Моральна проблематика в прозi Замятiн

“Роман “Ми” жах перед соцiалiзмом, що
реалiзується… Цей роман — злий памфлет-утопiя про
царство комунiзму, де всi подравнено, оскоплено…” —
писав Дм. Фурманiв
Нам так довго говорили про волю, що, до речi, для бiльшостi нинi
перетворилася в “волю вмирати вiд голоду”, що замятинский
роман-антиутопiя знову цiкава великому колу читачiв. Принаймнi вiн
цiкавiше пригод нескiнченних суперменiв або примiтивних бойовикiв
американських i росiйських писак, у яких немає не тiльки думок,
але й лiтературноï якостi
Вiдомо, що Замятiн не збирався писати пародiю на комунiзм, вiн намалював
фiнал розвитку будь-якого суспiльного лада, у пiдставу якого закладена
iдея насильства над людиною. Таким чином, головноï в романi
“Ми” є тема свободи особи. Розкривається ця тема
за допомогою пародiйного переосмислення iдеï “загальноï
рiвностi”. Замятiн був супротивником цiєï тези, цiнуючи
в кожнiй людинi його неповторну iндивiдуальнiсть. В антиутопiï
перелiчений до дрiбних деталей механiзм нiвелювання iндивiдуальноï
свiдомостi. Це надає роману бiльшу глибину в порiвняннi з
негативними утопiями, що з'явилися в Росiï в XX сторiччi в руслi
досить стiйкоï традицiï утопiчноï лiтератури
Хоча збiг багатьох мотивiв, навiть конкретних деталей у романi Замятiна
й негативних утопiй Н. Федорова “Вечiр в 2217 роцi , В. Брюсова
“Республiка Пiвденного хреста” дозволяє побачити в
останнiх безпосереднiх попередникiв письменника в критику законiв
антигуманного суспiльства. Державна система майбутнього, намальованого в
цих добутках, виключає iндивiдуальнi прояви особистостi. У
геометричному суспiльствi забороняється мати незапланованi
бажання, все строго регламентовано й розраховано, почуття лiквiдованi, у
тому числi й саме коштовне, рушiйне життя, почуття любовi
Багато чого в романах Замятiна й Федорова показано за допомогою тих
самих конкретних деталей. Наприклад, i в тоï, i в iнший утопiях
кожному жителевi держави видається талон на “любов” у
певнi днi тижня. Будь-яке вiдхилення вiд норми в замятинском
Єдинiй Державi фiксується з по мiццю чiтко налагодженоï
системи доносiв. Незвичайнiсть, талант, творчiсть — вороги порядку
й пiддаються знищенню. Бунтарi вилiковують шляхом хiрургiчного
втручання. Загальне регламентоване щастя досягається загальною
рiвнiстю
Проблема щастя людства тiсно зв'язана в романi з питанням про свободу
особи, що має давню й неминущу традицiю в росiйськiй лiтературi.
Сучасна критика вiдразу побачила в романi традицiю Достоєвського,
провiвши паралель iз його темою Великого iнквiзитора. “Цей
середньовiчний єпископ, — пише один з перших дослiдникiв
творчостi Замятiна, О. Михайлов, — цей католицький пастир,
породжений фантазiєю Iвана Карамазова, залiзною рукою веде людську
череду до примусового щастя… Вiн готовий розiпнути явившегося
вдруге Христа, щоб Христос не заважав людям своïми
євангельськими iстинами “з'єднатися нарештi всiм у
безперечний загальний i приголосний мурашник”. У романi
“Ми” Великий iнквiзитор з'являється знову — уже
в образi Благодiйника”. Спiвзвуччя проблематики роману
“Ми” iз традицiями Достоєвського особливо наочно
пiдкреслює нацiональний контекст замятинской антиутопiï.
Питання про волю й щастя людини здобуває особливу актуальнiсть на
росiйському ґрунту, у краïнi, народ якоï схильний до
вiри, до обожнювання не тiльки iдеï, але i ïï носiя. Цей
народ не знає “золотоï середини” i вiчно
жадає волi. Цi два полюси росiйськоï нацiональноï
свiдомостi знайшли вiдбиття в зображеннi двох полярних мирiв —
механiчного й первiсний^-первiсного-первiсний-природно-первiсного, якi
однаково далекi вiд iдеального мироустройства.
Питання про нього Замятiн залишає вiдкритим, iлюструючи романом
свiй теоретичний принцип iсторичного розвитку суспiльноï структури,
заснований на поданнi письменника про нескiнченне чергування
революцiйного й ентропийного перiодiв у русi будь-якого органiзму, будь
те молекула, людина, держава або планета. Будь-яка, гадана мiцноï
система, така, примiром, як Єдине Держава, неминуче загине,
пiдкоряючись закону революцiï. Одна з головних ïï
рушiйних сил закладена, по думцi письменника, у самiй структурi
людського органiзму
Замятiн спонукує нас до думки про неминущу вiчнiсть бiологiчних
iнстинктiв, що є мiцною гарантiєю збереження життя незалежно
вiд соцiальних катаклiзмiв. Ця тема знайде своє продовження в
наступному творчостi художника й завершиться в його останнiм росiйському
оповiданнi “Повiнь”, сюжет якого вiдбиває замятинский
закон, що працює в романi “Ми”, але тiльки переведений
iз соцiально-фiлософськоï сфери в бiологiчну. Оповiдання побудоване
вiдповiдно до постiйноï авторськоï антитези “живе”
— “мертве”, що становить тему замятинского творчостi й
впливають на формування його стилю, що з'єднав у собi
рацiонального й лiричного початку
Лiризм у художнiх творах Замятiна пояснюється його увагою до
Росiï, iнтересом до нацiональноï специфiки народного життя. Не
випадково критики вiдзначали ” русявi-скость” захiдника
Замятiна. Саме любов'ю до батькiвщини, а не ворожнечею до неï, як
затверджували його сучасники, породжено бунтарство художника, що свiдомо
избрали трагiчний шлях єретика, засудженого на довге нерозумiння
спiввiтчизникiв
До цих спiрно твердження, що прагнення до комунiзму помилково.
Iдеï комунiзму воiстину прекрасний, тiльки шлях до нього може
виявитися нескiнченно довгим. I в комунiзм не можна пройти насильно, пiд
диктатом партiйних вождiв або фiнансових олiгархiв.
“Комунiзм” ситих обивателiв, побудований у бiльшостi
європейських держав, така ж антиутопiя, про який пише Замятiн.
Щирий комунiзм починається не зi шлунка, а з душi. Про цьому й
варто задуматися