Драма Г. Старицького Не судилося

Драма Не судилося уважається найкращою п'єсою М.
Старицького. Вона правдиво, високохудожественно й психологiчно
переконливо зображує життя украïнського села в першi
пiсляреформенi роки, реалiстично вiдтворить конфлiкти мiж звiльненим з-
пiд крiпосного ярма, але обманутим, збезземеленим селянством i панами-
помiщиками. В основi добутку лежать правдивi життєвi колiзiï.
Факт, що послужив темою в моïй драмi, — факт правдивий iз
щирого життя, iз сусiднього нашого села, якому я був свiдком….
У драмi навiть всi прiзвища з невеликими вiдмiнностями. Так,
наприклад, замiсть Илляшенко — Лященко. Через всю п'єсу
проходить думка, що добродiï безкарно можуть знущатися iз чесних
селянських дiвчин, а потiм безжалiсно кидати ïх. З огляду на це, не
змiцнiлi моральнi вiдносини мiж селянами й колишнiми ïхнiми
власниками, здається, на думку комiтету (цензурного)
несвоєчасн i незручним виводити на сцену тi сумнi моменти з
минулого селянського побуту, якi можуть породити або пiдтримати жагучу
упередженiсть мiж вищими й нижчими шарами, — такий досить
переконливий висновок зробила цензура, забороняючи добуток. Проте, через
якийсь час п'єса вже за назвою Не судилося все-таки була дозволена
кпостановке.
Основним конфлiктом п'єси Не судилося є конфлiкт мiж
панським болотом — помiщицькою мораллю, i чесними,
високоморальними, духовно богатими простими селянами. Вiн має соцiально-
психологiчний характер i розвертається декiлькома лiнiями.
Найголовнiша з них — це трагiчна iсторiя любовi мiж чистою душею,
щироï в почуттях сiльською красунею Катериною й паничем Михайлом.
Другою сюжетною лiнiєю є зображення конфлiкту мiж батьком
Михайла, багатим паном Iваном Андрiйовичем, i селянською громадою.
Зрештою, важливим є й розбiжнiсть мiж показним народолюбием
Михайла, його фальшивим, поверхневим украïнофiльством i теперiшньою
суттю панича, для якого власнi егоïстичнi iнтереси вище всього.
Спостерiгаючи, як розвертаються подiï, як дозволяється
конфлiкт, особлива увага обертаємо на мову багатiïв: на те,
як у ньому розкриваються характери героïв, ïх iндивiдуальнi й
типовi риси, внутрiшнiй мир, теперiшня, глибинна сутнiсть. У п'єсi
основна увага вiдведена образу панича Михайла. Саме вiн повнiше всього
представляє панське болото, розкрити сутнiсть якого й була мета
автора. М. Старицький майстерно побудував язикову партiю Михайла. Кожна
реплiка, а часто й окреме слово характеризують цiєï людини.
Вдумаємося, наприклад, у першу ж реплiку Михайла: Славно
покачатися в травi пiсля купання й затягтися сигарою! Чорт його
знає, якось мене лiнощi обсiли: сьогоднi вже й у школу не пiшов. I
iз цiєю дрiбнотою нудно… . Здається, небагато й
сказано. Але придивитеся, як виразно окреслюється, нехай поки що й
пунктиром, характер панича — народолюба. Для нього власна втiха,
власне задоволення насамперед (славно покачатися в травi…
затягтися сигарою). Уже й те, що курить вiн дорогу сигару, теж
пiдтверджує його багатство, не звичку до простоти в життi, у
побутi. Михайлово народолюбство — не искреннее, показне. Говорячи
про школу, вiн позiхає. З ремарки до першоï дiï
довiдаємося: Михайло, чудово по-украïнському одягнений. Те
визначення чудово одягнений натякає на те, що його одяг, як i всi
його украïнство, є тимчасовою модою. Повнiше всього образ
Михайла розкривається в iсторiï його любовi з Катериною.
Вiдiграючи роль народолюбца, панич ходить на вечори, де збирається
сiльська молодь, займається етнографiєю, учить i дiтей, i
молодь у школi. Але нещирiсть його поводження вiдчувається у всiм,
навiть у тiм, як говорить панич: …я з усiма вами щиро, як з
рiвними… Так, вiн i справдi не вважає селян рiвними собi.
Зустрiвши Катерину, Михайло закохався в неï. I незабаром,
збезчестивши й знеславивши дiвчину, своє вiдношення до Катерини
змiнює. Хоча Михайло ще намагається переконати себе, що
любить ïï, обов'язково жениться на нiй, насправдi вона стала
йому байдужоï. Тому що зустрiчi з дiвчиною для нього вже не рай, не
чиста поезiя, як ранiше: Побий мене лиха й нещаслива година, що я
зв'язався з божевiльними! Спокою нi вдень, нi вночi — i все через
тебе…. Панич i далi викрикує: ПРО, будь ти проклята й
година, що завiв мене в любов! Зрештою, вiн зовсiм вiдмовляється
вiд Катерини. I хоча в останньому епiзодi приходить до неï, щоб
залишитися назовсiм, не можна iз упевненiстю сказати — це було
тверде рiшення або тимчасовий порив, що нi до чого б не привiв. А вiн же
говорив Катерини: …я без тебе жити не можу, дихати не можу….
И Павла нiбито цiлком щиро запевняє:

• Правда, я не таюся з любов'ю; я люблю Катерину, i люблю на целую життя, чесно! Я не побоюся перед цiлим миром сказати про любов, назвати ïï моïм шлюбом,- i назву, i повiнчаюся!

