Лєсков Н. С. Лiвша — глава шоста

Платов з Тули виïхав, а зброярi три чоловiки, самi митецькi з них,
однiєю косою лiвша , на щоцi пляма рiдне, а на скронях волосиная
при ученье видертi, попрощалися з товаришами й зi своïми, домашнiми
так, нiчого нiкому не кажучи, взяли сумочки, поклали туди що потрiбно
ïстiвного й зникли з мiста
Помiтили за ними тiльки те, що вони пiшли не в Московську заставу, а в
протилежну, киïвську сторону, i думали, що вони пiшли в Киïв
догiдникам, що почивають, поклонитися або порадити там з ким-небудь iз
живих святих чоловiкiв, що завжди перебувають у Києвi визобилии.
Але це було тiльки близько до iстини, а не сама iстина. Нi час, нi
вiдстань не дозволяли тульським майстрам сходити в три тижнi пiшки в
Киïв так ще потiм встигнути зробити посрамительную для аглицкой
нацiï роботу. Краще б вони могли сходити помолиться в Москву, до
якоï всього два дев'яносто верст, а святих догiдникiв i там
почиває чимало. А в iншу сторону, до Орла, такi ж два
дев'яносто, так за Орел до Києва знову ще добрих п'ять
стiльник верст. Отакого шляху незабаром не зробиш, та й зробивши його,
не швидко вiдпочинеш — довго ще будуть ноги остекливши й руки
трястися
Iншим навiть думалося, що майстри набахвалили перед Платовим, а потiм як
пообдумались, те й злякалися й тепер зовсiм утекли, унеся iз собою й
царською золотою табакеркою, i дiамант, i зробившу ïм турбот
аглицкую сталеву блоху вфутляре.
Однак таке припущення було теж зовсiм безпiдставно й негiдно митецьких
людей, на яких тепер почивала надiя нацiй