Наслiдування французьким класикам у творчостi iспанських авторiв

Вплив двору на iспанське суспiльство за всiх часiв було так велике, що
воцарiння Бурбонов пiсля революцiï, возведшее на престол Пилипа V,
не сповiльнило вiдбитися й на лiтературi. З тоï пори смаки разом
змiнюються: у Мадридi звикають бачити все прекрасне, велике, витончене,
грацiозне, винятково лише в створеннях наших письменникiв столiття
Людовика ХIV, i по однiй з тих дивних аномалiй, якi нерiдко
зустрiчаються в iсторiï, iспанцi в теж час не визнають у своïх
нацiональних авторах тих самих крас, якi y ïх же запозиченi
французькими класиками. Вдобавок ще, Iспанiя особливо високо ставить тi
з наших добуткiв, що найбiльше рiзко суперечать ïï
споконвiчним забобонам i свiтогляду
Протягом усього XVIII столiття ця мода залишається пануючоï в
iспанськiй лiтературi. Нi сумнiву, що вона сильно гальмувала розвиток
нацiональноï творчостi , але з iншоï сторони ïï
вплив був благотворно: воно послужило звiльненню iспанського мовлення
вiд пихатостi й манiрностi, уведених у неï поетом Гонгора
наприкiнцi ХVI столiття. A до якого ступеня заразливо дiяв цей так
званий гонгоризм, можна побачити вже з того, що навiть такi великi сили,
як Сервантес, Кальдерон, Квеведо, не могли зовсiм звiльнитися вiд нього.
Iснувала цiла школа цього вигадливого красномовства, були встановленi
точнi правила його, що вважалися обов'язковими до самого воцарiння
Пилипа V.
Захоплення французькими класиками разом поклало кiнець гонгоризму, i
реакцiя була так велика, що iспанськi поети майже без усякого протесту
пiдкорилися новим правилам Буало, спецiально викладеним для них доном
Игнасио де Лухан (1739).
И от iз цiєï пори лiрична поезiя в Iспанiï приймає
строгий, сухий, прямолiнiйний характер, що вiдрiзняє наших
письменникiв першого перiоду iмперiï, — Делилля, Фонтана й
iнших, колишня жвавiсть викладу й гаряча пристраснiсть iспанських
авторiв зникають зовсiм. Замiсть мальовничих драм Золотого столiття, на
мадридськiй сценi з'являються винятково наслiдування французьким
трагедiям. Правда, один з видних лiтераторiв цiєï епохи,
Гарсиа де ля Гуерта, намагається протидiяти такому сумному
зреченню вiд нацiональноï слави, i спочатку його критичнi статтi
роблять деяке враження на публiку, але, по якомусь дивному протирiччю,
вiн сам же зненацька виступає iз трагедiєю, написаноï у
французькому смаку, i публiка плеще, зустрiчає його таким
ентузiазмом, якого ще нiколи не вдавалося йому збуджувати своïми
самостiйними добутками. У результатi виходить не ослаблення, a ще
бiльший розвиток французького духу, що досягає, нарештi, свого
апогею в комедiях дона Леандро Моратина, що мали величезний успiх. I
дiйсно, з боку добiрностi, незвичайного такту, почуття мiри, словом,
того художнього чуття, з яким цей талановитий письменник зумiв
пересадити на iспанський ґрунт сам характер мольеровского
творчостi, — не залишає нам бажати нiчого кращого: його Si
de las Ni?as (Так молодоï дiвчини), Mojigata (Дицемерка), El Viejo
y la Ni fia (Старий i молода дружина), i iншi, були й залишаться
чудовими знiмками того умовного миру, яким, на превеликий жаль, занадто
часто обмежуються нашi кращi письменники часiв Людовика ХIV. Леандро
Моратин точно так само бере лише малу частину суспiльства, a не
малює його в цiлком, тому комiчнi мотиви не викликають тут нi
щирого смiху, нi гiркоï усмiшки, глядач тiльки спокiйно
посмiхається, але у всiх цих дiалогах так багато розуму, смаку,
добiрностi, що мимоволi пiддаєшся чарiвностi й не бажаєш
звiльнитися вiд його
Самою блискучою стороною iспанськоï лiтератури ХVIII столiття
безперечно залишається критика. Як тiльки один зi
спадкоємцiв Пилипа V, запеклий ворог єзуïтiв, —
Карл III, небагато послабив соромливi умови печатки, з'явилося одночасно
трохи письменникiв, одушевлених щирим бажанням показати своïх
нацiй, куди вона йде, i в якiй павутинi забобонiв, неуцтва, мороку
змушують ïï жити. От у чому полягало завдання батькiв Фейхоо,
Исла й друга графа де Аранда — Мельхiору де Ховельянос.
