Творчий шлях Олексiя Миколайовича Арбузова
Пiввiковий творчий шлях Олексiя Миколайовича Арбузова — доситьрiдкий у вiтчизнянiй словесностi приклад безмежноï вiдданостi
тiльки одного роду лiтератури — драмi. Вiн створив бiльше тридцяти
п'єс, жодного разу не змiнивши своєму головному покликанню
— покликанню драматурга. Добутку Арбузова мали рiзну сценiчну
долю, бiльш-менш удалу, були присвяченi рiзним iсторичним подiям
(ïх багато довелося йому пережити), але завжди були виконанi
особливого лiричного романтизму, так властивого його драматургiчному
даруванню. Не випадково Кавунiв визнавався, що все своє життя пише
ту саму п'єсу iз продовженням. До цього можна додати, що в цiй
“п'єсi” неодмiнно є улюбленi персонажi —
неспокiйнi мрiйники, невгамовнi фантазери, якi часто здаються
навколишнiми диваками, — словом, такi ж романтики, як i сам
ïхнiй творець-драматург. I ще одна важлива властивiсть арбузовского
театру вiдзначають всi дослiдники. “Любов завжди буде просто
переповняти всi п'єси Арбузова, — пише И. Василинина в книзi
“Театр Арбузова”. — Якщо говорять, що Кавунiв написав
свiй новий добуток, нiхто не сумнiвається — воно обов'язково
буде розповiдати про почуття мiж чоловiком i жiнкою”.
Як серйозний драматург Кавунiв заявив про себе вже наприкiнцi 1930-х
рокiв, вiдгукнувшись на самi значнi подiï того рокiв:
колективiзацiю (”Шестеро улюблених”, 1935), будiвництво
московського метро (”Далека дорога”, 1935). Потiм пiшли
п'єси про Велику Вiтчизняну вiйну (”Будиночок на
окраïнi”, “Нiчна сповiдь”, “Мiй бедний
Марат”, “Безсмертний”, “Роки мандрiвок”).
Але хвилювали Арбузова завжди не стiльки самi подiï (вони, як
правило, служили тiльки тлом для розвитку дiï), скiльки люди
— його сучасники.
Може бути, найбiльша популярнiсть iз раннiх арбузовских п'єс
випала на частку драми “Таня” (1938), з якоï зв'язанi
багато художнiх вiдкриттiв його театру. Тут повною мiрою проявляються й
романтизм, i лiризм автора, i неоднозначнiсть в оцiнцi характерiв i
вчинкiв героïв.
Кавунiв супроводжує п'єсу епiграфом iз сонета Мiкеланджело
Буонаротти: “Так i я народився й з'явився спочатку скромною
моделлю себе самого для того, щоб народитися знову бiльше доконаним
створiнням…” Драматург любить бути наочним, i в цих словах
уже сховане метафоричне позначення життєвого шляху головноï
героïнi.
Спочатку перед нами з'являється затишна квартирка на Арбатi, де
юна любляча Таня мрiє створити свiй особливий мир з Германом, мир
тихого сiмейного щастя й радiсного материнства. Але для драматурга така
Таня “лише скромна модель самоï себе”, i вiн безжалiсно
руйнує ïï спокiйний сiмейний мир: Герман iде до
iншоï жiнки, а потiм героïнi має бути пережити ще бiльш
страшну втрату — умирає ïï маленький син.
Що ж залишає Кавунiв своïй Тане? Попелище на мiсцi колишнього
щастя? Не зовсiм так. Втративши самих улюблених людей, героïня
зумiла вистояти й поступово знайшла спокiй сильноï,
теперiшньоï особистостi, здатноï перенести будь-який бiль,
“народитися знову бiльше доконаним створiнням…”
В 1940-е роки образ Тани створювала на сценi незабутня Марiя Бабанова,
пiзнiше, уже в 1960-е роки, Кавунiв значно переробив п'єсу, але
ïï головна героïня залишалася багато рокiв улюбленою
роллю молодих акторок поколiння “вiдлиги”.
Пiсля успiху “Тани” за Арбузовим мiцно закрiпилася репутацiя
камерного драматурга “чеховського плану”, i протягом 1950-х
рокiв вiн залишався вiрний традицiйному жанру лiрико-психологiчноï
драми. Тодi Кавунiв був схильний до хронiкальноï побудови дiï:
йому було цiкаво проаналiзувати процес внутрiшнього дозрiвання людини,
тому вiн “розтягував” подiï п'єси на кiлька
рокiв, стежачи за тими змiнами, що вiдбувалися з його героями. Уже сама
назва п'єси “Роки мандрiвок”(1954) визначає
ïï змiст. Всi подiï тут сконцентрованi навколо фiгури
головного героя — молодого лiкаря Олександра Ведерникова. Так
само, як i в “Тане”, що вдало почалася доля (професiйнi
успiхи й взаємне почуття) народжує в героя свiдомiсть
власноï винятковостi й небезпечну iлюзiю, що й надалi його чекають
тiльки перемоги, а поставлена висока мета життя коштує того, щоб
пiдкорити ïй геть усе.
