Лєсков Н. С. — Лiвша — глава п'ята

Платов взяв сталеву блоху, i як поïхав через Тулу на Дон, показав ïï тульським зброярам i слова государевi ïм передав, а потiм запитує:
- Як нам тепер бути, православнi?
Зброярi вiдповiдають:
- Ми, панотець, милостиве слово государеве почуваємо й нiколи його
      забути не можемо за те, що вiн на своïх людей сподiвається,
      а як нам у теперiшньому випадку бути, того ми в одну мiнуту сказати не
      можемо, тому що аглицкая нация теж не дурна, а досить навiть хитра, i
      мистецтво в нiй з бiльшим змiстом. Проти ïï, —
      говорять, — треба узятися пiд умавши й з божим благословенням. А
      ти, якщо твоя милiсть, як i государ наш, маєш до нас довiра,
      поïдь до себе на тихий Дон, а нам цю блошку залиш, як вона
      є, у футлярi й у золотий царськоï табакерочке. Гуляй собi
      по Дону й загоюй рани, якi прийняв за батькiвщину, а коли назад будеш
      через Тулу ïхати, — зупинися й спосилай за нами: ми до
      тоï пори, бог дасть, що-небудь придумаємося
Платов не зовсiм задоволений був тим, що туляки так багато часу вимагають i притiм не говорять ясно: що таке саме вони сподiваються влаштувати. Запитував вiн ïх так i iнакше й на всi манери з ними хитро по-донски заговорював; але туляки йому в хитростi нiтрохи не поступилися, тому що мали вони вiдразу ж такий задум, по якому не сподiвалися навiть, щоб i Платов ïм повiрив, а хотiли прямо своя смiлива уява виконати, так тодi й вiддати
Говорять: - Ми ще й самi не знаємо, що вчинимо, а тiльки будемо на бога сподiватися, i либонь слово царське заради нас у постиждении не буде
Так i Платов розумом виляє, i туляки теж. Платов виляв, виляв, так побачив, що туляка йому не перевиляти, подав ïм табакерку з нимфозорией i говорить:
- Ну, нема чого робити, нехай, — говорить, — буде вашим-вашiй-по^-
      вашому; я вас знаю, якi ви, ну, одначе, робити нема чого, — я
      вам вiрю, але тiльки дивитеся, дiамант щоб не пiдмiнити й аглицкой
      тонкоï роботи не зiпсуйте, так недовго возитеся, тому що я шпарко
      ïжджу: двох тижнiв не пройде, як я з тихого Дону знову в
      Петербург поверну, — тодi менi щоб неодмiнно було що государевi
      показати
Зброярi його цiлком заспокоïли:
- Тонкоï роботи, — говорять, — ми не ушкодимо й
      дiаманта не обменим, а два тижнi нам часу досить, а до тому случаю,
      коли назад вернешся, буде тобi що-небудь государеву пишнотi гiдне
      представитися
А що саме, цього так-таки й не сказали