мемуарiв Достоєвського з
табiрними свiдченнями Ґ. Герлiнґа-Ґрудзiнського
дає пiдстави робити висновок про еволюцiю мемуаристики у ХХ ст.:
документалiзм у нiй став цiлком одвертим, безпосереднiм, бо автор
екслюзивних свiдчень про табiрне минуле не мав потреби маскувати
оповiдача Alter Ego i не намагався
сховатися за маскою наратора вставноï, обрамленоï розповiдi.
Це надає табiрним мемуарам особливоï пронизливоï сили
звучання. Надiя Колошук
Лiтература
12. Герлинг-Грудзинский Г. Иной мир: Советские записки / Пер. с польск.
Н. Горбаневской. М.: Прогресс, 1991. 240 с.
13. Достоевский Ф. М. Полн. собр. соч.: В 30-ти т.- Т. 4: Записки из
Мёртвого дома. Л.: Наука. Ленингр. отд-е, 1972. 327 с.
14. Достоевский Ф. М. Полн. собр. соч.: В 30-ти т.- Т. 28.- Кн. 1:
Письма 18321859. Л.: Наука. Ленингр. отд-е, 1985. 552 с.
15. Заярная И. С. Традиции художественно-документального повествования
Ф. М. Достоевского в прозе А. Солженицына (Записки из Мёртвого дома
и Архипелаг ГУЛАГ) // Достоевский и ХХ век: Сб. науч. тр. Рус. лит.
исслед. К.: Логос, 2000. Вып. 2. С.117122.
16. Примечания / Составл. примеч.: И. Д. Якубович, В. В. Федоренко, И.
М. Юдина, З. И. Власова; Ред. Ф. Я. Прийма // Достоевский Ф. М.
Полн. собр. соч.: В 30-ти т.- Т. 4: Записки из Мёртвого дома. Л.:
Наука. Ленингр. отд-е, 1972. С. 271322.
17. Симонова Т. Г. Мемуарный компонент в прозе Ф. М. Достоевского
(Записки из Мёртвого дома) // Ф. М. Достоевский и мировой
литературный процесс: Материалы Международ. науч. конф., посвящ. 185-
летию со дня рождения Ф. М. Достоевского. Иваново, 56 октября 2006
года / Под общ. ред. Т. В. Сенькевич. Брест: Б. и., 2007. С. 6064.
18. Ф. М. Достоевский. Библиография произведений Ф. М. Достоевского и
литературы о нём. 19171965. М.: Книга, 1968. 408 с.
19. Фридлендер Г. М. Ф. М. Достоевский // История русской литературы: В
4-х т.- Т. 3: Расцвет реализма / Ред. Ф. Н. Прийма, И. И. Пруцков.
Л.: Наука. Ленингр. отд-е, 1982. С. 695 761 [Гл. 22].
Всезагальноï табiрноï моралi: …Ты
сперва Помри, а я после… [2, 24]; мусиш бути
таким, як усi, i не надiйся на спiвчуття та пiдтримку - …против
внутренних уставов и принятых обычаев острога никто не смел восставать;
все подчинялись [2, 12] — пiзнiше це правило вилилось у
формулу суворого аскетичного каторжанського стоïцизму: Не вiр, не
бiйся, не проси;
5) безнадiйнiсть становища — найгiрша кара для людини: арештанти в
Мертвому домi живуть iз постiйним вiдчуттям, що кара ïм на
роду написана, Що вона несправедлива й надмiрна [2, 147], однак
уникнути ïï неможливо; може, через те так ревно дбають про
дотримання певних ритуалiв своєрiдноï арештантськоï
справедливостi мiж собою: строго порiвну дiлять милостиню [2, 108],
не терплять вискочок [2, 121], уперто не приймають спроб
благородных Стати Своïми В ïхньому
середовищi (Они разделены с простонародьем глубочайшей
бездной… [2, 198; а також: 2, 26, 54]) тощо;
6) примарнiсть хисткоï межi мiж каторгою i волею у свiдомостi
увязненоï людини (…вследствие мечтательности и долгой
отвычки Свобода казалась у нас в остроге как-то свободнее
настоящей свободы… [2, 230; див. також: 2, 66]);
7) як наслiдок — ко всему подлец-человек привыкает (за
виразом героя в пiзнiшому романi Достоєвського): …да,
живуч человек! Человек есть существо, ко всему привыкающее, и, я
думаю, это самое лучшее его определение [2, 10]; …Я и
тогда уже предчувствовал, до какой чудовищной степени приживчив
человек [2, 56].
