Характеристика героïв в оповiданнях М. М. Зощенко

Щораз, коли я читаю оповiдання Зощенко , мене охоплює дивне почуття: начебто б нiхто з тих, кого я знаю, не говорить на тiй мовi, на якому висловлюються його героï, але чомусь створюється враження, що так говорять дуже багато хто. Причому всi вираження й звороти здаються такими точними, що просто дух захоплює. Виникає думка: Десь я це чула.
Що ж на цю тему говорить сам письменник? У статтi Про себе, про критика й про свою роботу вiн пише: Про мене критики звичайно говорять як про гумориста, про письменника, що смiшить i який заради самого смiху згодний зробити чорт знає що з рiдноï росiйськоï мови. Це, звичайно, не так. Якщо я спотворюю iнодi мову, то умовно, оскiльки менi хочеться передати потрiбний менi тип, тип, що майже що не фiгурував ранiше в росiйськiй лiтературi.
Письменник гостро почував розрив мiж мовою, на якому говорять героï лiтературних творiв, i мовою вулицi, перекрученим до невпiзнанностi. Ця покручена мова вiн використовував у своïх добутках як знаряддя пародiï, тим бiльше мiткою, чим бiльше вона нагадувала оригiнал
Я хочу проаналiзувати мовнi особливостi героïв Зощенко на одному з його самих знаменитих оповiдань. Звичайно, це Аристократка. Менi оведеться також охарактеризувати ïхнi вчинки й манери, оскiльки мовлення й поводження нерозривно зв'язанi мiж собою
Перша ж фраза: Я, братики моï, не люблю бабiв, якi в капелюшках, — дозволяє читачевi судити, хто — оповiдач. Здавалося б, при чому отут капелюшка? Але для головного героя капелюшок — класова ознака. Вiн, звичайно, аристократок в очi не бачив, але, як i всi персонажi Зощенко, має про усiм своє подання (причому не сумнiвається у своïй правотi). I пояснює на рiдному мовi: Коли баба в капелюшку, коли панчiшки на нiй фiльдекосовi, або мопсик у ïй на руках, або зуб золотий, те така аристократка менi й не бабi зовсiм, а гладке мiсце. Мiщанин iнакше й не може мислити. По- перше, вiн ухитрився запхнути в одну фразу два взаємовиключних слова: баба i аристократка. По-друге, малюючи вигляд такоï ж мiщанки, як вiн сам, герой зовсiм упевнений, що описує саме аристократку Ще одним доказом ïï аристократизму (пiсля капелюшка) є золочений зуб. Герой неодноразово повторює, що в неï у рте зуб блищить. Мопсик i панчiшки — теж дуже показовi: звичайно, це аристократка. А раз так, то за нею потрiбно доглядати (хоча його б воля, так i ходив би з нею взад-уперед по вулицi — принаймнi, грошей витрачати не треба). Але довелося й самому виявити аристократизм — запросити даму (а точнiше — бабу) у театр. Сiли в театр. Вона села на мiй квиток, я — на Васькин, — ця фраза змушує читача просто зайтися вiд захвату, так само як i iнша, ïй подiбна: Дивлюся — антракт. А вона в антрактi ходить. Про що може герой оповiдання Зощенко поговорити з дамою в театрi? Цiкаво, говорю, чи дiє отут водопровiд? Це, у його розумiннi, цiлком пiдходяща тема для свiтськоï бесiди
А далi все йде шкереберть, тому що аристократка у буфет пре. Очевидно, ïй так само, як i ïï кавалеровi, у театрi нудно, i єдина розвага — це буфет. Коли герой пропонує ïй з'ïсти одне тiстечко (одне — це попередження), вона вiдповiдає: Мерсi. Не спасибi, не дякую, а саме мерсi — слово iз французькоï мови лакеïв i покоïвок. А герой з тоï ж мови почерпнув слово з'ïсти. Далi вiн з обуренням описує, як вона розпусною ходою iде до блюда — i цоп iз кремом, i жере. Герой хвилюється: Вона ïсть, а я iз занепокоєнням по кишенях шарю, дивлюся рукою, скiльки в мене грошей. А грошей — з гулькин нiс. Тут вiдбувається конфлiкт. Усе, що так довго стримувалося, проривається назовнi. Оповiдач кричить на супутницю, сперечається з буфетником, що тримається iндиферентно. Де герой пiдчепив це слово — невiдомо, але воно йому явно сподобалося — звучить красиво, а змiст неважливий (у такий же спосiб — нi до села нi до мiста — вiн уживає слово iдеологiя).
Мовлення героïв видає ïх з головою. Його соцiальна приналежнiсть ясна з перших фраз: мiська околиця, скорiше пов'язана iз селом, чим з мiстом. Про це говорять такi звороти мовлення: волочуся, що щука, ходжу навколо ïï, що пiвень, а менi начебто потрапила вожжа пiд хвiст i iн. Про неï можна лише догадуватися: напевно, городянка, але з якогось моторошного мiщанського середовища. Ïхнi образи врiвноважують один одного: спiвчуття не викликає жоден з них. Закiнчується оповiдання банальноï, як i все мислення мiщанина, прислiв'ям: Не в грошах, громадянка, щастя. Вибачте на словi. Цiкаво, що за скандал, улаштований ïм у театрi, герой не вибачається, а отут його раптом здолала ввiчливiсть: вiн порахував своïм боргом — боргом культурноï людини — вибачитися незрозумiло за що
Найжахливiше, що нiхто нiколи йому не пояснить, як потрiбно поводитися i як правильно розмовляти. А якщо хтось i спробує пояснити, то адже вiн не зрозумiє, навiть не тому, що мозкiв не вистачить, а тому, що не захоче зрозумiти. Адже вiн упевнений, що всi, абсолютно все робить правильно й правда на його сторонi. Герой також переконаний у тiм, що його мовлення не тiльки правильне, але навiть вишукана. Завдяки цьому оповiданню в росiйському розмовному мовленнi слово аристократка стало вживатися з новим, iронiчним вiдтiнком — у значеннi мiщанка.
Таких слiв i виречень уведене Зощенко чимало. Наприклад: ихняя собачка системи пудель, лежить бабка на диванi i ïсти не просить, вiдповiдай, як на анкету, i т.д. Всi цi вираження вiдразу ж стали крилатими. Зощенко ж прагнув за допомогою смiху перешикувати читача, змусити читача вiдмовитися вiд тих або iнших мiщанських i вульгарних навичок. У цьому вiн бачив своє високе призначення як художника. I якщо в нашiм життi стало хоч небагато менше неуцтва й мiщанства, якщо люди хоч небагато стали стежити за своïм мовленням, те цим ми багато в чому зобов'язанi видатному письменниковi й сатириковi Михайлу Михайловичу Зощенко.