Господи й боже — яка це частина мови?

“Господи!” — зштовхнувшись у коридорi з раптово, що вискочили з-за рогу старшокласниками, викликує молода вчителька. “Спасибi, звичайно, але це всього лише я!” — задерикувато й з деяким ступенем знiяковiлостi намагається “вибачитися” знову зривистий з мiсця школяр
Погодитеся, типова ситуацiя для шкiльних коридорiв на переменке, а спритна вiдповiдь учня, що представляє собою цитату з тепер уже культового фiльму “Адвокат Диявола”, став практично “вiдкликанням на пароль” i викликає тiльки вiдповiдну посмiшку
Спостерiгаючи один раз подiбну сцену, я теж мимоволi посмiхнулася й, як викладач росiйськоï мови, “зачепилася слухом” за слово Господи, що втратили лексичне значення у вустах переляканоï людини й возродившее свою знаменнiсть у вiдповiдi. Дiйсно, а якою же частиною мови є це слово i йому подiбнi утворення в сучаснiй росiйськiй мовi?
Втрата такими формами, як Боже! Господи! Матiнки! Панотця! i т.п., елементiв лексичного значення (так званий процес десемантизации) привела до появи в них характерних вигукових ознак. Вони стали вигуками, що вживаються тiльки для вираження емоцiйних оцiнок. З етимологiчноï точки зору, данi вигуки являють собою застиглi форми кличного вiдмiнка (кличноï форми) iмен iменникiв Бог i Господь, а також И.п. мн.ч. у кличнiй функцiï (форми мн.ч. не мали особливоï флексiï для передачi вокатива, цю роль виконував И.п.) слiв матiнка й панотець у ролi вокативних речень (так званих речень-звертань; наприклад: “Жорж!” — говорила Маруся , притискаючись до нього… (А. Чехов) Здрастуйте гостi! Ай, не треба! А1, киньте! (А. Розенбаум.)
Емоцiйна окрашенность сама по собi зближає вокативние речення, що виражають почуття1 , з вигуковими реченнями, що не членуються. Порiвн.: “Мама”, — зашептав я з роздратуванням (Б. Окуджава) — iм'я iменник, звертання до матерi; “И звiдки, хотiлося б знати, тут узялася ця ганчiрочка?.. Ой! — страшний здогад раптом осiнив П'ятачка. — Мама! Ненька!” (А. Милн/ Пер. Б. Заходера) — вигук, вираження переляку. Але повному перетворенню вокативов у вигуки сприяла в першу чергу втрата iменами iменниками внаслiдок iсторичного розвитку росiйськоï мови кличноï форми
Вона привела до вiдсутностi в застиглих емоцiйно пофарбованих кличних форм (Боже! Господи! Матiнки! Панотця!) омонiмiв у системi форм iм'я iменника, що прискорило процес десемантизации, що почався при архаизации даних понять. У результатi складних соцiально-iсторичних процесiв, що вiдбувалися в Росiï на рубежi XIX-XX столiть, у росiйськiй мовi значно звузилася сфера вживання таких слiв, як Бог, Господь, матiнка й панотець. Вони стали використовуватися переважно усерединi церковного спiлкування: першi два — як сакральнi слова, останнi — як позначення подружньоï пари священнослужителiв, причому першi два поняття насильно виводилися з активного словникового запасу росiйськоï мови
Обмеження лексичного значення й посилення ролi емоцiйно- експресивноï характеристики згодом привело до повного десемантизации таких форм, як Боже! Господи! Матiнки! Панотця!, у такий спосiб перетворивши ïх у вигуки. Наприклад: Учора ввечерi вертаюся у свiй номер. Входжу в спальню — боже, який сюрприз! У постелi лежить чарiвна дама! (Б. Акунин) — вигук, що виражає значення приємного подиву; описувана в даному прикладi ситуацiя нiяк не припускає прямого звертання до Бога; Ах ти, моï панотцi! Як вони в мiцнiсть-те ввiрвуться — ай-ай-ай, — говорила слiзним голосом якась баба (Л. Толстой) — виражає значення переляку; — Панотця! — здивувався тонкий (А. Чехов) — виражає здивування; Промiнь пошарив по стiнах, пробiг по пiдлозi, зупинився. “Ой, матiнки! — тоненько пискнув воротар. — Зинка!”. Свiтлове коло вихопило з темряви неприродно бiла особа молодоï жiнки з розкритими нерухливими очами (Б. Акунин) — виражає значний ступiнь переляку, пiдсилює значення емоцiйного вигуку ой. Елементiв значення вокатива тут немає.