Польський письменник Ґустав Герлiнґ-Ґрудзiнський книгу
Iнший свiт, видану в емiграцiï, у Римi в 1950 роцi, писав пiд
очевидним впливом Записок… Достоєвського. Про це свiдчать i
прямi авторськi посилання на попередника (зокрема епiграфи до цiлоï
книги та до чотирьох ïï структурних пiдроздiлiв — три
глави й епiлог — iз 16-ти, а також назва i змiст третьоï
глави у другiй частинi — Записки з Мертвого дому, де йдеться про
ознайомлення героя-оповiдача iз книгою росiйського класика, коли
ïï пощастило отримати вiд спiвтабiрницi й тримати в себе пiд
подушкою довший час), та численнi прихованi ремiнiсценцiï,
поетикальнi збiги, аналогiï, сюжетнi антитези радянського табору з
Мертвим домом царських часiв.
Перший епiграф (перед цiлим текстом [11, 5]) пояснює назву книги
польського емiгранта: Iнший свiт — особый Мир,
Ни На Что
Более Не Похожий за Достоєвським, його
заживо Мёртвый дом, жизнь как Нигде, и
Люди Особенные [2, 9]. Другий епiграф до глави 5-
ï у першiй частинi тексту [11, 91], яка розповiдає про
традицiï примусовоï працi в Росiï, що склалися в
систему нелюдського визиску за часiв радянськоï каторги,
єдиним порятунком вiд якоï для вязня були смерть або
самокалiцтво. Епiграф указує на Исход В
Добровольном, почти искусственном мученичестве, яке
Достоєвський бачив метафiзичною рисою росiйського простолюду
Ґрудзiнський же пояснює цiлком конкретними соцiально-
iсторичними причинами, через якi жорстокi радянськi методи перековки
особистостi виявилися утопiєю, що лицемiрно прикривала
узаконену експлуатацiю людського матерiалу аж до повного його
використання / виснаження. Закiнчувалося викиданням табiрних вiдходiв-
доходяг W Trupiarniu [див. главу
Трупарня]. Третiй епiграф до 2-ï глави у другiй частинi тексту
Нiчнi крики [11, 190] про те, як вириваються моторошними стогонами в
нiчних кошмарах страждання зневолених людей, загнанi в пiдсвiдомiсть
(у Достоєвського про народ Битый Нутро
Отбитое). Четвертий епiграф до глави 4-ï iз
другоï частини В тилу Отєчєствєнной
войни про традицiю доносiв, якi процвiтали на каторзi, за
Достоєвським, ще з царських часiв, переставши пiдпадати пiд
моральний осуд i, за Ґрудзiнським, ставши нормою
суспiльноï моралi в Радянському Союзi, що й вилилося в iстерiю
шпигуноманiï з початком радянсько-нiмецькоï вiйни.
Польський письменник завдяки початковi вiйни й пiдписанню угоди мiж
Сталiним та представниками польського уряду (пакт Сiкорського
Майського), пiсля численних митарств, вирвався з табору, вступивши до
лав добровольцiв польськоï армiï, яка формувалася з
польських громадян на територiï СРСР. Про непростий шлях до
такого звiльнення крiзь перипетiï людського благородства й
пiдступностi, альтруïзму i зради йдеться в цiй главi.
Пятий епiграф до Епiлогу: Падiння Парижа [11, 314] перегукується з
уже згадуваною думкою про Подлеца человека: Трудно
представить, до Чего Можно Исказить Природу
Человеческую [2, 157]. В Епiлозi розказано про пiдсумковий
епiзод табiрноï одiсеï польського письменника зустрiч у щойно
звiльненому вiд фашистiв Римi в червнi 1945 року iз колишнiм товаришем
по нещастю маленьким євреєм iз Вiтебськоï вязницi
Червня 1940-го. Тодi вiд нього, новоприбулого з волi, тамтешнi вязнi
(серед них був i Ґрудзiнський) дiзналися про падiння Парижа пiд
гiтлерiвською навалою. Його сльози за переможеним Парижем на час
спiльного перебування в радянськiй вязницi зблизили ïх з оповiдачем
то був вияв солiдарностi з вiльним свiтом, iдеали якого уособлював
Париж.
