Людина й природа в сучаснiй лiтературi

У росiйськiй лiтературi радянського перiоду, взаимоотношение людини iз
природою часто зображувалися вiдповiдно до тези тургеневского Базарова
Природа не храм, а майстерня, i людина в нiй працiвник. Довгий час
кожний з гордiстю вимовляв: Широкий краïна моя рiдна, багато в нiй
лiсiв, полiв i рiк… . Так якщо багато — чи значить це, що
природнi багатства не треба берегти? Безумовно, люди сьогоднi сильнiше
природи, i перед ïхнiми рушницями, бульдозерами й екскаваторами
вона встояти не може
Прощання iз Запеклоï — книга про те, що взаємини людини
й землi — проблема не звичайна, а глибоко моральна. Не випадково
слова Батькiвщина, народ, джерело, природа — одного кореня. У
повiстi образ Батькiвщини незмiнно пов'язаний з образом рiдноï
землi. Матера — це й острiв, i древня деревенька з такою же
назвою, матера повинна бути стерта з особи землi. Повинне зникнути все:
будинку, городи, луги, цвинтар — вся земля пiде пiд воду на вiчно.
З великою тривогою й безнадiйною iронiєю говорять баба Дар'я Вона,
жисть ваша, ишь якi податi бере: Матеру ïй подавай, оголодела вона.
Однуе б тiльки Матеру?!
Iнша жителька села — Ганна, як i всi старi знає тiльки свою
рiдну Матеру, любить ïï й не хоче з нею розставатися. На
ïï думку, найбiльший грiх на свiтi — це позбавити людини
його батькiвщини. А стара Настасья вiдверто тужить Хто ж старе дерево
пересаджує?! Символична та звiстка, що спонукала героïв
активно дiяти, принiс Богодул. Цей герой сприймається не iнакше як
своєрiдний дух Матери (живе вiн на островi, одному боговi вiдомо
скiльки). Увiйшовши до сидячим за самоваром бабами, вiн возвестил:
мертвих грабують, напевно многой баби могли б баби знести мовчачи,
безмовно, але не це.
Коли добралися вони до розташованого за селом цвинтаря, працiвники
санепидемстанции докiнчували свою справу стаскивая спилянi тумбочки,
огорожки й хрести, щоб спалити ïхнiм одним вогнем. Ïм i в
голову не приходить, що для Дар'ï й iнших селян цвинтар —
щось святе. Не зрячи навiть стримана Дар'я, задихаючись вiд страху й
лютi, закричала й ударила одного з мужикiв цiпком, i знову замахнулася,
гнiвно вопрошая: А ти ïх отут ховав? Батько, мати, у тебе отут
лежать? Ребяти лежать? Не було в тебе, поганця, батька з матiр'ю. Ти не
людина. У якоï людини духу вистачить . Ïï пiдтримує
все село …
Ця сцена в повiстi дає привiд для глибоких мiркувань. Не нами
починається життя на свiтi й не нашiм вiдходi вона
закiнчується. Як ми ставимося до предкiв, так i до нас будуть
ставитися нащадки беручи приклад з нас. Неповага до предкiв є
перша ознака аморальностi писав ще Пушкiна
Распутiн, мiркуючи про це, показує кiлька Поколiнь. Виходить, що
чим далi, тим зв'язки стають слабкiше. От баба Дар'я свято шанує
пам'ять про збiглим. Син ïï, Павло, розумiє мати, але
те, що неï хвилює, для нього не саме головне. А онук Андрiй i
зовсiм не розумiє про що мовлення. Для нього не представляє
складностi вирiшити влаштуватися на строительсво греблi, з — за
якою й буде затоплений острiв. I взагалi вiн упевнений, що пам'ять
— це погано, без ïï краще. Повiсть Распутiна
сприймається як попередження. Такi, як Андрiй будуть созедать
руйнуючи й коли задумаються чого ж у цьому процесi бiльше, буде вже
пiзно: надiрванi серця не вилiковують. А такi як Петруха (вiн пiдпалив
власний будинок, щоб поскарее одержати за нього грошову компенсацiю), i
не стануть утруждать себе созеданием: ïх улаштовує: що за
руйнування платять грошi. Своєрiдним символом попередження
намальований нове селище, куди повиннi побитися селяни. Селище, хоч i
спрацьоване красиво, будиночок до будиночка, так поставлений як —
те нiсенiтно, але по людски. Напевно й прощатися, у випадку потреби iз
цим селищем буде куди простiше, нiж iз Запеклоï. А людина
обов'язково повинен почувати себе хазяïном землi. Iнакше навiщо
жити? Якщо земля — територiя й тiльки, те вiдношення до неï
вiдповiдне. Землю — рiдну землю, Батькiвщину — звiльняють,
територiю захоплюють… Хто ми на цiй землi — хазяï або
тимчасовi прибульцi: прийшли, побили, нi пршлого нам не потрiбно, нi
майбутнього в нас немає? Такi мiркування викликає талановита
повiсть В. Распутiна