Характеристика героïв в оповiданнях М. М. Зощенко

Щораз, коли я читаю оповiдання Зощенко , мене охоплює дивне
почуття: начебто б нiхто з тих, кого я знаю, не говорить на тiй мовi, на
якому висловлюються його героï, але чомусь створюється
враження, що так говорять дуже багато хто. Причому всi вираження й
звороти здаються такими точними, що просто дух захоплює.
Виникає думка: Десь я це чула.
Що ж на цю тему говорить сам письменник? У статтi Про себе, про критика
й про свою роботу вiн пише: Про мене критики звичайно говорять як про
гумориста, про письменника, що смiшить i який заради самого смiху
згодний зробити чорт знає що з рiдноï росiйськоï мови.
Це, звичайно, не так. Якщо я спотворюю iнодi мову, то умовно, оскiльки
менi хочеться передати потрiбний менi тип, тип, що майже що не фiгурував
ранiше в росiйськiй лiтературi.
Письменник гостро почував розрив мiж мовою, на якому говорять героï
лiтературних творiв, i мовою вулицi, перекрученим до невпiзнанностi. Ця
покручена мова вiн використовував у своïх добутках як знаряддя
пародiï, тим бiльше мiткою, чим бiльше вона нагадувала оригiнал
Я хочу проаналiзувати мовнi особливостi героïв Зощенко на одному з
його самих знаменитих оповiдань. Звичайно, це Аристократка. Менi
оведеться також охарактеризувати ïхнi вчинки й манери, оскiльки
мовлення й поводження нерозривно зв'язанi мiж собою
Перша ж фраза: Я, братики моï, не люблю бабiв, якi в капелюшках,
— дозволяє читачевi судити, хто — оповiдач. Здавалося
б, при чому отут капелюшка? Але для головного героя капелюшок —
класова ознака. Вiн, звичайно, аристократок в очi не бачив, але, як i
всi персонажi Зощенко, має про усiм своє подання (причому не
сумнiвається у своïй правотi). I пояснює на рiдному
мовi: Коли баба в капелюшку, коли панчiшки на нiй фiльдекосовi, або
мопсик у ïй на руках, або зуб золотий, те така аристократка менi й
не бабi зовсiм, а гладке мiсце. Мiщанин iнакше й не може мислити. По-
перше, вiн ухитрився запхнути в одну фразу два взаємовиключних
слова: баба i аристократка. По-друге, малюючи вигляд такоï ж
мiщанки, як вiн сам, герой зовсiм упевнений, що описує саме
аристократку Ще одним доказом ïï аристократизму (пiсля
капелюшка) є золочений зуб. Герой неодноразово повторює, що
в неï у рте зуб блищить. Мопсик i панчiшки — теж дуже
показовi: звичайно, це аристократка. А раз так, то за нею потрiбно
доглядати (хоча його б воля, так i ходив би з нею взад-уперед по вулицi
— принаймнi, грошей витрачати не треба). Але довелося й самому
виявити аристократизм — запросити даму (а точнiше — бабу) у
театр. Сiли в театр. Вона села на мiй квиток, я — на Васькин,
— ця фраза змушує читача просто зайтися вiд захвату, так
само як i iнша, ïй подiбна: Дивлюся — антракт. А вона в
антрактi ходить. Про що може герой оповiдання Зощенко поговорити з дамою
в театрi? Цiкаво, говорю, чи дiє отут водопровiд? Це, у його
розумiннi, цiлком пiдходяща тема для свiтськоï бесiди
А далi все йде шкереберть, тому що аристократка у буфет пре. Очевидно,
ïй так само, як i ïï кавалеровi, у театрi нудно, i
єдина розвага — це буфет. Коли герой пропонує ïй
з'ïсти одне тiстечко (одне — це попередження), вона
вiдповiдає: Мерсi. Не спасибi, не дякую, а саме мерсi —
слово iз французькоï мови лакеïв i покоïвок. А герой з
тоï ж мови почерпнув слово з'ïсти. Далi вiн з обуренням
описує, як вона розпусною ходою iде до блюда — i цоп iз
кремом, i жере. Герой хвилюється: Вона ïсть, а я iз
занепокоєнням по кишенях шарю, дивлюся рукою, скiльки в мене
грошей. А грошей — з гулькин нiс. Тут вiдбувається конфлiкт.
Усе, що так довго стримувалося, проривається назовнi. Оповiдач
кричить на супутницю, сперечається з буфетником, що
тримається iндиферентно. Де герой пiдчепив це слово —
невiдомо, але воно йому явно сподобалося — звучить красиво, а
змiст неважливий (у такий же спосiб — нi до села нi до мiста
— вiн уживає слово iдеологiя).
Мовлення героïв видає ïх з головою. Його соцiальна
приналежнiсть ясна з перших фраз: мiська околиця, скорiше пов'язана iз
селом, чим з мiстом. Про це говорять такi звороти мовлення: волочуся, що
щука, ходжу навколо ïï, що пiвень, а менi начебто потрапила
вожжа пiд хвiст i iн. Про неï можна лише догадуватися: напевно,
городянка, але з якогось моторошного мiщанського середовища. Ïхнi
образи врiвноважують один одного: спiвчуття не викликає жоден з
них. Закiнчується оповiдання банальноï, як i все мислення
мiщанина, прислiв'ям: Не в грошах, громадянка, щастя. Вибачте на словi.
Цiкаво, що за скандал, улаштований ïм у театрi, герой не
вибачається, а отут його раптом здолала ввiчливiсть: вiн порахував
своïм боргом — боргом культурноï людини —
вибачитися незрозумiло за що
Найжахливiше, що нiхто нiколи йому не пояснить, як потрiбно поводитися i
як правильно розмовляти. А якщо хтось i спробує пояснити, то адже
вiн не зрозумiє, навiть не тому, що мозкiв не вистачить, а тому,
що не захоче зрозумiти. Адже вiн упевнений, що всi, абсолютно все робить
правильно й правда на його сторонi. Герой також переконаний у тiм, що
його мовлення не тiльки правильне, але навiть вишукана. Завдяки цьому
оповiданню в росiйському розмовному мовленнi слово аристократка стало
вживатися з новим, iронiчним вiдтiнком — у значеннi мiщанка.
Таких слiв i виречень уведене Зощенко чимало. Наприклад: ихняя собачка
системи пудель, лежить бабка на диванi i ïсти не просить,
вiдповiдай, як на анкету, i т.д. Всi цi вираження вiдразу ж стали
крилатими. Зощенко ж прагнув за допомогою смiху перешикувати читача,
змусити читача вiдмовитися вiд тих або iнших мiщанських i вульгарних
навичок. У цьому вiн бачив своє високе призначення як художника. I
якщо в нашiм життi стало хоч небагато менше неуцтва й мiщанства, якщо
люди хоч небагато стали стежити за своïм мовленням, те цим ми
багато в чому зобов'язанi видатному письменниковi й сатириковi Михайлу
Михайловичу Зощенко.