А в 1945 роцi сам факт звiльнення Парижа та iнших європейських
столиць вiд чуми нацизму змушує поляка, який пройшов вiйну з
армiєю переможцiв, проте втратив батькiвщину й добровiльно став
емiгрантом (щоб не повертатися туди, де зверхниками стали про-радянськi
владцi, якi для нього уособлюють причетнiсть до табiрноï неволi),
змушують вiдмовити колишньому знайомцевi у словах спiвчуття, коли
маленький єврей-комунiст зiзнається оповiдачевi, що вижив у
радянському таборi завдяки зрадi. Його змусили стати стукачем, i
своє життя вiн рятував, подаючи табiрному оперовi доноси на
товаришiв, зокрема нiмецьких комунiстiв, участь яких пiсля початку радянсько-
нiмецькоï вiйни була визначена наперед: вони стали першими жертвами
ненавистi до нiмцiв, що узаконювалася в радянськiй краïнi мало не
на офiцiйному рiвнi.
У червнi 1945-го, пiсля перемоги над нацизмом, у звiльненiй
європейськiй столицi, оповiдач не хоче й не може прощати
колишньому спiвтабiрниковi його минулого, хоча визнає, що не
має права судити, бо якби був у таборi й досi, то поставився б до
зiзнання iнакше може, терпимiше. Однак у нормальному людському
суспiльствi простити за невиннi жертви, принесенi на алтар гула-
гiвського Молоха заради власного порятунку, означає повернутися до
зжитого минулого, прийняти його закони й мораль, змиритися з ними,
пустити ïх у своє нове життя, яке доводиться починати хай на
чужинi, втративши всi права на плоди спiльноï перемоги, але на
волi. Тому мовчання оповiдача (вiн не вимовив жодного слова розумiння,
на якi чекав колишнiй товариш, i той змушений був пiти геть як побитий
пес, затамувавши в собi свою вину i своє каяття, щоб нести ïх
нероздiленими самому все подальше життя) своєрiдна риска пiд
табiрним минулим, вiд якого оповiдач вiдсторонюється як вiд iншого
свiту свiту чужого, неприйнятного.
По сутi, Грудзiнський через епiграфи й назви вiдштовхується вiд
думок Достоєвського, щоб вибудувати у своєму текстi систему
iдей
Аналогiй та антитез до твору знаменитого попередника. За аналогiєю
показано чимало приватних рис табiрного розпорядку i спiвжиття
(наприклад звичай виробничого начальства за згодою Iз бригадами
зекiв-вантажникiв органiзовувати авральну наднормову працю [гл.
Робота: 11, 62 63]). За контрастом iз Достоєвським
подаються реалiï суто радянськоï дiйсностi (наприклад
лiкарська мафiя В таборi), якi польський письменник послiдовно
показує очима чужинця, європейця, для котрого цi реалiï
неприйнятнi як норми цивiлiзованого людського iснування. Тодi ж, коли
вiн солiдаризується з Достоєвським, виникає низка iдейно-
образних аналогiй, якi допомагають ужитися в чужий свiт, пiзнати його iз
середини в усiй складностi психологiчних перипетiй людськоï
поведiнки за екстремальних умов виживання i протесту (приклад
мучеництва за вiру, визначення якого оповiдач несвiдомо
запозичив6 у класика гл. Мучеництво за вiру).