У добутках батька Фейхоо немає нiчого особливо видатного, —
у них набагато бiльше ерудицiï, чим таланта, але o ньому все-таки
варто згадати хоча б за ту невтомну наполегливiсть, з який вiн у все
життя не переставав боротися iз забобонами своïх сучасникiв, що
дали йому прозвання iспанського Баила.
Ще бiльшою смiливiстю й незрiвнянно бiльшим талантом володiв батько
Исла. У добутках його особливо яскраво видiляється один
нацiональний образ, що одержав потiм широку популярнiсть, це образ
манiрного проповiдника, повного афектацiï, претензiйностi й
пихатостi, що приховує пiд свiтським лиском своє
крайнє неуцтво. Ми вважаємо не зайвим представити тут цей
портрет як малює його автор у своєï Historia del fray
Gerundio de Campazas:
“Батько Герундио — декан — проповiдник був ще в
повному кольорi рокiв, тiльки що переступив на четвертий десяток:
сильний, огрядн, ставний i рослий, — вiн здавався зразком
фiзичного розвитку; усе в ньому було симетрично й пропорцiйно, ходив вiн
бадьоро, тримався прямо, навiть величаво, завдяки своєму округлому
животу й високо пiднятiй головi. Конусовидность його черепа зменшувалася
мистецьки зачесаними волоссями, ряса на ньому завжди була нова, без
найменшоï цятки, i рясними складками ниспадала до самих п'ят,
взуття вузька, витончена; скуфейка шовковим, розшитим найтоншим
вiзерунком i прикрашена кокетливим пензликом, — добуток або, краще
сказати, плiд безмежноï вiдданостi благочестивих дам до батька
проповiдниковi. У складностi це була людина дуже привабливий: вiн мав
сильну, звучну дикцiю з легким ґрасуванням, винятковою мiмiкою,
виразнiстю жестiв, м'якiстю у звертаннi, нестримно смiливим польотом
думок, пишномовнiстю складу й незвичайним талантом розповiдати анекдоти.
Вiн умiв, до речi, i пожартувати, i посмiятися, вставити гостре слiвце,
привести прислiв'я, — показати особою своï багатi дарування.
Усього цього було занадто досить, щоб робити чарiвну дiю не тiльки на
чутливi жiночi серця, але навiть i на бiльше грубi — чоловiчi.
Однi хiба каменi на брукiвцi могли ще не пiддаватися його
чарiвностi”. “Так, це був один з тих вишуканих
проповiдникiв, що при згадуваннi o святих батьках, або
євангелiстах, нiколи не дозволять собi назвати ïхнiми
власними iменами з побоювання вульгарностi. Для батька декана,
наприклад, євангелiст Матфей був ангелом iсторiï, Марко
— святим тельцем, Луку вiн називав божественною кистю, Iоанна
— орлом Патмоса, пророка Иеремию — багрянцем Бiлена, a св.
Амброся — медоточивими вустами. Коли ж йому доводилося говорити на
яку-небудь євангельську подiю або пiдкрiплювати своï слова
самим текстом, вона нiколи не обмежувався звичайною вказiвкою, як напр.
Ioannis capite d?cimo tertio, або Mathoei capite d?cimo quarto, нi, як
це можна! Адже вiн не який-небудь суботнiй проповiдник, i тому неодмiнно
виразиться так: Evang?lica lectione Mathoei vel Ioannis capite d?cimo
quarto, a iнодi, що б вийшло ще еффектнее, зробить таку перестановку:
Quarto d?cimo ex capite… I треба було бачити, з якою величною
грацiєю, яким округленим жестом, вiн пiднiмав при цьому праву руку
й засовував два пальцi мiж шиєю й комiром своєï ряси,
як би для того, щоб додати бiльшу волю рухам голови. Ще двi-три
прелюдiï, i батько Герундио остаточно набудовував себе на
натхненний лад: вiн простирав руки, рвучко, всiм корпусом подавався
вперед, немов маючи намiр зiскочити з кафедри, надувався вiд сильно
утягненого повiтря, що блискає, презирливим поглядом обводив свою
аудиторiю, i нарештi з вуст його виривався той невизначений гортанний
звук, що разом нагадував i чихание людину й iржання коня. У такi
врочистi днi вiн з подвоєним старанням займався своєю
зовнiшнiстю: ретельно голився, вирiвнював i зачiсував волосся короною
навколо голови, всi засоби вживав, щоб додати собi найпривабливiший вид,
a вийшовши на амвон i промурмотавши коротку молитву, раптом
випрямлювався на весь зрiст виймав з лiвого рукава кольорову-яскраво-
кольорова шовкова хустка, струшував ïм i голосно сякався, хоч у
цьому не вiдчувалося нiякоï потреби потiм, тим же розмiряним рухом
вiн знову ховав хустку в рукав i, кинувши на збори напiвгнiвний,
напiвпрезирливий погляд, урочисто проголошував: Насамперед, так буде
звеличений i прославлений… A закiнчував так: Иже в первiснiй
iстотi що втiлилася й вочеловечившийся й проч. Без такого вступу й таких
заключних слiв батько декан нiколи не вимовив би своєï
проповiдi навiть перед самим апостолом Павлом. Всi y його було
заздалегiдь пристосоване, розраховано, розмiрено, хоча пастирськi бесiди
його незмiнно залишалися позбавленими не тiльки розуму й натхнення, але
й простого здорового глузду”.
