Господи й боже — яка це частина мови?

“Господи!” — зштовхнувшись у коридорi з раптово, що
вискочили з-за рогу старшокласниками, викликує молода вчителька.
“Спасибi, звичайно, але це всього лише я!” —
задерикувато й з деяким ступенем знiяковiлостi намагається
“вибачитися” знову зривистий з мiсця школяр
Погодитеся, типова ситуацiя для шкiльних коридорiв на переменке, а
спритна вiдповiдь учня, що представляє собою цитату з тепер уже
культового фiльму “Адвокат Диявола”, став практично
“вiдкликанням на пароль” i викликає тiльки вiдповiдну
посмiшку
Спостерiгаючи один раз подiбну сцену, я теж мимоволi посмiхнулася й, як
викладач росiйськоï мови, “зачепилася слухом” за слово
Господи, що втратили лексичне значення у вустах переляканоï людини
й возродившее свою знаменнiсть у вiдповiдi. Дiйсно, а якою же частиною
мови є це слово i йому подiбнi утворення в сучаснiй росiйськiй
мовi?
Втрата такими формами, як Боже! Господи! Матiнки! Панотця! i т.п.,
елементiв лексичного значення (так званий процес десемантизации) привела
до появи в них характерних вигукових ознак. Вони стали вигуками, що
вживаються тiльки для вираження емоцiйних оцiнок. З етимологiчноï
точки зору, данi вигуки являють собою застиглi форми кличного вiдмiнка
(кличноï форми) iмен iменникiв Бог i Господь, а також И.п. мн.ч. у
кличнiй функцiï (форми мн.ч. не мали особливоï флексiï
для передачi вокатива, цю роль виконував И.п.) слiв матiнка й панотець у
ролi вокативних речень (так званих речень-звертань; наприклад:
“Жорж!” — говорила Маруся , притискаючись до
нього… (А. Чехов) Здрастуйте гостi! Ай, не треба! А1, киньте! (А.
Розенбаум.)
Емоцiйна окрашенность сама по собi зближає вокативние речення, що
виражають почуття1 , з вигуковими реченнями, що не членуються. Порiвн.:
“Мама”, — зашептав я з роздратуванням (Б. Окуджава)
— iм'я iменник, звертання до матерi; “И звiдки, хотiлося б
знати, тут узялася ця ганчiрочка?.. Ой! — страшний здогад раптом
осiнив П'ятачка. — Мама! Ненька!” (А. Милн/ Пер. Б.
Заходера) — вигук, вираження переляку. Але повному перетворенню
вокативов у вигуки сприяла в першу чергу втрата iменами iменниками
внаслiдок iсторичного розвитку росiйськоï мови кличноï форми
Вона привела до вiдсутностi в застиглих емоцiйно пофарбованих кличних
форм (Боже! Господи! Матiнки! Панотця!) омонiмiв у системi форм iм'я
iменника, що прискорило процес десемантизации, що почався при архаизации
даних понять. У результатi складних соцiально-iсторичних процесiв, що
вiдбувалися в Росiï на рубежi XIX-XX столiть, у росiйськiй мовi
значно звузилася сфера вживання таких слiв, як Бог, Господь, матiнка й
панотець. Вони стали використовуватися переважно усерединi церковного
спiлкування: першi два — як сакральнi слова, останнi — як
позначення подружньоï пари священнослужителiв, причому першi два
поняття насильно виводилися з активного словникового запасу
росiйськоï мови
Обмеження лексичного значення й посилення ролi емоцiйно-
експресивноï характеристики згодом привело до повного
десемантизации таких форм, як Боже! Господи! Матiнки! Панотця!, у такий
спосiб перетворивши ïх у вигуки. Наприклад: Учора ввечерi вертаюся
у свiй номер. Входжу в спальню — боже, який сюрприз! У постелi
лежить чарiвна дама! (Б. Акунин) — вигук, що виражає
значення приємного подиву; описувана в даному прикладi ситуацiя
нiяк не припускає прямого звертання до Бога; Ах ти, моï
панотцi! Як вони в мiцнiсть-те ввiрвуться — ай-ай-ай, —
говорила слiзним голосом якась баба (Л. Толстой) — виражає
значення переляку; — Панотця! — здивувався тонкий (А. Чехов)
— виражає здивування; Промiнь пошарив по стiнах, пробiг по
пiдлозi, зупинився. “Ой, матiнки! — тоненько пискнув
воротар. — Зинка!”. Свiтлове коло вихопило з темряви
неприродно бiла особа молодоï жiнки з розкритими нерухливими очами
(Б. Акунин) — виражає значний ступiнь переляку,
пiдсилює значення емоцiйного вигуку ой. Елементiв значення
вокатива тут немає.