Михайло бреше не тiльки iншим, а й самому собi, переконуючи в тiм, що по-справжньому любить Катерину й пiде заради ïï на все: вiдмовиться вiд батькiвськоï спадщини, вiдречеться вiд багатства й свого стану. Саму точну характеристику дає йому Павло, що зумiв проникнути в глибини його затемненоï душi, зрозумiти Михайла сьогодення: Одним ви миром мазанi: обтешетеся зверху тiєю культурою, заберетеся в iдеальнi химороди та й красуєтеся: а дихни на вас, подряпай трiшки,- це такi ж мироеди в ґрунтi! У п'єсi Михайловi протистоïть щирий демократ, що багато працює на благо народу — лiкар Павло Чубань. В образi Павла Старицький втiлює своï iдеали боротьби за звiльнення народу шляхом поширення утворення, культури, єднання селян. Уже з перших реплiк Михайла, з розмови Михайла з Павлом багато що розкривається: останнiй охоче працює в школi, йому не набридає спiлкування з дiтьми. Роз'ясняє Павло й селянам, як необхiдно вiдстоювати свого права
Михайло Старицький з великою симпатiєю, любов'ю зобразив
представникiв народу — Катерину, ïï матiр, Дмитра. У
ïхнiх образах показанi такому властивому украïнському народу
риси, як щиросердечна краса, щирiсть, спiвпереживання, почуття людського
достоïнства. Насамперед такий є Катерина. Полюбивши Михайла й
повiривши в його любов, Катерина забуває про себе. Дiвчина
почуває себе неровней, не вiрить у своє щастя. Не менi
судилося таке щастя! Куди менi, бiднiй мужичцi, бути дружиною
Вашоï? Не ступити, не заговорити не вмiю; Ви взяли б собi камiнь за
плечi. I люди осмiють, i Бог покарає: сполучаються тiльки рiвнi,-
вiдповiдає вона Михайловi на його слова про одруження.
(Згадаєте слова Наталки з п'єси И. Котляревского: знайся
кiнь iз конем, а вiл з волом). Ïï любов щира, глибока,
вiддана, Вона про Михайла думає бiльше, нiж про себе: згодна на
всi, аби тiльки той був щасливий. Коли Катерина довiдалася, що Дмитро з
ножем у руках шукає Михайла, щоб помститися за ïï
знiвечену долю, iде на панський двiр, щоб попередити коханого: Дмитро
вартує тебе навколо саду, навколо будинку — хоче вбити!.
Коли вже Катерина випила отруту й до неï прийшов Михайло, вона не
дорiкає йому, радується, що прийшов, повернувся, а виходить,
любить: Плакати бiльше не буду… Не засмучу тебе сльозою! Я така
щаслива, така щаслива, що ти поруч iз мною…. Катерина дуже любить
свою матiр, усiляко пiклується про неï. У своєму горi,
своïй ганьбi переживає за неï бiльше, нiж за себе. Так
само зi спiвчуттям i розумiнням ставиться до Дмитра, бажає йому
щастя, почуває свою провину перед ним, тому що не може його
полюбити. Образ Катерини коштує в рядi кращих образiв дiвчин з
народу в добутках Т. Шевченко , И. Котляревского, И. Франко, Б.
Грiнченко. Стара Дзвонариха, мати Катерини — типовий образ
украïнськоï селянки. Вона добра, працьовита, любить дочка й
бажає ïй щастя, що бачить у подружнiм життi iз Дмитром.
Дзвонариха строго дотримується норм народноï моралi в
поглядах на дiвочу честь, уважає ганьба найбiльшим грiхом, тим
бiльше, що полюбила Катерина панича. Мати, як i батьки Шевченковой
Катерини, проклинає дочка страшними прокльонами, а сама
божеволiє. Досить чiтко й виразно зображений образ Дмитра
Це чесний, роботящий хлопець, вiн щиро любить Катерину. Саме з таким
чоловiком дiвчина могла б знайти щастя… якби полюбило його
ïï серце. Дмитро щирий душею, почуттєвий. Вiн усiляко
пiклується й про Катерину, i про ïï матiр,
допомагає ïм по господарству й глибоко переживає, коли
бачить, що Катерина полюбила панича. I тому, звичайно, що сам любить
ïï, i тому, що не вiрить у щастя Катерини з Михайлом. Дмитро
майже переконаний — награвшись iз нею, панич покине дiвчину. У
своïй великодушностi юнак готовий забути всi, жениться на Катеринi:
Вийди за мене!.. Коли не пiд силу, те й не люби мене: я тiльки буду
доглядати тебе, як своєï рiдноï дитини, буду дивитися на
тебе, горi буду дiлити!. Наприкiнцi драми Дмитро виступає як
месник за несправедливостi, заподiянi панським болотом не тiльки
Катеринi, а й всiм селянам. Вiн робить пiдпал панського двору, має
намiр убити Михайла. Характерно, що Дмитро органiзовує зустрiч
селян з Павлом, активно виступає за захист ïхнiх прав. Образ
Дмитра перегукується з образом Варнака з однойменноï поеми
Шевченко , iншими образами селян-бунтарiв