Любов Тетяни до Євгенiя

Зовсiм iнший ми бачимо Тетяну в останнiй главi роману. Тепер вона
княгиня, солiдна свiтська дама, який навiть при зустрiчi з улюбленим
колись Онєгiним:
…Нiщо не змiнило:
Вней зберiгся той же тон,
Був так само тихий ïï уклiн
Ледве^-ïй! не те,щоб здригнулася,
Иль стала раптом блiда,червона…
У ïй i брова не ворухнулася;
Не стисла навiть губ вона.
Хоч вiн дивився не можна прилежней,
Але й слiдiв Тетяни колишньоï
Не мiг Онєгiн знайти
Здається, що простодушна сiльська дiвчина, не зрячи зачитивавшаяся
романами автора теорiï природноï людини Ж.-Ж. Руссо,
перетворилася в досвiдчену свiтську левицю. Звичайно, перед цим була
нещасна любов до Онєгiна, потрясiння вiд убивства коханим
Ленского, поïздка в Москву на смотрини, шлюб з товстим i заслуженим
генералом… Але невже всi цi подiï настiльки кардинально
змiнили внутрiшнiй мир героïнi? Куди дiлася дiвчина, що з
ïï холодною красою любила росiйську зиму, вiрила преданьям
простонародноï старовини, i снам, i картковим гаданьям, i
пророкуванням мiсяця, сповiдалася няньцi в безмовнiй любовi до
Онєгiна, писала Євгенiю проникливий лист, де запевняло: Все
життя моя була запорукою свиданья вiрного з тобою; я знаю, ти менi
посланий Богом, до труни ти хоронитель мiй…? Однак варто прочитати
цiлком заключну главу, i ми переконаємося, що насправдi Тетяна
залишилася колишньою.
Продемонструвавши Онєгiну незворушнiсть при нежданiй зустрiчi,
вона звернула на чоловiка втомлений погляд i негайно сковзнула геть.
Ясно, що дружина-генерала Тетяна не любить. I Онєгiну потiм, у
розмовi один на один, зiзнається:
А менi,Онєгiн,пишнiсть ця,
Осоружного життя мiшура,
Моï успiхи у вихрi свiтла,
Мiй модний будинок i вечори,
Що в них? Зараз вiддати я рада
Все це дрантя маскараду,
Весь цей блиск,i шум,i чад
За полицю книг,за дикий сад,
За наше бiдне житло, За тi мiсця,де в перший раз,
Онєгiн,вид ïла я вас,
Так за смиренний цвинтар,
Де нинi хрест i тiнь галузей
Над бiдноï нянею моєï…
Я вас люблю (до чого лукавити?),
Але я iншому вiддана;
Я буду столiття йому вiрна
По сутi, Тетяна — усе та ж патрiархальна дiвчина. Вона тяготиться
свiтськими розвагами, як колись переситився ними Онєгiн. Тетяна
вiдкидає речення Євгенiя завести настiльки звичайну у свiтлi
любовну iнтрижку. Для неï подружнiй борг, збереження сiмейного
вогнища виявляються вище почуття. I це при тiм, що Тетяна аж нiяк не
патрiархальна у своєму внутрiшньому свiтi. Ïï лист до
Онєгiна виявляє незвичайнiсть, глибину душi поряд з
первозданною щирiстю почуття:
Навiщо ви вiдвiдали нас?
Вглуши забутого селенья
Я нiколи не знала б вас,
Не знала б гiркого мученья.
Душi недосвiдченоï волненья
Упокоривши згодом (як знати?),
По серцю я знайшла б друга,
Була б вiрна дружина
И доброчесна мати.
Iншоï!..Нi,нiкому на свiтi
Не вiддала б серця я!
Те у вишнем призначено радi…
Те воля неба: я твоя…
Любов до Євгенiя Тетяна сприймає як ниспосланную понад, як
Боже приречення. I невипадково в розмовi з Ленским Онєгiн
вiдзначає ïï духовну перевагу над сестрою: У рисах в
Ольги життя немає… Кругла, червона особою вона, як цей
дурний мiсяць на цьому дурному небокраï. Ленский пiдкреслює,
що Тетяна смутна й мовчазна, як Свiтлана, героïня однойменноï
балади В.А. Жуковського. Ольга ж цiлком задоволена життям i не
знає глибоких почуттiв, теперiшньоï любовноï пристрастi.
Вона не здатна любити як Тетяна й, мабуть, буде цiлком щаслива iз
заïжджим уланом, що взяли ïï в дружин. Щиросердечнi
переживання сестри Ользi невiдомi. I сам ïï образ покликаний
насамперед оттенить щиросердечну красу й духовну велич Тетяни —
пушкiнського iдеалу росiянцi жiнки