Аналогiчна картина спостерiгається й з колишньоï вокативом
чорт, пряме (як звертання) уживання якого в росiйськiй мовi завжди було
обмежено (табуировано) з релiгiйних спонукань, тому в письмових джерелах
не зафiксоване вживання маркiрованоï форми вокатива цього слова зi
специфiчною флексiєю -е {рисi). Ця форма переважно
використовується в ролi вигуку. Наприклад: — А, чорт,
— Пожарський присiв навпочiпки, расстроенно поцокал мовою. —
Свою кориснiсть вона вичерпала, але однаково шкода (Б. Акунин) —
передає сильний ступiнь досади
До середини XX столiття смислоразличительние ознаки, характернi для форм
Господи! Матiнки! Панотця!, вiдповiдали основним ознакам вигукiв, а
саме:
а) вiдсутнiсть лексичного значення; б) вiдсутнiсть звичайних форм
словотвору й словозмiни;
в) значення крайнього ступеня переляку, прикростi, роздратування й т.п.,
властивi для даних слiв, виражаються iнтонацiєю;
г) можливiсть супроводу iнтонацiï цих вигукiв вiдповiдною мiмiкою;
д) здатнiсть iнодi, подiбно типовим (емоцiйним i iмперативним) вигукам,
виходити за рамки фонетичного ладу мови Наприклад: Фрол Григорович
ойкнув: ” Про-Про-Осподи! Так адже Вам це плюнути й
розтерти!” (Б. Акунин)
Разом з тим у сучаснiй росiйськiй мовi в рядi випадкiв можна
спостерiгати вiдновлення, пожвавлення лексичного значення слова, що
пов'язане з вiдродженням знаменностi. У першу чергу це стосується
форм Боже! i Господи!, наприклад: Вона пiшла до себе на постiль, села й,
не знаючи, що робити зi своею большою радiстю, що млоïла
ïï, дивилася на образ, що висiв на спинцi ïï лiжка,
i говорила: “Господи! Господи! Господи!” (А. Чехов)
Повернення слiв-номiнативiв Боги Господь в активний запас сучасноï
росiйськоï мови, а також часткове розширення сфери вживання таких
слiв, як матiнка й панотець, позначили нове мiсце цих вигукiв у системi
слiв даноï категорiï: колишнi вокативи є периферiйними
явищами цiєï частини мови, що перебувають у зонi синкретизму
iм'я iменника й вигукiв. Для аналiзу форми Господи використовуємо
шкалу перехiдностi В. В. Бабайцевой.
На закiнчення вiдзначимо, що якщо для вигукiв Боже! i Господи! можливе
вiдновлення семантики, що залежно вiд контексту може перекласти цi слова
в положення синкретичного язикового явища, що перебуває на
промiжному щаблi АБ , то для вигукiв матiнки! i панотця! таке
пожвавлення семантики неможливо у зв'язку iз двома положеннями
1) Вплив так званоï генетичноï пам'ятi мови: у росiйськiй мовi
не простежується язикова клична традицiя стосовно цих
номiнативiв (порiвн. з формами Боже! i Господи!, протягом декiлькох
столiть щодня що неодноразово згадуються в молитвах i проханнях
православних християн, що становлять основну частину носiïв
росiйськоï мови).
2) У сучаснiй росiйськiй мовi обмежена клична форма мн.ч. цих iмен
iменникiв. У бiльшостi випадкiв звертання вiдбувається до
однiєï особи: “Панотець!”,
“Матiнка!” (форму мн.ч. можна почути тiльки усерединi
церковного спiлкування, де звертання матiнка ставиться до всiх
замужнiх жiнок, наприклад: “Панотця: батько Андрiй, батько
Iгор, вас уже чекають у трапезнiй. Матiнки! Не спiзнюйтеся!” i
т.п.).
Таким чином, однозначно вiдповiстити на запитання заголовка
цiєï статтi (якою же частиною мови є данi слова в
сучаснiй росiйськiй мовi?) просто неможливо. При морфологiчному розборi
обов'язково варто враховувати перехiднi, синкретичние випадки, i в першу
чергу це стосується нас, учителiв росiйськоï мови, тому що
нашi учнi, як можна судити по описанiй на початку статтi ситуацiï,
почувають мова досить тонко. И в VII класi, коли вивчаються вигуки,
хлопцi вже здатнi сприйняти, що наша мова — це такий же колоритний
мир, як i навколишня ïхня дiйснiсть, вiдбита в мовi, i в ньому
далеко не всi й не завжди дiлиться на чорне й бiле