Окремо треба розглянути 3-ю главу з другоï частини книги, назва
якоï збiгається з назвою книги Достоєвського й
означає саме цю книгу. У 3-й главi автор-оповiдач ознайомлює
читачiв iз культурним побутом табiрникiв того пункту
(Єрцево в Архангельськiй областi), де вiн перебував найдовший час
зi своïх кiлькох рокiв поневiрянь у радянському ГУЛАГовi. Докладна
розповiдь про дiяльнiсть kawecze ( kulturno-
wospitatielnoj Czasti Табiрноï
адмiнiстрацiï), художню самодiяльнiсть зекiв, органiзований ними
театр єдине, у чому вязнi охоче спiвробiтничали iз КВЧ (
Teatr Miał W Sobie
Istotnie Coś Z
Przedsionka WolnośCi
[11, 207]7), кiносеанси, у яких зеки шукали можливостi споглядати
бодай мить raj Utracony Innej
Epoki [11, 208]8, усе це ретельно виписаний
автором фон, на якому вiн розгортає сюжет про знайомство iз книгою
свого великого попередника, що стала для нього мукою, отрутою i рятунком
водночас. Читаючи й перечитуючи книгу, зiзнається вiн,
śYłEm W
Stanie Asfiksji, Podobnym
Do Przebudrzenia Z
DłUgiego
śMiertelnego Snu. Nie
To W Dostojewskim
ByłO
WstrząSająCe,
ŜE Potrafił
Opisać Nieludzkie
Cierpienia Tak, Jak
Gdyby StanowiłY
Tylko Naturalną
Część Ludzkiego
Losu, MęKa
Za Wiarę , Bez
NamysłU, ME
ZaająC Some
Nawet WóWczas
Sprawy, ŜE
PoŜYczam To
OkreśLenie Od
Dostojewskiego [11, 266].
7 В Театре Действительно было нечто от сеней,
ведущих к свободе [1, 155]. 8. Образ
потерянного рая былых времён [1, 156].
Ale To… ŜE
Nie Byio Nigdy
NajkróTszej Nawet
Przerwy PomięDzy
Jego A Naszym
Losem. Czytatem Zapiski
… Z Sercem
BijąCym Jak
WahadłO Dzwonu,
Z Scumem W
GłOwie,
KtóRy Wzmagał
Się Niby
OdpiywająCe W
NieskońCzoność
Echo Kropel Wody,
Gdy SpadająC
W Miarowych
OdstęPach Czasu
W To Samo
Miejsce Czaszki,
RozłUpują Ją
Za KaŜDym
Razem PotęŜNym
Uderzeniem MłOta.
Вуï To W Moim
ŜYciu WięZiennym
Jeden Z
NajcięŜSzych
OkresóW.
…NienawidziłEm
Jej I KochałEm
Ją Zarazem, Tak
Jak Ofiara Potrafi
Się W Pewien
SzczegóLny
SposóB
PrzywiąZać Do
NarzęDzia Tortur.
<…> Nie
WiedziałEm Jeszcze,
ŜE Jedyną
Rzeczą, Pred
KtóRą
NaleŜY Się
W WięZieniu
Bronić Bardiej
Uporczywie NiŜ Pred
Giodem I śMiercią
Fizyczną, Jest Start
PełNej
śWiadomośCi [11, 213]
. Але, витримавши катування Повною яснiстю свiдомостi
, Герой-оповiдач виходить iз нього готовим до наступних
випробувань — зокрема вiдчайдушною голодiвкою, яка вирвала його
з табору, бо завдяки ïй вiн i його товаришi-поляки добилися
зарахування в ряди добровольцiв польськоï армiï. Слiд у
власнiй свiдомостi вiд читання книги Достоєвського
Ґрудзiнський передає розгорнутим порiвнянням:
Czarna Fala , Показаного
росiйським класиком страждання залишила в його
Nieprzytomnej I
RozgorąCzkowanej
WyobraźNi [11, 213]
безкiнечний ряд поколiнь попередникiв-каторжан, со
To Byli Przed Патi i
ZdąŜYli
Wydrapać W Skale
śLad Swego Istnienia,
Zanim Zalał Ich
I PochtonąT Z
Ledwie Dosbyszalnym
Bulgotem Wieczny Mrok
<…> A
JednocześNie, Gdy
UległSzy Na
Koniec, Opadali Na
Dno Jak Topielcy
CiemnośCi, Czarna
Fala PrynosiłA
Na Ich
7
долгого смертельного сна. Не то потрясло в Достоевском, что он сумел
описать нечеловеческие страдания так, словно они составляли всего лишь
естественную часть человеческой судьбы, но то что никогда не было даже
самого краткого перерыва между его и нашей судьбой. Я читал с сердцем,
колотящимся, как язык колокола, с шумом в голове, который нарастал,
словно
расплывающийся в бесконечность отголосок капель воды, когда, падая в
отмеренные промежутки времени в одно и то же место черепа, они каждый
раз раскалывают его мощным ударом молота. В моей каторжной жизни это
был один из самых тяжёлых периодов. Я и ненавидел её и любил, так, как
жертва способна каким-то особым образом привязаться к орудию пытки.
