Роман Що розказано?
Народився в украïнськiй сiм'ï новоприбулих емiгрантiв США,
повiдомляє бiографiчна довiдка. Себе визначає американцем з
украïнськими корiннями (Я американець i як такий цiную своє
право бути зацiкавленим в iсторiï навiть такого похмурого
суспiльства, з якого втекли моï батьки): i утворення, i спосiб
життя Мельничука стали вже сугубо американськими, хоча його
ментальнисть, культурне надбання сформованi украïнським
середовищем, з яким вiн зберiгає творчi вiдносини все життя.
(Мельничук добре знайомий з лiдерами нью-йоркськоï групи поетiв,
подружився пiд час свого вiзиту в Украïну з Ю. Андруховичем, В.
Бiдолахою, дружив iз С. Павличко й т.п.). Вiн — автор ряду
оповiдань, поезий, перекладiв, лiтературних статей, лауреат премiï
Мак Гинниса в жанрi белетристики (1992); професор Бостонского
унiверситету; редагує лiтературний журнал Агни. Що розказано?(в
украïнському перекладi, де ледь переданi поетичнiсть i iронiчне
звучання оригiналу, видало харкiвське видавництво Фолiо в 1996 р.)
— це його перший роман (недавно з'явився другий — Непоправнi
втрати).
Роман Що розказано? (What is Told) уперше видало поважне видавництво
Фабер енд Фабер, де тривалий час працювало Т. З елиот, i його вихiд
викликав захопленi вiдгуки американськоï печатки. Неважко полюбити
голос Мельничука. Зрозумiло, що вiн дослухався власних примар, коли
працював над цим спритним завершеним романом, — писала Нью-Йорк
Тайм Бук Ревю. Масштабний… блискучий Мельничук ширяє крiзь
декади й континенти, вiд лiричних пасажiв до широкого плану, вiд
домашнiх сцен до фiлософствування. Його об'єднання мiфу й
реалiзму, пронизане насильством i комiчнiстю, нагадує про Гарсия
Маркеса, — вiдзначала Бостон глоуб. Аскольд Мельничук у
своєму чудовому першому романi препарує украïнську душу
з фаталiстичним, майже екзистенцийним гумором, лише зрiдка звертаючись
до проповiдi, — акцентувала Лос-Анджелес-Таймс.
Такi вiдкликання на англомовний добуток з украïнською тематикою
зустрiчаємо вперше. Украïнська рецепцiя — i з боку
дiаспори, i вiд материка — була значно скромнiше. I це зрозумiло,
тому що авторський голос i вiдносини до непорушних догм позабавлено
патетики й сповнено iронiєю, що не є звичайним для
украïнськоï критичноï думки. I всупереч цьому з романом
Мельничука в американський мультикультуральний контекст увiйшли не
тiльки украïнськi реалiï, але й гуманнiсть украïнського
менталiтету. I трагiчна доля украïнськоï нацiй. Тому що ж
згадаємо: ще в шiстдесятi роки герой роману Синдром Танатоса,
написаного письменником з американського Пiвдня Перси Вокером, ставив
риторичне запитання: Хто знає сьогоднi украïнцiв?, будучи
певним, що нацiï ця була знищена ïï численними ворогами й
зникла з особи землi. Мельничук же не тiльки впровадив украïнськi
реалiï в контекст американськоï сучасностi, а й органiчно
використовує цей матерiал для постановки фiлософськоï
проблеми самоiдентифiкацiï людини з iншою свiдомiстю в динамiчному
сучасному свiтi як такий, що нею переймається американська
свiдомiсть
Про органiчну приналежнiсть Мельничука до американськоï лiтератури
(Вiн є не украïнським письменником в екзили, а американським
письменником украïнського походження, якого, однак, дуже цiкавить
власне походження й корiнь i який майстерно вмiє зацiкавити
своïми етнiчними iсторiями iнших, — писав, представляючи
автора украïнському читачевi Павличко) свiдчать не тiльки його
слова про те, що дорогу в поезiю йому допомiг прокласти Д. Волкотт, або,
що вiн бiльше обiзнаний з лiтературою американськоï, чим з
украïнськоï, а насамперед дискурс його роману, що повнiстю
вписаний i в тематичне коло, i в епистему лiтератури США кiнця XX ст.
Адже основна проблема цього добутку — самоiдентифiкацiя, що
є центральноï для американськоï ментальности цього часу.