Проводячи свого героя через довгi “роки мандрiвок”,драматург усе рiзкiше виявляє його помилки й омани, здатнi
спустошити людини. Але тут необхiдно пам'ятати, що Арбузова могли
захопити героï ошибавшиеся, заблуждавшиеся, що втратили змiст i
цiль життєвих пошукiв, однак його нiколи не цiкавили страшеннi
негiдники, вiдвертi негiдники.
Драматург нiколи не поспiшає засудити, затаврувати, вiн прагне
зрозумiти, чому людина в тiй або iншiй ситуацiï виглядає
негiдно, низько: “Як тiльки я починав розумiти свого негативного
героя, — писав Кавунiв, — я прощав йому його грiхи, i,
прощений, вiн переставав бути негативним”.
Мир “малий”, особистий, сiмейний i мир
“великий”, професiйний, суспiльний знову зiштовхуються в
драмi “Iркутська iсторiя ” (1959). Авторське розумiння й
симпатiï явно вiдданi тут героïнi — Валу, тому що, у
цьому ми вже неодноразово переконувалися, драматурговi цiкавий
насамперед герой шукаючий.
Сюжет “Iркутськоï iсторiï” простий i в основi
своєï мелодраматичен. У центрi, як майже в кожноï
арбузовской п'єсi, любовний “трикутник”. Молодi
сибiрськi робiтники Вiктор i Сергiй полюбили ту саму дiвчину Валю,
касирку iз продмагу. Валячи вiдповiдає взаємнiстю Вiкторовi,
вона утомилася вiд самiтностi й мрiє про сiм'ю, але обранця явно
бентежить ïï легковажна репутацiя ” Рублi-
Дешевки”. Так героïня стає дружиною Сергiя Серегина,
якому минуле Вали байдуже. Як i Таня в бiльше ранньоï арбузовской
п'єсi, героïня iз захватом поринає в милий ïï
серцю сiмейний побут, стає щасливою матiр'ю двох дiтей. I знову
драматург навмисно рiзко розбиває особисте щастя героïнi
— цього разу загибеллю Сергiя.
Чому драматург так наполегливо й жорстко перекидає сiмейне
благополуччя своïх молодих героïнь? Бути може, тому, що, на
думку Арбузова, мiцним буває тiльки те, що не отримано “у
подарунок”, а вистраждано й зрозумiло тобою. Так чи iнакше, заради
внутрiшнього становлення й знаходження себе героïнi Арбузова завжди
проходять через трагедiю. Так вiдбувається й з Валей: загибель
чоловiка, почуття вiдповiдальностi за долю сiм'ï багато в чому
мiняють неï. Спочатку вона спокiйно, як належне, приймає
допомогу друзiв Сергiя, що вiддають ïй i дiтям частина заробiтку.
Але поступово думки про життя за чужий рахунок усе бiльше обтяжують
Валю. Вона розумiє, що в неï тепер досить сил i
достоïнства для того, щоб самостiйно вирiшувати долю свою й
своïх дiтей.
Незважаючи на неабияку частку мелодраматизму й сентиментальностi в
розказанiй ïм iсторiï, Кавунiв зумiв створити добуток поетичне
й художньо переконливе. На вiдмiну вiд бiльше раннiх своïх
п'єс, автор широко використовує в “Iркутськiй
iсторiï” прийоми сценiчноï умовностi. Рiзке змiшання
побутового й умовно-театрального шарiв, ретроспекцiя в органiзацiï
дiï, часовий монтаж, вiльне перенесення подiй з недавнього минулого
в теперiшнiй день — все це було необхiдно Арбузову для того, щоб
активiзувати зв'язок мiж глядачем i сценою, додати подiям значний
характер i навiть епiчний розмах. Для цiєï ж мети в дiю
вводиться Хор, що, за задумом драматурга, повинен був стати “душею
п'єси, душею, що любить, страждає, вiрить i вiдповiдає
за героïв”. Подiбно Хору античноï драми, Хор в
“Iркутськiй iсторiï” пояснює глядачам обстановку,
викладає передiсторiю героïв, вступає з ними в бесiду,
обговорює подiï, що вiдбуваються. Часто до Хору дiючi особи
п'єси звертаються за пiдтримкою, а потiм самi стають його
учасниками.
Такий смiливий художнiй експеримент був прийнятий далеко не всiма
критиками: багато хто справедливо дорiкали автора в тiм, що присутнiсть
на сценi Хору зобов'язувало до бiльшого фiлософського наповнення, до
бiльшоï змiстовностi роздумiв про сучаснiсть. Дiйсно, в
“Iркутськiй iсторiï” з'єднання сентиментальностi,
епики й публiцистики виглядало не завжди органiчно.