<> Я ещё не знал, что единственное, от чего в заключении следует
защищаться упорней, чем от голода и смерти, это состояние полной
ясности сознания
7
Miejsce Innych, Coraz
Nowych, Tak Samo
UpadająCych Pod
CięŜArem
Cierpienia, Tak Samo
WyrywająCych Się
Daremnie Z Jej
śMiertelnych
WiróW - Nas,
Nas, Nas… [11, 213-214] .
Переставали дiяти закони часу: мiж стражданнями попередникiв i
власними Nie Byh
Najmniejszej Przerwy [11, 214], тому
цi страждання набували якогось невiдворотного сенсу —
Przeznaczenia, W
KtóRym Dla
PatrząCych Z
Boku Wieczność
Znaczy Tyle Со
ZmruŜEnie Oka,
A Dla Skazanych
Na SwóJ
Los ZmruŜEnie
Oka
12
Зрештою, Zatrute
źRóDłO
( Отруйне джерело ) Книги Достоєв-
ського привело героя до думки про звiльнення через самогубство. I лише
вчасно пiдказаний бiльш досвiдченою в житейських стражданнях
спiвтабiрницею вихiд його врятував. Ця iнтелiгентна Наталя Львiвна, яка
й дала героєвi читати книгу Достоєвського, забираючи
ïï, сказала про власний висновок iз неï:
Niech Pan
PomyśLi: Tracę
Nadzieje, Gdy
OdŜYwa We
Mnie Pragnienie ŜYcia;
Odzyskuję Ją Na
Nowo, Gdy Odczuwam
W Sobie Pragnienie
śMierci [11, 216] . Тим самим вона вiдстрочила
фатальний крок, який герой збирався вчинити, але потiм до свого намiру
вже не повернувся: досвiд невдалого самогубства цiєï
товаришки по нещастю змiнив його плани. Зрештою, для нього i його
спiввiтчизникiв часи таки змiнювалися.
Досвiд Ґустава Ґрудзiнського, пережитий у радянському
концтаборi, — це досвiд, який повертає читача iз пекла
ГУЛАГу до вселюдських цiнностей. Цей тверезий погляд на реалiï
радянськоï системи належить людинi, яка скептично
вiдсторонюється вiд декларацiй нового ладу, бачить ïх
облуднiсть завдяки порiвнянню з поглядом iз середини — у
Достоєвського. I робить висновок, що
11 что были здесь До нас И сумели выцарапать На
Скале след своего
существования, прежде чем их залил и с едва слышным Плеском
Поглотил
вечный мрак. <> А Когда, сдавшись, они В
Конце концов Опускались на дно
Утопленниками тьмы, чёрная волна Приносила на Их
место Других, Всё новых и
новых, Так же Падающих под грузом страдания, Так же Тщетно рвущихся из
её смертельных водоворотов нас, нас, нас [1, 160].
11
В
Котором Для Глядящих со стороны вечность равна
мгновению Ока, а для
Обречённых На свою Судьбу мгновение равняется
вечности [1, 160].
11
Оживает жажда жизни,
и Заново Её обретаю, когда испытываю жажду смерти [1,
162].
Радянськi декларацiï лише лицемiрно прикривають задавнене
варварство й цинiзм, якi поширюються й узаконюються, стають нормою ще
вiд царських часiв. Спостереження крiзь призму Достоєвського
дає авторовi пiдстави сприймати свого попередника як представника
росiйськоï культури, що нерозривно повязана в iсторiï з
гулагiвською дiйснiстю ХХ ст. Ïï образ польський письменник
витворює, спираючися на лiтературний досвiд росiйського класика,
навiть на манеру його оповiдi, на досягнення психологiчного аналiзу в
реалiстичному письмi та на фiлософськi висновки, зробленi Досто-
євським iз пережитого на каторзi. Достоєвський для автора-
поляка справдi став дантiвським Вергiлiєм (Божественною
комедiєю книга Ґрудзiнського теж має виразнi паралелi,
простеженi Е. Чаплєєвичем [див.: 10, 6263]), провiдником
через кола пекла, завдяки якому є надiя повернутися на свiт Божий.