Цей уже звичайний у лiтературi США кiстяк обростає в Мельничука
украïнським тiлом, опираючись на украïнську архетиповость i
американську реальнiсть. Це основний стрижень роману Що розказано?, що
служить внутрiшнiм органiзатором тексту. Роман пронизаний всеосяжною
iронiєю, вiн на рiвнi використовує й iсторiю, i мiф
iсторiï, у ньому обiграються пафоснi ситуацiï й узагальненi
образи, тут трагедiю не можна вiдокремити з фарсу… У маленькому по
обсязi текстi Мельничук зумiв освiтити долю Украïни — вiд
давнини до сучасностi, причому на тлi європейськоï
iсторiï й основних ïï координат, i все це змонтувавши з
американською ситуацiєю
Два епiграфи до роману направляють читача в необхiдному напрямку. Або
є щось правдивiше за правду? — запитується в одному з
них. — Так, — вiдповiдає грек Казанзакис. —
Легенди. Вони надають вiчного значення ефемернiй правдi. А другий (з
Iвана Грозного Б. Бобрику) — пояснює, як вiдбуваються
легендими. Семантично навантаженим є вже склад дiючих осiб (як у
п'єсi), що його вiдразу подає автор. Всi вони походять iз
Роздорiжжя — украïнського мiстечка, що iснує iз
прадавних часiв на перехрестi рiзних народiв i культур. 1492 —
Колумб висадився на Кубi, да Вiнчi зробив креслення першоï
лiтаючоï машини. Рюрик Забобон забив уперше корову свого сусiда й
так почав феод, що проiснував три столiття. Будучи хронiкою життя
однiєï сiм'ï Забобонiв в XX ст., роман переростає
в iсторiю цiлого народу й ширше — цiлого осередку держав, до яких
украïнський нацiям довелося входити
Два брати Забобони — Зенон i Стефан — символiзують i
нативистску, народницьку, i прозахiдну, певною мiрою дiаспорну лiнiю в
iсторiï украïнського нацiонального духу. Зенон вiдразу
заявлений як замкнений у межах нацiй, ïï границь, парадигми,
буття. Роман i починається з того, що, закохавшись у Наталку,
Зенон вiдмовляється вiд запропонованоï йому посади одного з
кураторiв Лондонського музею й повертається до рiдного Роздорiжжя,
щоб одружитися з улюбленоï. Зенон вiрив, що його краïна
має потребу у звiльненнi вiд впливу сусiдiв — Росiï,
Польщi й Австрiï. А для цього потрiбно зберiгати чистоту
рiдноï мови. — Мова живий завдяки таким людям, як ти, —
говорив вiн Наталцi. — Ти є нацiональний скарб.
Далi його життя можна вважати конспектом долi украïнського
iнтелiгента iз Захiдноï Украïни: служба в австрiйськiй
армiï пiд час Першоï свiтовоï вiйни, табiр полонених,
трагiчнiсть пiслявоєнного свiтовiдчування, характерна для
втраченого поколiння. А далi — року проходили в ступорi стрiлянини
й революцiй. Зенон частково роздiляє марксистськi позицiï,
проте вiн — нацiонально свiдома, спецiально консервативна людина
традицiйноï культури, отже в радянськi часи випробує
переслiдувань за вiдданiсть нацiональнiй iдеï, а пiд час
Другоï свiтовоï вiйни вiн разом з тим пiдтримує зв'язок
i з партизанами, i з нiмцями-окупантами. Вiн начебто прирiкає себе
на неминучу смерть. I вона наступає як покарання за адюльтер iз
дружиною нiмецького офiцера (тобто за загравання iз чужою
культурою…). В авторському епиграфии, позбавленому пафосу, цю
контурну iсторiю нацiональна свiдомiсть викладена разом з тим i
поетично, i iронiчно, як це й характерно для лiтератури, позначеноï
синдромом постмодернiзму
Родинне життя — дочка й дружина — iстотно доповнює
домiнанту цього образа. Недарма першу частину роману названа Жiнка
— це майбутнє . Його дружина Наталка — сiльська
дiвчина, природна й прекрасна, вона спiває народнi пiснi, готовить
i шьет. ïï iнтелект нерозвиненоï (Зенон наполегливо
пiклується про ïï утворення), але потяг до краси й
гармонiï вроджений — i про це в гротесковiй комiчнiй манерi
автор повiдомляє, акцентувати увагу на ïï тонкi пальцi,
начебто створених для гри на пiанiно, про яке нiколи навiть не чули в
селi. Отож i доводиться вiдправлятися на пошуки долi в мiсто.
Ïï великий потiк свiдомостi (своєрiдна модифiкацiя
аналогiчного ходу думок Молли Блум iз джойсивского Улисса), завдяки
якому автор окреслює значний вiдрiзок iсторiï, — той
час, коли Зенон зникає у великому свiтi, а Наталка чекає
дитину в чужому для неï мiстi, самотн i придавлена, —
засвiдчує ïï чистоту й природнiсть, гостиннiсть i, всю
атрибутику людини з народу
Дочка Зенона й Наталки, Слава Ластiвка, гротескове продовження батька,
що виховує ïï, прилучаючи до духу предкiв (Мельничук
вносить метафору — улюбленi багатогодиннi прогулянки з дитиною
Зенон проводить на цвинтар, де дiвчинка нарештi починає почувати
краще, нiж серед живих), i матерi, що вкоренилася не свiдомiстю, а всiм
своïм єством. Парадокс же полягає в тiм, що свою
духовнiсть, музикальнiсть дiвчина успадковує не вiд батька, а вiд
матерi як уроджену архетипову мелодiйнiсть нацiй
