Лєсков Н. С. Лiвша — глава шоста

Платов з Тули виïхав, а зброярi три чоловiки, самi митецькi з них, однiєю косою лiвша , на щоцi пляма рiдне, а на скронях волосиная при ученье видертi, попрощалися з товаришами й зi своïми, домашнiми так, нiчого нiкому не кажучи, взяли сумочки, поклали туди що потрiбно ïстiвного й зникли з мiста
Помiтили за ними тiльки те, що вони пiшли не в Московську заставу, а в протилежну, киïвську сторону, i думали, що вони пiшли в Киïв догiдникам, що почивають, поклонитися або порадити там з ким-небудь iз живих святих чоловiкiв, що завжди перебувають у Києвi визобилии. Але це було тiльки близько до iстини, а не сама iстина. Нi час, нi вiдстань не дозволяли тульським майстрам сходити в три тижнi пiшки в Киïв так ще потiм встигнути зробити посрамительную для аглицкой нацiï роботу. Краще б вони могли сходити помолиться в Москву, до якоï всього два дев'яносто верст, а святих догiдникiв i там почиває чимало. А в iншу сторону, до Орла, такi ж два дев'яносто, так за Орел до Києва знову ще добрих п'ять стiльник верст. Отакого шляху незабаром не зробиш, та й зробивши його, не швидко вiдпочинеш — довго ще будуть ноги остекливши й руки трястися
Iншим навiть думалося, що майстри набахвалили перед Платовим, а потiм як пообдумались, те й злякалися й тепер зовсiм утекли, унеся iз собою й царською золотою табакеркою, i дiамант, i зробившу ïм турбот аглицкую сталеву блоху вфутляре.
Однак таке припущення було теж зовсiм безпiдставно й негiдно митецьких людей, на яких тепер почивала надiя нацiй