Художньо-поетикальний бiк документального тексту не вiдрiзняється
своєю дiєю вiд дiï тексту фiкцiйного / белетристичного:
закони сприймання однi й тi ж, хоча художня форма тексту, безумовно,
iнша. У документальному текстi значно бiльша вага безпосередньо
пережитого автором, бiльше вирiзняються екстремальнi / винятковi
ситуацiï, нетиповi обставини й характери, незвичайнi, неповторнi бо
неви-гаданi деталi та подробицi. Водночас документальний текст
вiдзначається меншою залежнiстю композицiï вiд розвитку
звязноï дiï (сюжету й фабули). Композицiйно його
визначає логiчна завершенiсть кожноï глави-роздiлу [див.
висновки щодо книги Достоєв-ського: 5, 291]. В основi побудови
роздiлу в Ґрудзiнського лежить бiльшою чи меншою мiрою цiлiсний
епiзод / етап табiрного життя, його випробувань. Саме ця поетикальна
характеристика, запозичена в росiйського класика, вмiло використана
Ґрудзiнським, щоб книга виглядала композицiйно цiлiсною i
завершеною.
Зрештою, порiвняння каторжанських мемуарiв Достоєвського з
табiрними свiдченнями Ґ. Герлiнґа-Ґрудзiнського
дає пiдстави робити висновок про еволюцiю мемуаристики у ХХ ст.:
документалiзм у нiй став цiлком одвертим, безпосереднiм, бо автор
екслюзивних свiдчень про табiрне минуле не мав потреби маскувати
оповiдача Alter Ego i не намагався
сховатися за маскою наратора вставноï, обрамленоï розповiдi.
Це надає табiрним мемуарам особливоï пронизливоï сили
звучання. Надiя Колошук
Лiтература
12. Герлинг-Грудзинский Г. Иной мир: Советские записки / Пер. с польск.
Н. Горбаневской. М.: Прогресс, 1991. 240 с.
13. Достоевский Ф. М. Полн. собр. соч.: В 30-ти т.- Т. 4: Записки из
Мёртвого дома. Л.: Наука. Ленингр. отд-е, 1972. 327 с.
14. Достоевский Ф. М. Полн. собр. соч.: В 30-ти т.- Т. 28.- Кн. 1:
Письма 18321859. Л.: Наука. Ленингр. отд-е, 1985. 552 с.
15. Заярная И. С. Традиции художественно-документального повествования
Ф. М. Достоевского в прозе А. Солженицына (Записки из Мёртвого дома
и Архипелаг ГУЛАГ) // Достоевский и ХХ век: Сб. науч. тр. Рус. лит.
исслед. К.: Логос, 2000. Вып. 2. С.117122.
16. Примечания / Составл. примеч.: И. Д. Якубович, В. В. Федоренко, И.
М. Юдина, З. И. Власова; Ред. Ф. Я. Прийма // Достоевский Ф. М.
Полн. собр. соч.: В 30-ти т.- Т. 4: Записки из Мёртвого дома. Л.:
Наука. Ленингр. отд-е, 1972. С. 271322.
17. Симонова Т. Г. Мемуарный компонент в прозе Ф. М. Достоевского
(Записки из Мёртвого дома) // Ф. М. Достоевский и мировой
литературный процесс: Материалы Международ. науч. конф., посвящ. 185-
летию со дня рождения Ф. М. Достоевского. Иваново, 56 октября 2006
года / Под общ. ред. Т. В. Сенькевич. Брест: Б. и., 2007. С. 6064.
18. Ф. М. Достоевский. Библиография произведений Ф. М. Достоевского и
литературы о нём. 19171965. М.: Книга, 1968. 408 с.
19. Фридлендер Г. М. Ф. М. Достоевский // История русской литературы: В
4-х т.- Т. 3: Расцвет реализма / Ред. Ф. Н. Прийма, И. И. Пруцков.
Л.: Наука. Ленингр. отд-е, 1982. С. 695 761 [Гл. 22].