Сильно помилиться той, хто прийме батька Герундио за який-небудь
винятковий тип: навпроти, при тодiшнiх умовах, — зiпсованостi
вдач, неуцтвi й сильному розвитку гонгоризма, такi моднi проповiдники на
iспанських кафедрах попадалися суцiльно й поруч. Набагато рiдше можна
було зустрiти дiйсно чесного, серйозного й талановитого пастиря, a у
неосвiчених фанатиках недолiку не було, вони становили бiльшiсть
Мельхiор де Ховельянос був другом графа де Аранда, Кампоманеса,
Кабарруса, Мониньо, i разом з ними належав до числа тих чудових людей,
що в царювання Карла III намагалися надихнути своïх спiввiтчизникiв
великими iдеями, що хвилювали в той час Францiю пiд впливом
енциклопедистiв. Поет, полiтик, законовед i драматург, —
Ховельянос iз однаковим захопленням вiддається як мистецтву, так i
науцi, вiн говорить o театрi, становить проекти аграрних законiв,
стосується вищих питань лiтературноï критики й
полiтичноï економiï, — словом, вiн не тiльки мислить
сам, але й змушує вдумуватися в багато чого своïх легковажних
сучасникiв. Не багатьох, звичайно, довелося переконати йому, але й
тоï малоï частки обранцiв було вже досить, щоб iдеï його
не загубилися серед блискучоï пишностi й жалюгiдноï
незначностi двору Карла IV. В 1808 роцi, коли нацiï вперше пiднiме
голос за свою незалежнiсть, цi iдеï вiдгукнуться ще у всiй
своïй силi В iншому мiсцi ми вже мали випадок докладно говорити про
усiм, що було дивного й суперечливого в полiтику Князя Миру —
мiнiстра Годоя, що переважає дiяльнiсть якого найкраще
характеризує царювання Карла IV. Цей марнолюбний тимчасовий
правитель не був систематичним гонителем розумового руху, збудженого в
iспанському народi Карлом III i його друзями, iнодi вiн захищав освiтi,
але тому що всiєï його турботи були зосередженi на тiм, щоб
не допускати в суспiльствi навiть i думки o яких би те не було
лiберальних установах, то заступництво його виявлялося винятково вченим
педантам так беззмiстовним буколiчним поетам i перекладачам. A усе, що
могло розбудити народ вiд летаргiï, повернути йому хоч небагато
життя й кровi, — все це давилося й переслiдувалося без усякоï
пощади
От при такому-те порядку речей, наприкiнцi XVIII сторiччя пальма
першостi дiстається в руки поета дона Люиса Мелендеса Вальдеса.
Вища публiка з ентузiазмом зачитується його нудотними еклогами й
пасторалями, навiть всi представники друкованого слова, корифеï
лiтератури, замiняють своï теперiшнi iмена пастушачими. Так сам
Мелендес пiдписувався Батило, маестро Гонзалес перетворив у Делио,
Ховельянос — у Ховино, i цей смiшний маскарад триває аж до
страшного пробудження в 1808 роцi
Дарма ми стали б шукати в лiтературi цього перiоду вiдбиття вдач i життя
iспанського суспiльства, нiчого подiбного ми не знайдемо нi в
поезiï Мелендеса, нi в наукових добутках, що заохочуються урядовою
субсидiєю. Гола, неприкрашена дiйснiсть проглядивается тiльки в
маленьких п'єсках-прислiв'ях плiдного комiчного письменника дона
Рамона де-ля Крус, що прагне перенести на iспанську сцену шахрайський
мир XVII i XVIII столiть. Вiд добуткiв його так i вiє тим
особливим специфiчним заходом розкладання, що винятково властиво
iспанському ґрунту: та й чи могло народитися на нiй що-небудь
краще? Напiвзгниле дерево не приносить здорових плодiв, i суспiльство
часiв Годоя й Карла IV повинне бути саме таким, яким воно є в
сонетах де ля Круса.