Аналогiчна картина спостерiгається й з колишньоï вокативом чорт, пряме (як звертання) уживання якого в росiйськiй мовi завжди було обмежено (табуировано) з релiгiйних спонукань, тому в письмових джерелах не зафiксоване вживання маркiрованоï форми вокатива цього слова зi специфiчною флексiєю -е {рисi). Ця форма переважно використовується в ролi вигуку. Наприклад: — А, чорт, — Пожарський присiв навпочiпки, расстроенно поцокал мовою. — Свою кориснiсть вона вичерпала, але однаково шкода (Б. Акунин) — передає сильний ступiнь досади
До середини XX столiття смислоразличительние ознаки, характернi для форм Господи! Матiнки! Панотця!, вiдповiдали основним ознакам вигукiв, а саме:
а) вiдсутнiсть лексичного значення; б) вiдсутнiсть звичайних форм словотвору й словозмiни;
в) значення крайнього ступеня переляку, прикростi, роздратування й т.п., властивi для даних слiв, виражаються iнтонацiєю;
г) можливiсть супроводу iнтонацiï цих вигукiв вiдповiдною мiмiкою;
д) здатнiсть iнодi, подiбно типовим (емоцiйним i iмперативним) вигукам, виходити за рамки фонетичного ладу мови Наприклад: Фрол Григорович ойкнув: ” Про-Про-Осподи! Так адже Вам це плюнути й розтерти!” (Б. Акунин)
Разом з тим у сучаснiй росiйськiй мовi в рядi випадкiв можна спостерiгати вiдновлення, пожвавлення лексичного значення слова, що пов'язане з вiдродженням знаменностi. У першу чергу це стосується форм Боже! i Господи!, наприклад: Вона пiшла до себе на постiль, села й, не знаючи, що робити зi своею большою радiстю, що млоïла ïï, дивилася на образ, що висiв на спинцi ïï лiжка, i говорила: “Господи! Господи! Господи!” (А. Чехов)
Повернення слiв-номiнативiв Боги Господь в активний запас сучасноï росiйськоï мови, а також часткове розширення сфери вживання таких слiв, як матiнка й панотець, позначили нове мiсце цих вигукiв у системi слiв даноï категорiï: колишнi вокативи є периферiйними явищами цiєï частини мови, що перебувають у зонi синкретизму iм'я iменника й вигукiв. Для аналiзу форми Господи використовуємо шкалу перехiдностi В. В. Бабайцевой.
На закiнчення вiдзначимо, що якщо для вигукiв Боже! i Господи! можливе вiдновлення семантики, що залежно вiд контексту може перекласти цi слова в положення синкретичного язикового явища, що перебуває на промiжному щаблi АБ , то для вигукiв матiнки! i панотця! таке пожвавлення семантики неможливо у зв'язку iз двома положеннями
1) Вплив так званоï генетичноï пам'ятi мови: у росiйськiй мовi
      не простежується язикова клична традицiя стосовно цих
      номiнативiв (порiвн. з формами Боже! i Господи!, протягом декiлькох
      столiть щодня що неодноразово згадуються в молитвах i проханнях
      православних християн, що становлять основну частину носiïв
      росiйськоï мови).
2) У сучаснiй росiйськiй мовi обмежена клична форма мн.ч. цих iмен
      iменникiв. У бiльшостi випадкiв звертання вiдбувається до
      однiєï особи: “Панотець!”,
      “Матiнка!” (форму мн.ч. можна почути тiльки усерединi
      церковного спiлкування, де звертання матiнка ставиться до всiх
      замужнiх жiнок, наприклад: “Панотця: батько Андрiй, батько
      Iгор, вас уже чекають у трапезнiй. Матiнки! Не спiзнюйтеся!” i
      т.п.).
Таким чином, однозначно вiдповiстити на запитання заголовка цiєï статтi (якою же частиною мови є данi слова в сучаснiй росiйськiй мовi?) просто неможливо. При морфологiчному розборi обов'язково варто враховувати перехiднi, синкретичние випадки, i в першу чергу це стосується нас, учителiв росiйськоï мови, тому що нашi учнi, як можна судити по описанiй на початку статтi ситуацiï, почувають мова досить тонко. И в VII класi, коли вивчаються вигуки, хлопцi вже здатнi сприйняти, що наша мова — це такий же колоритний мир, як i навколишня ïхня дiйснiсть, вiдбита в мовi, i в ньому далеко не всi й не завжди дiлиться на чорне й бiле